Інтелектуальні корені українського солідаризму

Філософські підвалини української національної ідеї  сформулював Григорій Сковорода. Фактично, він побудував загальну модель української національної ідеї як ідеалу національно-суспільного устрою, орієнтованого на синтез індивідуалізму та своєрідного, насамперед духовно-соціального корпоративізму, що виключає  як зрівняльно-нівелюючі імперсько-бюрократичні, так і егоїстично-відособлені лібералістичні форми організації національного життя.

Цілісну концепцію української національної ідеї з наукових позицій сформулював Драгоманов. Нарешті, у теорії націоналізму Липинського українська ідея остаточно постає як форма так званого “класократичного” елітарно-корпоративного суспільного устрою, котрий якісно протистоїть і охлократично-державницькому типу імперіалізму, уособлюваному Росією, і його колоніально-економічному ліберально-фінансовому типу, який уособлювала собою Польща.

Третій шлях

Звертає увагу принципова типологічна близькість, майже тотожність соціальних моделей оптимального розвитку суспільства у, здавалося б, протилежних таборах української суспільної думки – соціалістичному та державницько-консервативному. Фактично, йдеться про знаменитий “третій шлях” як одночасне уникнення вад західного ліберально-монетарного та східного зрівняльно-тоталітарного варіантів розвитку людства. За всієї зовнішньої протилежності останні є тотожними у своєму економічному утилітаризмі, схематизмі, механіцизмі, витонченому маніпулюванні особою. Тут українська ідея, починаючи з “Книги буття українського народу” Костомарова, не тільки задає певні соціальні орієнтири одночасно Драгоманову, Франку і Липинському, але й випереджує концептуальні розробки Бердяєва, Марселя, Камю, Екзюпері, Маркузе, Фромма, енциклік сучасного соціального католицизму в серії пошуків посттоталітарного “третього шляху”.

І це зовсім не випадково, адже на розвиток української національної ідеї, особливо в її соціальному аспекті, великий вплив справили саме європейські, антиетатистські концепції соціалізму, представники яких були в жорсткій опозиції до ідей державницького соціалізму загалом і до його найбільш екстремістського радянсько-комуністичного варіанту зокрема. Йдеться про цілий напрям соціально-економічної думки, який в економічній і соціальній науці отримав назву “солідаризм”. В межах цього напрямку не тільки розвивались основні принципи соціального партнерства між працею і капіталом, а також економічної кооперації, але й вирішувалась проблема досягнення суспільної злагоди, системної рівноваги суспільства саме з ринковою економікою.

Науковий фундамент солідаризму

Ця соціально-економічна течія набула особливого поширення у Франції, де її найвідомішими представниками були Шарль Жид, Еміль Дюркгейм, Леон Буржуа. Вони надали своїм ідеям солідне теоретичне обґрунтування. Зокрема можна назвати такі праці: Дюркгейм “Про розподіл суспільної праці” (1893), Буржуа “Нарис філософії солідарності” (1902), Ейхталь “Соціальна солідарність та її нові формули” (1903), Бугле “Солідаризм” (1907), Флеран “Солідарність” (1907).

У всіх цих працях механізми соціальної організації та самоорганізації розглядаються як несумісні з основними принципами державницького соціалізму, який пізніше набув найбільшого поширення в Росії. Якщо Дюркгейм вважав головною формою реалізації принципу солідарності профспілки як особливі форми асоціації виробників, то Жид, котрий надрукував в 1909 році програмну роботу “Кооперація”, – відповідно органи споживчої кооперації. Як тут не згадати ідеї видатного українського економіста і соціолога Туган-Барановського та його фундаментальну працю “Про соціальні основи кооперації”, яка повністю перебуває в річищі концепції солідаризму, проти якої саме з позицій затятого етатизму виступив Ленін.

Між іншим, ідеї трудової споживчої кооперації мали не тільки великий вплив на теоретиків українського націоналізму в діаспорі, але й відіграли неабияку роль у її утвердженні та економічному зростанні. У маловідомій же праці Боярського “Національний солідаризм” здійснюється плідна спроба обґрунтування необхідності стабільного функціонування солідаристського суспільства як єдності ліберально-ринкової, державно-капіталістичної та корпоративної соціальних парадигм за домінування національного чинника.

В цілому можна сказати, що різноманітні теоретичні напрями як європейських, так і національних українських ідей об’єднує спільна опозиція до державницького капіталізму і граничного лібералізму з притаманним їм утилітаризмом та космополітизмом.

Ідеал людської свободи

Національний солідаризм та корпоратизм формувалися в руслі гуманістичних традицій католицького соціального християнства, а витоки української ідеї сягають гуманістичних ідей на стику Протестантизму, який започаткував соціально-ліберальну індивідуалістичну парадигму (пуританізм) і державно-капіталістичну парадигму (класичний кальвінізм), та католицької Контрреформації, орієнтованої переважно на духовно-містичну єдність людей. 

Надзвичайно важливим є й те, що соціальні виміри всіх без винятку трактувань української національної ідеї мали попереднє обґрунтування в її загальнофілософських вимірах у працях Сковороди, Гоголя, Юркевича та ін. Йдеться про світоглядний ідеал такого розуміння людської свободи, який виключав би крайній общинний зрівняльний колективізм у його російському прояві (апологетика якого так чи інакше притаманна всім варіантам російської ідеї), та крайній ліберальний “соціально-атомарний” індивідуалізм протестантського штибу у його західному прояві. Тут, як підкреслює багато дослідників, Гоголь та Юркевич випередили гуманістичний персоналізм Бердяєва, Бубера, Марселя і Фромма .

Повага до інших народів

Особливістю української національної ідеї є насамперед її антишовіністична спрямованість. На противагу міфові про всесвітню теократію (як теоретичній моделі ще більшого зростання російської імперії), а  також цивілізаторської місії Заходу щодо колоніальних народів українські мислителі виходили з принципу всесвітнього федералізму зі збереженням самобутності і неповторності всіх націй, об’єднання яких має відбуватись на основі їх незалежності.

Разом з тим уже в “Книзі буття українського народу” міститься історіософська ідея про належність слов’янських народів до так званих “історичних націй”, котрі у своєму духовно-світоглядному розвитку перебувають у межах європейського ареалу на передньому краї соціального поступу людства, що водночас повністю виключає будь-яке дискримінаційне ставлення до інших народів.

Повага до свого минулого

Другою важливою особливістю, котра складає специфіку української національної ідеї, є своєрідний традиціоналізм, еволюціонізм у розумінні формування нації. На противагу “революціоністському” просвітницькому раціоналістичному соціальному утопізму, який базувався на уявленні про власне минуле як “варварство” і доцивілізоване буття, видатні українські мислителі і народницько-соціалістичного, і консервативно-монархічного напряму ставили минуле України з часів Київської Русі за взірець, формулюючи свій соціально-моральний ідеал у релігійно-міфологічній формі. Звідсіля, зокрема, ідеалізація селянської праці і селянства як верстви, котра в силу свого “природного” невідчуженого способу буття, здійснюваного на основі кровної родової спорідненості, забезпечує “органічну” глибинну духовно-моральну єдність нації.

З цих позицій піддаються гострій критиці  вади класичного капіталізму за формалізацію міжособистісних стосунків, підпорядкування їх суто матеріальному інтересу, за притаманні йому форми економічного гноблення або власного народу (передусім через фінансово-посередницькі механізми відчуження виробленого продукту від безпосереднього виробника), або інших народів, що веде до класових антагонізмів, провокує соціальні конфлікти, порушує органічну єдність націй. Це ж веде до виникнення компрадорської буржуазії, за допомогою якої здійснюється механізм фінансово-економічного, а потім і військового закабалення націй іззовні, позбавлення їх власної державності.

Органічність

Патріотично-емоційне одухотворення природи, поетизація сільського способу життя в межах української національної ідеї мають чітке антитехнократичне і навіть екологічне (Подолинський) забарвлення. Вони перебувають у річищі європейської передромантичної, романтичної і навіть постромантичної гуманістичної критики вад не тільки індустріального, але й так званого “постіндустріального” суспільства: лінія Платон – Беме (твори якого знав Сковорода) – Гердер – Руссо – Новаліс – Шеллінг – Бердяєв – Маркузе й Ортега-і-Гассет.

До своєрідності української національної ідеї необхідно також віднести й орієнтацію на духовний корпоратизм на національному ґрунті, пов’язаний з уявленням про глибоку спорідненість соціальної справедливості і національної незалежності.

Нарешті, українській національній ідеї притаманний своєрідний етичний естетизм, що має витоки у філософських ідеях Сковороди, Гоголя, Юркевича. Естетизм та одухотворення неповторної краси рідної природи тісно пов’язані з антропологізацією батьківщини, яка уявляється в образі Матері, Батька, коханої, яку треба захистити від загарбників. Безпосереднім наслідком такої естетичної антропологізації стала загальна орієнтованість фактично всієї української філософії на так зване “природне”, морально-релігійне право на противагу праву “писаному”, антипротестантська, точніше, антираціоналістична спрямованість української національної ідеї, що виявилось у критиці принципу “розумного егоїзму” як справа, так і зліва. Акцент на морально-релігійному солідаризмі, різноманітних формах корпоративності, самоврядування був характерний для представників як соціалістичного, так і державницького напрямів української суспільної думки.

Духовно-психологічна тотальність

В результаті український солідаризм як концентроване виявлення національної ідеї осягає найглибший емоційно-уявний, історично найвищий вимір національної самосвідомості. Він підпорядковує собі, наповнює якісно новим змістом і синтезує попередні виміри національної ідеї: етнічно-расовий, релігійний, державницько-волюнтаристичний та раціонально-економічний. Це означає, що основою етнічного, релігійного і навіть економічного патріотизму повинен стати передусім міжособистісний, духовно-психологічний зв’язок на засадах спільних культурно-гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення. Не випадково поняття “народний дух” (Шевченко, Куліш), “колектократія”, “конкордизм” (Винниченко), “класократія” (Липинський), “Націократія” (Сціборський), “національний солідаризм” (Боярський) містять у собі фактично посткапіталістичний ідеал національного і соціального устрою.

Український солідаризм знаходиться в річищі загальноєвропейських духовних засад і пов’язаний з пошуком не тільки національного, але й соціального ідеалу, котрий відповідав би найвищій стадії людського поступу. Практично всі видатні українські мислителі XX століття дійшли висновку, що саме “нація є найвищий тип людської спільноти”.

На противагу граничному лібералізму та комунізму з їх космополітизмом та економізмом фундатори української національної ідеї цілком справедливо виходили з того, що реальним “базисом”,  над яким надбудуються економічна та суто державницька сфери незалежної України, повинен стати національно-духовний чинник.

Всі мислячі істоти народжуються нерівними. Досконале суспільство дає кожному рівну можливість плавати на його власній глибині (Френк Герберт).

Якщо вам сподобалась ця публікація, ви можете підтримати перетворення нашого сайту на платформу для колективних пошуків, обговорень, знайомств, експериментів:
Модернізуймо Народний Оглядач!

В тему:
Фашизм чи солідаризм?
Німецький експеримент
Надцивілізація Волі
Сучасність і солідаризм
Корпоративний Солідаризм: починаємо з простого
Національний Солідаризм: мета і завдання на сучасному етапі
Фільм Деніса Ганзеля «Хвиля» (Die Welle, 2008) - рецензія
Кримський гурт «Тавро»: Фашист (mp3)
Три прозріння антифашизму: 100% позитиву!
Євген Онацький: Фашизм і ми [1929]
Чому влада рекламує фашизм
Раммштайн: Лівою два три чотири - Rammstein: Links 2 3 4 текст mp3
Чому ми любимо фашизм
Незалежність-22: друга фаза
Три поверхи Великого Переходу: соціальний, національний, магічний