Одним із найбільш інтригуючих питань нашого національного мовознавства є, зокрема, топоніміка — галузь, що вивчає походження назв населених пунктів. Відколи вона існує, відтоді все нові покоління вчених приділяють їй увагу, особливо в наш час. Для нас топоніміка стала одним із двох, поряд з археологією, образно кажучи, стовпів, на які ми опираємось при визначенні часу виникнення того або іншого села, міста. Адже документальних даних про це майже не збереглося, і, якби не археологія й топоніміка, нам би довелося в руслі історичної традиції вести відлік існування населеного пункту від часу першої відомої писемної згадки, тобто лише переважно від XV ст., бо давніші джерела майже не збереглися або ще не віднайдені. Це мало б означати, що до цього періоду на наших теренах ніхто не жив і нічого не існувало, тоді як віднайдені артефакти переконливо засвідчують не про століття, а довгі тисячоліття побутування там наших пращурів. Але ж із багатьох документальних джерел і артефактів далекого минулого науці відомо про те, що в нашій історії І тисячоліття, звідки походить переважна більшість українських топонімів іншомовного походження, отже й заснування населених пунктів, було принаймні кільканадцять різних періодів, і нерідко — довготривалих. Зокрема, арійський період учені відраховують від ІV ст. до н. е., кельтський датують III ст. до н. е. — II ст. н. е., слав’янський — II-VI ст., готський — II-VI ст., гунський — VI-VIII ст., хозарський — VII-IX ст., варязький — ІХ-Х ст., печенізько-половецький — Х-ХІ ст. Коли заглибитися в наукові праці мовознавців, стає очевидно, що ці періоди залишили глибокий слід і в нашій топоніміці, і в загально словниковому запасі української мови, і в генотипах людей, і, зрештою, навіть у деяких звичаях і традиціях. Нині вони виглядають як українські, хоча насправді прийшли до нас звідусюди. В результаті маємо приблизно третину із 60 тисяч топонімів, котрі нічим іншим правдоподібно не можна пояснити, крім як інонаціональними впливами. Багато про народ можуть розказати назви річок та місцевостей на яких він проживає і дав їм ці назви. Гідронім Західний Буг (Бугъ, Богъ) — індоєвропейського походження; вперше з'являється на сторінках літопису поряд з етнонімом «бужани». Назва походить від індоєвропейського кореня *bheug(h) — «гнути, згинати», етимологічно споріднене з праслов'янським інфінітивом *bъgati — «вигинати, закручувати» та з праслов'янським коренем *bag- // *bog- // *bug- із реконструйованим значенням «затоплене місце; течія, потік», споріднене з праслов'янським іменником *bag-no — «багно, болото». Назва вказує на особливості гідроландшафту річки з великою кількістю закрутів та заболочених місць.

Витік Західного Бугу

Витік розташований у селі Верхобужі Золочівського району (Львівська область) на Подільській височині (низькогірне пасмо Вороняки). В Україні тече територією Малого Полісся (в межах Надбужанської котловини), між Сокальський пасмом та Надбузькою височиною (частини Волинської височини), а також уздовж західного краю Поліської низовини. Буг впадає в штучне Зеґжинське озеро (раніше — в річку Нарву). Західний Буг, на відміну від інших річок, починається не маленьким потічком з джерельця, а досить повноводним потоком з колодязя в селі Верхобужі. У минулому відразу при витоку річки працював водяний млин, а це означає, що води було досить, щоб крутити тяжкі млинові жорна.

Водопад у Верхобужі

В Буг впадає річка Рата, яка бере початок на території Польщі, неподалік від польсько-українського кордону, на схід від села Верхрата.  Назва Рата походить від назви бога Ра.  Рата тече переважно із заходу на схід, лише перед впадінням до Західного Бугу повертає на північ. Витоки розташовані серед пагорбів Розточчя. Перетнувши польсько-український кордон, річка виходить на Надбужанську котловину (західна частина Малого Полісся). Основні притоки: Телиця, Мощанка, Біла, Свиня, Желдець (праві), Болотня, Ракитня (ліві).

Рата

 Над Ратою розташовані міста: Рава-Руська, Великі Мости і селище Гірник. Річка Біла - протікає у межах Яворівського, Жовківського і (частково) Сокальського районів Львівської області. Вона права притока Рати (басейн Західного Бугу). Тече з південного заходу на північний схід. Бере початок між пагорбами Розточчя, на південний захід від смт. Магерів. Від Магерова до гирла тече Надбужанською котловиною з південного заходу на північний схід. Впадає в Рату біля села Бутини. Довжина Білої 40 км, площа басейну 180 км². Ширина долини у верхній течії 200 м, в середній — 1—2 км. Заплава заболочена. Річище звивисте, завширшки 5—7,5 м, дно рівне, піщане. Глибина пересічно 0,7—1 м. Похил річки 2,5 м/км. Річище на окремих ділянках відрегульоване. Використовується для технічного водопостачання. В басейні цих річок в ХІІ столітті переселенцями з річки Дунаю, Валонами, було засноване село Кам’янка Волоська, яке входило до Рава-Руського повіту. Серед переселенців були і пращурі Закалів.

 Село Кам’янка Волоська.

Тепер тут розташоване село Бишків - центр сільської Ради, на річці Білій, притоці Рати, за 22 км на північний захід від райцентру і за 11 км від залізничної станції Лавриків. Зараз сільраді підпорядковані населені пункти Боброїди, Бучми, Кулиничі, Лущики, Милява, Пирятин. До XIX століття Бишків був одним з хуторів села Кам’янки Волоської. До середини XIX і с. Боброїди входили до складу села Кам'янка-Волоська та складалося з наступних присілків: Гораєць, Губки, Будзани, Лупії, Борові, Джуси, Скаби, Морози, Перетятки, Кам'янка, Хотії, Грицьки, Луцани, Демчини, Кулявці, Білецькі, Чуюки, Заболотнє, Следзі, Кудрики, Станьчуки, Лозові. В 1940-1941 рр. село мало окрему Боброїдську сільську раду, яка входила до Магерівського району, який існував у 1940–1941 рр. припинив своє функціонування на час німецької окупації, його було відновлено у 1944 році, а у 1959 році територію було передано Рава-Руському району, а сільську раду приєднано до Бишківської сільської ради. Кам'янка-Лісова  - збірна назва місцевостей Бишків, Боброїди, Буди, Криве Кам'янецьке, Миляво і Пирятин, які належали до села Кам'янка-Волоська. Як ми можемо дізнатися з історії, село Кам'янка-Волоська засновано кельтськими племенами Валонами. Це було колись одне з найбільших сіл в Галичині, лежало в Рава-Руському повіті, одразу ж на південь від Рави-Руської і близько 40 км. на північний-захід від Львова. Ця назва об'єднувала 14 присілків, а кожен з цих присілків складався з певної кількості, так званих, дворищ (хуторів), які складалися звичайно з 2-7 житлових будинків, а інколи і більше. Кожне таке дворище мало власну назву, володіло і обробляло навколишньою землю, жило за Волоським правом, а щодо своєї власності, творило окрему гміну. В 1854 році загальна кількість дворищ була 278. Ось назви присілків і дворищ:

І. Присілок Старе Село і Дубрівка з дворищами: 1) Луцики, 2) Банахи, 3), 4), 5) Підкуймухи, 6) Лозове, 7) Житовецьке, 8) 9) 10) Поповичі, 11) Підсудки, 12) Саламахи, 13) Чулинди, 14), 15) Думи, 16) Мазураки, 17) Підсудки, 18) Когути, 19) Луцькове, 20) Залужне, 21) Дудаки, 22) Циці, 23) Бутрини, 24) Вольки, 25), 26) Плесаки, 27) Журавецьке, 28) Йоничі, 29) Пізюри, 30) Лопати, 31) Кудзяни, 32) Кіхи, 33) Трутики, 34) Гавронське, 35) Луники, 36) Стецини, 37) Закали, 38) Луники ІІ, 39) Турки, 40) Страдецьке, 41) Мальці, 42) Підставське, 43) Палидвори І, 44) Солтиси, 45) Скаби, 46) Пастушини, 47) Палидвори ІІ, 48) Житовецьке, 49) Добоші, 50) Вовковиця, 51) Солтиси вільні, 52) Гончарі;

ІІ. Присілок Липник з дворищами: 53) Загірні, 54) Загірні долинне, 55) Саламахи, 56) Дмитрини, 57) Червінське, 58) Левки, 59) Коминярі, 60), 61) Сулими, 62), 63), 64) Фарини, 65) Дубровське, 66) Луцики, 67) Зелене, 68) Поповичі, 69) Кицяки, 70) Омеляші, 71) Білути, 72) Підлипне, 73) Сенюки, 74) Карчмарі, 75) Підлипне ІІ, 76) Стадницьке, 77) Левочки, 78) Свистуни, 79) Луки, 80) Скугри, 81) Голоти, 82) Гобрини, 83) Петрики, 84) Петрики ІІ, 85) Шиманське, 86) Думи, 87) Лупії, 88) Мисинське, 89) Скульви;

ІІІ. Присілок Березина з дворищами: 90) Голоти, 91) Серафини, 92), 93) Гнильці, 94), 95) Дороші, 96) Куци, 97) Серниче;

IV. Присілок Мощана з дворищами: 98) Карчмарі, 99) Літепли, 100) Дейнеги, 101) Саламахи, 102) Свистуни, 103) Шиманське;

V. Присілок Голе з дворищами: 104), 105), 106), 107) Зигайли, 108) Пуні, 109), 110) Рикмаси, 111) Процики, 112) Пістуни, 113) Рибаки, 114) Закали, 115) Грики, 116), 117) Гриньчуки, 118) Білути, 119) Синиці;

VI. Присілок Крушина з дворищами: 120) Попки, 121) Загайли, 122) Сендюхи, 123) Лесики, 124) Вахни, 125), 126) Кошелі, 127) Костюки, 128) Гулі, 129) Кочани, 130) Сехни, 131) Дидичі, 132) Сендюхи ІІ, 133) Нурки, 134) Савки;

VII. Присілок Пільце з дворищами: 135) Стецюхи, 136) Кіхи, 137) Стецини, 138) Федюри, 139) Чауси, 140) Мандзюки, 141) Тиські;

VIII. Присілок Буди з дворищами: 142) Волоси, 143), 144) Горече, 145) Ромацькі, 146), 147) Закали, 148) Бадани, 149) Стасинки, 150) Кулаї, 151), 152) Сідельники, 153) Білути, 154) Підчехи, 155) Мазани, 156) Чекілі, 157) Оліярники, 158) Огорілки, 159) Ляхівці, 160) Мазани ІІ, 161) Зихайли, 162) Сухорукі, 163) Луцики;

IX. Криве з дворищами: 164) Мазураки, 165) Літепли, 166) Літепли ІІ, 167) Савчуки, 168) Чауси, 169), 170) Артемишине, 171) Огорілки, 172) Федори, 173) Гарасими, 174) Добродії, 175) Летії, 176) Климки, 177) Колиски, 178) Смолії, 179) Струки, 180) Малащине, 181) Ляхівці, 182) Мисани, 183) Хроми, 184) Горбове, 185) Грабове, 186) Мацьки;

X. Присілок Милява з дворищами: 187) Жигайли, 188) Холоди, 189), 190), 191) Шевці, 192), 193) Близняки, 194) Бардаки, 195) Гудзи, 196) Коростелі;

XI. Присілок Пирятин з дворищами: 197) Терлюки, 198) Шведи, 199) Левочки, 200) Кобрини, 201) Олещини, 202) Стадницьке, 203) Яхни, 204) Гелети (Гілетії), 205) Луки, 206) Пісоцьких, 207) Кочани, 208) Боднарі, 209) Лущаки;

XII. Присілок Бишків з дворищами: 210) Шарки, 211) Захаркові, 212) Хліще, 213) Локаше, 214) Станьки, 215) Шведи, 216) Марки, 217) Скоропади, 218) Бучми, 219) Мулики, 220) Березовці, 221) Брунці, 222) Кабринці, 223) Ладичі, 224) Сушки, 225) Пісоцьке, 226) Комісари, 227) Лущики, 228) Владики, 229) Уланка (корчма), 230) Брики;

XIII. Присілок Боброїди з дворищами: 231) Борове, 232) Кулиничі, 233) Зіньки, 234) Баглаї, 235) Холоди, 236) Скаби, 237) Джуси, 238) Лупії, 239) Губки, 240) Будзани, 241) Морози, 242) Чехи, 243) Перетятки, 244) Грицьки, 245) Кулявці, 246) Хотії, 247) Луцани, 248) Рябці, 249) Демчини, 250) Чуйгуки (Чуюки), 251) Голоти, 252) Кордуби, 253) Біляки (Білецькі), 254) Копитки, 255) Следзі, 256) Дениси, 257) Кудрики, 258) Станьчуки, 259) Лібри, 260) Лозові, 261) Вольки, 262) Чауси, 263) Гораєць;

XIV. Присілок Помлинів з дворищами: 264) Луцики, 265) Вольки, 266) Перетятки, 267) Климки, 268) Свідерське, 269) Мельники, 270) Зубалі, 271) Вольки, 272) Котики, 273) Білики, 274) Свистуни, 275) Вольки, 276) Стасюки, 277) Савчуки, 278) Солтиси-Луцики.

Назви дворищ, окрім деяких винятків, походять від прізвищ мешканців.  Стародавній опис каже, що в 1854 році розділено Кам'янку-Волоську на дві кадастральні гміни: Кам'янку-Волоську на заході, яка включала наступні присілки: Старе Село, Липник, Березину, Помлинів, Мощане, Голе, Крушини і Пільце і на Кам'янку-Лісову на сході, яка включала присілки: Буди, Криве, Миляво, Пирятин, Бишків і Боброїди. Довжина всієї території села із заходу на схід становила 22 км, ширина в західній половині становила 4 км, а в східній 5-9 км. На північ від села лежали Вілька Мазовецька, Гійче, Голе Равське, Рава-Руська, на захід Потелич, на південь Руда Монастирська, Руда Магерівська і Добросин, на схід Любеля і Пристань. Вся території села лежить в басейні Бугу. Вздовж північного кордону Кам'янки-Лісової пливе Рата з заходу на схід. Між Кам'янкою-Волоською та Старим Селом з Липником пливе з Потелича потік Муранка, притока Рати, з заходу на схід, а потім на північний схід. Через південносхідну частину Липника пливе з Руди Магерівської потік Мощана (притока Муранки) з південнозаходу на північний схід і приймає з правої сторони потік Погорілиська. З південносхідної частини Кам'янки-Лісової води пливуть на північний схід до Рати, як наприклад, потік Біла вздовж південносхідного кордону. Над Ратою, а також над Муранкою і Мощаною, лежать розлеглі мочари, так звані луги. Вся територія села лежить в низині. Західна частина (Старе Село, Дубрівка і частина Липника) є горбистою, а між її узгір'ями підноситься найвище Вовковиця (349 м.) на північному-заході і друге узгір'я, висотою 315 м. на південному-заході. Узгір'я покриті лісами. З Вовковиці можна побачити гарні краєвиди не тільки на присілки Кам'янки, але й на дальші околиці. Звідси можна було побачити мури 4-башневого замку в Руді Магерівській, а в далині виблискуюють три церковних куполи церкви в Руді Монастирській. В середині території Кам'янки-Волоської підноситься гора Клепачка (282 м.), а ціла східна, більша половина території, є рівнинною, знижуючись за течією потоків. З височин згадати тут можна ще Недеху (в Бишкові), висотою 237 м. Решта території спадає нижче, аж до 214 м. над рівнем моря на лугах над Ратою. Численні потоки, які пливуть тут утворюють трясовини, шириною понад 3 км. Літом з'являється тут багато водоплаваючої птиці, в ріках знаходиться багато риби, раків, місцями видри, а в болотах над рікою Білою - пиявки. Давніше мали бути тут бобри (досьогодні один присілок називається Боброїдами), медведі (одна сіножать називається до сих пір "медвежими лозами") і рисі (одна сіножать називається "рисячі лози"). Осіню стоять на цих розлогих лугах, що тягнуться над берегами Рати до сусідніх сіл, численні стоги сіна, котрі щойно зимою, коли земля замерзне, можна звідси вивозити. В давні часи ховались навколишні мешканці разом зі своєю власністю в цих недоступних околицях від татарських нападів. Ґрунт є іншим в східній і в західній частині території. В східній частині він є піщаним або глинистим, що сприяє вирощуванню жита, гороху, картоплі (яка називається тут бульбою або картохля), полуниці (ягода), за с. Пирятином в лісах ростуть чорниці,  в західній частині глиниста, більш-менш жирна і чорна, що сприяє вирощуванню пшениці. В Дубрівці є гончарна глина і буре вугілля. Згідно перепису  1880 року в Кам’янці-Волоській  було 7691 жителів, які проживали в присілках та 162 на території двору. Отже це дійсно було найбільше село в Галичині. Згідно шематизму з 1881 року тут проживало 6994 греко-католики, 78 римо-католиків. Парафія римо-католицька була в Раві-Руській. Поляки займали чиновницькі посади і проживали тимчасово, до костелу їздили в Рава-Руську.   Парафій греко-католицьких було три: Кам'янка-Липник, Кам'янка-Старе Село і Кам'янка-Лісова. Всі належали до Потелицького деканату, Перемишльської дієцезії. Як бачимо село не було полонізоване, як в інших частинах Галичини. Парафія в Липнику заснована близько 1600 року, мурована церква збудована в 1780 році старанням двору і громади. На місці, де вона зараз стоїть, стояла давніше мала дерев'яна церковка, збудована між 1616 і 1628 роками. В місцевій церкві знаходяться книги "Postylla Wujka" з 1582 року і "Річні справи церковні від 1198 року" зібрані священиком Іваном Квяткевичем в 1645 році. Парафія в Кам'янці-Лісовій заснована близько 1660 року. Місцева церква, віддалена від Липницької на відстані 11 км, дерев’яна з трьома куполами, будувалася від 1666 року по 1701 рік, а може й до 1721 року. Існує переказ, що стояла спочатку церква коло хат "Лозових", там де тепер стоїть хрест. В церкві знаходився портрет засновника, отця Василія Гавриловича Кудроби з 1668 року і оригінальна грамота заснування парафії на пергаменті, надана королем Міхалом в 1671 році. Гарний іконостас пензля Демяна Раєвича з 1666 року, був відновлений разом з церквою Антонієм Монастирським з Любича в 1859 році. Парафія в Кам'янці-Старе Село є найдавнішою в Кам'янці-Волоській, бо згадує про неї ще люстрація з 1564 року, і ще в 1616 році була єдиною в селі. Так можна було прочитати в описі Кам'янки-Волоської, розміщеному в журналі "Галичанин" в 1862 році. Церква дерев'яна з двома куполами, 1645 року збудована, лежить на узгір'ї між липами. На дзвіниці знаходився тільки один дзвін з 1639 року. З будинків звертає на себе увагу двір в Старому селі, який називається великим щоб відрізнити від меншого в Боброїдах, який називався Горайцем. Двір, збудований в 1829 році, і розширений в 1832 році. В цьому ж році закладено гарний парк і оранжерею. Давній двір стояв на південний-схід від теперішнього на місці, названому "Замком". Хати селян є дерев'яними, покриті соломою, але кращі ніж в інших околицях Східної Галичини та Поділля. Фасадом всі повернуті на південь, в західній стороні звичайно знаходиться комора, посередині житлова кімната, дальше сіни, а на східному краю комірчина на дерево. З заду приставлені до будинку комірчини на птицю. В хаті, до якої в ходиться з сіней, знаходиться одразу ж при дверях зліва велика піч, з права комин; довкола стін стоять лавки, а посередині стіл, звичайно накритий, а інколи, особливо в неділю, стоїть хліб. Господарських будівель багато і вони якісно збудовані. Майже кожна хата обсаджена вільшиною і березиною. Садів мало і то тільки в західній стороні. Місцеве населення є слов'янського походження, дуже багато українських прізвищ, наприклад: Поповичі, Банахи, Підкуймухи, Літепли, Скоропади, Брунці, Котики, Білаки, Свистуни та багато інших, але є також і волоські впливи, а навіть і волоські прізвища, наприклад: Чаус, Фарина, Закала, Лібер, Канцір, Мандзяк, Джус, Сус, Стецина, Чулинда. Також присутні татарські прізвища такі як Кулаї, Баглаї, Летії, Лупії та польські впливи Ляхівці, Мазураки, Шиманські та інші. Назва вольки, волони, вулани (діда Демяна називали вуланівським, а дружину вуйка Гриця називали вільонкою) походить від назви кельтських племен Волонів. Валони користувалися Воло́ським правом. Це звичаєве право, що склалося у 14—15 ст. Волоське право не було записане і тому маловідоме. Поширювалось на вільних селян, регулювало внутрішні відносини в сільській громаді. Волоське право регулювало всі сторони життя волоського села (земельні відносини, порядок спадкування, судові розгляди справ тощо). Наприклад, побутував «звичай пасіки» (порядок користування медом диких бджіл): величина землі під пасіку визначалася тим, «наскільки у всі боки чоловік міг кинути дубину або сокиру». У громаді зберігався принцип переважно чоловічого права спадкування (жінка, наприклад, обмежувалась у праві спадкування землі). З розвитком феодальних відносин уже в кінці 14 ст. жінка отримала право на частку в успадкуванні землі. За волоським правом спори всередині громади розв'язували старійшини села в присутності всіх мешканців. Волоське право знало інститут співприсяжництва. У разі судового позову відповідач міг виправдатися, представивши свідків, які присягалися у його невинності. Але друга сторона могла спростувати свідчення співприсяжників, представивши подвійну кількість свідків, готових принести присягу (допустиме число співприсяжників не повинне було перевершувати 48 осіб). Існував обов'язок жителів «гнати слід», тобто колективно ловити «злодіїв» або «розбійників», виявлених на території даної громади. Якщо переслідуваний утікав на землі іншої громади, то мешканці першої повинні тільки «голосними криками» повідомити сусідів, що до них перебіг злочинець, і переслідування продовжували вже члени сусідньої громади, і т. д. Коли якась громада губила слід утікача, то вона несла відповідальність за його злочин (наприклад, за вбивство передбачався штраф, який називали «душогубиною», а коли вбивця не був виявлений, то «душогубину» платило все село). Судові штрафи були настільки високими, що мало хто з селян міг їх виплатити. З поглибленням феодальних відносин, у міру того, як земля переходила до окремих феодалів, роль волоського права зменшувалась. Остаточно воно втратило свою силу в 16 ст. Волоське право застосовувалось в українських селах гірських районів Буковини, Галичини і Закарпаття — здебільшого для регламентації феодальних повинностей. Також на території Галичини діяло руське право.  Ру́ське пра́во це система права Київської Русі зі слов'янськими та перебраними джерелами права, яке діяло на українських землях у 9—14 століттях, а пізніше продовжувало використовуватись у Великому Князівстві Литовському. Писаними джерелами-пам'ятками руського права насамперед є «Руська Правда» і Литовський статут. У вужчому розумінні, руським правом називалися рештки давньоукраїнського права, які залишилися в силі на приєднаних до Польщі у 14 століття Холмській і Белзькій землях та в Галичині після 1387 року, коли остаточно цей край приєднано до Польської Корони. Руське право далі діяло на цих землях, хоч поступово впроваджувалися установи польського права. Приватне право діяло довше у стосунку до українського населення, тоді як публічне руське право було усунене цілком з введенням у Галичині польської системи судів 1506 року. Особливо руське право було поширене серед сільського населення, у так званому інституті. Це були самоуправні громади, які продовжували систему давньоукраїнської верви. Села на руському праві користувалися широкою самоуправою, вибирали своїх зверхників: тіунів, старців і навіть священиків, брали поруку за своїх членів, — громадою відповідали за повинності перед державною владою, мали окремі промислові суди. Однак за цей період стара громада-верв зазнала роздрібнення на менші одиниці (оселі) і під тиском шляхетських володінь втратила самоуправу. У 15—16 століттях відбулося масове переведення сіл з руським правом на німецьке право та загальне поширення польського права. Проте деякі норми руського права збереглися довше у формі права звичаєвого.

Ще дещо з історії села.

 От ще що можна взнати про мешканців села із стародавніх джерел. «Мова мешканців Ка’янки-Волоської червоноруська, з деякими властивостями волинсько-подільського наріччя. Перед літерою "о" ставлять на початку слова "г", наприклад, "говес" замість "овес"; "я" вимовляють як звук "є", наприклад, "дєдько" замість "дядько"; літеру "ф" не вимовляють, замість неї вживають "хв", наприклад, "прохвесор" замість "професор", або "п", наприклад, "Осип" замість "Осиф"; "г" вимовляють як "к", наприклад, "косподар" замість "господар"; замість "бити" говорять "бути". "Народитися" заміняють тут словом "найтися"; тобто замість "я народився" говорять "я найшовся". Коли звертаються до поважних осіб, вживають на початку зворот: "Прийшов до Господа Бога і Вашої ласки". Чоловіки носять літом солом'яні капелюхи з широкими крилами, зимою шапку, тобто так званий ковпак, це є біла, вовняна шапка, оздоблена знизу червоною стрічкою, або також баранячу шапку. Комір і рукава в сорочці мають вишивку; штани полотняні або сукняні носять, заправляючи в чоботи. На себе одягають полотняну "плахту", тобто кафтан волоського крою, без поясу, з широким коміром; в святкові дні одягають сіру або коричневу опанчу, приталену і зі стоячим коміром, з капюшоном на плечах, вишиту червоними, зеленими і жовтими шнурочками. Зимою носять баранячі кожухи з вузькими комірцями. Опоясуються вузьким поясом, до якого прив'язують ножик. На ноги одягають чоботи, а інколи черевики з вільховими або липовими підошвами, які з'єднані дротом. Такі черевики тут називаються "дерев'яки"(і зараз є хутір Деревянки). Жінки покривають голову білою або блакитною хусткою, врешті їх верхній одяг мало чим відрізняється від чоловічого. Місцеве населення займається землеробством, скотарством, для чого дуже добре надаються широкі луги і пасовища, ткацтвом, а в Старому Селі і Дубрівці також гончарством і добуванням порцелянової глини.» «Назва "Кам'янка" походить від великої кількості каміння, розкиданого на північно-західних узгір'ях. "Волоською" названо її від перших засновників села, тобто від волохів. В історичних джерелах мало є згадок про Кам'янку-Волоську. Про місцевість "Гораєць", коло дороги в Боброїдах говорить легенда, що тут розпочалася перша війна і закінчиться остання. Можливо, що колись тут відбулась якась битва. Назву ниви "Чортомари", яка знаходиться в Старому Селі, деякі дослідники виводять від волоського "cetate mare" і доводять, що на цьому місці колись стояв мурований замок. Однак відсутні будь-які сліди цього замку, відсутні згадки про нього, швидше за все можна здогадуватись, що ця назва з'явилась через розкидане каміння, яке вже згадувалось вище, своїм положенням нагадувало форми кам'яного замку. В Пирятині знаходиться серед сіножаті простір, розміром з півгектара, оточений широким ровом, так званий "окоп", де згідно легенди якийсь Кошиковський сховав свої скарби від татар. Люди вірять, що ці скарби знаходяться там до тепер і декілька разів пробували їх шукати. Ліс, який розміщений на північ від цього окопу на невеликих піщаних горбиках і, який тягнеться далеко на схід, вважають люди за місце, яким йшли татари в своїх походах. Ще дальше на північ знаходяться серед лісистих боліт кілька сіножатей, що називаються "букові острови", на яких люди ховалися від татар. За часів Речі Посполитої належала Кам'янка Волоська до Річицького староства в Белзькому повіті і воєводстві. В Кам'янці було дві однокласних школи в Боброїдах і Пільцях та кредитна каса.»

Про малу батьківщину батька.

Про малу батьківщину батька.

Закала Демян Степанович 1906-1979 рр.

Прадід Закала Степан 1880 р. н. (коли помер і по батькові не дізнався) та прабаба Закала Анна Іванівна (1884-1972) проживали в селі Буди в них був син Дем’ян і дочка, імені не знаю. В Будах на той час існувало два хутори Закалів і один хутір Кулаїв. Після смерті прадіда Степана прабаба Ганна доживала віку з сином Демяном і похоронена в селі Камяннка Нова на цвинтарі. Дідо Закала Дем’ян Степанович народився у селі Буди. В 1934 році женився на Кулай Анастасії Павлівні, що також проживала в Будах. Десь в 1935 році їм купили землю в селі Криве де вони побудували хату і де народився мій тато Ярослав в 1938 році. В 1944 році діда забрали на війну. Прийшов він з Другої світової війни без ноги. Любив розводити свиней та плів вироби з лози. Закала Дем’ян Степанович і Анастасія народили дочку Ярославу, сина Ярослава і сина Григорія. Коли померла баба Анастасія в 1965 році дідо женився в друге на Климко Параскевії Федорівні (1921-2003), яка жила по сусідству та працювала доглядальницею за прабабою Анною. В неї вже був син Климко Іван Григорович (1946-2006). Ярослава вийшла заміж за Літепло Дмитра. Вони народили Ганну, Дару, Надію, Івана і Степана. Ярослав женився зі Шкоропад Марією Григорівною з присілка Драбинярі. Вони народили Григорія, Славу, Ганну, Івана, Ігоря, Марію, Надію і Любу. Дідо по мамі Шкоропад Григорій Федорович 1909-1945 рр. був також мобілізований в 1944 році на Другу світову війну. Коло міста Рава Руська попав під німецький бомбовий удар, був засипаний землею. Баба Ганна їздила на конях його відкопувати, але він сильно простудив легені і в 1945 році помер. Прадід Шкоропад Федір 1884-1966 рр. та прабаба Шкоропад Анастазія 1880-1957 рр. поховані в селі Боброїди на цвинтарі.

Шкоропад Григорій Федоровіч 1909-1945 рр.

Шкоропад (Брунець) Анна Іванівна.

Баба – Шкоропад (Брунець) Анна Іванівна (12.01.1920-15.03.1990р.)– мала дев’ятеро братів та сестер Степан, Іван, Василь , Володимир (28.09.1938-18.05.2014р)його жінка Брунець Марія Василівна (14.01.1945-25.04.2014р.), Григорій, Парасковія (мала сина Луцан Ярослава Івановича 14.08.1955р.-16.04.2012р.його жінка Луцан Надія Володимирівна 24.10.1951р.-12.06.2007р. які жили на Куті),Надія,Марія,…..? Шкоропад Григорій та Ганна мали сина Василя та дочку Марію. Шкоропад Василь Григорович (01.10.1937р.-09.10.2014р.) женився на Липак Надії Григорівні народилась жовтень 1941 р. і вони мали троє дітей Степана 05.11.1962р., Галину (25.06.1964 р.-15.10.2005р.) та Марію – (16.07.1971 р.- 31.07.2021 р.)(двоюрідні) Діти Василя - Шкоропад Степан Васильович женився на Денис Ярославі Михайлівні (1963р.)народили двоє дітей Мар’яну 28.04.1986р та Юрія 05.03.1988р. Шкоропад (Левицька) Галина 25.06.1964р-15.10.2005р. вийшла заміж за Левицького Любомира 04.12.1958р. з Хіднович та народила сина Володимира (08.04.1983 р.- 12.01.2022 р.) та дочку Лілю 19.05.1989р.яка вийшла заміж за Боровець. Шкоропад (Солтис)Марія (16.07.1971 р.- 31.07.2021 р.)вийшла заміж за Солтис Михайла Івановича (13.08.1970 р.- 05.10.2022 р.) з с.Бишків та народили дочку Зоряну та Миколу. Солтис (Гуменна)Зоряна Михайлівна (12.06.1990р.-26.05.2018р.) вийшла заміж за Гуменного Михайла та народила сина Святослава 18.11.2005р. Солтис Микола женився на Лущик Соломії Богданівні 14.08.1993р. та народили дочку Мілану 02.12.2016р.

На фото в Боброїдах біля церкви. Закала Ярослав і Марія, Шкоропад Василь і Надія, Луцан Іван і Параня.

 Території теперішнього села Криве до середини XIX ст. входила до складу двох присілків села Кам'янки-Волоської: Буди та Бишків. Після 1940 року Криве стало окремим селом - Новою Кам’янкою. Складається з присілків: Криве, Мисани, Струки, Хлищі, Шарки, Левочки, Огорілки, Федори, Дроботії, Гарасими, Климки. с. Нова Кам’янка має давнє історичне коріння. У минулому вона входила до однієї з найбільших громад Галичини — Кам’янки Волоської, перша згадка про яку датована 1564 роком. Спільна назва Кам’янок походить від пластів каменю, які свого часу переважали на берегах приток Рати — річок Муранки і Мощанки. Його місцеві мешканці використовували для побутових потреб. Це нині в селі важко знайти хату-"кам’яницю", а колись, як стверджують новокам’янці, їх було чимало, і кількість каменю в оселі говорила про заможність господаря. Сама ж назва Волоська говорить про те, що населення в середні віки жило за так званим "волоським правом". Варто наголосити, всі, хто користувався цим правом, були вільні від панщини і сплачували тільки податок худобою (чинш) та зобов’язані були нести військову службу. Населення ж інших поселень жило на "татарському" праві і було найбільш безправним та беззахисним. Нова Кам’янка з’явилася у 1882-му, коли громада частини присілків збудувала свою церкву і відкрила нову парафію. У Новій Кам’янці немає вулиць. Ними називають присілки. У підпорядкуванні ради Березина, Мощина, Пільце, Оліярники, Велике Криве, Шарки і Думи, до яких ведуть піщано-гравійні та польові дороги. Найбільше свято в новокамянців Слобода. Перша церква, яка була поставлена у Кам’янці, перевезена з міста Угнова і складена на новому місці у 1867 році.

             Герб с. Нова Кам’янка.

 Освячення дерев’яного храму відбулося 16 травня у день Успення преподобного Феодосія Печерського. Освячення збіглося з датою відміни панщини в Галичині, відтак Слобода — найбільше свято для новокам’янців. Є декілька цікавих фактів з історії парафії. Один із них стосується місця, на якому була зведена церква. Впродовж дня люди його вибирали і ніяк не могли дійти до спільної думки. Надвечір, коли заїхали на Мале Криве, стомлені коні впали на передні ноги. Всі зрозуміли це як знамення і вирішили звести тут храм. На початку минулого століття Перемишльський єпископ Константин Чехович уповноважив підлегле духовенство вести парафіяльні літописи. Відомо, що такий літопис вели отці Сиротинський та Кулинич. Після арешту останнього (у 1946 році) всі його речі, в тому числі і церковні книги, були конфісковані. Ймовірно, що серед них був і літопис Нової Кам’янки. У 1944 році німці знімали із дзвіниць мідні дзвони, аби переплавити їх на гармати. Новокам’янці, дізнавшись про це, таємно зняли місцевий дзвін і заховали. Та так, що місце знаходження його понині невідомо. Вагому сторінку у книгу відродження духовного життя громади вписав о. Ярослав Сенишин. Роки його парафіяльного служіння мешканці із шаною згадують і сьогодні. За час священництва о. Ярослава відремонтовано церкву, упорядковано цвинтар, споруджено й освячено могилу "Борцям за волю України", храм отримав протекцію УГКЦ, розпочато будівництво нової церкви. Трагічна смерть о. Ярослава 15 серпня 1991 р. була великою втратою для Нової Кам’янки. Похований священик на батьківщині, у с. Рудники Миколаївського району на Львівщині. Символічна могила з хрестом також висипана на церковному подвір’ї. Думка про будівництво нової, мурованої церкви визріла 1989 року. Типовий проект архітекторів І. Коваленка, Г. Калініна, І. Ковальчука втілювали в життя на території плебанії з 18 вересня 1991 року. Методом народної будови, спільного вкладу громадян, майстрів, спонсорів церковного комітету та місцевої влади храм було зведено і освячено 6 червня 2010 року.

Про село Липник

Село Липник донедавна мало назву Кам’янка - Липник, а залізнична станція «Кам’янка – Волоська». Ця двійна назва має важливі історичні та приpодні корені. Старі люди, згадують, що між селами Липник і Помлинів були великі багна. А маленька  річка Маруся розливалась колись на півсела. Тому назва Кам’янка походить від того, що на даній місцевості є поклади вапняків, каміння, яке залишило нам древнє море. Історичні  документи доводять, що на місці села були колись густі ліси і великі болота. А назва Волоська свідчить про заснування цих поселень волохами або воланами.  Є документи, які засвідчують, що в ХУІІ столітті землі села переходять у власність князів Воронецьких. Вони збудували оборонний замок і посадили велику липову алею. Звідси і появилась друга назва села Липник. Замок існував до 1835 року.

В давнину досліджувати свій край було справою честі. А тим більш, коли свої знання можна було передати людям, чи принаймні поділитися побаченим чи дослідженим. Саме так поступало багато священиків в Україні на початку ХІХ ст. Одним із них був о. Іван Гавришкевич, що жив і служив парохом майже 50 років у с. Кам'янці Лісовій (Боброїдах). Народився 1 грудня 1827 року. У 1848 — 1851, будучи студентом, здійснив кілька багатоденних мандрівок Самбірським і Стрийським повітами, вперше систематично обстеживши територію Галичини і Буковини, і першим з українців наніс на карту близько 2000 висот цих земель. о. Іван Гавришкевич - парох парафії в Кам'янці Лісовій, був почесним крилошанином Перемишльської Єпархії Греко-католицької Консисторії, деканом і ординаріятським шкільним комісаром Потелицького деканату. Нам потрібно гордитися , що в нашому краї жив о. Іван Гавришкевич - письменник, перекладач, краєзнавець та етнограф. У 1852 висвячений на священика. З 1856 парох у Кам'янці Лісовій. Завдяки ініціативі і старанням І. Гавришкевича побудовано дочірню однобанну церкву Успення Теодозія Печерського в с. Новій Кам'янці. А в с. Кам’янці Лісовій, сьогодні с. Бобороїди священик також збудував храм, у якому служив близько 50 років. У цьом селі й помер. Похоронений на місцевому цвинтарі.

Церква села Боброїди яку збудував Іван Гавришкевич.

Про церкву в Гійчу.

 Про кельтські племена Волонів є згадки в історії церкви Св. Кузьми і Дем’яна в Гійчу на Равщині. Вперше в писемних джерелах село Гійче згадане в податковому реєстрі Белзького воєводства за 1472 рік серед поселень Белзького староства. Але ймовірно, постало воно на початку XV ст. і заснували його вихідці з сусідньої Кам’янки Волоської, яка постала на волоському праві ще в час Руського королівства. Ще у 1645 році священик церкви в Кам’янці Волоській о. Іван Квяткевич написав її історію під назвою «Річні історії церковні від 1198 року», в якій виводить заснування поселення на середину XII ст. Після включення Белзького князівства до Польської Корони і створення Белзького воєводства, село Гійче увійшло в склад Белзького староства. На 1472 рік у володінні мешканців Гійча перебувало 8 ланів. Перед 1503 роком Гійче було власністю Козловських гербу Вуж. В цей час мешканці села ймовірно відвідували церкву в Кам’янці Волоські. Але вже у податковому реєстрі за 1507 рік в селі вперше згадана церква. Як подає історик Анджей Ґіль, церква в Гійчу послідовно згадується і в усіх інших податкових реєстрах XVI ст. – 1531, 1533, 1535, 1538, 1540, 1541, 1542, 1564, 1573, 1575 та 1578 років. Реєстр 1531 року опублікований в «Історичних джерелах» істориком Александром Яблоновським повідомляє, що «село Гійче в повіті Любачівському, в парохії латинській в Потеличі, розкинулося на 3 ланах і священик є при церкві». Цю ж дату першої згадки церкви – 1531 рік подає і історик Теофіль Коструба у своїй праці «Белз і Белзька земля». Белзька земля віддавна, ще з княжих часів належала до Холмсько-Белзької єпархії, а отже до неї належала і церква в Гійчу. Ця перша в селі церква пізніше в народі отримала назву Волоська церква. У «Шематизмі» на 1879 рік записано «На місці, де стоїть тепер хрест, мала стояти стара «волоська церква» засновників села». Свою назву вона отримала від волохів – перших поселенців села на волоському праві, які займалися розведенням овець і сплачували спеціальний податок. Про цю церкву в селі ходила легенда, яку оповів в своїй рукописній хроніці мешканець села Іван Івануса у 1960-х роках. «Перший храм Божий в селі Гійче». Згідно з розповідями очевидців і переказами старшого покоління, перший руський православний храм Божий – Волоська церква була побудована в Гійчу на початку 1460 року. Розташовувалася вона в урочищі Загумінок справа від дороги, що веде з Волиці (Вільок Мазовецьких) до Рави Руської. Це місце мешканці села називали ще Шпіців загумінок. У 1900-х роках земельну ділянку Шпіца купив Андрій Яцків з присілку Гряди, прозваний Іваниськом. Він хотів вшанувати місце давньої церкви і у 1900 році на свій кошт поставив на ньому металевий хрест. Та тут стояв і давніший кам’яний хрест, що на 1914 рік сильно вгруз у землю. Ця перша церква згоріла під час татарського набігу у 1570 році». Пізніше довго на цьому місці стояв кам’яний хрест, перенесений під час радянської влади на при церковну територію.

Історія про село Пирятин.

Воно розташоване на початку соснових лісів які тягнуться вздовж р. Рати. За тими лісами місцеві мешканці завжди переховувалися від різних загарбників. В ньому завжди панували закони побудовані на волоському праві. Однією з перших у с. Пирятин на Жовківщині виникла сотня УПА. Через деякий час Дмитро Пелип, легендарний повстанський провідник «Ем» створив курінь “Галайда”, що мав тут місце свого постою. На самого Спаса, 19 серпня 1944 року, курінь вступив у нерівний бій з каральними загонами НКВС. Сили супротивників становили: дивізія Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС) Першого Українського Фронту, прикордонники, “стрибки” – у сумарній кількості біля 10 000 військових за підтримки танків, артилерії, літаків. У результаті боїв, вороги були повністю розгромлені і втратили біля 1 000 осіб вбитими, тисячі пораненими, кілька танків та літак, а також було захоплено 38 полонених. У бою загинули: генерал-лейтенант, заступник командувача Першим Українським фронтом, який особисто відповідав за боєздатність військ НКВС із найближчим оточенням, командир частини та інші високі чини НКВС. УПА втратили біля 50 вояків вбитими. НКВС діяло методом спаленої землі: спалили навколишні села, десятки безневинних селян закатували, вивезли у Сибір та повністю пограбували сільські господарства. Саме у цих боях були такі незвичні для партизанської тактики факти, як переслідування повстанцями солдат НКВС та їх повне фізичне знищення. Завдяки військовому хисту провідника “Ема” куреню вдалося відбити атаки ворога та вийти з оточення. Розлючені енкаведисти спалили село, а мирних жителів розстріляли без суду і слідства Пирятинська трагедія забрала життя більше ста мирних мешканців. Було спалено кілька хуторів села Пирятина. На місці споруджено меморіальну каплицю. Репресований, письменник із Бишкова Іван Губка так описував ці події у книжці "Пирятин: перемога і трагедія": "У Пирятині була своя школа УПА. Вона базувалася у лісі, де колись багатий поляк мав парову машину, млин, сушарку та пилораму. Коли в 1939 році почалася колективізація, поляк утік. А в цьому приміщенні осіли наші хлопці - навчалися тут воювати упівці з навколишніх сіл і районів. Кажуть старожили, що 19 серпня на школу ішла ціла дивізія НКВД, кілька тисяч карателі з танками, артилерією і навіть літаком. Але упівська розвідка спрацювала добре. Тому на допомогу хлопцям у Пирятин прийшли повстанці з сусідніх районів - "Сотня Сіроманців". Село їх зустріло, жінки почали нести їсти до лісу, хто що міг, щоб нагодувати хлопців. Але ті не встигли пообідати, як почулися вистріли. Люди чули стрілянину, коли виходили з церкви на Спаса. А це була ще й неділя. В українських селах здавна це одне з найбільших свят." "Тим часом серед повстанців пролунала команда "Гостре поготівля!". Терміново було вислано розвідувальні опергрупи на випередження противника, щоб не дати змоги ворогові закріпитися в запіллі наших військових груп. "Енкаведисти" не знали, що партизанам відомо про задум "червоної мітли" і що прийшла підмога. Щоб захопити дорогу, яка вела до лісу, "енкаведисти" переодягнулися в жіночий одяг і під виглядом збиральниць ягід, просувалися вглиб. Та не встигли "збиральниці" відкрити вогонь, як їх випередили хлопці з лісу, тому "енкаведисти" змушені були тікати попри ліс. Перший крок був зроблений. Дорога, що вела до "лісничівки", надалі контролювалася вояками УПА. В ділянці "лісничівки" готова була прийняти бій чота "Сіроманців" командира "Окуня", частина сотні "Мирного" з двома роями відділу "Гая". Сотня "Тихоліса" непомітно перебралася під насип залізничної колії. Там був командир куреня хорунжий "Ем" — відважний воїн, який підбадьорював повстанців до бою. У той час з вигуками "Слава Україні!" вдарив відділ, що був сформований на присілку Стадницькі. Серед лав ворога почалася паніка, "енкаведисти" кинулися врозтіч, розсипавшись від вигону по всій сіножаті аж до річки. Нищівний вогонь повстанських формувань не припинявся, а з поля бою, кидаючи навіть важку зброю, гублячи по дорозі автомати і кашкети, поспіхом тікали вороги. Солдати стрибали в Мощанку, річка хоч не широка, але досить глибока, тому втікачі добре нахлебталися скаламученої води." Енкаведисти зазнали великих втрат - 230-300 осіб загинуло, багато потрапитли у полон. Повстанців, за різними підрахунками, загинуло від 16 до 50. Уже наступного дня екнкаведисти повернулися в Пирятин. Почали палити село з його усіма присілками. Підходили до хати, обливали палючою сумішшю, або просто кидали факел у дерев'яні хати. Спалили 70 хат. Вціліло чотири. Як розповідають місцеві, в одній лежав небіжчик. Друга або "сховалася" в саду, або заможніші господарі впросилися. Третю загасили. Четверту відмовилися спалювати. "Господар тої будівлі напередодні прийняв пораненого російського солдата. Повіз його кіньми до госпіталю у Волиці, того ж Жовківського району. Як тільки прибув туди, там йому сказали: біжи додому, там ваше село поїхали палити. За те, що врятував солдата, дали розписку. Господар приїхав якраз коли підпалювали. Показав папірця - то загасили. Та хата стоїть донині", - розповідає Олег Бейзик. Це була не вся помста. 23 серпня на село зробили облаву. Вистрілювали усіх чоловіків - у полі, на дорозі. Людей і вояків УПА похоронили родичі на цвинтарі. Сотник "Ем" загинув того ж року в листопаді у боях на Радехівщині. А у лісі, де була школа УПА, 1991 року поставили пам'ятний знак та каплицю, де вибито більшість імен загиблих, яких пригадали люди. Місцеві кажуть, енкаведистів ніхто не ховав. Їх просто зарили в одній ямі під штрекою - залізничним полотном, і досі вони десь там лежать. Жителі Пирятина тулилися до вцілілих хат, копали землянки, ставили шалаші. Села не покидали.

Про Равщину.

Щоб краще зрозуміти що відбувалося в ХХ столітті на наших теренах розкажемо про Равщину - фактично не існуючу тепер адміністративно-територіальна одиницю Львівської області. Початок процесу об’єднання земель міста Рава-Руська та навколишніх сіл в єдине утворення сягає кінця XVIII століття, коли Рава-Руська стала повітовим містом Жовківської округи. З 1 серпня 1934 року на теренах Другої Речі Посполитої в межах Львівського воєводства було утворено Рава-Руський повіт. Садиба повіту знаходилася в місті Рава-Руська по вулиці Ярослава Мудрого. В цей же час було закріплено адміністративний поділ повіту на гміни. Згідно цього поділу існувало 3 міські (Немирів, Рава-Руська, Угнів) та 11 сільських гмін (Белзець, Брукенталь, Гійче, Кам’янка Волоська, Любича Крулевська, Магерів, Потелич, Седліска, Тарношин, Вежбиця, Вороблячин). Як бачимо, до повіту входили ряд гмін, які сьогодні територіально належать до Польщі. Це сталося тому, що рука Сталіна у 1939 році намалювала доленосну для західноукраїнського народу лінію, що розділила сім"ї і людей. На той час площа Равського повіту займала 1401 км². Станом на 1931 рік чисельність повіту становила 122,100 тисяч мешканців. Густота населення становила 87 осіб/км2. Рава-Руський район виявився одним з районів, де проводився обмін територіями та населенням. Радянська сторона поступилася на користь Польщі додатково територією на північ від Рави-Руської до річок Буг, Солокія на північ від Рави-Руської глибиною до 30 км. В межах Польської Республіки залишилися українські етнічні території — Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Всі мешканці Львівщини, які потрапляли у смугу відселення були переселені у Рава-Руський, а також Немирівський та Краківецький райони. Переселення відбувалось разом з будинками та господарськими приміщеннями, тож на території Львівщини, яка перейшла до Польщі залишились лише невеликі ділянки залізниць, доріг, державні ліси та сади. Територія, що відійшла від Польщі до СРСР, складалася з невеликих за площею ділянок, головним чином, в північно-західних районах Львівської області — Рава-Руському і Немирівському районах. Загалом Польщі відійщло 7 сільрад Рава-Руського району в яких проживало 14135 чоловік. Формування державного кордону СРСР на українському відтинку завершилося не відразу після Ялтинської конференції у січні 1945 р., коли лінія Керзона була прийнята як польсько-радянський кордон, але цього разу вже з поправками на користь Польщі. Креслення остаточної нової межі радянського кордону відбувалося шляхом довготривалого переговорного процесу. Уряди СРСР та Польщі починаючи ще з 1944 р. і до 1948 р. укладали міждержавні угоди. 30 грудня 1962 року було підписано указ Президії Верховної Ради УРСР "Про укрупнення сільських районів УРСР (по Львівській області). Ним, зокрема передбачено ліквідацію Рава-Руського району, а його територія увійшла до складу Яворівського району. Трохи пізніше, а саме у 1964 році більшу частину території колишнього Рава-Руського району передали до Жовківського (тоді Нестеровського району), у тому числі і місто Рава-Руську. З колишнього повіту Рава-Руська до Нестеровського району ввійшли: Рава-Руська міська рада, Магерівська селищна рада і вісім сільських рад, а саме: Бишківська, Гійченська, Забірська, Замківська, Лавриківська, Потелицька та Річківська – разом 95 місцевостей.

Слово ЗАКАЛА кельтського походження і перекладається з кількох стародавніх мов. З галісійської , баскської та каталанської мови воно означає «ТИ БУДЕШ» або «БУДЬ». Прізвище на основі слова ЗАКАЛА рідкісне тому що не відноситься до роду занять чи до професії і не визначає характерну особливість людини. Цей слово-заклик «Будь здоровий» - «закалений» спонукав його носія виживати серед інших людей. Як ми бачимо з наведеної історії рід Закалів можна прослідкувати десь з дванадцятого - тринадцятого століття коли він пересилився з Дунаю і був один із засновників села Кам’янки Волоської. В п’ятнадцятому столітті він вже був поділений на чотири роди і проживав на чотирьох хуторах, які знаходилися в присілках Старе Село, Дубрівка, Голе та Буди с. Кам’янки Волоської. Валони – Гали (Галати), кельтські племена, жили разом і слов’янами, одружувалися з ними та творили галичан українців. В Будах у середині ХІХ століття було два хутори Закали, які мабуть були далекими родичами. Прадід Степан родом з Будів, а дід Демян оженився і побудувався в с. Криве. Дід Демян поріднився з родом Кулаїв (баба Анастасія), що також проживали в Будах. Діда призивали вуланом або воланом. Тато Ярослав поріднився з родом Скоропадів (мама Шкоропад Марія) та Брунців (баба Гнна Брунець - мамина мама) з присілка Бишків (хутір Драбинярі) та побудувався в с. Боброїди. Маму Марію прозивали ще «мищиха» (рід Миськи). Зараз в с. Боброїди проживає три родини Закалів які між собою не рідняться. В Україні на теперішній час зареєстровано 384 носії прізвища Закала і всі вони або їх предки походять із місцевостей колишнього  с. Кам’янки-Волоської. Прізвище Zakala (в латинській транскрипції) широко поширене в Європі.