Зображення користувача Ірина Новиченко.
Ірина Новиченко
  • Відвідувань: 4
  • Переглядів: 4

Пробудження родових енергій

Коли з життя йдуть дорогі для нас люди, невимовний біль лещатами стискає серце. І буває так, що, намагаючись позбутися цього болю, ми рятуємо себе забуттям. Душа послужливо ховає в найпотаємніші куточки пам’яті спогади про минуле, стирає риси милих нашому серцю облич. Але неодмінно настає час душевної зрілості і все змінюється.

Нас охоплює вже не біль, а любов і вдячність до тих, хто був колись частиною нашого життя і кого нам так не вистачає сьогодні. І тоді ми відчуваємо всім своїм тілом і всією душею, як пробуджені нашою любов’ю родові енергії наповнюють нас могутньою життєвою силою близьких і далеких пращурів, даруючи їхні веселість, радість, мужність і волю до перемоги.

Нещодавно я дізналася: сучасні вчені дійшли висновку, що найбільшого прогресу в розвитку людства було досягнуто, коли вихованням дітей зайнялися бабусі. Завдяки подовженню тривалості людського життя ці мудрі жінки отримали змогу передавати підростаючому поколінню свої знання, свій досвід, свою невитрачену любов. І, мабуть, справді має рацію той, хто колись жартома сказав: ”Господь не міг устежити за всім, тому він створив бабусь”.

Моя бабуся Євгенія Федорівна Корзун (у дівоцтві Шевченко) народилася й виросла в маленькому містечку на Житомирщині, яке має прегарну назву Радомишль. Дивовижним спокоєм і могуттю дихають ліси, які з усіх боків оточують Радомишль. І, мабуть, тому й люди тут живуть особливі – красиві, сильні, з гордою поставою й незалежним характером.

Ім’я Євгенія в перекладі з грецької означає “благородна, шляхетна”. Розповідають, що замолоду бабуся була дуже вродливою. Класичні риси обличчя, прямий сміливий погляд, усмішка, що випромінювала доброту й приховану силу, – бабуся і в старості була по-своєму гарною.

Колись один із синів російського письменника Миколи Лєскова писав про свою матір, що вона була київською красунею з очима, які “вміли по-українському посміхатися без участі губ”. Так посміхаються гарні шляхетні жінки, свідомі своєї вроди і внутрішньої сили й водночас достатньо скромні, щоб не хизуватися власними чеснотами перед іншими. Так посміхалася й бабуся, і усмішку свою разом із вродою, добротою та щирістю вона передала у спадок дочкам, онучкам і правнучкам.

Бабуся прожила складне життя, сповнене боротьби зі стражданнями. В березні 1942 року її чоловік Сергій, мій дідусь, був заарештований як учасник антифашистського підпілля і після жорстоких катувань розстріляний у лісі під Радомишлем. У тридцять три роки бабуся залишилася сама, з чотирма малими дітьми на руках. Найстаршій дочці Раї було сім років, а найменшій дитині – синові Валентину – лише вісім місяців.

Коли я думаю про ті страшні часи, то завжди запитую себе: що ж давало сили моїй бабусі й мільйонам таких же, як вона, українських жінок вистояти, зберегти життя собі й своїм дітям і, як писав поет, “не набратися скверни, ненависті, прокльону, каяття”? І чого мають навчати кожного з нас драматичні й водночас переможні родові історії?

Я переглядаю старі, пожовклі від часу фотографії з сімейного альбому. З однієї з них на мене дивиться бабуся Женя – вже немолода усміхнена жінка з особливим поглядом, гордим і прямим. Це погляд переможниці. Так, вона й справді почувалася переможницею. Ні трагічна загибель чоловіка, ні передчасні смерті трьох із шести народжених нею дітей, ні сталінські репресії й голодомор тридцятих, ні злигодні воєнного й повоєнного часу не зламали її сильного духу, не знищили волі до життя.

Двоє її доньок і син вижили, створили власні сім’ї, дали життя шести онукам, продовжили український рід. Отже, вона й справді перемогла. Минали роки, невблаганний час поступово відбирав у неї вроду, здоров’я, силу, але й додавав – мудрість, уміння цінувати маленькі радощі життя і прагнення повернути онукам і правнукам любов, яку вона не встигла віддати своїм дітям.

Були в моєму житті часи, коли, здавалося, вже не вистачало сил опиратися життєвим негараздам. І тоді я згадувала бабусю. Згадувала родинний переказ про те, як вона з дітьми восени сорок другого вийшла темного дощового ранку з будинку, рятуючись від неминучої, здавалося, смерті: усім родинам комуністів загрожував розстріл. Іти було нікуди, і зі сльозами на очах бабуся сказала: "Вертаймося, діти, назад. Що Бог дасть, те й буде". Бог дав їм життя.

А ще я згадувала, як наполегливо переборювали життєві труднощі обидві бабусині доньки й син, як дбайливо оберігали вони вогонь родового вогнища, запалений їхньою матір’ю. І кожного разу, коли мені було важко, я нагадувала собі про могуть мого прекрасного поліського роду. Мудрість, мужність і любов рідних людей стали джерелом моєї сили.

А які ж джерела живили ріку жіночої сили бабусі Жені? Розмірковуючи над цим запитанням, я фрагмент за фрагментом відновлюю картини не такого вже й далекого минулого.

Бабуся була віруючою людиною. Вона ходила до церкви, хоч і ставилася до церковнослужителів без особливого пієтету, намагалася жити за Божими законами, хоч і не дотримувалася всіх церковних ритуалів і настанов. Її віра в Бога була справжньою – щирою і природною, як у тієї безіменної бретонської селянки, на яку хотів бути схожим Луї Пастер: “Я думав і вивчав, тому й став віруючим, як бретонський селянин. А якби я ще більше розмірковував і займався науками, то зробився б таким же віруючим, як бретонська селянка”.

Бабуся була дуже українською людиною. Вона завжди спілкувалася українською мовою, любила й цінувала своє, рідне. Бабуся була веселою, життєрадісною й дотепною, знала безліч прислів’їв і приказок, її слово могло бути гострим і дошкульним, але ніколи – злим.

Вона першою дала мені читати українську класику – я й нині пам’ятаю те вибухове враження, яке справив на мене подарований нею роман Панаса Мирного. Але найбільшим потрясінням став "Кобзар" Шевченка, який я отримала від неї, коли мені було п’ятнадцять років. Пам’ять не зберегла назви і змісту твору, який я одразу ж прочитала, лише відкривши книжку. Але добре пам’ятаю, що це був один із найважливіших для мене моментів “згадування себе”, усвідомлення свого українського єства. І невипадково саме бабуся подарувала на день народження моїй ще зовсім маленькій донечці першу в її житті вишиванку.

Бабуся була доброю людиною. Вона любила допомагати іншим, знаходячи в цьому радість і задоволення. Нещодавно під час психологічних досліджень було виявлено, що щедрість збільшує тривалість життя, що "блаженніше давати, ніж приймати", що той, хто любить допомагати, відчуває ейфорію, яку вчені назвали "тріумфом допомагаючого". Організм такої людини починає виробляти менше гормонів стресу, і її імунітет посилюється.

Але бабуся нічого про це не знала. Як не знала вона й того, що більшість людей у світі боїться віддавати, боїться витратити свій час і сили й нічого не отримати взамін. Цей страх у людини є базовим – більшим, аніж страх смерті, хвороби чи самотності.

Усього цього моя бабуся не знала. Вона просто ділилася з іншими своєю життєвою енергією, несвідомо діючи в точній відповідності з порадою одного знаменитого індійського містика: "Не бійтеся допомагати ближнім. Якщо навіть хтось із них виявиться невдячним, значить віддячувати вам буде сам Бог".

Бабуся була безстрашною людиною – бо страх свій здолала вірою в Божий захист. Вона була волелюбною людиною – бо відчувала, що лише свобода дає шанс кожному прожити своє життя повноцінно. Вона вміла бути терплячою і смиренною – бо знала, що лагідні успадкують землю.

Живучи в нашій родині, бабуся активно допомагала по господарству, поралася на городі, няньчила внуків і правнуків. Як вона любила і вміла готувати! Її страви були справжніми кулінарними шедеврами. І досі ми згадуємо в родинному колі, якими смачними були приготовлені бабусею борщі з пампушками, грибні супи, печеня з овочами і грибами, пироги, вареники, деруни, млинці, сирні запіканки, ковбаси, соління. І сало мене привчила їсти теж бабуся.

Усе, що вона готувала, було надзвичайно смачним, і зараз я вже можу пояснити, чому. Адже, як справжня українка, бабуся ставилася до приготування їжі як до священнодійства і тому завжди вкладала у свою працю, крім кулінарної майстерності, часточку своєї душі, своєї енергії любові.

Древні казали: "Memento mori!" ("Пам’ятай про смерть!"). Смерть є вінцем життя, і померти шляхетно дано не кожному; від того, яким є стан людини в момент умирання, залежить її перехід в інший, тонкий, світ. Так вважали древні. Бабусі було вісімдесят років, коли вона померла, і смерть гідно увінчала її життя. Бабуся приготувала родині обід, попрацювала на городі і потім легко, безболісно відійшла у вічність.

Земне життя, сповнене страждань, боротьби й перемог, для її душі скінчилося. І, мабуть, таким глибоким було в неї відчуття правильно, достойно пройденого життєвого шляху, що вона і після смерті випромінювала внутрішнє сяяння, вражаючи кожного, хто проводжав її в останню путь, незвичайно просвітленим обличчям.

Ніщо не зникає безслідно. Віруючі кажуть, що Бог усе зберігає, учені – що інформаційний простір Землі є вмістилищем усіх наших думок, слів і вчинків. Поети ж намагаються донести до нас ту просту думку, що людина – це цілий Всесвіт, а під кожною могильною плитою захована всесвітня історія.

У всесвітніх історій, які творить кожен із нас, обов’язково будуть свої історики. Це – наші діти, онуки, правнуки, рідні і близькі нам по духу люди. Кожна наша справа має значення для Всесвіту, кожен наш добрий вчинок знайде своє продовження в добрих вчинках інших людей. Тож будьмо безстрашними у любові, щедрими у вдячності, радісними у сприйнятті життя. Адже Бог завжди винагороджує своїх вірних.
 


В тему:

Творимо Простір любові

Чистотою, світлом перемагаємо!

Перехід-IV: чоловічий і жіночий полюси Третього Гетьманату

«Освітянська лотерея»: Тести негативно впливають на свідомість і підсвідомість молоді

Україна в контексті розвитку світової цивілізації: зміна парадигми

Вітчизняні освітні технології в контексті Болонського процесу

Україна як простір любові

Інформаційне перенавантаження
 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Метафора колективного розуму

Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи

У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.

Останні записи