Заходить чоловік на атракціон. Бачить на дверях напис «Дурильня. Вхід 10 грн». Платить у касу гроші, відчиняє двері, заходить і бачить перед собою ще одні двері з написом: «Вихід. Надурили».
(Старий анекдот).
Не секрет, що влада в Україні безвідповідальна й безконтрольна, а тому й безкарна. Це найгірший варіант влади. Якщо ж термін “влада” виводити від «воля до ладу», то існуючий режим взагалі не є владою. Адже лад (правильна організація) передбачає відповідальність за свої вчинки, тому влада без відповідальності — це або відверта тиранія, або приховане паразитування. І річ тут не стільки в «поганих хлопцях», скільки в організації всієї Системи, дегенеративні жорна якої нерідко перемелюють людей цілком пристойних і совісних.
Система — це набір правил. Погодившись грати за шахрайськими правилами, ти завжди програватимеш зграї шахраїв. А фундаментом цієї системи правил (основ державного устрою) є безвідповідальність і безконтрольність згаданої зграї. Все інше — корупція, злочинність, беззаконність і безгосподарність — лише наслідки безвідповідальності та безконтрольності.
Звідки ж вони взялися? Подвійний ефект безвідповідальності та безконтрольності досягається простим політичним трюком — він називається «розділення влад».
РОЗЧЛЕНУВАННЯ ЛАДУ
1. БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Почнемо з аксіоми, що відповідальність існує лише як персональна відповідальність, тобто відповідальність однієї людини. Як тільки відповідальність починає ділитися, так відразу ж щезає мов дим. Де відповідає більше, ніж однин, там не відповідає ніхто — цю істину підтвердить будь-який керівник. Хто відповість за 5-мільйонне вимирання українців? Подвійне скорочення ВВП та злочинну прихватизацію? Вимушену масову трудову еміграцію і сотні тисяч безпритульних дітей? Ніхто! Бо немає відповідальних, оскільки взаємопоборюючі «гілки влади» — Президент, Верховна Рада, Уряд, Суд — показують одна на одну – та й «кінці у воду». Максимальна безвідповідальність у Верховній Раді («клубі 300 мільйонерів»): за якість законів взагалі ніхто не відповідає, бо «влада» розподілена аж між 450 особами. Про судову ж «гілку» можна навіть не згадувати — це брутальний механізм заробляння грошей на людських стражданнях, тому вона викликає в народі лише ненависть і презирство.
2. БЕЗКОНТРОЛЬНІСТЬ. Хто не чув пояснення, що влада в Україні підконтрольна, оскільки «гілки влади» контролюють одна одну. Дуже цікаво! Виявляється, що вся ця корумпована владна корпорація контролює сама себе, так би мовити, займається самоконтролем у вільний від основної роботи час. А до чого тут народ? А він і не потрібний. Народ міг би контролювати владу, якби вона була частиною народу, його підсистемою. Натомість за нинішнього устрою між владою і народом велика прірва — соціальна (небачена різниця в рівні життя), етнічна (у владі переважають неукраїнці), духовна (байдужість до життя народу та його майбутнього). А щоб цей народ якомога менше заважав владі, то головним вектором внутрішньої політики залишається системне розкладання народу, перетворення його на бездумний, напівп’яний і хворий охлос, тобто натовп. Тому для характеристики нинішнього режиму найбільше підходить термін «охлократія» в сенсі «панування над натовпом».
Як бачимо, «розділення влад», що ним так хизується нинішня система, – це дешевий трюк для уникнення відповідальності й досягнення комфортного стану безконтрольності. Насправді ж розділення влади автоматично призводить до смерті влади, з трупа якого тут же виростають тиранія і паразитизм.
ІНСТИНКТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ «Знов покемони навколо,
ріжуться в карти, насіння плюють.
Боже, це замкнене коло:
якщо їх не вбити, вони нас уб’ють»
(«Пісня про покемонів», рок-гурт «Абздольц»).
За нинішньої системи народ має єдину змогу вплинути на владу — раз на чотири роки під час виборів. І які ж наслідки цього впливу? Мікроскопічні. Може, після виборів хтось із можновладців відповість за результати свого правління? Когось посадять за корупцію? У когось конфіскують майно за проявлену безгосподарність? Когось оштрафують за вимирання корінного населення? Риторичні запитання. Охлократичні вибори — це створення ілюзії, ніби народ контролює владу. Цю ілюзію сама ж влада і створює – для контролю над народом.
Припустімо, що за час свого правління Президент накрав на один мільярд. Що може зробити народ на президентських виборах? Найстрашніше покарання — не переобрати його. А може, він уже й сам не хоче? Бо отримав усе, що бажав, і навіть більше. Те ж саме стосується народних депутатів.
Найбільше, що може зробити народ завдяки виборам — це лише частково вплинути на ротацію владної верхівки, не змінюючи її персонального складу. Як наслідок після кожних виборів бачимо ті ж самі фізіономії, можливо, на інших посадах та на інших «гілках», але так само безвідповідальні й безконтрольні.
Агонізуюча владна система інстинктивно працює на самозбереження. Задля цього на президентських виборах 2004 р. було застосовано масштабні фальсифікації. Розуміючи, що на березневих виборах 2006 року фальсифікації вже не вирішать проблеми самозбереження, система вдалася до нового фокусу. Щоб не допустити навіть обговорення альтернативних шляхів розвитку України, будь-яке позитивне або нейтральне згадування певної політичної сили нині вважається політичною рекламою на її користь, тому за таку рекламу треба платити удвоє більше, ніж за комерційну рекламу – і за цим прискіпливо стежать податкові органи. У результаті практично вся незалежна аналітика автоматично зараховується до платної реклами.
Хто ж за неї може заплатити? Тільки дуже багаті люди, які й розбагатіли саме тому, що є елементами цієї системи і працюють на неї. Задля збереження системи вони фінансують певні партії та виборчі блоки, які, у свою чергу, також є взаємопов’язаними елементами нинішньої системи. Отож і не дивно, що «українські» неофеодали-олігархи (серед яких, схоже, взагалі немає українців) одночасно фінансують формально протилежні політичні сили. Наприклад, як повідомляє сайт «Українська правда» (13.02.2006) Віктор Пінчук фінансує «МИ», «ПРП-Пору» та «Віче»; Василь Хмельницький — «БЮТ», «Нашу Україну» та «Партію регіонів», Костянтин Жеваго — «БЮТ» і «Соцпартію», Костянтин Григоришин — «Компартію» і «Нашу Україну». І так далі.
Якщо олігархи із задоволенням вкладають гроші в начебто протилежні політичні сили, то це означає, що насправді між ними немає суттєвої різниці. Ось тому й відбувається постійний обмін кадрами між партіями, які вважаються «непримиренними», а «Наша Україна» і «Партія регіонів» дедалі частіше говорять про можливість коаліції.
Щоб захистити непорушність цієї неофеодальної ідилії, згадані вище партії та блоки проголошено «прохідними» і «фаворитами», тому фактично тільки про них повідомляють ЗМІ, 90% яких перебуває в руках тих самих олігархів. А оскільки всю аналітику проголошено політичною рекламою, то в ЗМІ практично немає об’єктивного аналізу політичних програм. Проблема поглиблюється ще й тим, що самі аналітичні центри розглядають лише програми «фаворитів» (першу десятку), тобто тих, у кого вкладено гроші олігархів-неофеодалів. У результаті альтернативне бачення майбутнього виявляється остаточно заблокованим.
Ну добре, а як з аналізом програм «системних партій»? А тут, власне, нічого й аналізувати. Хоча б тому, що їхні програми зорієнтовані на збереження існуючої безвідповідальної системи влади. Якщо ж у партійній програмі не передбачено запровадження механізму відповідальності, то вся ця писанина не що інше, як «обіцянка – цяцянка, а дурному радість».
Якщо відверто, то всі політичні програми, грунтовані на збереженні існуючого охлократичного устрою, — це лише різні сценарії вмирання. Тож не принципово, чи це програма «Партії регіонів», чи «Нашої України», чи Наталії Вітренко, чи Костенка-Плюща — все це просто різні сценарії розпаду України; різниця між ними тільки у швидкості цього розпаду та в тому, з яким колоритом він відбуватиметься — ліберальним, бандитським, кацапським чи українським. Нинішні вибори з самого початку задумані як гра в одні ворота, як описана в згаданому вище анекдоті відносно чесна «дурильня».
Це замкнене коло треба розірвати, бо ж будь-який безвідповідальний і безконтрольний політичний устрій веде будь-яку націю до неминучої смерті. Тому сьогодні є сенс говорити лише про його зміну, натомість пропагандистська тріскотня про «поліпшення балансу між гілками влади» — це шкідливе словоблуддя, димова завіса для маскування реальних проблем.
ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА
Та чи можна щось зробити в цій штучно створеній ситуації виборів без вибору? А може, все цілком безнадійно? Так би мовити, повний абздольц?
По-перше, треба приглянутися, а чи взагалі існують в Україні моделі, альтернативні нинішньому устрою? Так, існують. Ідеться про гетьманську модель, запропоновану Інститутом метафізичних досліджень «Перехід-IV», — модель, більше відому під назвою Третій Гетьманат. Головні тези:
1. Державне управління має здійснюватися під керівництвом людини, яка несе персональну відповідальність за плоди своєї роботи — Гетьмана. Він обирається всенародно. ЗА РЕЗУЛЬТАТИ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАН ВІДПОВІДАЄ ВЛАСНИМ МАЙНОМ, ВЛАСНОЮ СВОБОДОЮ І ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ. Цілковита відповідальність Гетьмана забезпечується тим, що він керує роботою законодавчої, виконавчої і судової влади. Конституція повинна містити чітко прописаний механізм імпічменту Гетьмана.
2. ВІДКРИТИЙ МОНІТОРИНГ ДІЯЛЬНОСТІ ВЛАДИ. Для оцінки діяльності Гетьмана має щоквартально публікуватися Національний індекс людського розвитку, який містить у собі Індекс людського розвитку ООН (індекс тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення) та індекс народжуваності.
3. ОЦІНКА ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАНА. Гетьман обирається терміном на 5 років. У день голосування громадяни заповнюють виборчий бюлетень і лист оцінки діяльності Гетьмана за 5-бальною шкалою:
5 балів — Гетьман має право на переобрання.
4 — не має права на переобрання.
3 — за незадовільне правління має відповісти власним майном.
2 — те ж саме плюс втрата свободи на визначений термін.
1 — те ж саме плюс довічне ув’язнення.
4. ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГРОМАДИ — структурованого й духовно консолідованого громадянського суспільства, спроможного до самооборони на всіх рівнях — військовому, економічному, правовому, інформаційному та світоглядно-духовному.
Як ти гадаєш, читачу, чому ці пропозиції не стали предметом широкого інтелектуального обговорення? Невже експертам цікавіше бабратися в брудній політичній білизні чи осмислювати банальності, висловлені з екранів партійними босами? Відповідь зрозуміла: жоден з олігархів не допустить такого обговорення у своїх ЗМІ, оскільки проект Третього Гетьманату не передбачає наявності олігархів.
Ігор КАГАНЕЦЬ,
директор Інституту метафізичних досліджень «Перехід-IV»
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
ПОЛІТИЧНИЙ АТРАКЦІОН «ЧЕСНА ДУРИЛЬНЯ», або «знов депутати навколо…»
Світ:
В Україні винайшли новий спосіб збереження існуючого політичного гадючника
06031901e.gif
Заходить чоловік на атракціон. Бачить на дверях напис «Дурильня. Вхід 10 грн». Платить у касу гроші, відчиняє двері, заходить і бачить перед собою ще одні двері з написом: «Вихід. Надурили».
(Старий анекдот).
Не секрет, що влада в Україні безвідповідальна й безконтрольна, а тому й безкарна. Це найгірший варіант влади. Якщо ж термін “влада” виводити від «воля до ладу», то існуючий режим взагалі не є владою. Адже лад (правильна організація) передбачає відповідальність за свої вчинки, тому влада без відповідальності — це або відверта тиранія, або приховане паразитування. І річ тут не стільки в «поганих хлопцях», скільки в організації всієї Системи, дегенеративні жорна якої нерідко перемелюють людей цілком пристойних і совісних.
Система — це набір правил. Погодившись грати за шахрайськими правилами, ти завжди програватимеш зграї шахраїв. А фундаментом цієї системи правил (основ державного устрою) є безвідповідальність і безконтрольність згаданої зграї. Все інше — корупція, злочинність, беззаконність і безгосподарність — лише наслідки безвідповідальності та безконтрольності.
Звідки ж вони взялися? Подвійний ефект безвідповідальності та безконтрольності досягається простим політичним трюком — він називається «розділення влад».
РОЗЧЛЕНУВАННЯ ЛАДУ
1. БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Почнемо з аксіоми, що відповідальність існує лише як персональна відповідальність, тобто відповідальність однієї людини. Як тільки відповідальність починає ділитися, так відразу ж щезає мов дим. Де відповідає більше, ніж однин, там не відповідає ніхто — цю істину підтвердить будь-який керівник. Хто відповість за 5-мільйонне вимирання українців? Подвійне скорочення ВВП та злочинну прихватизацію? Вимушену масову трудову еміграцію і сотні тисяч безпритульних дітей? Ніхто! Бо немає відповідальних, оскільки взаємопоборюючі «гілки влади» — Президент, Верховна Рада, Уряд, Суд — показують одна на одну – та й «кінці у воду». Максимальна безвідповідальність у Верховній Раді («клубі 300 мільйонерів»): за якість законів взагалі ніхто не відповідає, бо «влада» розподілена аж між 450 особами. Про судову ж «гілку» можна навіть не згадувати — це брутальний механізм заробляння грошей на людських стражданнях, тому вона викликає в народі лише ненависть і презирство.
2. БЕЗКОНТРОЛЬНІСТЬ. Хто не чув пояснення, що влада в Україні підконтрольна, оскільки «гілки влади» контролюють одна одну. Дуже цікаво! Виявляється, що вся ця корумпована владна корпорація контролює сама себе, так би мовити, займається самоконтролем у вільний від основної роботи час. А до чого тут народ? А він і не потрібний. Народ міг би контролювати владу, якби вона була частиною народу, його підсистемою. Натомість за нинішнього устрою між владою і народом велика прірва — соціальна (небачена різниця в рівні життя), етнічна (у владі переважають неукраїнці), духовна (байдужість до життя народу та його майбутнього). А щоб цей народ якомога менше заважав владі, то головним вектором внутрішньої політики залишається системне розкладання народу, перетворення його на бездумний, напівп’яний і хворий охлос, тобто натовп. Тому для характеристики нинішнього режиму найбільше підходить термін «охлократія» в сенсі «панування над натовпом».
Як бачимо, «розділення влад», що ним так хизується нинішня система, – це дешевий трюк для уникнення відповідальності й досягнення комфортного стану безконтрольності. Насправді ж розділення влади автоматично призводить до смерті влади, з трупа якого тут же виростають тиранія і паразитизм.
ІНСТИНКТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ
«Знов покемони навколо,
ріжуться в карти, насіння плюють.
Боже, це замкнене коло:
якщо їх не вбити, вони нас уб’ють»
(«Пісня про покемонів», рок-гурт «Абздольц»).
За нинішньої системи народ має єдину змогу вплинути на владу — раз на чотири роки під час виборів. І які ж наслідки цього впливу? Мікроскопічні. Може, після виборів хтось із можновладців відповість за результати свого правління? Когось посадять за корупцію? У когось конфіскують майно за проявлену безгосподарність? Когось оштрафують за вимирання корінного населення? Риторичні запитання. Охлократичні вибори — це створення ілюзії, ніби народ контролює владу. Цю ілюзію сама ж влада і створює – для контролю над народом.
Припустімо, що за час свого правління Президент накрав на один мільярд. Що може зробити народ на президентських виборах? Найстрашніше покарання — не переобрати його. А може, він уже й сам не хоче? Бо отримав усе, що бажав, і навіть більше. Те ж саме стосується народних депутатів.
Найбільше, що може зробити народ завдяки виборам — це лише частково вплинути на ротацію владної верхівки, не змінюючи її персонального складу. Як наслідок після кожних виборів бачимо ті ж самі фізіономії, можливо, на інших посадах та на інших «гілках», але так само безвідповідальні й безконтрольні.
Агонізуюча владна система інстинктивно працює на самозбереження. Задля цього на президентських виборах 2004 р. було застосовано масштабні фальсифікації. Розуміючи, що на березневих виборах 2006 року фальсифікації вже не вирішать проблеми самозбереження, система вдалася до нового фокусу. Щоб не допустити навіть обговорення альтернативних шляхів розвитку України, будь-яке позитивне або нейтральне згадування певної політичної сили нині вважається політичною рекламою на її користь, тому за таку рекламу треба платити удвоє більше, ніж за комерційну рекламу – і за цим прискіпливо стежать податкові органи. У результаті практично вся незалежна аналітика автоматично зараховується до платної реклами.
Хто ж за неї може заплатити? Тільки дуже багаті люди, які й розбагатіли саме тому, що є елементами цієї системи і працюють на неї. Задля збереження системи вони фінансують певні партії та виборчі блоки, які, у свою чергу, також є взаємопов’язаними елементами нинішньої системи. Отож і не дивно, що «українські» неофеодали-олігархи (серед яких, схоже, взагалі немає українців) одночасно фінансують формально протилежні політичні сили. Наприклад, як повідомляє сайт «Українська правда» (13.02.2006) Віктор Пінчук фінансує «МИ», «ПРП-Пору» та «Віче»; Василь Хмельницький — «БЮТ», «Нашу Україну» та «Партію регіонів», Костянтин Жеваго — «БЮТ» і «Соцпартію», Костянтин Григоришин — «Компартію» і «Нашу Україну». І так далі.
Якщо олігархи із задоволенням вкладають гроші в начебто протилежні політичні сили, то це означає, що насправді між ними немає суттєвої різниці. Ось тому й відбувається постійний обмін кадрами між партіями, які вважаються «непримиренними», а «Наша Україна» і «Партія регіонів» дедалі частіше говорять про можливість коаліції.
Щоб захистити непорушність цієї неофеодальної ідилії, згадані вище партії та блоки проголошено «прохідними» і «фаворитами», тому фактично тільки про них повідомляють ЗМІ, 90% яких перебуває в руках тих самих олігархів. А оскільки всю аналітику проголошено політичною рекламою, то в ЗМІ практично немає об’єктивного аналізу політичних програм. Проблема поглиблюється ще й тим, що самі аналітичні центри розглядають лише програми «фаворитів» (першу десятку), тобто тих, у кого вкладено гроші олігархів-неофеодалів. У результаті альтернативне бачення майбутнього виявляється остаточно заблокованим.
Ну добре, а як з аналізом програм «системних партій»? А тут, власне, нічого й аналізувати. Хоча б тому, що їхні програми зорієнтовані на збереження існуючої безвідповідальної системи влади. Якщо ж у партійній програмі не передбачено запровадження механізму відповідальності, то вся ця писанина не що інше, як «обіцянка – цяцянка, а дурному радість».
Якщо відверто, то всі політичні програми, грунтовані на збереженні існуючого охлократичного устрою, — це лише різні сценарії вмирання. Тож не принципово, чи це програма «Партії регіонів», чи «Нашої України», чи Наталії Вітренко, чи Костенка-Плюща — все це просто різні сценарії розпаду України; різниця між ними тільки у швидкості цього розпаду та в тому, з яким колоритом він відбуватиметься — ліберальним, бандитським, кацапським чи українським. Нинішні вибори з самого початку задумані як гра в одні ворота, як описана в згаданому вище анекдоті відносно чесна «дурильня».
Це замкнене коло треба розірвати, бо ж будь-який безвідповідальний і безконтрольний політичний устрій веде будь-яку націю до неминучої смерті. Тому сьогодні є сенс говорити лише про його зміну, натомість пропагандистська тріскотня про «поліпшення балансу між гілками влади» — це шкідливе словоблуддя, димова завіса для маскування реальних проблем.
ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА
Та чи можна щось зробити в цій штучно створеній ситуації виборів без вибору? А може, все цілком безнадійно? Так би мовити, повний абздольц?
По-перше, треба приглянутися, а чи взагалі існують в Україні моделі, альтернативні нинішньому устрою? Так, існують. Ідеться про гетьманську модель, запропоновану Інститутом метафізичних досліджень «Перехід-IV», — модель, більше відому під назвою Третій Гетьманат. Головні тези:
1. Державне управління має здійснюватися під керівництвом людини, яка несе персональну відповідальність за плоди своєї роботи — Гетьмана. Він обирається всенародно. ЗА РЕЗУЛЬТАТИ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАН ВІДПОВІДАЄ ВЛАСНИМ МАЙНОМ, ВЛАСНОЮ СВОБОДОЮ І ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ. Цілковита відповідальність Гетьмана забезпечується тим, що він керує роботою законодавчої, виконавчої і судової влади. Конституція повинна містити чітко прописаний механізм імпічменту Гетьмана.
2. ВІДКРИТИЙ МОНІТОРИНГ ДІЯЛЬНОСТІ ВЛАДИ. Для оцінки діяльності Гетьмана має щоквартально публікуватися Національний індекс людського розвитку, який містить у собі Індекс людського розвитку ООН (індекс тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення) та індекс народжуваності.
3. ОЦІНКА ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАНА. Гетьман обирається терміном на 5 років. У день голосування громадяни заповнюють виборчий бюлетень і лист оцінки діяльності Гетьмана за 5-бальною шкалою:
5 балів — Гетьман має право на переобрання.
4 — не має права на переобрання.
3 — за незадовільне правління має відповісти власним майном.
2 — те ж саме плюс втрата свободи на визначений термін.
1 — те ж саме плюс довічне ув’язнення.
4. ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГРОМАДИ — структурованого й духовно консолідованого громадянського суспільства, спроможного до самооборони на всіх рівнях — військовому, економічному, правовому, інформаційному та світоглядно-духовному.
Як ти гадаєш, читачу, чому ці пропозиції не стали предметом широкого інтелектуального обговорення? Невже експертам цікавіше бабратися в брудній політичній білизні чи осмислювати банальності, висловлені з екранів партійними босами? Відповідь зрозуміла: жоден з олігархів не допустить такого обговорення у своїх ЗМІ, оскільки проект Третього Гетьманату не передбачає наявності олігархів.
Ігор КАГАНЕЦЬ,
директор Інституту метафізичних досліджень «Перехід-IV»
В тему:
Заснування Третього Гетьманату в запитаннях і відповідях (оновлюється щоденно)
2010: виходимо у Простір волі!
Український консенсус
Висуваємо делегатів на Конституційні Збори України
Стань засновником Третього Гетьманату!
Грааль-2010
Сатьяграха Ганді, або Духовний фундамент громадського спротиву
Мандат делегата Конституційних Зборів України (doc)
Мандат делегата Конституційних Зборів України (pdf)
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта