Зображення користувача Ігор Каганець.
Ігор Каганець
193

Солідаризм і принцип оптимальної підтримки

Категорія:

Важливість: 
3

Якщо окрема людина або самостійна асоціація можуть власними силами впоратися зі своїми завданнями, то суспільство не повинне втручатися в їх діяльність, нав'язуючи їм свою допомогу, тому що така допомога буде не оптимальною підтримкою, а непотрібною опікою: применшенням їх самостійності. Якщо ж окрема людина або самостійна асоціація, залишені самі собі, не в змозі впоратися з непосильними для них завданнями і змушені шукати опори в ширшій спільноті, то спільнота зобов'язана надавати їм необхідну підтримку, яка в цьому випадку буде проявом справжньої солідарності.

«Обидві найвідоміші системи – індивідуалізм і колективізм – односторонньо виходять або з окремої особистості (індивідуалізм), або з суспільства (колективізм).

Для індивідуалізму окрема людина (індивід) – це все, в той час як суспільство – лише щось, чим цей індивід користується, причому в тій мірі, в якій він очікує від нього користі для себе. По суті справи, індивідуалізм взагалі не визнає ніякої спільноти, а лише взаємини, які, подібно до шнурів, проходять від одного індивіда до іншого і за які він може потягнути, коли йому знадобиться що-небудь від іншого індивіда.

Для колективізму, навпаки, суспільство – це все, а окремі люди – лише шестерні в величезному механізмі, що не мають самі по собі ніякого значення, гвинтики, які можна замінювати, якщо вони погано працюють. І в цьому поданні, по суті справи, справжня спільність підмінена якимось  левіафаном, що називається суспільством, народом або як-небудь інакше».

Так писав Освальд фон Нелль-Брейнінг, один з батьків післявоєнного німецького економічного дива.

Кінець XIX століття у Франції пов'язаний з ім'ям Леона Буржуа – юриста за освітою, автора численних праць з питань права, соціології та економіки. Л. Буржуа був в уряді міністром народної освіти, юстиції та закордонних справ, а в 1895 році він став головою Ради міністрів Франції.

«Справедливість не реалізується в суспільстві, члени якого не визнають себе його боржниками. Жоден результат інтелектуальної, моральної або фізичної діяльності людини не може бути досягнутий власними його силами, його власною персоною... Людина, яка живе в суспільстві і не може жити без нього, є боржником по відношенню до нього... Всі знання, якими я володію, – результат величезної роботи, виробленої протягом століть; мова, якою я говорю, вироблена незліченними поколіннями людей... Жоден акт виробництва неможливий без знарядь виробництва, які хтось винайшов і т. д. Я всім цим користуюся; то як я можу проголосити себе незалежним від суспільства, якому я зобов’язаний?

Зважаючи на все це я фактично, вільно чи мимоволі, прийняв на себе борг, який я не маю права відкинути, щоб не стати неспроможним боржником... Зобов'язання по відношенню до інших людей не є результатом довільного рішення; вони просто оплата тих переваг, які суспільство надає своїм членам».

Так викладає Леон Буржуа свою теорію соціальної угоди, одну з основних теорій французького солідаризму. На подібних засадах і сформувалася Франція XX століття – як бачимо, і від соціалізму, і від класичного лібералізму ці засади однаково далекі.

Теоретики солідаризму не обмежуються, зрозуміло, створенням релігійно-філософської бази концепції: міркування в їх книгах доведені до практичних рекомендацій. Так, важливу роль відіграє у них так званий «принцип субсидіарності» – принцип оптимальної підтримки.

«Суспільство має надавати своєму члену активну підтримку в тому, чого він не може зробити самостійно, своїми власними силами; і, навпаки, воно не повинно знімати з нього робіт, з якими він може впоратися сам, так як цим воно позбавляє його можливості в результаті власних зусиль придбати вміння і досвід і стати досконалішими, ніж досі; це було б для нього не оптимальною підтримкою, а радше збитком і перешкодою...

Якщо окрема людина або самостійна асоціація можуть власними силами впоратися зі своїми завданнями, то суспільство не повинне втручатися в їх діяльність, нав'язуючи їм свою допомогу, тому що така допомога буде не оптимальною підтримкою, а непотрібною опікою: применшенням їх самостійності. Якщо ж окрема людина або самостійна асоціація, залишені самі собі, не в змозі впоратися з непосильними для них завданнями і змушені шукати опори в ширшій спільноті, то спільнота зобов'язана надавати їм необхідну підтримку, яка в цьому випадку буде проявом справжньої солідарності».

Вдумаймося в ці, на перший погляд, самоочевидні тези. Вони зобов'язують спільноту і державу (трактується в солідаризмі як одна з громадських структур) до багатосторонньої підтримки потребуючих; з іншого боку, благодійності ставляться жорсткі межі, за якими вона вже шкідлива.

Так країна захищається від соціалістичних і ліберальних крайнощів, а політика підтримки державою людей і об'єднань отримує ясну логічну базу. І звичайно, все це передбачає сильні, добре структуровані суспільство і державу.

Ще одна мета законодавства: «Закріпити за вільними асоціаціями і церквами переважне право не тільки там, де у них вже є готові організації або кадри і кошти для їх створення. Досить і того, що в спільноті виникла потреба створити ще одну вільну асоціацію, і абсолютно несуттєво, чи має вона для цього фінансові можливості. У таких випадках завдання місцевої влади – не самій побудувати потрібний об'єкт, а забезпечити вільній асоціації необхідну грошову підтримку, зрозуміло, за умови, що ця асоціація захоче і зможе нею скористатися. Таким чином... закон зобов'язує місцеву владу шляхом грошових субсидій розширити сферу можливої діяльності вільних асоціацій... Не тільки те, що вони вже роблять, а й те, що вони можуть зробити, закріплюється, таким чином, за ними».

Якщо прийняти ці положення, то стануть безпредметними суперечки про принципи побудови громадянського суспільства, про правомірність субсидування владою незалежної преси. Держава зобов'язана підтримувати незалежні громадянські структури, а солідаристський підхід не передбачає при цьому страху і недовіри по відношенню до суспільства.

Тепер ми можемо сформулювати, нарешті, що таке солідаризм: це – теорія і практика збалансованої взаємодії особистості, суспільства і держави.

Цей баланс часто порушувався в новітній історії, і суспільство шарахалося від кривавої революційної каші до атомарного розпаду. Або навпаки: костеніло, забувши про суспільну солідарність, у правових крайнощах лібералізму. І тоді наставала потреба балансу.

Джерело 

Наші інтереси: 

Нове - це добре забуте старе. 

Поширити цю сторінку: 

Коментарі

Зображення користувача Володимир Самотий.

Найбільша проблема в Україні - це відсутність громадянського суспільства. Не треба вигадувати ровер, переймаймо досвід в Польщі. Там після сплати податків частина назад повертається у місцевий бюджет. О це і є моделлю детермінованого державного солідаризму. Громади працюють в межах визначеної державної програми і мають добре продуману свободу прийняття рішень.

ВС

Зображення користувача Миро Продум.

Ще одна форма оптимальної допомоги - коли держава підтримує проекти, на які половину коштів зібрала громада.

Освячуйся! Озброюйся! Плодися!

Зображення користувача Михайло Харачко.

Маю інший погляд на думку Леона Буржуа:«Справедливість не реалізується в суспільстві, члени якого не визнають себе його боржниками. Жоден результат інтелектуальної, моральної або фізичної діяльності людини не може бути досягнутий власними його силами, його власною персоною... Людина, яка живе в суспільстві і не може жити без нього, є боржником по відношенню до нього..."

Більший хосен має погляд на взаємовідносини людини як суспільного гравця, який об’єднується з однодумцями для синергетичного посилення можливостей і вчинення великих звершень. Стимулом єднання є взаємне посилення можливостей індивідів через взаємопідтримку. Це як у футболі: щоб зіграти яскраву гру, потрібно зібрати команду, розподілити ролі, продумати стратегію, тактику і діяти. Один гравець в неї не зіграє.
Натомість світогляд людини як боржника перед суспільством є недієвим, позаяк боргові зобов’язання не є тим рушієм, який здатен творити щось надзвичайне.

Сидить Мамай, в кобзу грає, що замислить - то все має.

Зображення користувача Володимир Федько.

Людина, яка не відчуває зобов'язань перед суспільством і державою є соціальним егоїстом, який дбає тільки про власні інтереси і намагається взяти від суспільства і держави якомога більше, а віддати якомога менше.

Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!