Уже вдев’яте у німецькому місті Ульм, відомого найвищим собором Європи, відбувся «Дунай-фест». Кожного липня сюди на тиждень з’їжджаються представники тих дев’яти країн, крізь які тече ця найбільша водна артерія континенту. Починається Дунай неподалік Ульма, а впадає в Чорне море вже в Україні. Дивовижна ріка, яка поєднала німців, австрійців, словаків, угорців, сербів, хорватів, румунів, болгар та українців. Якби такої річки не було, то її слід було б вигадати як природний символ євроінтеграції.

Цього року фестиваль в Ульмі вперше мав літературну складову. І тим приємнішим є той факт, що саме Україна була гостем цьогорічного «Дунай-фесту». Такий вибір не був випадковим, адже саме Україна в останні півроку – головний інформаційний привід Європи. Привід, який невдовзі може стати привидом згаслих надій.

Чотири українські письменники та два ілюстратори вже в перший вечір в Ульмі мали публічну розмову на тему останніх подій в Україні. І хоча «українська проблема» не сходить зі шпальт німецьких видань, відчувається втома від неї. Стара, поміркована Європа втомилася від тонкощів цієї запеклої війни, яка великою мірою точиться в інформаційному полі.

Європейцям, що звикли довіряти журналістам, владі, поліції, важко повірити, що все настільки може бути спотворене і перебрехане, і те, що показують московські канали, насправді має такий самий стосунок до реальності, як морська свинка до моря. Тому Путінська машина пропаганди вдало користується європейськими шаблонами мислення, сіючи сумніви, розчарування, а то і роздратування «українськими справами».

Для німців війна на Сході України – це щось далеке і віртуальне, яке їх ніколи безпосередньо не торкнеться. Європа в Україні радше бореться за любі їй серцю світоглядні переконання, ніж за власну безпеку. Європейці заколисані ситим і розміреним життям, де нічого надзвичайного не може статися в принципі.

Так, їм цікаво почути думку українських письменників, але не більше. Так, німецькі школярі будуть розпитувати вас на зустрічі про війну в Донбасі та про газовий конфлікт України і Росії, але коли ти починаєш їм розповідати, бачиш, як швидко байдужіють їхні очі. Це не їхні вояки вмирають від куль найнятих снайперів, не їхні земляки стають біженцями, це не в них під будинком підривають колії та мости. У них спокій та лад. Німецький порядок.

Українські новини на німецькому телебаченні йдуть у парі з повідомленням про Сирію та ракетні удари Ізраїлю. Так само, як українця абсолютно не торкає боротьба на Близькому Сході, так само й пересічний європеєць не переймається війною на Сході українському.

Європа прагне миру і достатку. І чим більше війна загострюватиметься, розростатиметься, кривавішатиме, тим більше Європа прагнутиме миру без занудних копирсань у тому, хто правий, а хто – ні. Тому позиція німецького канцлера Меркель, що викликала таку хвилю обурення в Україні, насправді є відображенням очікувань усіх німців, яким щоденні зведення з українського фронту псують віру у щасливе сьогодення людства. «Краще поганий мир, ніж добра війна», – міркують вони. Тим паче, якщо це особисто їх ніяк не стосується. Такий собі всесвітній месидж доброти і порозуміння.

Тому покладатися нам доводиться виключно на себе. Переможе Україна – німці це привітають. Україна програє, що ж такі реалії – знизуватимуть вони плечима, інша сторона теж має свою рацію. А переможців, як відомо, не судять. Тим паче, якщо вони озброєні газом, нафтою і ядерними боєголовками.

Ми протистоїмо найбільшій імперії зла, сучасному царству темряви. І як колись Київська Русь стала загатою для монгольського іга в Європі, так і нині Україна приймає на себе хрест путінської ненависті, оберігаючи Європу від новітнього Мордеру. Щоправда, сама Європа навряд чи це колись зрозуміє.