Отже. На початку 2011‑го я дізналася, що в мене буде дитина, і була неймовірно щаслива. Нове життя, що зародилося в мені, я відчувала, здається, з перших днів, одразу ж полюбила його й рахувала дні до зустрічі з ним. Це був не плід, як пишуть лікарі, не зародок, а Людина — моя дитина. Я не вірила своєму щастю, щодня розмовляла з нею, голубила подумки.

Щастя моєї вагітності продовжувалося, доки я не потрапила на планове УЗД (17 тижнів, якщо я не помиляюся). Лікар, насупившись, довго щось розглядав на екрані й хитав головою. Висновок — кіста пуповини. У відповідь на мої розпитування лікар сказав: «Величезний ризик… якщо пощастить… я не можу вам нічого порадити, йдіть до гінеколога». Гінеколог, також співчутливо хитаючи головою, відрядив мене здати скрінінгові аналізи (матусі знають, що це тест на ризик хромосомних аномалій).

Результати невтішні — гормони зашкалюють. Я втішаю себе тим, що це від хвилювань, але сумніви почали гризти душу: а що як… Пізніше перездаю аналізи та УЗД — на жаль, результати ті ж самі.

Мій гінеколог не захотів мати справу з таким складним випадком і скерував мене до іншого гінеколога — кандидата медичних наук, професора, головного обласного акушера, дуже відомої жінки, бо в неї вже були подібні випадки й один навіть закінчився добре.

(Примітка: кіста пуповини — маркер хромосомних аномалій, або генетичних відхилень, що свідчить про 50 % загрозу народити особливу дитину.)

Страшенно хвилюючись, того ж дня їду до пані професор. Вона мене вислуховує і дає направлення до головного генетика області, щоби ще раз перевірити УЗД на терміні в 20 тижнів і ще раз зробити скрінінг.

Тим часом, життя під моїм серцем дедалі більше давало про себе знати: дитина почала відчутно рухатися, й ці рухи викликали в мене то радість, то сльози. Я боялася далі любити цю дитину, розуміючи, що, можливо, доведеться її вбити.

Я чекала й надіялася, що результати УЗД — лише помилка, збіг, що дитина здорова. До того ж, маркери свідчать лише про ризик…

Вирок лікаря наче ошпарив мене: знайдено всі маркери генетичних аномалій, які лиш могли бути. Кіста пуповини; гіперехогенний кишковник; кісти судинного сплетіння головного мозку; очі були занадто великі для середнього показника (забула наукову назву), що також вважається маркером наявності вад; форма голівки також не відповідала нормі.

«До речі, у вас дівчинка», — неначе з того світу лунає голос лікаря. Беру висновок, іду до генетика, вона дивиться на ризики й каже приблизно таке: «Не хвилюйтесь, у вас ще є час на штучні пологи. Скоріш за все, у вас хвора дитина. Звісно, є невеличкий шанс, що це лише особливості, а не аномалії, але він дуже маленький. Ви ще молода. Не плачте. Ще народите» — дає мені направлення на амніоцентез.

Амніоцентез — та ще процедура. Величезною голкою вагітній проколюють живіт і беруть забір навколоплідних вод, клітини з яких відправляють на виявлення набору хромосом. Тобто це, можна сказати, найточніший аналіз, здорова дитина чи ні. Варто відзначити, що під час або після цієї процедури деякі жінки відчувають перейми, а 1 зі 100 просто втрачає дитину. Тобто ризик втратити дитину після проколу вищий, ніж народити хвору.

Під владою таких сумних думок, у напівнепритомному стані я пішла до професора. Вона дивиться на результати УЗД й при мені дзвонить, щоб домовитися про штучні пологи.

Я сповзаю в кріслі й починаю плакати. Дитина, як ніколи раніше, почала шалено лупити ногами…

Далі мені залізним тоном пояснили, що якщо я буду так поводитися, то нікому буде мені допомогти і я сама буду розплачуватися за все, що в мене вийшло. А вийшло так, бо я не готувалася до вагітності, не пила вітаміни й т. ін. Далі — лекція про те, що ми народжуємося для щастя, а не для того, щоб обтяжувати себе тяжким тягарем — хворою дитиною, яка зруйнує моє життя. І про те, що ми гуманісти й не можемо приректи нещасну дитину на життя в муках. Що багато дітей із хромосомними аномаліями народжуються нежиттєздатними і помирають у страшних стражданнях одразу після народження чи в юнацькому віці, а зараз у нас є шанси обійтися менш болючим (для нас обох) шляхом. Що вона часто бачить діток із ДЦП і нещасних самотніх мам поруч із ними (бо чоловіки не витримують і йдуть), що я молода, гарна і в мене ще будуть діти, і так далі.

Після цієї лекції я записалась на амніоцентез і пішла готуватися до процедури. Морально. Але не змогла. Адже після неї мені потрібно було вирішити: залишати життя моїй донечці чи ні. Вона, здається, все розуміла й відчайдушно лупцювала ніжками.

Я мала два тижні, щоб вирішити, тому що пізніше штучні пологи, за законом, робити заборонено. Із тяжкими думками я поїхала додому приймати рішення. За цей час перерила купу літератури, досліджень… Довго шукала на медичних і материнських форумах подібні випадки — мені так важливо було знайти один, єдиний, де все закінчилося добре, який би міг дати мені надію… Але, на жаль, їх не було. Були дівчатка з одним, із двома маркерами, де ризик був незначний, але одразу стільки… всі одноголосно запевняли: щось там не те.

Мої тодішні почуття, певно, зрозуміє тільки жінка. Хотілося ридати, але розуміла, що цим завдам шкоди дитині — заборонила собі, але від цього було тільки гірше.

В одну з безсонних ночей я проглядала медичні форуми і знайшла відгук однієї вагітної дівчини, над яким, разом із батьком дитини, проплакала всю ніч, а зранку, нарешті, прийняла рішення.

Дівчина була вагітна дитиною із синдромом Дауна. Всього тексту не пам’ятаю, але ці слова запали в душу на усе життя: «Дзуськи вам, шановний професоре. Мій син має право на життя незалежно від стану здоров’я. Не приміряйте роль Бога, в цієї дитини є батько й мати, які захистять її —від вас також».

Зібравши волю в кулак, я змусила себе повірити, що все буде добре.

До самих пологів я більше не зронила жодної сльози, заборонивши собі сумніватися у здоров’ї дитини.

15 вересня 2011 року о 6:20 лікар, одразу після прийому пологів, вигукнув: «Який там амніоцентез! Погляньте, яка здорова дівка!»

Ліза народилася повністю здоровою.

Колись ти це прочитаєш, дівчинко моя, тому — прости мене за ті жахливі думки.