Підсумки перших днів війни підбиває ВЕСТДОЙЧЕ АЛЬҐЕМАЙНЕ ЦАЙТУНҐ з Ессена: «Американці вже програли війну в Іраку. Не у військовому сенсі, а в політичному. Американське керівництво програло в своєму прагненні воєнною акцією принести мир на Близький Схід. Певно ніколи раніше не були арабські та мусульманські маси так сповнені ненависті до американців, як тепер. Американське керівництво втратило молодь світу. Сотні тисяч школярів виходять вже кілька тижнів поспіль на вулиці і протестують проти війни. І їхній перший політичний досвід говорить: американці ведуть жахливу війну. З воєнної точки зору американські війська вочевидь виграють боротьбу з Саддамом. Але політична ціна, яку вони змушені будуть заплатити, занадто висока».

ГЕСІШЕ-НІДЕРЗЕКСІШЕ АЛЬҐЕМАЙНЕ з Касселя також проводить паралелі з часами американської агресії у В’єтнамі: «Уже багато тижнів прагнення миру виводить людей у всьому світі на вулиці - іноді це лише кілька осіб миролюбного місцевого пікету, а іноді десятки тисяч, як під час людського ланцюга між німецькими містами Оснабрюк та Білефельд. Усіх їх єднає протест проти війни Джорджа Буша в Іраку, яка ведеться в порушення міжнародного права. Виступи проходять на демократичних підвалинах: мирно, серйозно, анґажовано. На те, що ці демонстрації справлять хоч якесь враження чи вплинуть на войовничих правителів з Білого дому, не сподівається, певно, жодний з демонстрантів. Але бездіяльність вони сприймають як зраду ідеалів мирного світу. Впадає в око велика кількість школярів серед демонстрантів. Ціле покоління, видається сьогодні, буде позначене досвідом протестів проти американської політики. Війна в Іраку може набути для них такого ж значення, як колись війна у В’єтнамі для покоління 1968 року».