Стратегія культурно-цивілізаційної деколонізації України

Предметом розмови стала його остання праця “Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до теорії мовного релятивізму)”. Очевидно, що мова як феномен є передовсім духом народу, його світобаченням, його світорозумінням, його генетичним кодом. Тому що мова не тільки “оформлює” думку, але й формує її, є тим чинником сенсо- та культуротворення, що відливає глибинні матриці етноменталітету.

Сьогодні доводиться констатувати доволі прикрий факт, а саме втрату цілісного українського лінгвокультурного середовища. Лінгвоцид як тривав, так і триває. Як стверджує автор, соціопрестижний статус української мови є низьким. Тому що згідно з теоріями соціо- та етнопсихолінгвістики, життєздатність мовлення залежить насамперед від спектру розгорненості її соціальних функцій, а також від інформаційно-комунікативного потенціалу. Останні, на жаль, є фрагментарними, оскільки у медіапросторі домінує російський продукт: “Лиза”, “Натали”, “Настя”, “Вот так!”, “Отдохни”, “Мой мир”, “Единствнная” та ін. Окрім того, внутрішній постір української думки затоплений блатною лексикою. Слова “короче”, “тіпа”, “блін” плюс тюремний сленг неукраїнського походження, зокрема інформаційна агресія таких пісеньок , як “Мой номер 245”, “Владимирский централ” маргіналізують український світ, втягуючи в орбіту євразійської культури. Оскільки маргінал — це не лише межовий соціальний стан, це дезінтеграція особистості, це втрата внутрішньої цілісності, це розколеність душі.

В цілому йдеться про геостратегію кремлівського неоколоніалізму, який передбачає зросійщення (тут доречно згадати виступ Люмили Путиної : “Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка”), креолізацію мови, етнічну маргіналізацію, кризу ідентичності і, врешті-решт, денаціоналізацію.

Який вихід? Власна стратегія.

Як зазначає у своїй праці Роман Кісь, це повинно бути:

— ЗДІЙСНЕННЯ НА ВСІХ РІВНЯХ ТА В УСЬОМУ СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ ДЕРЖАВНОЇ ПРОГРАМИ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНО-ЦІВІЛІЗАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА України, насамперед МІСТ ТА МІСТЕЧОК, які ЗАДАЮТЬ ПОВЕДІНКОВО-КУЛЬТУРНІ ВЗІРЦІ ТА СИСТЕМУ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ.

— НАРОЩУВАННЯ СТРУКТУРНО ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО ПОВНИХ, ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКИХ КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ІНФРАСТРУКТУР.

— СТАНОВЛЕННЯ ЯСКРАВИХ УКРАЇНСЬКИХ ТВОРЧИХ ОСОБИСТОСТЕЙ (від зірок естради та кіно до блискучої української університетської професури).

Іншими словами, йдеться про закорінювання українськості в реальному середовищі, про потребу бачити власну сутність у цілісному дзеркалі української культури. Оскільки культура є колективним програмуванням свідомості, у ній мусить домінувати національний код.