Чи можна окинути поглядом Україну, не на карті, звісно, а в дійсності, поселити її назавжди в серці такою, якою вона була цього дня? Виявилося, можна.
Добрі та щирі люди, привітні біленькі хати, які присіли на жовтаві призьби, кожна сама по собі й усі вкупочці, мальви під вікнами, плетені тини, городи у світінні соняшників, гарна трибанна церква на узвишші – все це я бачу з пагорба над селом, що є Україною для тисяч людей із Англії, обох Америк, Австралії, ближчої Європи та й з інших чужих земель.
Ми приїхали з України в Україну, подолавши близько тисячі кілометрів. За нами тоді ще був Радянський Союз, а тут – Югославія, українське село Дев’ятина, недалеко від Бані-Луки. В це село щороку приїздять вигнанці з України, люди з усіх світів, аби подихати Україною. В саму Україну їм шлях відрізано: там очікує якщо не тюрма, то страшні клопоти. З-поміж соціалістичних країн зосібна Югославія. Сюди не дотягуються щупальця совєтських каральних органів. Навіть український гімн тут сприймають спокійно, а під забороною лиш одна пісня – “На чужині тяжко жити, як той камінь підносити”.
Село Дев’ятина в Країні (а саме так називається цей регіон Боснії) розбудоване українцями на невеликому плато. Із центральної траси сюди веде доволі крута дорога. Село – на самій горі. За сільськими околицями, де б не стояв, відкривається широка панорама боснійських верховин, схожих і несхожих на карпатське передгір’я.
І що ж так тягнуло наших краян саме в Дев’ятину, де й нам, хористам колективу “Боян” зі Львова на чолі з натхненним диригентом Євгеном Вахняком, пообіцяли показати Україну поза Україною.
– Там жиють лише українці... І другої мови, крім української, не почуєш... Там усе українське, – сказали нам господарі, ініціатори нашого приїзду. Серед них – уродженець Дев’ятини, доктор Євген Павлишин, колишній голова Українського культурно-мистецького товариства ім. Т. Шевченка з Боснії та Герцеговини, а також новий голова – історик і поет Борис Ґралюк, мій гостинний господар (він дав мені нічліг, мав із ним багато щирих розмов за вечірньою та ранковою кавою).
Але про село найкраще говорити зі самими селянами. Після приїзду в Дев’ятину розпитую першу зустрічну жінку. Історія ще недавня, тому її всі знають. Галичани почали селитись у Боснії наприкінці дев’ятнадцятого століття, тут – переважно люди з Тернопільщини, з-під Теребовлі. Їхали малоземельні, бо цісарський уряд пообіцяв наділити кожного дармовим паєм. І хоча цим ґрунтам далеко до українських, домашніх – вони на камені, гірські, неймовірно тяжкі для праці, – а все ж можуть годувати.
– Но, але тутки є не тілько одні українці, є і нас, поляків, дві родини, – зауважила моя співрозмовниця.
– І так добре вмієте по-українськи? – запитую здивовано.
– Аякже ж! Усі українською, то й ми українською, – відповіла на моє здивування пані Гелена.
Боже, того, чого ми прагнемо в незалежній Україні, – щоб нашу мову знали та поважали всі, хто тут живе, – досягнули в одному окремо взятому селі, ще й далеко за межами України.
Ми приїхали в Боснію, яка тоді була над прірвою війни. Війна вже виставила свої ікла, і вони чигали на своїх жертв. Серед ночі на румунсько-югославському кордоні, в час ще одного важкого сну в автобусі, почалася довга запекла стрілянина. На щастя, збудилося нас лиш троє; решта, змучені дорогою, далі спали. Вранці мені вдалося з’ясувати, що ж сталося. Може, це вже війна і треба повертатися додому? Та ні, нічого, просто югославські солдати повпивалися та стріляли собі по бляшанках і пляшках. Такого в мирний час не можна собі дозволити. Уже в Боснії хочу заскочити в ліс. Та не можна – стримує водій Омелян Ґралюк (він загинув від бомби в цій війні, вічна йому пам’ять!), бо там легко наштрикнутися на багнет; тут уже повно партизанів, лише чекають на команду, щоб почати. “У нас, на Балканах, скоро стріляють”, – додає Омелян. Плаче жінка-українка, прощаючись із нами в Бані-Луці: “Ви їдете, а нас тут, у тім пеклі, лишаєте”. Ми ж сподівалися, що все мине. Не минуло. Де так ретельно готуються до війни, уже точно розпочнуть її.
А ми того дня тішилися всіма дарами миру. Був дуже гарний і сердечний концерт, як ніде, співали і “Боян”, і тамтешні українці. Таке чудове єднання, сплетіння голосів, що, здавалося, й небо прихилилось, аби послухати нас. Того дня небо з погодою таки направду було прихильним до нас, як і місцеві люди зі своєю гарною галицькою говіркою. Особливо радісно слухати їх, бо це ніби наші діди розмовляють; боснійські українці вживають багато давніх слів, із діда-прадідівських. Концерт тривав і за щедро наставленими столами; це вже старалися і баня-лучани, і таки дев’ятинці, аби нам вгодити. І вгодили.
Відкриттям цього дня було, що для українців із міст, зокрема й із Бані-Луки, село Дев’ятина – однакове для вигнанців з усього світу, та сама Україна. Вони туди часто приїздять великими групами, дають концерти, відпочивають, тішаться своїм. Усе змінилося в часи “перебудови”, а ще більше – після здобуття Україною незалежності, коли відкрили кордони. Приїзд “Бояна” до Боснії був відповіддю на гастролі хору українського товариства, одні й другі. Під час другого приїзду хору баня-лучан до Львова мені випало виводити їхній автобус із лабіринту львівських вулиць. Але вони так гарно співали, що я поїхав далі, не знаючи, де опинюсь. І це свято тривало аж до радянсько-угорського кордону, де мусив попрощатися, бо не мав закордонного паспорта. Минуло стільки літ, а я не забув одного епізоду з тієї подорожі – так він мене вразив. На світанні, коли темрява та світло однаково володіють просторами, автобус спинився на карпатському перевалі. Ми розсипалися хто де: одні – до потоку, другі просто вдихали хміль гір, треті розминали затерплі ноги... А коли пролунав сигнал займати місця, я в напівтемряві помітив, що всі щось збирають у пакети. Була пора опеньок, але щоб усім відразу пощастило, ще й так близько до траси? В автобусі все з’ясувалося: старші та молоді, які між собою розмовляли вже хорватською, нагорнули собі на пам’ять землі батьків і дідів, рідної їм землі. Від розчулення не стримав сліз, а хтось збоку, теж у сльозах, обійняв мене, мабуть, тому, що я пуповиною зв’язаний із землею його батьків і був цією батьківщиною. (Потім дружина Євгена Павлишина, пані Ольга, написала мені, що цю землю вона висипала на свіжу могилу свого батька: він так забажав у заповіті. Я знав цього високоосвіченого самоука. “Закінчив букову школу”, – казав він про себе, тобто на лісоповалі. До мирського патріарха українців Боснії я відразу прикипів душею, мав із ним хоч і недовгу, але таку змістовну розмову. Він дуже радів мені, бо я приніс йому запах батьківщини. На прощання пан Антін попросив дозволу обійняти мене. “Ви щасливий, бо ви завжди вдома”, – сказав, і сльоза покотилася по його пережитому обличчі. А я подумав, яке ж це щемливе, сумне та радісне почуття – туга за рідним краєм, ностальгія).
Далі в дорозі ми співали пісень, де з “журбою радість обнялась”, а це величезний пласт, наша пісня у своїй основі. Українець за межами України, коли, звичайно, він живе не хлібом єдиним, стоїть однією ногою на землі, яку вибрали його діди, батьки, а другою – на землі предків. Ні, він не роздвоюється, як дехто може подумати, це цілісний стан душі, тому що любові ніколи не буває багато. Усе, що відбувається з однією та другою батьківщиною, зачіпає його серце. Всяке, що може тішити, тішить, а що здатне засмучувати – засмучує. Українці Боснії та Герцеговини (і про це свідчать документи, преса, розповіді) далеко від землі батьків переживали долю й недолю рідного краю. Вони раділи, коли на руїнах Російської імперії було зведено Українську державу, і страждали, коли вона впала під більшовицькою навалою. Жахіття цієї війни, голод 1920-х, а згодом – 1932-33 рр., репресії 1937-го, 1941-го років – усе карбовано кривавими рубцями в серці українця, де б він не жив. І коли в пожежі Другої світової війни серед боснійської української молоді кинули клич йти визволяти Україну від більшовиків, то фактично не було агітації вступати в ряди українського легіону – добровольців виявилося немало. Триста юнаків-воїнів-українців Боснії взяли зброю, щоб іти визволяти рідний край, хоч ніколи й не бачили його. (Дивно, що ця цифра так часто фігурує, коли ми говоримо про героїзм нашого народу. “Нас тут триста, як скло, товариства лягло”, – написав Шевченко про героїв Берестечка. Триста юнаків загинуло під Крутами). Вони горіли святою ідеєю та з гордістю носили тризуби на лацканах. І то трагедія, що хитрі політики скористалися національними почуттями та кинули воювати українців проти сербських четників. “Легія” скоро розсипалася – ніхто не хотів воювати за чужі інтереси. Після війни, переслідувані комуністичною владою, більшість легіонерів загинули в тюрмах, а кому пощастило – емігрував. І про цю сторінку нашої історії – ніде ні слова.
Українці на землях Югославії живуть лише в області Бачка та Воєводині, так подає Українська енциклопедія, про Боснію – ні слова. Це правда, що їх тут найменше, “може, набереться стільки, що в одному великому селі в Україні”, казав Борис Гралюк. (Він перед війною переїхав до Загреба, маючи непересічний талант організатора, став міністром у справах національних меншин уряду Хорватії). А тим часом те “село” на високому рівні відсвяткувало столітній ювілей поселення українців у Боснії, у столиці Сараєво відбувся міжнародний симпозіум із цієї нагоди, було відкрито першу у світі меморіальну таблицю на честь А. Шептицького: “Великому митрополиту Андреєві Шептицькому – доброму пастиреві в 100-річчя поселення” (митрополит двічі приїздив до Боснії). Українці мають тут добру славу. Коли кажуть серби чи хорвати про людину, що він галіціян, то все одно, що майстер, здібний чоловік. Наша діаспора мала повнокровне життя національної меншини, хоч серед інших була найменшою. Та війна розметала невеличку громаду, що вся трималася купи, ще й завдяки телефону, бо в кожного був телефон. Двісті родин у пожежі цієї війни просило Україну дати їм притулок на землі батьків і дідів, але наш уряд, який тоді ще не був українським (а тепер вже ним не є), відмахнувся. Не зарадили й листи львів’ян, зокрема й мої до високого урядового достойника, якого знав особисто. Чи то він не міг нічого вирішити, чи не пробував – не знаю. Мені й не відповів. Усе втонуло, як у болоті. Зате прийняли наших людей Німеччина, Італія, Канада.
Для чого пишу ці рядки? Щоб роз’ятрити старі рани? Та ні, це моя відповідь тим, хто любить картати наш народ і знаходити в ньому все нові вади. А от було собі село, фактично село за числом населення, українська діаспора в Боснії. Воно могло робити так багато. То в чому ж тут річ? Чому наші села скніють, віддаляються від національних справ; не лише села, а й міста. А річ у тому, що немає проводирів, організаторів. Вони є, але їх мало. Коли ж і трапляються – то по центрах, у провінції їх важко зустріти.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Україна на горі
Світ:
04091901s.jpg
Добрі та щирі люди, привітні біленькі хати, які присіли на жовтаві призьби, кожна сама по собі й усі вкупочці, мальви під вікнами, плетені тини, городи у світінні соняшників, гарна трибанна церква на узвишші – все це я бачу з пагорба над селом, що є Україною для тисяч людей із Англії, обох Америк, Австралії, ближчої Європи та й з інших чужих земель.
Ми приїхали з України в Україну, подолавши близько тисячі кілометрів. За нами тоді ще був Радянський Союз, а тут – Югославія, українське село Дев’ятина, недалеко від Бані-Луки. В це село щороку приїздять вигнанці з України, люди з усіх світів, аби подихати Україною. В саму Україну їм шлях відрізано: там очікує якщо не тюрма, то страшні клопоти. З-поміж соціалістичних країн зосібна Югославія. Сюди не дотягуються щупальця совєтських каральних органів. Навіть український гімн тут сприймають спокійно, а під забороною лиш одна пісня – “На чужині тяжко жити, як той камінь підносити”.
Село Дев’ятина в Країні (а саме так називається цей регіон Боснії) розбудоване українцями на невеликому плато. Із центральної траси сюди веде доволі крута дорога. Село – на самій горі. За сільськими околицями, де б не стояв, відкривається широка панорама боснійських верховин, схожих і несхожих на карпатське передгір’я.
І що ж так тягнуло наших краян саме в Дев’ятину, де й нам, хористам колективу “Боян” зі Львова на чолі з натхненним диригентом Євгеном Вахняком, пообіцяли показати Україну поза Україною.
– Там жиють лише українці... І другої мови, крім української, не почуєш... Там усе українське, – сказали нам господарі, ініціатори нашого приїзду. Серед них – уродженець Дев’ятини, доктор Євген Павлишин, колишній голова Українського культурно-мистецького товариства ім. Т. Шевченка з Боснії та Герцеговини, а також новий голова – історик і поет Борис Ґралюк, мій гостинний господар (він дав мені нічліг, мав із ним багато щирих розмов за вечірньою та ранковою кавою).
Але про село найкраще говорити зі самими селянами. Після приїзду в Дев’ятину розпитую першу зустрічну жінку. Історія ще недавня, тому її всі знають. Галичани почали селитись у Боснії наприкінці дев’ятнадцятого століття, тут – переважно люди з Тернопільщини, з-під Теребовлі. Їхали малоземельні, бо цісарський уряд пообіцяв наділити кожного дармовим паєм. І хоча цим ґрунтам далеко до українських, домашніх – вони на камені, гірські, неймовірно тяжкі для праці, – а все ж можуть годувати.
– Но, але тутки є не тілько одні українці, є і нас, поляків, дві родини, – зауважила моя співрозмовниця.
– І так добре вмієте по-українськи? – запитую здивовано.
– Аякже ж! Усі українською, то й ми українською, – відповіла на моє здивування пані Гелена.
Боже, того, чого ми прагнемо в незалежній Україні, – щоб нашу мову знали та поважали всі, хто тут живе, – досягнули в одному окремо взятому селі, ще й далеко за межами України.
Ми приїхали в Боснію, яка тоді була над прірвою війни. Війна вже виставила свої ікла, і вони чигали на своїх жертв. Серед ночі на румунсько-югославському кордоні, в час ще одного важкого сну в автобусі, почалася довга запекла стрілянина. На щастя, збудилося нас лиш троє; решта, змучені дорогою, далі спали. Вранці мені вдалося з’ясувати, що ж сталося. Може, це вже війна і треба повертатися додому? Та ні, нічого, просто югославські солдати повпивалися та стріляли собі по бляшанках і пляшках. Такого в мирний час не можна собі дозволити. Уже в Боснії хочу заскочити в ліс. Та не можна – стримує водій Омелян Ґралюк (він загинув від бомби в цій війні, вічна йому пам’ять!), бо там легко наштрикнутися на багнет; тут уже повно партизанів, лише чекають на команду, щоб почати. “У нас, на Балканах, скоро стріляють”, – додає Омелян. Плаче жінка-українка, прощаючись із нами в Бані-Луці: “Ви їдете, а нас тут, у тім пеклі, лишаєте”. Ми ж сподівалися, що все мине. Не минуло. Де так ретельно готуються до війни, уже точно розпочнуть її.
А ми того дня тішилися всіма дарами миру. Був дуже гарний і сердечний концерт, як ніде, співали і “Боян”, і тамтешні українці. Таке чудове єднання, сплетіння голосів, що, здавалося, й небо прихилилось, аби послухати нас. Того дня небо з погодою таки направду було прихильним до нас, як і місцеві люди зі своєю гарною галицькою говіркою. Особливо радісно слухати їх, бо це ніби наші діди розмовляють; боснійські українці вживають багато давніх слів, із діда-прадідівських. Концерт тривав і за щедро наставленими столами; це вже старалися і баня-лучани, і таки дев’ятинці, аби нам вгодити. І вгодили.
Відкриттям цього дня було, що для українців із міст, зокрема й із Бані-Луки, село Дев’ятина – однакове для вигнанців з усього світу, та сама Україна. Вони туди часто приїздять великими групами, дають концерти, відпочивають, тішаться своїм. Усе змінилося в часи “перебудови”, а ще більше – після здобуття Україною незалежності, коли відкрили кордони. Приїзд “Бояна” до Боснії був відповіддю на гастролі хору українського товариства, одні й другі. Під час другого приїзду хору баня-лучан до Львова мені випало виводити їхній автобус із лабіринту львівських вулиць. Але вони так гарно співали, що я поїхав далі, не знаючи, де опинюсь. І це свято тривало аж до радянсько-угорського кордону, де мусив попрощатися, бо не мав закордонного паспорта. Минуло стільки літ, а я не забув одного епізоду з тієї подорожі – так він мене вразив. На світанні, коли темрява та світло однаково володіють просторами, автобус спинився на карпатському перевалі. Ми розсипалися хто де: одні – до потоку, другі просто вдихали хміль гір, треті розминали затерплі ноги... А коли пролунав сигнал займати місця, я в напівтемряві помітив, що всі щось збирають у пакети. Була пора опеньок, але щоб усім відразу пощастило, ще й так близько до траси? В автобусі все з’ясувалося: старші та молоді, які між собою розмовляли вже хорватською, нагорнули собі на пам’ять землі батьків і дідів, рідної їм землі. Від розчулення не стримав сліз, а хтось збоку, теж у сльозах, обійняв мене, мабуть, тому, що я пуповиною зв’язаний із землею його батьків і був цією батьківщиною. (Потім дружина Євгена Павлишина, пані Ольга, написала мені, що цю землю вона висипала на свіжу могилу свого батька: він так забажав у заповіті. Я знав цього високоосвіченого самоука. “Закінчив букову школу”, – казав він про себе, тобто на лісоповалі. До мирського патріарха українців Боснії я відразу прикипів душею, мав із ним хоч і недовгу, але таку змістовну розмову. Він дуже радів мені, бо я приніс йому запах батьківщини. На прощання пан Антін попросив дозволу обійняти мене. “Ви щасливий, бо ви завжди вдома”, – сказав, і сльоза покотилася по його пережитому обличчі. А я подумав, яке ж це щемливе, сумне та радісне почуття – туга за рідним краєм, ностальгія).
Далі в дорозі ми співали пісень, де з “журбою радість обнялась”, а це величезний пласт, наша пісня у своїй основі. Українець за межами України, коли, звичайно, він живе не хлібом єдиним, стоїть однією ногою на землі, яку вибрали його діди, батьки, а другою – на землі предків. Ні, він не роздвоюється, як дехто може подумати, це цілісний стан душі, тому що любові ніколи не буває багато. Усе, що відбувається з однією та другою батьківщиною, зачіпає його серце. Всяке, що може тішити, тішить, а що здатне засмучувати – засмучує. Українці Боснії та Герцеговини (і про це свідчать документи, преса, розповіді) далеко від землі батьків переживали долю й недолю рідного краю. Вони раділи, коли на руїнах Російської імперії було зведено Українську державу, і страждали, коли вона впала під більшовицькою навалою. Жахіття цієї війни, голод 1920-х, а згодом – 1932-33 рр., репресії 1937-го, 1941-го років – усе карбовано кривавими рубцями в серці українця, де б він не жив. І коли в пожежі Другої світової війни серед боснійської української молоді кинули клич йти визволяти Україну від більшовиків, то фактично не було агітації вступати в ряди українського легіону – добровольців виявилося немало. Триста юнаків-воїнів-українців Боснії взяли зброю, щоб іти визволяти рідний край, хоч ніколи й не бачили його. (Дивно, що ця цифра так часто фігурує, коли ми говоримо про героїзм нашого народу. “Нас тут триста, як скло, товариства лягло”, – написав Шевченко про героїв Берестечка. Триста юнаків загинуло під Крутами). Вони горіли святою ідеєю та з гордістю носили тризуби на лацканах. І то трагедія, що хитрі політики скористалися національними почуттями та кинули воювати українців проти сербських четників. “Легія” скоро розсипалася – ніхто не хотів воювати за чужі інтереси. Після війни, переслідувані комуністичною владою, більшість легіонерів загинули в тюрмах, а кому пощастило – емігрував. І про цю сторінку нашої історії – ніде ні слова.
Українці на землях Югославії живуть лише в області Бачка та Воєводині, так подає Українська енциклопедія, про Боснію – ні слова. Це правда, що їх тут найменше, “може, набереться стільки, що в одному великому селі в Україні”, казав Борис Гралюк. (Він перед війною переїхав до Загреба, маючи непересічний талант організатора, став міністром у справах національних меншин уряду Хорватії). А тим часом те “село” на високому рівні відсвяткувало столітній ювілей поселення українців у Боснії, у столиці Сараєво відбувся міжнародний симпозіум із цієї нагоди, було відкрито першу у світі меморіальну таблицю на честь А. Шептицького: “Великому митрополиту Андреєві Шептицькому – доброму пастиреві в 100-річчя поселення” (митрополит двічі приїздив до Боснії). Українці мають тут добру славу. Коли кажуть серби чи хорвати про людину, що він галіціян, то все одно, що майстер, здібний чоловік. Наша діаспора мала повнокровне життя національної меншини, хоч серед інших була найменшою. Та війна розметала невеличку громаду, що вся трималася купи, ще й завдяки телефону, бо в кожного був телефон. Двісті родин у пожежі цієї війни просило Україну дати їм притулок на землі батьків і дідів, але наш уряд, який тоді ще не був українським (а тепер вже ним не є), відмахнувся. Не зарадили й листи львів’ян, зокрема й мої до високого урядового достойника, якого знав особисто. Чи то він не міг нічого вирішити, чи не пробував – не знаю. Мені й не відповів. Усе втонуло, як у болоті. Зате прийняли наших людей Німеччина, Італія, Канада.
Для чого пишу ці рядки? Щоб роз’ятрити старі рани? Та ні, це моя відповідь тим, хто любить картати наш народ і знаходити в ньому все нові вади. А от було собі село, фактично село за числом населення, українська діаспора в Боснії. Воно могло робити так багато. То в чому ж тут річ? Чому наші села скніють, віддаляються від національних справ; не лише села, а й міста. А річ у тому, що немає проводирів, організаторів. Вони є, але їх мало. Коли ж і трапляються – то по центрах, у провінції їх важко зустріти.
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд