У Другій світовій війні Сталін застосував зброю, існування якої виходило за межі уявлень і нацистів, і оунівців. Ця зброя – глибоко вкорінена агентура. Німці й українці донині так і не зрозуміли, що з ними відбулося. Настав час для широкої просвітницької кампанії щодо бандерівщини як спецоперації НКВД.

150214upa-rivnenshchyna-1947.jpg

Вояки УПА. Рівненщина, 1947 р.
Вояки УПА. Рівненщина, 1947 р.

Головною подією 2014 року стало народження нового українського етносу, який яро бореться за своє існування і творить новий світ. Головною подією 2015 року має стати перетворення цього ще аморфного «етносу однорангових мереж» на вертикально-структуровану націю, адже тільки нація спроможна заснувати Українську державу.

Для досягнення цієї життєво важливої мети потрібна чітка націотворча  ідеологія, тобто передовий світогляд, пристосований до практичного застосування.

Продуктивну ідеологію можна створити тільки на твердому фундаменті істини, якою б незвичною вона не була для масового сприйняття. Натомість творення нації і держави на піску ілюзій, а ще гірше – на отруті ворожої брехні, рано чи пізно призведе до руйнування побудованого національного дому і нової катастрофи.

Війна за минуле

Те, що відбулося у першій половині XX століття, має пряме відношення до нашого сьогодення. Друга світова війна була передусім війною за український Гартленд. Про це не прийнято говорити, а проте саме тут були найзапекліші бої і саме тут воюючі сторони зазнали понад 90% людських втрат.  

У результаті війни Україна втратила 14 мільйонів населення і опинилася під владою сталінського СРСР та його всепроймаючої пропаганди. Відтак історію цієї війни ми знаємо в надзвичайно спотвореному вигляді.

Після проголошення Україною державної незалежності правда почала поступово, надзвичайно повільно і важко пробиватися на поверхню. Але тут виявилося, що реальна історія захована під багатьма шарами докорінного перевертання істини, і що ворог України досі тримає глибоко ешелоновану оборону.

Першою лінією оборони було твердження радянської пропаганди було те, що Україна повністю підтримала СРСР у справедливій війні проти «німецько-фашистських загарбників» під керівництвом суворого, але мудрого Сталіна.

Коли виявилося, що не всі українці були на стороні Москви, ворог відступив до другої лінії оборони: так, не всі, але це була невеличка кількість злобних «запроданців», фанатичних «буржуазних націоналістів».

Третя лінія: «запроданців» було багато – ціла Українська Повстанська Армія! Але це не запроданці, а патріоти, які воювали на два фронти – проти Гітлера і проти Сталіна. Головною силою, яка організувала опір, була Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом героїчного і незламного Степана Бандери.

– Нарешті відкрилася правда! Ура!

Рано радіємо, друзі, адже це ще одна наперед підготовлена позиція, на яку організовано відійшов ворог України і донині докладає системних  зусиль для збереження цієї лінії оборони. Міф про Степана Бандеру – це московський міф. Він потрібен Москві для маніпулювання українцями, нацьковування одних на других і гарантованого блокування українського державотворення.

Московський міф про Бандеру

Нинішня війна з Росією – переконливе цьому підтвердження. Без міфу про Бандеру Москва не змогла б розв’язати нинішню інформаційну війну.  Понад те: руйнівна діяльність бандерівців є головним козирем Москви проти українського націоналізму, а бандерівські писання – предметом для аргументованої критики, яка цементує ворожу пропаганду. Москва представляє бандерівщину як український націоналізм. 

– Якщо історія Бандери неправдива, то в чому тоді правда?!

Правда в тому, що у Другій світовій війні український народ, представлений Організацією Українських Націоналістів під керівництвом полковника Євгена Коновальця, а після його смерті – полковника Андрія Мельника, був союзником Третього Райху.

Правда в тому, що українсько-німецький союз був смертельною загрозою для Москви, відтак Сталін доклав шалених зусиль для його руйнування. Головною зброєю комуністичної влади у всі часи була не регулярна армія, а спецслужби, глибоко укорінена агентура, терор  і партійно-релігійна пропаганда з її супернахабною, диявольською брехнею (див.: Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму).    

Правда в тому, що бандерівська організація була створена на початку 1940 року агентом НКВД Ріхардом Яри. Новостворена організація взяла назву ОУН, дописавши до неї в дужках маленьку букву «р» – революційна, і наполягала, що саме це і є справжня ОУН. Свою діяльність бандерівці розпочали з терору проти ОУН, її керівників та активістів (див.: Проект Бандера).

– Зате бандерівці створили УПА! Ось Вікіпедія! «УПА – озброєне крило Організації українських націоналістів. Розпочала свою діяльність з весни 1943».

А ось тут починається найцікавіше.

Коли і ким була заснована УПА

УПА почала формуватися ще з осені 1940 року на Волині під керівництвом Василя Боровця на псевдо «Тарас Бульба» за наказом Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Офіційне заснування УПА відбулося 22 червня 1941 року, тобто в перший день німецько-радянської війни. УПА з самого початку воювала проти частин Червоної армії, які опинилися в тилу німецьких військ і тероризували місцеве населення. 

Станом на 1941 рік чисельність УПА «Поліська Січ» сягала 10 тисяч бійців. Згідно з баченням отамана Тараса Бульби, подібні «січі» (місцеві народні армії) мали бути й на інших українських землях і координувати свою діяльність.

УПА була проявом традиційної української військової і громадської самоорганізації, все робилося добровільно, тому швидко і бадьоро. Сучасним прикладом такої самоорганізації є добровольчі батальйони і волонтерський рух. 

Гострою проблемою УПА була нестача керівних кадрів. Тарас Бульба-Боровець звернувся за допомогою до ОУН. Співпраця в цьому напрямку між УПА і ОУН почалася уже влітку 1941 року[1].

Сама ж ОУН під проводом Андрія Мельника приступила до створення своїх бойових груп з весни 1942 р. Це сталося після того, як сталінська агентура, серед якої головними були Мартін Борман і Еріх Кох, з кінця 1941 року розпочала дії проти ОУН і українського націоналістичного руху в цілому (22 лютого 1942 р. німці розстріляли Олену Телігу з її чоловіком і соратниками). Формальною підставою для антиукраїнських репресій була діяльність бандерівської організації, яка у вересні 1941 року на підпільній конференції під керівництвом Миколи Лебедя проголосила Німеччину ворогом і закликала готувати антинімецьке   повстання (німці про це дізналися в кінці листопада 1941 року).

Ситуація загострювалася: «Навесні 1942 р. місцеве населення вчинило впертий опір спробі окупантів здійснити насильницький вивіз робочої сили до Німеччини, а карні акції Е. Коха відіграли роль детонатора народного гніву»[2]. Проти саботажу Коха рішуче виступив Альфред Розенберг, але не міг нічого вдіяти, бо Коха підтримував Борман.  

Що стосується керівництва бандерівської організації, то воно з самого початку негативно ставилося до діяльності УПА, як і до всіх інших українських організацій. Після початку німецьких репресій бандерівці зайняли очікувальну позицію, і лише в лютому 1943 р. на своїй III конференції вирішили створити військовий штаб.

Свої бойові частини бандерівці вирішили назвати так само – Українська Повстанча Армія. Це було продовження практики паразитування на чужій славі. У 1940 році вони взяли собі ім’я «ОУН» і заборонили під загрозою смерті використовувати це ім’я членам ОУН. Це якби сьогодні якась фабрика почала випускати товари під брендом Adidas(р), а власників бренду Adidas звинуватила в порушенні авторських прав і почала судовий процес.

Те ж саме бандерівці зробили з присвоєнням імені УПА, адже воно було добре відоме на Волині та Поліссі, а місцеве населення прихильно ставилося до козаків Тараса Бульби-Боровця[3]. У спогадах рядових вояків бандерівських формувань є часті згадки про те, що загони ОУН(б) маскувались під УПА, щоб завоювати довіру місцевих жителів[4]. Це визнав навіть Микола Лебедь: «Команда УПА не протидіяла тому, коли німці і большевики, а частинно український народ зв’язував дії УПА з іменем Бульби»[5].

– Якщо бандерівці офіційно заснували свою УПА лише в 1943 році, тоді звідки дата про заснування УПА 14 жовтня 1942 року?

Ця дата була визначена бандерівцями заднім числом – у травні 1947 року[6]. «Щодо посилання істориків з середовища ОУН-УПА на деякі німецькі документи за жовтень-листопад 1942 р., де згадується існування банд на іменах Волині-Полісся, то там під згаданою назвою діяли загони і групи Боровця-Бульби та червоних партизанів, частково мельниківців. І це зовсім не стосується бандерівців, які у той час були фактично непомітні як збройна била. Якщо ж вважати жовтень 1942 р. днем постання УПА, то це може бути щонайбільше УПА Боровця-Бульби, хоч вона, як відомо, виникла раніше» – зауважує історик Анатолій Кентій.

І тут же пояснює причину цієї фальсифікації: «Поява ж згаданої вище постанови УГВР у жовтні 1947 р. була обумовлена, на нашу думку, політичними мотивами, потребою ще раз наголосити, що бандерівська ОУН піднялась на збройну боротьбу проти німецьких окупантів ще до того, як в листопаді 1942 р. висадка західних союзників у Північній Африці і оточення 6-ї німецької армії під Сталінградом створили передумови для корінного повороту в ході Другої світової війни на користь Об’єднаних Націй»[7].

Як і коли бандерівці перехопили управління УПА 

«Хоч бандерівці в цілому ставились до УПА як до небажаного конкурента, то місцеві низові їхні клітини були в акції братами, і тут переходили партизанський вишкіл» – писав у 1947 році Олег Штуль (Жданович, Шуліка)[8].  Він брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, був представником Голови ОУН Андрія Мельника при штабі УПА «Поліська Січ».

Міжусобиці серед українців різного політичного спрямування були створені бандерівським керівництвом, де на той час головну роль відігравав Микола Лебедь. Він належав до ядра засновників бандерівської організації, до якого також увійшли Ріхард Яри, Степан Бандера, Роман Шухевич і Ярослав Стецько.

Микола Лебедь (псевдо – Рубан) був у бандерівців керівником Служби безпеки, що її було таємно створено під час заснування організації у квітні 1940 року. Початковим завданням СБ була ліквідація керівництва ОУН.

Лебедь не був військовим, а тому керував бойовими підрозділами організації за допомогою методів і структур СБ. З липня 1943 року Лебедь розпочав процес «об’єднання УПА». Він полягав у тому, що бандерівці віроломно оточували загони УПА, роззброювали і вимагали їх підпорядкуватися бандерівському проводу. Тих, хто не погоджувався, убивали. Командирів загонів, які погоджувалися, зазвичай також убивали – пізніше і таємно. Така підступність їм вдавалася тому, що повстанці вважали неприпустимим вбивати своїх,  а тому не боронилися.   

Роззброєні сотні УПА «розформовуються і втілюються в різні бандерівські частини під поліційним доглядом СБ, як непевні. Старшини дістають кожен свого ангела з СБ, з путом у кишені, а організаційні провідники ОУН, як ворожий елемент переважно ліквідуються. У всьому терені починається полювання за членами ОУН, і їх втілюють в УПА під нагляд СБ, а всіх видніших скритовбивчо ліквідують. На одній Дубенщині вбито понад 30 активних членів ОУН, або подушено путом» – розповідає Олег Штуль-Жданович.

«Очевидно й ясно, що ні бійці, ані старшини УПА нічого спільного з цими вбивствами не мали. Вони про них не знали навіть. Робили це виключно члени СБ за інструкціями Лебедя. Та й той чи інший хлопець із СБ не знав, що він робить. Жертву висліджувала місцева сітка, не знаючи, для якої цілі. Думаючи – от так, для інформації. Тоді спроваджувалось відділ СБ, який особисто жертви не знав, і йому доручалось ліквідувати німецького (або совєтського) агента, який має доказані великі злочини. Коли хтось із бійців або старшин УПА відважувався протестувати проти таких метод визвольної боротьби, то й на нього приходило путо СБ. В цьому значенні Рубан був найвищим держимордою УПА — ніколи не будучи її командувачем і взагалі не будучи військовим, ані не бувши в жодних боях, як і сьогодні»[9].

18 серпня 1943 року на Костопільщині бандерівці віроломно оточили Людвипольську сотню УПА, в якій на той час перебував отаман Тарас Бульба. «Бульба дав наказ не стріляти, а відступати розсіяно, подавши пункти збірки. І хоч бандерівців було шість на одного, майже нікого не взято в полон, лише згодом переловлено трьох старших полковників (учасників визвольних змагань 1917–1921 рр.) і дружину Бульби. Її завезли в вище згаданий Стидень і по двох тижнях нелюдських тортур (вимагали сказати, де Бульба, де його зброя і які його плани), СБ її на наказ Енея замордувала.

Ми знаємо, що й на ці факти бандерівці відповідатимуть потоками лайки на «мельниківських опортуністів» та цілими тирадами на честь УПА, повними фальшивого патосу й закидів, що ми, мовляв, плямуємо честь борців. Тому ми ще зайвий раз підкреслюємо: у всіх цих ганебних подіях не винні ані героїчні бійці УПА, які вже в той час на 60% не були бандерівцями, а мобілізованими, ідейними вояками України, ані рядовики-виконавці СБ. Винен Лебедь-Рубан і його партійна, злочинна кліка, що в явному божевіллі проливала братню кров, вела на загибель усю збройну боротьбу та готувала політичну катастрофу»[10].

Ось як згадує про ті події Тарас Бульба-Боровець: «На кожному кроці нас завзято переслідували свої. Вони добре знали всі наші партизанські шляхи, як місцеві люди. Наші люди опинилися в дурному положенні: їм наказом заборонено проливати братню кров, а ті брати на кожному кроці відкривають по них вогонь та провокують різними негідними способами. Слабші одиниці почали розчаровуватися, побачивши безперспективну ситуацію...

Мені почали сильно докоряти деякі наші молодші товариші, що наше рішення не поборювати збройною рукою диверсії Лебедя було абсолютно помилкове. Як армія, ми не мали права допустити до всього того, що діється в Україні. Допускати до того, щоб кожна політична партія організовувала свою партійну армію — це національний злочин.

Всі політичні, військові та економічні акти монопартії Бандери-Лебедя можна би вважати звичайною помилкою, якби тут не малося до діла з такими явними злочинами:

Послідовна, систематична і настирлива диверсія, скерована на розкол і хаотизацію українського національного, державно-творчого і соціяльного життя (Розкол ОУН, впертий саботаж державно-творчих починань всього національно-свідомого українства, розкол УПА і саботаж військово-революційних плянів та операцій),

Повне порушення і заперечення встановлених норм людяності та загально-людської етики і моралі, що рівнозначне з бандитизмом,

Свідома чи несвідома допомога найлютішому ворогові України — світовому комунізмові та московському імперіялізмові. Ця допомога рівнозначна з ворожою агентурою серед української нації та її визвольного руху»[11].

Повторимо, що «об’єднання УПА», здійснюване бандерівцями, полягало в тому, що загони роззброювалися і розформовувалися, незгодні одразу ж знищувалися, а лідери загонів УПА, навіть якщо вони погоджувалися підпорядкуватися бандерівському проводу, знищувалися таємно як ненадійні елементи. Так відбувалося знищення військової еліти УПА.

Після того, як бандерівці взяли під контроль більшу частину УПА, вони розпочали внутрішні «чистки», тобто ліквідацію тих, хто їм не подобався. «Ця система надзору й система ліквідування жертв лише на підставі рішення самого СБ – без усякого суду – була ганебна й жахлива, але, даючи в цілому катастрофічні наслідки, давала бандерівцям почуття повної влади. Вони загнали опозицію під землю. Ніхто відкрито не відважувався висловлювати жодної критики. І виконність в УПА була абсолютна. Найдурнішний і найжахливіший наказ був виконуваний.

Прийшов наказ знищити весь непевний елемент. Отже, почалась гонитва за всіма, хто здавався тому або іншому станичному підозрілим. Прокурорами були бандерівські станичні, а не хто інший. Отже, ліквідація ворогів переводилась виключно за партійним ключем. Ясно, що в цю категорію потрапляли всі, хто не був прихильником бандерівщини. Станичний зладжував список підозрілих і передавав СБ. Нам доводилось перехоплювати й читати такі списки. Там ніколи не подавалось мотивів, не було сказано, чим саме людина підозріла. Коло деяких прізвищ стояли хрестики, а під сподом була примітка: Позначені хрестиками — мусять бути зліквідовані. І особисті вороги станичного гинули, як вороги української визвольної справи.

Та найжахливіша трагедія розігралась із полоненими з Червоної армії, яких тисячі жили й працювали по селах Волині. Багато з них були свідомими українцями, ще більше стали ними під час побуту тут. Очевидно, дехто був з переконання большевиком, але найбільше було таких, які ще могли стати в своїх симпатіях по один або другий бік. Це був надзвичайно вартісний для УПА елемент, бо військово вишколений. Їх треба було з’єднати собі, а тим самим — для української визвольної справи.

Для цього видумали бандерівці таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани й жадали, щоб ішов із ними, бо інакше застрілять. Хто в таких обставинах сказав би — не хочу?! Майже кожен погоджувався, маючи намір утікти згодом і т. д. Таких нищено. Врятувались лише ті, що, не злякавшись нічного нападу, відразу по мові орієнтувались, що це бандерівці й виголошували патріотичну промову — мовляв, вони проти большевиків і т. д. Це, очевидно, не свідчило про їхні переконання. Та й багато українців, бачивши таку «державницьку» поведінку бандерівців і утотожнюючи їх із УПА, ніяких симпатій і ніякого довір’я до успіху такої революції не мали і були готові кожної хвилини перейти до большевиків».

Не всі могли терпіти таке бандерівське безумство. Як пише дослідник ОУН Дмитро Вєдєнєєв, «доходило до справжніх боїв між відділами УПА і БСБ (боївками бандерівської служби безпеки – І.К.) Зокрема, серйозне зіткнення відбулося у січні 1945 р. у лісовому масиві Сарненського району Рівненської обл. з відчутними жертвами з обох сторін. З полонених есбістів повстанці 18 повісили, а решту розстріляли»[12].

Ліквідувавши в УПА критично мислячих людей, бандерівці позбавили її свободи творчості, а без неї неможливо перемагати. На полі бою завжди виграє той, хто перевершує противника в творчості.  

Прикра правда полягає ще в тому, що майже всі опоненти лінії Лебедя ("або ігнорування, або придушення") протягом короткого часу були ліквідовані Службою безпеки, навіть ті, які відійшли від активної політичної діяльності.

Додатково: Юрій Винничук: До нарваного Бандери потягнулася молодь, до Мельника – інтелігенція.

Налаштування поляків проти УПА

Очищення України від польського населення було принциповою вимогою бандерівців. За словами Тараса Бульби-Боровця, 9 квітня 1943 р. розпочалися переговори між Головною командою УПА і ОУН-Бандери. Бандерівці вимагали: підкоритись ОУН-Бандери і беззастережно виконувати її розпорядження. Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА, очистити всю повстанську територію від польського населення.

Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повинна бути всенародною; повстанський зрив в Україні непотрібний, «бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою», «звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення».

«Коли переговорами не вдалося поставити існуючу армію під накази та повний контроль своєї партії, М. Лебедь вибрав для цього іншу дорогу. ... видав наказ від 15.3.1943 року перейменувати всі свої партійні боївки — Військові Відділи ОУН — на Українську Повстанську Армію. Організував свій окремий головний штаб і зразу розпочав здійснювати вищезгадану програму, відкинуту Головною Командою УПА. Таким чином, в березні 1943 року революційним порядком зробилося дві УПА, точно так, як це вже було в 1940 р., коли на арені появилося революційним порядком дві ОУН. Група Лебедя-Бандери знову присвоїла собі назву, організаційну структуру та всі статути іншої організації і почала її іменем та своїми силами поспішно здійснювати свою політичну програму.

Командиром нової армії М. Лебедь призначував по черзі кількох членів своєї партії, які не мали регулярно-військової чи партизанської кваліфікації. Через деякий час на цю посаду був призначений член верховного проводу партії, поручник Роман Шухевич, який почав підписувати всі акти псевдонімом — Тарас Чупринка. Трохи пізніше йому присвоїли ранг генерала.

На начальника штабу був під загрозою терору мобілізований комендант поліційної школи в Рівному, демократ, колишній офіцер Армії УНР, підполковник кавалерії Л. Ступницький, який підписував всі документи псевдонімом полковник Гончаренко”. Разом з підполковником Ступницьким був насильно забраний в ліс його малолітній син, як закладник. За кожним їх кроком слідкували партійні агенти і змушували здійснювати всі нові військові плани М. Лебедя. Підполковник Ступницький виконував ці обов’язки як штаб-спеціяліст і під кінець загинув у таємничих обставинах».

Тут  варто перервати цитату і зауважити, що для бандерівщини властива відверта ворожість до інтелекту і свободи думки. З самого початку вони організували «полювання на старих полковників», в ході якого убили багатьох українських інтелектуалів, зокрема підполковника Миколу Сціборського (автора «Націократії», проекту Конституції України і «Білої книги ОУН») і Омеляна Сеника, який мав очолити уряд Української держави, дружньої до Третього Райху. Бандерівці не мали своїх кадрів для планування армійських операцій, а поручник (молодший офіцер) Роман Шухевич мав лише досвід планування замахів, підпільної роботи і виконання функції «політичного вихователя» (заступника командира) в батальйоні «Нахтігаль». Тому виконувати роботу начальника штабу примусили підполковника УНР Леоніда Ступницького, а його сина Юрія взяли в заложники. 

«На все польське населення Західної України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерті й  наказано до тла випалювати всі оселі польських селян. Оголошено масову примусову мобілізацію людей в армію. Проголошено так званий третій етап національної революції і загальне повстання України проти німців. Спровоковано на революцію майже всю українську поліцію, яка частково втекла до лісу, а її більша частина була розстріляна німцями або вивезена до кацетів. На місце української поліції німці привезли різних чужинців, головним чином росіян та поляків, які дуже радо гасили революцію Лебедя кулеметами та віхтями. Створився пекельний хаос на нашій землі»[13].

Бандерівці призвели до катастрофи у стосунках з польським населенням. Зрозуміло, що польські колоністи на українській землі не були українськими патріотами, проте сільське населення, прив’язане до землі, поводилося лояльно. «Не бракувало з польського боку ані провокацій, ані злочинів. Але на це треба було відповісти судом і карою на винних. Але те, що на цьому відтинку діялося 1943 року, не дасться вкласти в жодні рамки. Не вважаємо за відповідне, з різних причин, тепер уже подавати тут деталі цієї справи. Скажемо тільки, що вся рубанівська акція на цьому відтинку поставила польську меншість проти нас. Це дало страшні втрати на міжнародному форумі. Для української визвольної боротьби це відкрило ще один фронт, та, пхнувши поляків в обійми і німців, і большевиків, непотрібно зміцнило й ці два фронти, і так надто сильні.

Всі вище згадані промахи не могли не відбитись на настроях населення. Український селянин бачить глибше, як бандерівські політики. І йому швидко ставало ясно, що такі політики такої війни виграти не можуть. Він, очевидно, не виступав проти УПА не лише тому, що розумів зміст і потребу збройної боротьби. Але й тому, що там були і його брати й сини. Але він тратив віру в ту боротьбу, бачивши жахливе безголов’я.

Бандерівський провід на хвилях розбурханої стихії мчав у провалля. Німці були настільки тупі й дурні, як і бандерівський провід. Вони теж гналися в провалля, ще роздуваючи своїми безглуздими й жорстокими репресіями пожар всенародного гніву»[14].

І ось тут ми приходимо до найважливішого.

Тінь пацюка

– Ну, як він?
– У нього напад, просив не турбувати.
– Безумство?
– Так.
(«Убити дракона», 1988).

Коли поведінка якихось діячів видається «безумною» або «наївною», то це дуже серйозна причина приглянутися до суті явища та його прихованих рушіїв. Сучасним українцям ці фокуси добре відомі: «безумна» здача Криму, «випадковий» Ілловайський котел, «наївна» здача Донецька, «помилкові» держзакупівлі за удвічі завищеними цінами, а також такі «дрібниці», як спекулятивні ціни на легальні зброю та набої, обвал гривні, «я президент миру», «мир буде за тиждень», «нам до миру ще далеко» та інша маячня. Зазвичай усе це пояснюється після ознайомлення з динамікою приватних банківських рахунків.        

Діяльність бандерівців під гаслом «Все й одразу!» нинішня пропаганда пояснює молодечим максималізмом, а «тупість і дурість» німців – тим, що фюрер у них був «біснуватий». Якщо почитати сучасну версію історії людства, то виникає стійке враження, що там майже усі були «чокнуті».

Насправді усі ці «безумства» або є наслідком історичних фальсифікацій, або мають цілком раціональні причини. У даному випадку йдеться про факти Другої світової війни, які вже тоді викликали у сучасників серйозні підозри, а через півстоліття отримали переконливі підтвердження. Судіть самі.

Чільний член «фашистської» ОУН і старшина батальйону «Роланд»  (у складі полку спеціального призначення Абверу «Бранденбург-800»)  Ріхард Яри визнаний жертвою нацизму (на території окупованої Червоною армією Австрії) , отримав компенсацію від держави і у розкошах (не маючи бізнесу і спадку) дожив до старості, а помер у 1969 року на 71 році життя.

«Наці №2» Мартін Борман закінчив життя на сталінській дачі у 1972 році у віці 72 роки, похований на Введенському кладовищі Москви. Справа Рудольфа Гесса, після усунення якого Борман отримав контроль над Гітлером, засекречена до 2045 року.

Кат України і українофоб Еріх Кох помер у 1986 році у добре захищеному санаторії у віці 90 років.

Кум Бандери, шеф бандерівської СБ Мирон Матвієйко здав націоналістичну мережу УПА, в 1958 році отримав квартиру в Києві і пенсію, помер у 1984 році в 70-річному віці.   

Правда, дивно? А може Сталін також був «чокнутий»?

Навпаки. Просто у Другій світовій війні він застосував зброю, існування якої виходило за межі уявлень і нацистів, і оунівців.

Ця зброя – глибоко вкорінена агентура. Німці й українці донині так і не зрозуміли, що з ними відбулося. Суцільний «туман» і «безумство». Гітлер перед самоліквідацією передав владу Борману, вважаючи його своїм найвірнішим другом.

Бандерівці, Борман і Кох доповнювали один одного своїм «безумством» і виправдовували підривну діяльність один одного. Так, підготовка бандерівцями антинімецького повстання восени 1941 року дозволила Коху обґрунтувати репресії проти українських націоналістів, а це, у свою чергу, виправдовувало антинімецьке налаштування бандерівців у боротьбі з ОУН – союзником Третього Райху. Канцелярія Бормана, здійснюючи тихий саботаж, виробляла тонни настанов, інструкцій та розпоряджень і розсилала усю цю макулатуру на фронт, відволікаючи вояків від своїх справ.  Борман ініціював знищення євреїв, а Лебедь – знищення поляків. Усі разом виконували директиву Сталіна: «всюди викликати нестерпний стан».  

Для чого ворушити давню історію?

Для того, що операція Бандера перебуває в активному стані. Москва її віртуозно використовує для розділення України і консолідації РФ. Після Майдану для посилення «бандерівського міфу» московська спецпропаганда створила ще страшніший міф про «Правий Сектор», адже його ідеологією вважається та ж сама бандерівщина. Тобто ПС подається як «особливо жахлива бандерівщина».

Називаючи себе бандерівцями (серйозно чи жартома) українці допомагають Москві тримати населення РФ у стані «обложеної фортеці». Схема кремлівської спецпропаганди проста:

1) злочини бандерівців (реальні і вигадані) описані й задокументовані, на цю тему є багато історичної літератури – серйозної і популярної;

2) українці (принаймні, значна частина) гордо вважають себе бандерівцями, пишуть про це, говорять між собою, дають інтерв’ю (пропаганда переконує, що вони це роблять свідомо);

3) отже, сучасні українці поголовно є екстремістами, злочинцями, нелюдами і зрадниками, а тому з ними треба воювати.         

У результаті українці несвідомо допомагають Кремлю в його інформаційній війні проти України, народів РФ і цілого світу. Ситуація ускладнюється тим, що Путін є фахівцем зі спецоперацій.

Застосування інформаційної зброї є основним компонентом сучасної війни. Московська інформаційна агресія проти України основана на спецоперації «Проект Бандера». Викриття цієї спецоперації неминуче зруйнує всю московську інформаційну політику – зовнішню і внутрішню.

Що робити?

І пізнаєте істину, і істина визволить вас (Іван 8.32)

Інформаційна зброя існує тільки в атакуючому варіанті. Тож якщо захищатися і виправдовуватися «ми не бандерівці», то це тільки погіршує ситуацію, адже увага все одно концентрується саме на бандерівщині. Якщо ж підігрувати ворогу і стверджувати «ми бандерівці» (як це зараз масово відбувається), то це погіршує ситуацію ще більше, бо  відбувається посилення ворожої пропаганди (населення РФ не розуміє нашої іронії).

Як Україні застосувати атакуючу інформаційну зброю? У даній ситуації гасло «Наша зброя правда» – це вже не пафосні слова, а ключ до перемоги.

Продовження: Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни


[1] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С.12.

[2] Кентій А. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – С. 37.

[3] Кентій А. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – С. 36.

[4] Скорупський М. Туди, де бій за волю (Спогади курінного УПА). – Київ, 1992. – С. 81–82.

[5] Лебедь М. Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну державу (репринтне видання). – Дрогобич, 1993. – С. 75.

[6] Постанова УГВР від 30 травня 1947 р. про визнання 14 жовтня 1942 р. днем створення УПА та про встановлення цього дня святковим.

[7] Кентій А. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – С. 11.

[8] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 16.

[9] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 26.

[10] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 28.

[11] Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – Канада, Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь». – 1981.  

[12] Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Меч і тризуб. Нотатки до історії Служби безпеки організації українських націоналістів. Київ, 1998.

[13] Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.

[14] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 31.

Попередні статті:

Чому забуксував український націоналізм
Історія спецслужб – це історія їхніх провалів
Геополітичні союзники
Українська Держава – союзник Третього Райху
Асиметрична відповідь: український фашизм
УВО – ОУН: виховання нації
Убивство Перацького: внутрішня диверсія
Степан Бандера: Коротка біографія до 1934 року
Ріхард Яри (Рико Ярий)
Проект «Бандера»
Головна спецоперація ХХ століття
Метафізичний аналіз «Проекту Бандера»

Наші інтереси: 

Це ключове питання сучасного українського націоналізму. Те, що ми маємо зараз, - це не націоналізм, а бандерівщина. 

Гравець: 
Ігор Каганець
10130

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка