Українців стали вважати ворогами і навіть закликали вбивати, - про це кореспонденту Укрінформу розповіла дружина командира авіабригади полковника Юлія Мамчура - Лариса. Вона разом з сім'ями інших військових нині проживає в миколаївському санаторії "Перемога" , передає Цензор.НЕТ.
Події, що відбулися в Криму за останній місяць, для сімей військовослужбовців 204-ї бригади тактичної авіації імені Покришкіна, яка базувалася в Бельбеку, повністю змінили не тільки побут. Вони перевернули душу, змусили переоцінити життєві цінності. Але найбільшим розчаруванням стали люди, з якими багато років мирно співіснували, ходили один до одного в гості, дружили. Все змінилося в одну мить після того, як в Севастополь увійшли російські війська.
До цих пір з місцевим населенням ми жили дружно. Разом святкували, спілкувалися, хрестили один у одного дітей. Але з появою російських військ і початком інформаційної пропаганди все змінилося в одну мить. Нас раптом стали вважати ворогами, зрадниками, називали бандерівцями, фашистами, і навіть закликали вбивати, - розповідає Лариса Іванівна. - це було і страшно, і незрозуміло. Доходило навіть до того, що розпадалися сім'ї, а проросійські батьки проклинали своїх дітей, які відмовлялися переходити на їхній бік. Коли мова йде про армію, це ще можна зрозуміти. Але коли так кажуть сусіди, колеги по роботі, куми - ні пояснити, ні усвідомити це неможливо. Адже вони прямо закликали ставити розтяжки, знищувати нас фізично".
Вона каже, що місяць цього неймовірного морально - психологічного тиску найважче було витерпіти саме жінкам, які змушені були ходити по магазинах, на роботу, відводити дітей у школи та садки. " У людей були скляні очі і їм нічого не можна було довести. Таке враження, що вони зомбовані, адже мали повну впевненість, що ми для них представляємо якусь загрозу", - з болем згадує жінка.
Жінки і діти українських військовослужбовців цілий місяць жили під прицілом снайперів, які засіли на підвищенні. Відчувати себе безпечно навіть у квартирах, розташованих в низині, не могли. Але це їх не зламало. Вони мужньо стояли й трималися за руки під час численних штурмів частини.
Вона неохоче згадує дні , коли її чоловік був у полоні : "Було дуже страшно, невідомість лякала. Причому хвилювалися всі, адже полковник для всіх багато значив. Я не була впевнена, що його відпустять, але люди навколо мене повинні були бути в цьому переконані. Декого довелося навіть стримувати, щоб не почали партизанську війну. Хлопці були готові на все".
Тут ми побачили зовсім інших людей. Її обличчя світлішає, коли розповідає про те, як радо їх зустрів Миколаїв : "Тут ми побачили зовсім інших людей , і інше ставлення. Зустріли нас дуже привітно, сім'ї забезпечили кімнатами в санаторіях і всім необхідним для побуту. Годують дуже добре, по -домашньому, різноманітно. Місцеві жителі цілими днями несуть допомогу, мабуть, за ці 3 дні нас відвідали мало не третина миколаївців. Завдяки цій неймовірній підтримці ми починаємо приходити в себе і намагаємося забути те, що сталося в Криму".
Зараз Ларису хвилює майбутнє тих 260 військовослужбовців, які пішли за командиром, повірили йому.
"Їм потрібна підтримка. Я не хочу, щоб через якийсь час вони стали сумніватися, що прийняли таке рішення. Зараз дуже важливо, щоб командування вирішило питання про місце базування полку. Виходячи з цього ми будемо обживатися, вирішувати проблеми садків, шкіл, шукати роботу, оформляти документи" , - ділиться наболілим дружина командира.
Полковник Мамчур родом з Умані. Його дружина народилася в Білорусі, але ще в ранньому дитинстві її сім'я також переїхала до Умані. Обидва вчилися в місцевих школах, познайомилися, одружилися, а потім там же і почали служити Україні. Через деякий час переїхали на службу в Житомир, а останні 2,5 року були в Севастополі, куди полковника призначили командувати бригадою льотчиків.
У подружжя є донька Даша, яка вчилася у Сімферопольському медичному університеті на педіатра, і 4-річна онука Полінка, яка на час окупації Криму жила з дідусем і бабусею.
"Ми боялися за їхнє життя. Тож коли все це сталося, нам командування допомогло перевести доньку на навчання до Вінницького медуніверситету. Вони влаштувалися нормально, вчора Полінка вперше пішла в дитсадок. Люди допомогли. У нас великий щирий український народ", - без пафосу говорить жінка.
На питання, які життєві уроки винесли з цих подій, відповідає: "Ми не будуємо плани, тому що зрозуміли: жити треба зараз. Матеріальні цінності нічого не значать, бо після пережитих подій вони в одну мить відійшли на задній план. Люди залишали меблі, побутову техніку, квартири, навіть родичів, щоб тільки повернутися в Україну і позбутися від цього жаху... Зараз з'явилося бажання подорожувати. Я ж працювала головним бухгалтером заводу, чоловік - військовий. часу на це не було".
Російська пропагандистська машина не подіяла на тих, хто вміє думати. Лариса Іванівна каже, що дехто з тих, хто залишилися в Севастополі, вже починають шкодувати, що прийняли таке рішення: "Вони телефонують і просяться приєднатися до нас. Але не знаю, чи можливо це. Вони також говорять, що севастопольці вже змінюються, народ знітився. Адже закони, які зараз там приймаються, не відповідають тому, що їм обіцяли. Вони думали, що будуть жити, як в Україні - з цінами, законами нашими, а зарплатами і пенсіями російськими. Але це нереально. За телевізору весь час говорили, що буде висока зарплата, але не говорили, що не буде роботи".
На думку дружини командира льотчиків, російська пропагандистська машина хоча і зробила свою чорну справу, але вплинула не на всіх.
"Вона не подіяла на інтелігенцію, на тих, хто вміє думати. Основна маса підтримки Росії - це пенсіонери, в тому числі військові, яких там дуже багато, незріла молодь. Але час все розставить на свої місця", - впевнена Лариса Мамчур .
До цього важко щось додати.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Зрада кримських друзів стала найбільшим розчаруванням: українців вважають ворогами і навіть закликали вбивати, - дружина Мамчура
Українців стали вважати ворогами і навіть закликали вбивати, - про це кореспонденту Укрінформу розповіла дружина командира авіабригади полковника Юлія Мамчура - Лариса. Вона разом з сім'ями інших військових нині проживає в миколаївському санаторії "Перемога" , передає Цензор.НЕТ.
Події, що відбулися в Криму за останній місяць, для сімей військовослужбовців 204-ї бригади тактичної авіації імені Покришкіна, яка базувалася в Бельбеку, повністю змінили не тільки побут. Вони перевернули душу, змусили переоцінити життєві цінності. Але найбільшим розчаруванням стали люди, з якими багато років мирно співіснували, ходили один до одного в гості, дружили. Все змінилося в одну мить після того, як в Севастополь увійшли російські війська.
До цих пір з місцевим населенням ми жили дружно. Разом святкували, спілкувалися, хрестили один у одного дітей. Але з появою російських військ і початком інформаційної пропаганди все змінилося в одну мить. Нас раптом стали вважати ворогами, зрадниками, називали бандерівцями, фашистами, і навіть закликали вбивати, - розповідає Лариса Іванівна. - це було і страшно, і незрозуміло. Доходило навіть до того, що розпадалися сім'ї, а проросійські батьки проклинали своїх дітей, які відмовлялися переходити на їхній бік. Коли мова йде про армію, це ще можна зрозуміти. Але коли так кажуть сусіди, колеги по роботі, куми - ні пояснити, ні усвідомити це неможливо. Адже вони прямо закликали ставити розтяжки, знищувати нас фізично".
crimeanself-defenceunitgm1ea3j1nid01-baseimage.jpg
Вона каже, що місяць цього неймовірного морально - психологічного тиску найважче було витерпіти саме жінкам, які змушені були ходити по магазинах, на роботу, відводити дітей у школи та садки. " У людей були скляні очі і їм нічого не можна було довести. Таке враження, що вони зомбовані, адже мали повну впевненість, що ми для них представляємо якусь загрозу", - з болем згадує жінка.
Жінки і діти українських військовослужбовців цілий місяць жили під прицілом снайперів, які засіли на підвищенні. Відчувати себе безпечно навіть у квартирах, розташованих в низині, не могли. Але це їх не зламало. Вони мужньо стояли й трималися за руки під час численних штурмів частини.
Вона неохоче згадує дні , коли її чоловік був у полоні : "Було дуже страшно, невідомість лякала. Причому хвилювалися всі, адже полковник для всіх багато значив. Я не була впевнена, що його відпустять, але люди навколо мене повинні були бути в цьому переконані. Декого довелося навіть стримувати, щоб не почали партизанську війну. Хлопці були готові на все".
Тут ми побачили зовсім інших людей. Її обличчя світлішає, коли розповідає про те, як радо їх зустрів Миколаїв : "Тут ми побачили зовсім інших людей , і інше ставлення. Зустріли нас дуже привітно, сім'ї забезпечили кімнатами в санаторіях і всім необхідним для побуту. Годують дуже добре, по -домашньому, різноманітно. Місцеві жителі цілими днями несуть допомогу, мабуть, за ці 3 дні нас відвідали мало не третина миколаївців. Завдяки цій неймовірній підтримці ми починаємо приходити в себе і намагаємося забути те, що сталося в Криму".
Зараз Ларису хвилює майбутнє тих 260 військовослужбовців, які пішли за командиром, повірили йому.
"Їм потрібна підтримка. Я не хочу, щоб через якийсь час вони стали сумніватися, що прийняли таке рішення. Зараз дуже важливо, щоб командування вирішило питання про місце базування полку. Виходячи з цього ми будемо обживатися, вирішувати проблеми садків, шкіл, шукати роботу, оформляти документи" , - ділиться наболілим дружина командира.
Полковник Мамчур родом з Умані. Його дружина народилася в Білорусі, але ще в ранньому дитинстві її сім'я також переїхала до Умані. Обидва вчилися в місцевих школах, познайомилися, одружилися, а потім там же і почали служити Україні. Через деякий час переїхали на службу в Житомир, а останні 2,5 року були в Севастополі, куди полковника призначили командувати бригадою льотчиків.
У подружжя є донька Даша, яка вчилася у Сімферопольському медичному університеті на педіатра, і 4-річна онука Полінка, яка на час окупації Криму жила з дідусем і бабусею.
"Ми боялися за їхнє життя. Тож коли все це сталося, нам командування допомогло перевести доньку на навчання до Вінницького медуніверситету. Вони влаштувалися нормально, вчора Полінка вперше пішла в дитсадок. Люди допомогли. У нас великий щирий український народ", - без пафосу говорить жінка.
На питання, які життєві уроки винесли з цих подій, відповідає: "Ми не будуємо плани, тому що зрозуміли: жити треба зараз. Матеріальні цінності нічого не значать, бо після пережитих подій вони в одну мить відійшли на задній план. Люди залишали меблі, побутову техніку, квартири, навіть родичів, щоб тільки повернутися в Україну і позбутися від цього жаху... Зараз з'явилося бажання подорожувати. Я ж працювала головним бухгалтером заводу, чоловік - військовий. часу на це не було".
Російська пропагандистська машина не подіяла на тих, хто вміє думати. Лариса Іванівна каже, що дехто з тих, хто залишилися в Севастополі, вже починають шкодувати, що прийняли таке рішення: "Вони телефонують і просяться приєднатися до нас. Але не знаю, чи можливо це. Вони також говорять, що севастопольці вже змінюються, народ знітився. Адже закони, які зараз там приймаються, не відповідають тому, що їм обіцяли. Вони думали, що будуть жити, як в Україні - з цінами, законами нашими, а зарплатами і пенсіями російськими. Але це нереально. За телевізору весь час говорили, що буде висока зарплата, але не говорили, що не буде роботи".
На думку дружини командира льотчиків, російська пропагандистська машина хоча і зробила свою чорну справу, але вплинула не на всіх.
"Вона не подіяла на інтелігенцію, на тих, хто вміє думати. Основна маса підтримки Росії - це пенсіонери, в тому числі військові, яких там дуже багато, незріла молодь. Але час все розставить на свої місця", - впевнена Лариса Мамчур .
До цього важко щось додати.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта