Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець

Як боролися з українською мовою останні 400 років

Мовні проблеми в Україні існують давно. Однак ще сто років тому ситуація, коли українці хотіли говорити російською, виглядала б повним абсурдом. Майже 90 відсотків жителів нині російськомовного сходу країни тоді вважали за рідну українську і спілкувалися лише нею. І це при тому, що імперії, до складу яких входили українські землі, боролися з мовою останні 400 років.

Як же так сталося, що люди, які споконвіку говорили українською, нині вважають за рідну російську - досліджувала Тетяна Мельниченко.

Такий мовний склад України був понад сто років тому. За тогочасним переписом тут домінувала саме українська мова. Нею розмовляли понад  70 відсотків населення. Примітно, що у центрі та на сході рідною  українську теж вважала переважна більшість населення - 80-90 відсотків. Це навіть більше, ніж у тогочасній Галичині.

А такі дані останнього перепису 2001 року. Тут усе з точністю до навпаки. Різко зросла кількість україномовного населення на Заході, збільшилась у центрі, а в Донецьку ж та Луганську україномовних людей суттєво поменшало. У 2001 році таких було лише 25-30 відсотків. А у Харкові понад 50.

Виходить за якихось сто років мовний склад України змінився докорінно. Щоб зрозуміти, що такого сталося за цей час, що так змінило мовну ситуацію, зазирнемо у минуле.

Якщо підняти офіційні циркуляри та укази, розвиток української мови намагалися обмежити за останні 400 років майже 50 разів. Найбільш затято це робили росіяни, під вплив яких Україна потрапила з 1654 року.

Але якщо на початку спільного існування до української ставились відносно лояльно, то наприкінці 18 століття вона потрапила під систематичні обмеження. Валуєвський циркуляр забороняв друкувати українську літературу. Емський указ уже не дозволяв її ввозити навіть із-за кордону. В початковій школі навчання мало вестися лише російською.

Репресивними методами вдалось русифікувати міське населення, але 95 відсотків українців на той час жили в селі тому і далі розмовляли рідною для себе мовою. Змінюватись у глибинці ситуація почала з приходом більшовиків:

Геннадій Єфіменко, історик:

- В Україні саме національна складова стала одним із найважливіших антибільшовицького повстанського руху. Вона стала об’єднуючим чинником, який об’єднав селян з багатьох регіонів. Ненависть до цього руху переносилася на носіїв мови. Все українське розцінювалося як антипролетарське, як буржуазне, а з буржуазією тоді був один метод боротьби - до стєнки і розстріляти.

Серйозно за українське село взялися у 32-33-му . У Радянському союзі тоді тривав період уніфікації, тобто з представників різних республік ростили нового "совєтского чєлоєка". І все, що заважало цьому, мало бути винищене. Штучний голод став засобом ліквідації селянства і його мови. 10 мільйонів українців - такі офіційні втрати населення за ці роки. У спорожнілі села заселяли нових лояльних людей.

Геннадій Єфіменко, історик:

- Одним із найбільш спустошених регіонів була Луганська область. На села, де раніше був надлишок населення, було переселено більше 117 тисяч росіян. 

Лесь Танюк, режисер, дисидент:

- Уявіть собі, що 300 ешелонів в місяць. Це по 5-6 тисяч людей в кожному ешелоні. 

Що цим людям треба зробити? Їм треба садки забезпечити, їм треба школи, їм треба газету російську. І так поступово починають закриватися всі українські видання.

Чіткі вказівки щодо того, як зрусифікувати українців, були розроблені ще 100 років тому. Один із київських цензорів Сергій Щоголєв писав: достатньо вдарити по шкільній освіті, відучити молоде покоління від мови і заборонити український друк. Ці методи і взяла на озброєння радянська влада в 37-38-му.

Геннадій Єфіменко, історик:

- Основний русифікаційний удар відбувся не в 33, а в 37-38 рр. Основними показниками стали, по-перше, це масове звільнення і арешти учителів української мови і літератури. Було різко збільшено кількість на викладання годин російської мови і літератури, як в школах, так і в вузах України. По-третє, це масове відкриття російськомовних газет і закриття значної частини україномовних.

На незгодних із системою чекали репресії. У музеї радянської окупації навіть зберігся документ, за яким видно, що з українською інтелігенцією боролися дуже ретельно.

Сергій Жовтий, історик, співробітник Музею радянської окупації:

- Виділявся певній ліміт, скільки осіб має бути піддано репресіям. І на Україну цей ліміт чи був не найбільшим. Білоруська республіка - ліміт тисяча-півтори тисячі, то цим самим документом на Україну ліміт виділявся 6 тисяч. Це лише один документ, таких документів було багато.

Євген Сверстюк, автор самвидаву, політв'язень радянського режиму:

- В 20-му столітті трапилося таке чудо, що раптом російська нація стала найчисельніша. Вона такою не була. Чисельнішою була українська у 19-му. І досить поглянути статистику. Цей ріст трапився за рахунок того, що стали записувати малоросів росіянами. Ця тенденція тривала і в повоєнний час і в часи війни.

Повоєнні роки теж позначилися на мовній ситуації. Під час відновлення промисловості у Харків та на Донбас направляли фахівців із Росії. У 60-х роках в Україні вже проживало 7млн. росіян, а в 70-му -10. Для їхньої зручності все діловодство переводили на загальносоюзну російську.

Як каже мовознавець Лариса Масенко, в радянський період навіть діяла спеціальна система уподібнення української мови до російської, щоб перетворити її на бліду кальку і витіснити з ужитку. Особливо добре це можна було простежити в перекладах творів Леніна, за якими у ті часи всі вчилися.

Лариса Масенко, мовознавець:

- Переклад 52 року. Я можу навести такі приклади. Якщо російське слово "допущение" в 32-му - "припущення", в 52-му - "допущення", точно так, як в російській. Якщо "защита" перекладалося в 32-му як "оборона", то в 52-му як "захист". Якщо "колличество" перекладалося в 32-му як "число", то в 52-му як "кількість". Тобто вибиралася форма, наближена до російської.

Українська мова залишалася лише номінально. Мовою науки вже давно де-факто була російська. Вчителям російської мови та літератури навіть дали 15-ти відсоткову надбавку. Дисертації з часом теж почали приймати лише російською.

Лесь Танюк:

- Основна специфіка була армія. Людину брали в армію і він не міг розмовляти українською мовою. Його вважали за нижчий клас. І після армії він виходив русофілом. Для того, щоб мати кар’єру, він мав бути росіянином. Для того, щоб мати кар’єру в театрі і т.д., ти обов’язково мав ставити російську класику.

Сергій Жовтий, історик:

- Українська мова була поставлена в таке становище, що вона була по суті не потрібна. Навіть деякі батьки, які говорили в сім’ї з дітьми українською мовою, вони казали: навіщо нам українська мова, щоб дитина чогось досягла, вона повинна вивчати російську.

На знак протесту проти дискримінації української культури виникає цілий рух шестидесятників. Літературу, заборонену до друку, вони видають за кодоном, в Україні ж поширюється самвидав. Власні роздуми, листи з еміграції, заборонена література - все це друкується удома, потайки ночами, і передається з рук у руки. Євген Сверстюк теж з покоління шестидесятників. За свої твори отримав сім років таборів.

Євген Сверстюк, політв'язень радянського режиму:

- Їх може не так лякала національна самосвідомість, їх лякав рівень. Може бути українська культура. Може бути українською мовою щось другосортне, другорядне. Але коли виходить група молоді, яка є популярною в народі, до якої приєднуються російськомовні, і котра стає повітрям часу, - це вже державно небезпечно. Звідси переслідування шістдесятників, арешти.

Майбутнім книговидавцям Капрановим навчатися уже довелося російською. У їхньому рідному Очакові на Миколаївщині, де було три військові гарнізони, всі школи для зручності перейшли на загальнодоступну. Але в 90-х брати Капранови стали першими, хто взявся відновлювати продаж рідної книжки. От тільки виявилося, що у 90-х  українських книжок в Україні майже не лишилося.

- От в цьому каталогу зібрані всі книжки українською мовою, які на той момент існували в Україні. Всі. І тут їх 600. З дитячими, з кулінарними. Росія на той момент видавала 60-70 тисяч назв книжок, видавала за рік. 600 проти 60 тисяч. Це навіть не 300 спартанців.

- Ми жертвою пали уніфікації. Сучасник, безнаціональна амеба. Як в анекдоті: Якої ти нації? - А якої, скажіть, вам треба?

Підписуюсь на новини

Коментарі

Зображення користувача Анатолій Висота.

Дякую  за цю публікацію!