Американець Волтер Дюранті (1884-1957), власний кореспондент “Нью-Йорк таймс” у Москві (1919, 1921-1934, з перервами до 1941), отримав Пулітцерівську премію за публікацію статей 1931 р. про Радянський Союз, за свідому брехню – розквіт країни Рад – і замовчування правди, у тому числі й про насильницьку колективізацію, що і призвела до штучно створеного голодомору в Україні 1932-1933 років. “Не можна сказати, що голод почався точно 1 січня 1932 року. Він розпочався швидше, 1929 року, з колективізації”, - вважає директор Національного офісу Конгресу українських комітетів Америки Тамара Галло Олексі .
Минулоріч світова громадськість відзначала сумні 70-ті роковини величезної трагедії в історії людства. Українські громадські організації у всьому світі, насамперед у США, домагались позбавити цієї премії В.Дюранті. Проте Пулітцерівський комітет і видавці “Нью-Йорк таймс” на це принципово не погодились, мовляв, не можна позбавити відзнаки мертву людину, та й невідомо, “чи знав Дюранті про цю трагедію”.
Це, звичайно, формальний привід для відмови, тим паче, що, на думку професора історії Колумбійського університету Марка фон Хагена, якому було доручено дати оцінку репортажів В.Дюранті, “задля збереження честі “Нью-Йорк таймс”, В.Дюранті слід позбавити раніше призначеної премії .
Про справжні причини “непохитності” Пулітцерівського комітету та й загалом багатьох речників великої американської демократії можна тільки здогадуватись. Основна з них полягає у тому, що в голокості проти українства були зацікавлені усі ті сили, що прагнули усіма можливими засобами не допустити змін на політичній карті світу, тобто появи нової держави Україна. І керівництва європейських держав, і керівництво США були добре поінформовані про стан речей в тодішньому СРСР (хоча б із публікацій у пресі), проте вони зайняли вичікувально-відсторорено-схвальну позицію: це – внутрішня справа Радянського Союзу. І як підтвердження цього – було прийняття СРСР до Ліги націй.
До речі, про голокост проти українців. Спочатку радянська ідеологія приховувала сам факт голоду у 30-ті роки. Потім, наприкінці перебудови, все ж визнала, що голод був. У 90-ті роки в незалежній Україні ніхто не заперечував голодомор, тобто свідомо організований партійно-більшовицькою верхівкою голод. Це визнають усі країни. Як і те, що жертвами свідомого експерименту стали мільйони людей.
Голокост – це загальний термін для позначення системних, свідомих злодіянь проти людства, проти окремих націй, як-от проти вірменів, українців, євреїв..., які мали трагічну історію. Здавалося б, міжнародна громадськість принаймні у ХХІ столітті належно оцінить геноцид 1932-1933 рр. і визнає факт голокосту. На жаль – ні. Певне, мільйони українських селян вимерли випадково, не за наперед написаним сценарієм?..
Справа тут не тільки в симпатіях-антипатіях, українській заангажованості та прагненні справедливості. Проблема значно глибша і серйозніша, вона свідчить про моральну кризу людства, важку недугу, яка має місце не перше століття. Прикро, що сумна, трагічна жертва українства не стала уроком для інших націй. На жаль, і для української теж. Волею одного чи кількох фінансово-політичних інтриганів розв’язуються нові і нові війни (Друга світова, В’єтнамська, Близькосхідна, Афганська, Балканська, Іракські, Чеченська та багато інших), що мають локальний чи світовий вимір, і, попри декларовані обіцянки, не дарують мир і свободу народам, а сіють ненависть, зневіру, сум’яття. Людство і далі пасивно спостерігає (а то й схвалює) за сучасною міжетнічною, міжрелігійною, міжлюдською інквізицією, чиненою новітніми безінтелектуальними, проте грошовитими і надмілітаризованими жандармами. Пасивність – це також позиція, за яку неодмінно потрібно буде відповідати. Ніщо не минає непоміченим. Завжди приходить відплата (Т.Карлейль).
Сучасна українська політична реальність разом із нашими недолугими законами призвела (і призводитиме ще не раз) до того, що Україна і українці мають шанс повернутись у Європу та світ як антисемітська держава і антисемітська нація. Перші кроки досвідченої режисури просто блискучі – у січні 2004 р. закрито газету “Сільські вісті” , яку тривалий час систематично використовують з метою провокацій. Мовляв, за поширення антисемітизму, розпалювання міжнаціональної ворожнечі... Газету не попереджено, не оштрафовано, а закрито! І винних не шукають і не притягують до відповідальності – навіщо? І відповідно всім нам, хто живе в нашій країні, вказано на наше місце – сидіти і мовчати, або все схвалювати і не протестувати. Кажу про це в контексті відновлення Правди, а отже, й історичної справедливості, про голодомор.
Дві поразки поспіль у такій важливій справі як український геноцид – привід більш ніж серйозний для інтелігентної, інтелектуальної, наукової оцінки, на початку – принаймні для відвертої, чесної, безкомпромісної полеміки. І що ж? Дюранті і далі в когорті найкращих журналістів усіх часів і народів, а нечисленний перелік газет з українською мовою видання стає куціший навіть у незалежній Україні. “Ось де наша слава, слава України!”?
Так і хочеться запитати, де наші, українські, історики разом з Інститутом ім.М.Грушевського НАН України (про факультети та відділення, яких сотні – мовчу), фахові політологи, які іноді в копиці сіна всупереч навіть народній мудрості знаходять голку, якщо за це їм заплатять, журналісти і публіцисти (теж зайняли вичікувальну позицію, щоб за сприятливіших обставин разом вибігти з-за рогу і в один голос задекларувати сміливу, проте неактуальну позицію)?
Чому ми скромні, коли нам плюють не тільки в обличчя, а й душу, чому боягузи, коли треба бути сміливими, чому пересварені, коли треба миритись і солідаризуватись? Оцих “чому”, як не прикро, дуже багато. І мало хто взагалі над ними замислюється. Значна частина національної еліти, творчої інтелігенції як її складової, несконсолідована, поділена, розпорошена другорядним. Бореться не за Правду, а за світло під Сонцем, впадає в агонію угодовства...
Як і геноцид 1932-1933, так і тема “Сільських вістей” забуваються, відходять на другий план. Свідомо чи несвідомо їх замінюють так звана політична реформа, вдало інспірована і розіграна як психологічна операція для одурманення громадян під виглядом демократії (ні суті цієї “реформи”, ні “демократії” тут і близько немає), проблеми села, ціни на хліб, вибори... А коли поставити просте запитання: “Що зроблено чи робиться нині в Україні для того, щоб подібної трагедії більше не повторилось?”, то відповіді довелося б чекати довго. Її поки що немає. Кілька документальних фільмів і художніх творів, введених до шкільної програми (тиражі неймовірно малі, не вистачить навіть по примірнику на школу), чи урочисті зібрання з приводу презентації книг, брошур, або “дегустація” тодішнього лободиного хліба ще не формують свідомість. Надто ж коли заходи рекламні та атракційні.
Здавалося б, як можна ставити в один ряд геноцид нації і закриття газети? Хотілося б уточнити: ми не ставимо ці два явища в один ряд. А поряд вони з двох причин: по-перше, хронологічна близькість між програшними для українства заявами Пулітцерівського комітету, “Нью-Йорк таймс” (це за океаном) та рішенням районного суду Києва з приводу закриття “Сільських вістей” й інертності українського (чи неукраїнського) публіцизму (це в Україні); по-друге, “Сільські вісті” – чи не найперше (з центральних) українських видань, яке, маючи кількамільйонний наклад, ще в часи СРСР, у часи горбачовської перебудови, не просто зламало табу на тему голокосту, а й відверто ставило більшість поставлених у цій статті запитань і пробувало давати на них відповідь. Тоді найбільше зусиль до реанімації теми голодомору (через створення книги-меморіалу) доклало енергійне подружжя Маняків. Нині покійних...
Описані факти – лише окремі штрихи, крізь які можна й потрібно загострювати проблеми української журналістики. Доречно поставити такі запитання:
-Чи кожен сучасний український ЗМК прагне писати і говорити Правду?
-Яка різниця між демократією і суспільною відповідальністю, вседозволеністю і свободою слова?
-Чи кожен редактор і кожен кореспондент прагне бути об’єктивним і чесним – перед собою і своїм народом?
-Чи кожному видавцеві та його підлеглим нині вистачає громадянської мужності і порядності на обійманій посаді?
-Чи для кожного видання тема голодомору справді свята, непідкупна, чи тільки галочка у межах державного відзначення сумної дати?
-Чи завжди редактори спроможні вибрати Правду, а не гроші, тобто, чи усвідомлюють, що не можна водночас служити і Богові, і мамоні?
-Скільки (або: чи є?) в Україні політично й економічно незаангажованих ЗМК?
-Чи поділяють сьогоднішні видавці та журналісти думку про те, що преса – літописець сучасності, чи, навпаки, вважають, що преса – інструмент політтехнологів та засіб політичної (економічної, кримінальної тощо) боротьби?
-Скільки примірників газет щотижня (щомісяця, щороку) друкується українською, а скільки російською мовою?
-Чи є Україна людиноненависницькою державою, а українці – людиноненависницькою нацією, чи мають у нас місце погроми на расовій, етнічній, релігійній основі? Чому ж тоді у світі нас дуже часто трактують як антисемітів?
-Чому світ глухий і сліпий до України і вперто не хоче називати голокост українства голокостом, а лише голодомором? Чи не тому, що так не вирішив якийсь сумнівний комітет на кшталт Пулітцерівського, для якого власні інтереси важливіші за загальнолюдські? (Спасибі й за це, дякуємо, що хоч голоду не заперечуєте).
-Чи достатньо роблять у цих напрямках на факультетах і відділеннях журналістики, де підростає нова генерація публіцистів і репортерів?
-Чи можна і далі сидіти склавши руки і робити вигляд, що все гаразд?
Не хочу нав’язувати свого ставлення, відповідаючи на ці та інші актуальні питання в контексті моральної кризи людства, тим більше, що з цього приводу можна було б написати кілька десятків статей і кілька книжок. Усвідомлення своєї суті і зробленого чи ще не зробленого має відбутись самостійно і ненав’язливо. Тоді це – назавжди, а не на завтра.
На жаль, українська журналістика не стоїть на міцному національному фундаменті і тому сумнівно, що загострена в нашому контраверсиві проблема Правди Слова може багатьох схвилювати і зачепити. Тимчасові пріоритети домінують над вічним, сокровенним, роз’єднаність над єдністю. Еквілібристика модерних журналістських шкіл і течій поступово і впевнено вихолощує добротні публіцистичні традиції, орієнтує, але не забезпечує інформаційно розвиток примітивного, але модного репортерства. Найбільшою цінністю стають не Правда, Свобода, Непідкупність, а продажність, реклама, тираж, нецензурщина, угодовство...
2. Вэнн Билл. Пулитцеровская премия Дюранти и лицемерие New York Times // www.wsws.org/ru/2003/nov2003/dura-n21.shtml. - 2003. - 21 ноября (эта статья была опубликована на английской странице МСВС 1 ноября 2003 года).
3. Цивільна справа № 2-1211\2004 р. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2004 року.
Шукаєте ключ до вічної молодості та переходу на новий рівень свідомості? У цьому епізоді розкриваємо потужний секрет ельфів – тральфамадорський оптимізм. Дізнайтесь, як перетворити своє минуле на...
Правда слова в контексті кризи моралі людства
Світ:
Це, звичайно, формальний привід для відмови, тим паче, що, на думку професора історії Колумбійського університету Марка фон Хагена, якому було доручено дати оцінку репортажів В.Дюранті, “задля збереження честі “Нью-Йорк таймс”, В.Дюранті слід позбавити раніше призначеної премії .
Про справжні причини “непохитності” Пулітцерівського комітету та й загалом багатьох речників великої американської демократії можна тільки здогадуватись. Основна з них полягає у тому, що в голокості проти українства були зацікавлені усі ті сили, що прагнули усіма можливими засобами не допустити змін на політичній карті світу, тобто появи нової держави Україна. І керівництва європейських держав, і керівництво США були добре поінформовані про стан речей в тодішньому СРСР (хоча б із публікацій у пресі), проте вони зайняли вичікувально-відсторорено-схвальну позицію: це – внутрішня справа Радянського Союзу. І як підтвердження цього – було прийняття СРСР до Ліги націй.
До речі, про голокост проти українців. Спочатку радянська ідеологія приховувала сам факт голоду у 30-ті роки. Потім, наприкінці перебудови, все ж визнала, що голод був. У 90-ті роки в незалежній Україні ніхто не заперечував голодомор, тобто свідомо організований партійно-більшовицькою верхівкою голод. Це визнають усі країни. Як і те, що жертвами свідомого експерименту стали мільйони людей.
Голокост – це загальний термін для позначення системних, свідомих злодіянь проти людства, проти окремих націй, як-от проти вірменів, українців, євреїв..., які мали трагічну історію. Здавалося б, міжнародна громадськість принаймні у ХХІ столітті належно оцінить геноцид 1932-1933 рр. і визнає факт голокосту. На жаль – ні. Певне, мільйони українських селян вимерли випадково, не за наперед написаним сценарієм?..
Справа тут не тільки в симпатіях-антипатіях, українській заангажованості та прагненні справедливості. Проблема значно глибша і серйозніша, вона свідчить про моральну кризу людства, важку недугу, яка має місце не перше століття. Прикро, що сумна, трагічна жертва українства не стала уроком для інших націй. На жаль, і для української теж. Волею одного чи кількох фінансово-політичних інтриганів розв’язуються нові і нові війни (Друга світова, В’єтнамська, Близькосхідна, Афганська, Балканська, Іракські, Чеченська та багато інших), що мають локальний чи світовий вимір, і, попри декларовані обіцянки, не дарують мир і свободу народам, а сіють ненависть, зневіру, сум’яття. Людство і далі пасивно спостерігає (а то й схвалює) за сучасною міжетнічною, міжрелігійною, міжлюдською інквізицією, чиненою новітніми безінтелектуальними, проте грошовитими і надмілітаризованими жандармами. Пасивність – це також позиція, за яку неодмінно потрібно буде відповідати. Ніщо не минає непоміченим. Завжди приходить відплата (Т.Карлейль).
Сучасна українська політична реальність разом із нашими недолугими законами призвела (і призводитиме ще не раз) до того, що Україна і українці мають шанс повернутись у Європу та світ як антисемітська держава і антисемітська нація. Перші кроки досвідченої режисури просто блискучі – у січні 2004 р. закрито газету “Сільські вісті” , яку тривалий час систематично використовують з метою провокацій. Мовляв, за поширення антисемітизму, розпалювання міжнаціональної ворожнечі... Газету не попереджено, не оштрафовано, а закрито! І винних не шукають і не притягують до відповідальності – навіщо? І відповідно всім нам, хто живе в нашій країні, вказано на наше місце – сидіти і мовчати, або все схвалювати і не протестувати. Кажу про це в контексті відновлення Правди, а отже, й історичної справедливості, про голодомор.
Дві поразки поспіль у такій важливій справі як український геноцид – привід більш ніж серйозний для інтелігентної, інтелектуальної, наукової оцінки, на початку – принаймні для відвертої, чесної, безкомпромісної полеміки. І що ж? Дюранті і далі в когорті найкращих журналістів усіх часів і народів, а нечисленний перелік газет з українською мовою видання стає куціший навіть у незалежній Україні. “Ось де наша слава, слава України!”?
Так і хочеться запитати, де наші, українські, історики разом з Інститутом ім.М.Грушевського НАН України (про факультети та відділення, яких сотні – мовчу), фахові політологи, які іноді в копиці сіна всупереч навіть народній мудрості знаходять голку, якщо за це їм заплатять, журналісти і публіцисти (теж зайняли вичікувальну позицію, щоб за сприятливіших обставин разом вибігти з-за рогу і в один голос задекларувати сміливу, проте неактуальну позицію)?
Чому ми скромні, коли нам плюють не тільки в обличчя, а й душу, чому боягузи, коли треба бути сміливими, чому пересварені, коли треба миритись і солідаризуватись? Оцих “чому”, як не прикро, дуже багато. І мало хто взагалі над ними замислюється. Значна частина національної еліти, творчої інтелігенції як її складової, несконсолідована, поділена, розпорошена другорядним. Бореться не за Правду, а за світло під Сонцем, впадає в агонію угодовства...
Як і геноцид 1932-1933, так і тема “Сільських вістей” забуваються, відходять на другий план. Свідомо чи несвідомо їх замінюють так звана політична реформа, вдало інспірована і розіграна як психологічна операція для одурманення громадян під виглядом демократії (ні суті цієї “реформи”, ні “демократії” тут і близько немає), проблеми села, ціни на хліб, вибори... А коли поставити просте запитання: “Що зроблено чи робиться нині в Україні для того, щоб подібної трагедії більше не повторилось?”, то відповіді довелося б чекати довго. Її поки що немає. Кілька документальних фільмів і художніх творів, введених до шкільної програми (тиражі неймовірно малі, не вистачить навіть по примірнику на школу), чи урочисті зібрання з приводу презентації книг, брошур, або “дегустація” тодішнього лободиного хліба ще не формують свідомість. Надто ж коли заходи рекламні та атракційні.
Здавалося б, як можна ставити в один ряд геноцид нації і закриття газети? Хотілося б уточнити: ми не ставимо ці два явища в один ряд. А поряд вони з двох причин: по-перше, хронологічна близькість між програшними для українства заявами Пулітцерівського комітету, “Нью-Йорк таймс” (це за океаном) та рішенням районного суду Києва з приводу закриття “Сільських вістей” й інертності українського (чи неукраїнського) публіцизму (це в Україні); по-друге, “Сільські вісті” – чи не найперше (з центральних) українських видань, яке, маючи кількамільйонний наклад, ще в часи СРСР, у часи горбачовської перебудови, не просто зламало табу на тему голокосту, а й відверто ставило більшість поставлених у цій статті запитань і пробувало давати на них відповідь. Тоді найбільше зусиль до реанімації теми голодомору (через створення книги-меморіалу) доклало енергійне подружжя Маняків. Нині покійних...
Описані факти – лише окремі штрихи, крізь які можна й потрібно загострювати проблеми української журналістики. Доречно поставити такі запитання:
-Чи кожен сучасний український ЗМК прагне писати і говорити Правду?
-Яка різниця між демократією і суспільною відповідальністю, вседозволеністю і свободою слова?
-Чи кожен редактор і кожен кореспондент прагне бути об’єктивним і чесним – перед собою і своїм народом?
-Чи кожному видавцеві та його підлеглим нині вистачає громадянської мужності і порядності на обійманій посаді?
-Чи для кожного видання тема голодомору справді свята, непідкупна, чи тільки галочка у межах державного відзначення сумної дати?
-Чи завжди редактори спроможні вибрати Правду, а не гроші, тобто, чи усвідомлюють, що не можна водночас служити і Богові, і мамоні?
-Скільки (або: чи є?) в Україні політично й економічно незаангажованих ЗМК?
-Чи поділяють сьогоднішні видавці та журналісти думку про те, що преса – літописець сучасності, чи, навпаки, вважають, що преса – інструмент політтехнологів та засіб політичної (економічної, кримінальної тощо) боротьби?
-Скільки примірників газет щотижня (щомісяця, щороку) друкується українською, а скільки російською мовою?
-Чи є Україна людиноненависницькою державою, а українці – людиноненависницькою нацією, чи мають у нас місце погроми на расовій, етнічній, релігійній основі? Чому ж тоді у світі нас дуже часто трактують як антисемітів?
-Чому світ глухий і сліпий до України і вперто не хоче називати голокост українства голокостом, а лише голодомором? Чи не тому, що так не вирішив якийсь сумнівний комітет на кшталт Пулітцерівського, для якого власні інтереси важливіші за загальнолюдські? (Спасибі й за це, дякуємо, що хоч голоду не заперечуєте).
-Чи достатньо роблять у цих напрямках на факультетах і відділеннях журналістики, де підростає нова генерація публіцистів і репортерів?
-Чи можна і далі сидіти склавши руки і робити вигляд, що все гаразд?
Не хочу нав’язувати свого ставлення, відповідаючи на ці та інші актуальні питання в контексті моральної кризи людства, тим більше, що з цього приводу можна було б написати кілька десятків статей і кілька книжок. Усвідомлення своєї суті і зробленого чи ще не зробленого має відбутись самостійно і ненав’язливо. Тоді це – назавжди, а не на завтра.
На жаль, українська журналістика не стоїть на міцному національному фундаменті і тому сумнівно, що загострена в нашому контраверсиві проблема Правди Слова може багатьох схвилювати і зачепити. Тимчасові пріоритети домінують над вічним, сокровенним, роз’єднаність над єдністю. Еквілібристика модерних журналістських шкіл і течій поступово і впевнено вихолощує добротні публіцистичні традиції, орієнтує, але не забезпечує інформаційно розвиток примітивного, але модного репортерства. Найбільшою цінністю стають не Правда, Свобода, Непідкупність, а продажність, реклама, тираж, нецензурщина, угодовство...
Чи, може, не все так погано?
1. Лазарев Александр. Лжец остался пулитцеровским лауреатом // Столичные новости. – 2003. - №45 (290). – 16-22 декабря.
2. Вэнн Билл. Пулитцеровская премия Дюранти и лицемерие New York Times // www.wsws.org/ru/2003/nov2003/dura-n21.shtml. - 2003. - 21 ноября (эта статья была опубликована на английской странице МСВС 1 ноября 2003 года).
3. Цивільна справа № 2-1211\2004 р. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2004 року.
-----------------------------
В тему:
Фашисти в Україні? Де і хто вони?
Гадюче кодло
Зверніть увагу
Тральфамадорський оптимізм – ключ до набуття свідомості ельфа, або Чому наше минуле – суцільний позитив (подкаст)