УВО – ОУН: виховання нації

Окрім легальних структур українства, діяли й підпільні організації. У 1920 р. з українських вояків було створено Українську Військову Організацію (УВО), а у 1929 році на її основі сформовано Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де наголос робився не на збройні, а культурно-виховні і політичні методи боротьби.

Попередні статті:
Історія спецслужб – це історія їхніх провалів
Геополітичні союзники
Українська Держава – союзник Третього Райху
Асиметрична відповідь: український фашизм

Головною метою УВО була підготовка українців до здобуття власної національної самостійної державності. Для цього здійснювалася організаційна робота, видавалася і поширювалася пропагандистська література, накопичувалася зброя, організовувалися акції саботажу та інші т. зв. «революційні акти», наприклад, нищення символів польської влади, дезорганізація державних урочистих заходів, підпали садиб польських шовіністів, руйнування ліній зв’язку тощо.

Антифашистська пропаганда зазвичай представляє УВО як військово-терористичну організацію. Проте навіть від самого її заснування, коли ще сподівалися «простих рішень» і швидких змін, застосування зброї розглядалося як крайня міра, передусім для самозахисту під час «експропріацій». Члени організації на власному досвіді переконалися, що індивідуальний терор викликає на порядок могутніший удар по організації, а тому є шкідливим. Так, після замаху члена УВО Степана Федака на львівського воєводу Казиміра Ґрабовського [1] 25 вересня 1921 р. «поліція розгромила провід організації.... Євген Коновалець перебрав на себе обов’язки керівника лише наприкінці 1921 р.», тобто після цього замаху і викликаних ним арештів [2].

Революційні акції викликали резонанс серед народу і симпатію до націоналістів, але водночас призводили до зворотних ударів польської влади по організації. Тому вирішили розвести ці два види діяльності – політичну і силову. «Політики» мали бути в ОУН, а «силовики» – в УВО.  

«Характерно, що коли вже з середини 1922 р. керівництво УВО почало стримувати терористичні акції своїх членів, то став помітним перехід частини бойовиків на бік комуністів, які в той час виступали за активні форми боротьби з поляками.

З перших днів утворення ОУН Є. Коновалець та його найближче оточення прагнули чітко розмежувати сфери і напрями діяльності обох споріднених організацій, зберігти ще на деякий час УВО. Їх особливо турбувала та обставина, що молодь західноукраїнських земель, яка з ентузіазмом вступала до лав ОУН, воліла взяти на озброєння методи УВО і несла через непідготовленість помітні втрати від дій польської поліції, даючи їй підстави звинувачувати у терористичній діяльності ОУН.

Про характер розмов, які точилися між членами ПУН у контексті згаданого, яскраво свідчить лист секретаря ПУН В. Мартинця до Є. Коновальця від 26 квітня 1930 р. У ньому Мартинець писав: "Я є за безуслівне відмежування акції Спілки [УВО. - Авт.] та її людей від ОУН, а за всякі балачки про революційні акти між членами ОУН треба валити безапеляційно в морду... Треба стати на принципі: хто хоче робити атентати (не балакати про них), хай виступає з ОУН та вступає до Спілки, в ОУН ніяких балачок про Спілку, акти і т.д. не може бути» [3].

Фактично, з самих початків УВО націоналісти прийшли до усвідомлення, що незалежність України можна здобути тільки у військово-політичному союзі з іншими державами, а для цього потрібна фундаментальна робота з перетворення самого українського народу. «Пішла велика праця над перевихованням цілого покоління, вироблення і пристосування його до боротьби вже не на сьогодні чи завтра, але в відповідний момент у дальшій майбутності. На місце революційних актів, що все ще відбувалися і були потрібні, як вентиль безпеки в перегрітій революційним піднесенням атмосфері, щораз більше на перше завдання висувався вишкіл: військовий, бойовий, політично-пропаґандивний» [4].

У листі від 28 квітня 1930 р. до В. Мартинця провідник ОУН також підкреслив, що «Спілка (УВО) не повинна братися зараз за акти (терористичні дії), а раніше всього займатися вишколенням людей» [5]. Коновалець вважав, що теракти підривають авторитет ОУН, залишають її без союзників і без фінансування.

Проте в мережі ОУН на окупованих Польщею західно-українських землях (ЗУЗ) серед молоді переважали інші настрої:  «Крайова екзекутива ОУН на ЗУЗ дивилася на терористичні дії більш оптимістично, ніж Провід ОУН, розглядаючи їх "як чергове звено в бойовій діяльності, яка є однією з ділянок революційної роботи"» [6].

«В ОУН були різні люди. Виросло покоління, яке не воювало, а стріляти хотіло. Стріляли, часто без дозволу і наказу, в польських міністрів і радянських дипломатів. З того було багато клопоту й витрат на адвокатів. Коновалець гірко казав: "Ви хотіли ефекту – ви його маєте; але ви нічого не вмієте і вчитись не хочете, мене просто шляки трафляють!". Коновалець як терорист багатьох влаштував би. Але він був інший. Як де Голль чи Маннергейм — солдат, для якого батьківщина вище подвигу» [7].

Євген Коновалець був передусім політиком і стратегом – і це визначало характер керованої ним ОУН. Політичні замахи розглядалися як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпані. Головним своїм ворогом українські націоналісти вважали не Польщу, а більшовицьку Москву та її агентуру в Західній Україні. Життя українців у Польщі було важким, проте в порівнянні з життям під більшовиками воно видавалося мало не тріумфом цивілізації, політичної свободи і економічного процвітання.

Здійснивши Голодомор, під час якого загинуло від 7 до 10 мільйонів українців, Москва категорично заперечувала його існування. Для того, щоб привернути увагу світової громадськості до факту масового геноциду, було вирішено здійснити замах на консула СРСР у Львові. Очевидно, що це був вимушений акт. Згідно з задумом, його мали здійснити демонстративно, ОУН брала на себе відповідальність, виконавець мав залишитися на місці, здатися поліції і забезпечити на суді широкий розголос про причини замаху.

Натомість майже всі інші здійснені націоналістами політичні убивства, як згодом виявилося, були або інспірованими із-зовні провокаціями, або проявом самодіяльності на місцях всупереч політиці центрального проводу ОУН. 

Саме такою місцевою ініціативою був невдалий напад на поштове відділення, організований Миколою Лебедем і Романом Шухевичем у листопаді 1932 року. Внаслідок перестрілки з охороною два бойовики були смертельно поранені (один із них, брат дружини Романа Шухевича, студент Львівської політехніки Юрій Березинський застрелився, щоб не втрапити в руки поліції). Двоє інших – 25-літній Василь Білас та 21-літній Дмитро Данилишин – були страчені.

Характерно, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники прем’єр-міністра Польщі Юзефа Пілсудського по революційній боротьбі надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу» [8]. Президент Іґнацій Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці.

Провідник націоналістів Євген Коновалець дуже негативно оцінив ту спробу пограбування. Крайового провідника Богдана Кордюка було звільнено, а для тимчасового виконання його обов’язків призначено референта пропаганди – 24-річного Степана Бандеру. Резонансна «справа Біласа–Данилишина» послабила авторитет ОУН в очах союзників і жертводавців, натомість активізувала польську розвідку і призвела до хвилі нових арештів націоналістів.

«Інформуючи 25 лютого 1934 р. ЦК КП(б)У про конфіденційну бесіду з одним з районних провідників ОУН, радянський консул у Львові П. Сітнєв писав, що, за словами оунівця, “представники Коновальця ЗАВЖДИ піддають засудженню наші терористичні акти в Польщі, заявляючи, що треба вести боротьбу проти основного, головного ворога – СРСР, а територію Польщі використовувати як базу підготовки кадрів”» [9].

Посилання на джерела:

1. Зиновій Книш. Атентат Степана Федака у Львові. – СРІБНА СУРМА. Торонто, 1967.  
2. Олександр Дарованець. Історія УВО та ОУН у 1920–1939 рр. // Український визвольний рух.– Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2007. – Збірник 11. – С. 22.
3. Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів.  1920-1956.  /  Том 1. Від УВО до ОУН. 1920-1942. 
4. Зиновій Книш. Далекий приціл. СРІБНА СУРМА. Торонто, 1967. 
5. Анатолій Кентій. http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r203.html
6. Там же.
8. Святослав Липовецький. Заборонена Україна. Білас і Данилишин
9. Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r203.html

Продовження: Убивство Перацького: внутрішня диверсія

Якщо вам сподобалась ця публікація, ви можете підтримати перетворення нашого сайту на платформу для колективних пошуків, обговорень, знайомств, експериментів:
Модернізуймо Народний Оглядач!


В тему:
Першою державою, що визнала Голодомор, стала гітлерівська Німеччина
Микола Сціборський: Фашизм
Націоналізм, фашизм, солідаризм
Духовні основи фашизму – чинного націоналізму
Інтелектуальні корені українського солідаризму
Три прозріння антифашизму: 100% позитиву!
Євген Онацький: Фашизм і ми [1929]
Чому влада рекламує фашизм
Незалежність-22: друга фаза
Три поверхи Великого Переходу: соціальний, національний, магічний

Гравець: 
Ігор Каганець
1536

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка