Який розмір Землі? Відповідь знайдеться в будь-якій енциклопедії: екваторіальний діаметр дорівнює 12 756 км, або 7 926 миль. Але є ще й атмосфера. Чи її теж враховувати? Тоді справжній діаметр планети разом з усім повітрям може наблизитися до 13 тис. км. Хоча й такий спосіб вимірювання вже навряд чи буде правильним. Бо тепер Земля сягає ще далі. Вакуум, що її оточує, кишить штучними супутниками, формуючи таку собі техносферу поза атмосферою. Більшість їх кружляє лише за кількасот кілометрів від твердої планетарної поверхні. Однак багато з цих тіл формують кільце, схоже на Сатурнове, на висоті 36 тис. км, де період обертання об’єкта на орбіті Землі становить 24 години, отже, він постійно висить над однією і тією самої точкою поверхні планети.

Коли дивитися на Землю під цим кутом зору, то її розміри значно перевищуватимуть подані в традиційних підручниках. І знову ж за такого погляду космічну еру можна вважати приголомшливо успішною. В цей період докорінно змінилися телекомунікації, прогнозування погоди, спосіб ведення сільського господарства, лісництво й навіть пошуки корисних копалин. Не відстає і мистецтво ведення війни. Жодна держава уже не здатна потай мобілізувати свої війська. Тепер можна дізнатися точне розміщення будь-якої будівлі на планеті. А глобальні супутникові навігаційні системи спрямують керовану бомбу до потрібної точки.

Тільки не так уявляли собі цю еру сповнені ентузіазму «космічні мрійники», котрі стояли біля її витоків. Хоча конструктори на кшталт Вернера фон Брауна, який будував ракети і для німецького проекту часів Другої світової V2, і для американського Apollo часів холодної війни, й продали душі військовим за змогу втілювати свої мрії про космічні польоти в єдиний доступний тоді спосіб, більшість із них прагнули істотнішого.

«Перші люди на геостаціонарній орбіті» звучить скромніше, ніж «Перші люди на Місяці» (назва книжки, яку фон Браун написав 1958 року). У 1950-х – 1960-х, коли запускали перші космічні ракети, позаземні польоти було трактовано як пригоди й розвідку. Реалії американських і радянських проектів дослідження Всесвіту непомітно перетекли у фантастику на кшталт «Зоряного шляху» та «2001: Космічної одіссеї». Незалежно від того, населені були чужі астрономічні тіла інопланетянами чи ні, здавалося, що останні, ба навіть самі зірки, тільки й чекали на те, щоб їх захопили люди. І на той час багато хто вірив, що ця експансія почнеться ще за його життя.

Тепер усе інакше. Цілком можливо, що амбіції людства зупиняться на висоті 36 тис. км. І так само не виключено, що космічні польоти, які з мрії перетворилися на реальність, знову стануть лише фантазією. Ера астронавтики, схоже, добігає кінця.

ПРОЩАННЯ З НАУКОВОЮ ФАНТАСТИКОЮ

Нинішні космічні мрійники затято заперечуватимуть це твердження. Зокрема, посилатимуться на приватних бізнесменів на кшталт американця Елона Маска чи британця Річарда Бренсона, які сподіваються зробити ідею польотів людей у космос комерційно життєздатною. Справді, з таким підприємницьким хистом на це можна розраховувати. Однак ринок видається надто малим і вразливим.

Одним із джерел доходів може стати космічний туризм – послуга з розряду елітних, яка в будь-якому разі обмежиться польотами щонайбільше на низьку навколоземну орбіту (а через вартість подорожі навіть до Місяця кількість потенційних клієнтів зменшиться до одиниць). Другим є переправлення астронавтів до Міжнародної космічної станції (МКС) – найбільш марнотратного проекту, який коли-небудь був споруджений в ім’я науки і вже обійшовся у $100 млрд, хоча це не межа.

Це все наштовхує на думку, що 2011-й у книжках з історії колись опишуть як рік, коли остаточно померла мрія космічних ентузіастів. Цьогоріч завершилась американська програма запуску багаторазових орбітальних човників: останній політ шатла завершився 21 липня. Шатл було задумано як вантажівку багаторазового використання, що регулярно доправляла б людей на орбіту. Та насправді він лише додав труднощів. Двічі вбивав свій екіпаж. Якби його розглядали як експериментальний засіб пересування, яким він, зрештою, і є, це не викликало б особливого занепокоєння, адже льотчики-випробувачі гинуть дуже часто. Але ж постійно виникала ілюзія, ніби шатл справді міг виконувати функцію звичайного перевізника. Технічний термін «космічна транспортна система», яким послуговується NASA (Національне авіакосмічне агентство США), говорить сам за себе.

Але тепер історія з шатлами закінчилася. Як кажуть професіонали галузі, МКС мають спустити з орбіти 2020 року. Після цього грі настане край. Людство не має бажання повертатися на Місяць, що й казати про подорожі до Марса – Ельдорадо досліджень космосу. Тепер уже існують потрібні технології, але захоплення минуло, принаймні у традиційних гігантів космічних одіссей Америки та Росії.

Інша надія космічних мрійників – Китай, який може перебрати естафету. Поза сумнівом, Піднебесна заявляє про бажання, як президент Джон Кеннеді 50 років тому, доправити людей на поверхню Місяця й безпечно повернути їх на Землю. Але дата реалізації цих сподівань дуже непевна. У заявах Пекіна немає кеннедівського бравурного «до кінця десятиліття». До того ж навіть якщо Китаю вдасться зрівнятися з далеким тріумфом Америки, все одно постане питання: «А що далі?» Може статися так, що уряд КНР, так само як і ніксонівський 1972 року, скаже: «Роботу зроблено», – й припинить справу.

ЗА КОСМОС ТРЕБА ПЛАТИТИ

Коли пощастить, дослідження Сонячної системи відтак продовжуватимуть роботи. Але й тут є ризик, що вони дедалі менше виправдовуватимуть себе. Людство так чи інакше вже побувало на кожній планеті й здійснило посадку всюди, де є тверда поверхня, крім Меркурія. До колекції додалися астероїди, супутники й комети. Тож, схоже, інтерес людей до космосу згасне, якщо тільки на Марсі або в якомусь іще більш несподіваному місці раптом не виявиться життя. А оплачують усе це задоволення саме люди. Не буде інтересу – буде важко виправдати витрати на космос.

У такому випадку майбутнє обмежиться тим новим зовнішнім кордоном планети Земля – геостаціонарною орбітою. В її межах людська діяльність лише активізуватиметься й заповнюватиме вакуум. Людство приборкає цю частину космосу, так само як колись підкорило обшири дикої природи. Однак за її межами вакуум залишатиметься порожнім. Будуть якісь поодинокі вилазки на кшталт того, як інколи полярники покидають свої тісні дослідні бази в Антарктиді, аби поспіхом пробігтися льодовою шапкою Землі й повернутися назад, до тепла, їжі та компанії. Але мрії людства про майбутнє за межами тих кордонів за великим рахунком розвіялися.

Обговорення статті на PHORUM.SD.ORG.UA

---

В тему:

Тріумф українського інтелекту

Українці не можуть без космосу

Україна - перша космічна держава?