Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Україна як сліпа пляма на видноколі німців

Категорія:

 У розмовах про історичну відповідальність Німеччини зазвичай німці згадують винятково про Росію. На німецькій мапі відповідальності України донедавна просто не існувало. Відверта геноцидальна війна Росії проти України стала чинником, який пришвидшив появу України на ментальній мапі Німеччини.

Уночі 22 червня 2021 року в небо над Берліном піднялися тисячі повітряних кульок у вигляді білих голубів. Їх запустили з даху «Російського дому», розташованого в самому центрі міста, на Фрідріхштрассе, в рамках вечора пам’яті про напад нацистської Німеччини на СРСР.

«Російський дім» є частиною мережі «Россотрудничества» – державної агенції РФ, чий голова Євгєній Прімаков раніше закликав до тотального бомбардування України та знищення української промисловості, енергетичного сектора, армії та державних інституцій.

Влітку 2021 року – вже після генеральної репетиції повномасштабного нападу Росії на Україну, що відбулась у квітні-травні того року, – пафосна церемонія росіян у центрі Берліна мала б закріпити в німців відчуття, буцімто Німеччина відповідальна виключно перед Росією, а будь-який тиск на сучасний авторитарно-шовіністичний російський режим є неприпустимим через німецьку провину за розв’язання Другої світової війни.

Москва роками повторювала тезу про війну нацистської Німеччини саме проти Росії та про перемогу «російського солдата». Це повторення, вочевидь, було успішним. Якщо німецькі газети оприлюднювали 8-го травня архівну світлину з радянським прапором над Рейхстагом, її супроводжувало пояснення щодо «російського солдата». Адже росіяни поставали переможцями над нацистським Рейхом. І навпаки: коли йшлося про колаборантів, про росіян не згадували. Депортований до Німеччини у 2009 році для суду колишній охоронець концтабору, а від початку війни – радянський солдат, що потрапив у нацистський полон, усюди проходив як «український колаборант». Адже переможцем міг бути тільки росіянин, колаборантом – тільки українець.

Це культурне та термінологічне спотворення мало потужний вплив на дуже конкретні політичні кроки – скажімо, на заяви німецьких політиків перед повномасштабним нападом Росії на Україну.

6 лютого 2022 року президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр в інтерв’ю газеті Rheinischer Post заявив, що Німеччина не може припинити будівництво газогону «Північний потік–2» саме через те, що цей газогін є однією з форм компенсації Росії за шкоду, яку Німеччина заподіяла росіянам під час Другої світової війни. Те, що «Північний потік–2» безпосередньо шкодить інтересам щонайменше двох країн, на теренах яких нацисти вбили мільйони людей та зруйнували сотні міст, – Польщі та України, – Штайнмаєр просто ігнорував. У його очах відповідальність Німеччини була сфокусована винятково на Росії.

Майже водночас із виходом інтерв’ю Штайнмаєра, а саме 7 лютого 2022 року, міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок відвідувала Київ. Хоча «зелена» міністерка належала до іншої політичної партії, ніж соціал-демократ Штайнмаєр, та, зважаючи на вік, була представницею зовсім іншого покоління, вона сліпо повторила ту саму маячню. На питання, чи Німеччина постачатиме зброю в Україну, щоб збільшити шанси українців захистити себе, Бербок прямо відповіла, що цього не станеться через «окрему історичну відповідальність» Німеччини. Йшлося саме про переконання німців, буцімто німецька зброя не може бути використана проти росіян, адже Німеччина має перед ними провину. Той факт, що Німеччина має не меншу провину перед Україною, і що саме Україна сьогодні перебуває під ударом шовіністичного імперіалістичного режиму, міністерка просто проігнорувала.

Звісно, із плином часу – після того, як Росія скоїла злочини, яких уже неможливо було виправдовувати, – риторика Берліна змінилася. Але для того, щоб розуміти мотиви та механізми поведінки німців, важливо пам’ятати про десятиліття упередженого ставлення Німеччини як до України, так і до Росії.

Важко сказати, що саме було головною причиною такого ставлення – ефективна російська пропаганда, інтелектуальне захоплення Росією, солідарність із «великою державою» чи звичайна необізнаність і шовінізм щодо центрально- та східноєвропейських країн. Але це ставлення з’явилося не вчора та не під час захоплення Німеччини генеральним секретарем Горбачовим. Це тривало десятиліттями.

Коли 7 листопада 1943 року німецький військовий Гайнріх Бьолль – майбутній пацифіст, письменник та нобелівський лауреат – рухався між Тернополем і Вінницею у складі лав Вермахту, він написав у щоденнику: «РОСІЯ!!!!!» – настільки його захоплювало відчуття перебування в екзотичній східній імперії. Про те, що він рухався не Росією, а Україною, він просто не знав і, можливо, не хотів знати, адже це було занадто складним. Подібно інші німецькі солдати підписували свої світлини з українських міст як «Харків, південна Росія», або «Одеса, російське Чорне море».

Для німецького суспільства війна проти СРСР,  що тривала переважно на теренах України та Білорусі, мала назву Russlandfeldzug, «похід проти Росії». Відповідно й після війни відчуття провини було сфокусованим – зокрема, завдяки цілеспрямованій московській пропаганді – на боргах саме перед Москвою.

Звісно, не один цей наратив стримував німців у підтримці України. Значні активи німецького бізнесу були розташовані саме в Росії. Навіть після початку війни Росії проти України у 2014 році переважна більшість німецьких компаній не залишила російського ринку: європейські санкції були занадто слабкими, а інвестиції німецьких компаній – занадто довгостроковими. «Ми працювали навіть із СРСР – тож чому ми повинні залишати Росію тепер, коли кордони відкриті та іноземці мають свободу бізнесу?» – твердили німецькі бізнесмени.

Окремою проблемою був відвертий дисбаланс присутності України в німецькому інформаційному просторі. Традиційно німецькі медіа мали свої корпункти в Москві, звідки працювали майже в усіх країнах, що належали колись до СРСР. Для України – як і для інших країн, що звільнилися від московської окупації, – це був інформаційний вирок. По-перше, німецькі кореспонденти, працюючи в Москві, дивилися на них через московську оптику. Навіть якщо кореспонденти були критичними до Путіна, майже всі їхні антипутінські друзі, що впливали на їхній світогляд, були росіянами. Оптика Києва чи Тбілісі не була присутньою в московському повсякденні німецьких журналістів.

По-друге, оскільки в Москві німецькі ЗМІ перебували постійно, у медійників вистачало часу на те, щоб робити теплі «людські» сюжети – про милих бабусь, природу Байкалу, харчові традиції чи нескінченний балет. Це створювало дружній та людяний образ Росії. В Україну кореспонденти їхали тільки під час криз. Газовий конфлікт із Росією, Помаранчева революція, Майдан, російське вторгнення – Україна потрапляла на екрани телевізорів та на шпальти газет як країна постійної кризи. Якщо це не викликало негативних реакцій страху, то навіть позитивна реакція співчуття аудиторії теж була негативно забарвлена: «Чому вони ніяк не прийдуть до ладу?» – ставили собі питання німецькі телеглядачі.

Чи були спроби німців подолати ці наративи? Звісно. Німецька політикиня та громадська діячка Марілуізе Бек витратила роки, аби прищепити в Німеччині розуміння того, що німецька відповідальність за злочини Другої світової війни повинна поширюватися щонайменше й на Україну. Це пані Бек привозила до Києва історика Тімоті Снайдера та намагалась організувати його лекцію в німецькому Бундестазі. Окремі експерти й експертки силкувалися розказати німцям про злочини Голодомору та пояснити, чому українська боротьба за самовизначення як нації – це не «відродження нацизму», як любила повторювати російська пропаганда, а антиколоніальне визволення від імперського тиску.

Однак цей процес був складним та не завжди вдалим. Гіркий парадокс полягає в тому, що саме відверта геноцидальна війна Росії проти України стала чинником, який пришвидшив появу України на ментальній мапі Німеччини. Питання не тільки в тому, що злочини росіян волають до неба. Понад мільйон українок та українців, що опинились у Німеччині, навіть самою своєю присутністю впливають на німецьку дискусію.

Українські громадські організації, наприклад, «Віче Берлін», та десятки українських науковиць, що нині вимушено викладають в університетах Берліна, Мюнхена та інших міст, додають цьому процесу усвідомлення та динаміки.

Німеччина вже не може ігнорувати існування України та використати географічно й політично хибну риторику «Росія – це наш сусід», адже українки та українці не дозволяють бути настільки необізнаними.

У цьому контексті не є несподіванкою, що саме тепер чотири демократичні партії Німеччини в надпартійному консенсусі домовилися визнати Голодомор геноцидом. Ще рік тому цей крок було неможливо уявити, адже німецькі еліти не були готові звинувачувати Москву в геноциді, навіть у тому, що відбувався 90 років тому.

Сьогодні визнання Голодомору виглядає вже не як відважний крок, а навіть як занадто невелика зміна. У час, коли Росія коїть новий геноцид на теренах України, від німецької політики очікують більш рішучих кроків. Чи стануться вони та наскільки швидко – сказати важко.

Очевидно, що українське суспільство зробило величезні кроки для того, аби збільшити свій вплив, зокрема, в Європі. Українська дипломатія, українські культурні інституції, такі як Український Інститут, а також українські громадські організації набули за останні місяці небувалого досвіду просування своїх тез. Від України вже не можна відмахнутись та ігнорувати її. Найбільша за територією та одна з найбільших за населенням країна Європи нарешті з’являється на німецьких мапах як Україна, а не як «південна Росія».

Наші інтереси: 

Дуже глибокий повчальний текст. Важливо усвідомлювати, що, як би не було це дивно, але ця гостра фаза війни пішла на користь Україні. Нарешті стара, сита, корумпована Росією Європа прокидається. Щодо сюжетів німецьких кореспондентів про Україну з Москви автор правий. Я особисто чула, як німці казали: "Яка проблемна у вас країна!" Кацапи робили пропаганду майстерно. А ті німецькі журналісти були або "корисними ідіотами" або купленими агентами впливу.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Кукіль звичайний (Agrostemma githago)

Кукіль без пшениці: про що розповідають вставки в Євангеліє

Що краще: кілограм чистої пшениці чи кілограм пшениці, перемішаний з кілограмом куколю? Залежить від того, чи є у вас технологія відділення одного від другого. Якщо є, то зайвий кілограм куколю в...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Ігор Каганець.
5
Середнє: 5 (1 голос)

Німці почали скидати світоглядні кайдани, нав'язані Мордором. На підході – перегляд історії націонал-соціалізму, другої світової війни та історичної ролі Гітлера.

Все, що робиться з власної волі, – добро!

Коментарі

Зображення користувача Ігор Каганець.
5
Середнє: 5 (1 голос)

Німці почали скидати світоглядні кайдани, нав'язані Мордором. На підході – перегляд історії націонал-соціалізму, другої світової війни та історичної ролі Гітлера.

Все, що робиться з власної волі, – добро!