Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до нама- гання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Пока- зано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до нама- гання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Пока- зано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Актуальність проблеми. У сучасній психології всі поняття та категорії мають вельми різноманітний спектр тлумачень. Однак, серед розмаїтого понятійно- категоріального апарату сучасної психологічної науки є такі концепти, які, навіть, на такому тлі контрастно вирізняються особливим розмаїттям своїх тлумачень. Зокрема це стосується поняття «особистісне зростан- ня» [1; 3; 4; 11; 14; 17-20; 22]. Однак попри терміно- логічні розбіжності виразно спільним є те, що воно для психологів набуває сакрального статусу, своєрідної ікони, на яку починають ревно молитися як теоретики, так і практики. Складається враження, що особистісне зростання це завжди добре, а його відсутність – це погано. Більше того воно настільки добре, що до його досягнення слід прямувати за будь- яку ціну.
У даній статті, поділяючи загалом позитивне ставлення до особистісного зростання людини, ми спробуємо поставити під сумнів переконання щодо його абсолютної цінності, усвідомлюючи, що така позиція дисонує не те, що з усталеною науково- психологічною ментальністю, але й з домінуючим науковим світоглядом взагалі. Ще ширше, така пози- ція суперечить світоглядними імперативами інду- стріального і технократичного варіанту нинішнього постіндустріального, або, як ще кажуть, інфор- маційного суспільства, органічним продуктом яких є сучасна і академічна, і практична психологія.
Нинішній, технократичний варіант інформаційного суспільства відомий канадський економіст Дж. Гелбрейт дуже слушно називав новим інду- стріальним суспільством і зазначав, що його ментальною основою є віра в абсолютну користь науково- технічного прогресу: «Якщо б було піддано сумніву святість сім‘ї й релігії, то це загалом би викликало менше дискусій, ніж якщо б ми засумнівалися в абсо- лютних достоїнствах технічного прогресу» [7, с. 256].
Ідея особистісного зростання, на наш погляд, випливає з загальної віри в абсолютну позитивність ідеї прогресу загалом, окремими випадками якого і є прогрес науки, прогрес техніки, прогрес людського суспільства і прогрес людської особистості. Проте останніми десятиліттями беззаперечна віра в прогрес, економічне зростання і суспільний розвиток починає розхитуватися у загальнонауковій та загально- цивілізаційній ментальності.
Сьогодні, на наш погляд, відбувається перехід цивілізаційного розвитку від індустріальної до постіндустріальної, інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку, як мінімум, у двовекторному варіанті: технократичному та екологічному. Тому інформаційне суспільство може поставати, і поки що переважно постає, у технократичному варіанті нового індустріально суспільства, як порівняно з попереднім є суперіндустріальним. Водночас вже добре увиразнюється й альтернатива суперіндустріалізації у ви- гляді ідей екологічного, ноосферного суспільства тощо.
Ідея прогресу, що була наріжною у технократичній ментальності, стрімко тепер переосмислюється в науковому світогляді, через усвідомлення «меж зростання» людства в планетарному масштабі та загостренні екологічних проблем, викликаних попередньою індустріальною фазою цивілізаційного розвитку. Виникає ідея сталого розвитку [9; 12] як концептуальна опозиція настанові на необмежене зростання економічне зростання. Аналогічно у психології доцільно поставити на порядок денний і проблему щодо переосмислення світоглядного імперативу абсолютної цінності необмеженого особистісного зростання.
У педагогіці та педагогічний психології цей про- цес, по суті, вже розпочався і, причому, досить давно і пов'язаний з висуненням та розробкою принципу при- родовідповідності навчання та виховання [2; 6; 10], який у сучасній педагогічній практиці поки що постійно порушується, причому, у зростаючих масштабах. Одним з найкричущих наслідків зазначеного є набуття сучасним освітнім процесом здоров'яруйнуючого характеру, що намагаються поки що недостатньо успішно компенсовувати введенням здоров'язберігаючих технологій, здоров'язберігаючого освітнього середовища тощо.
Однак, останнім часом концепт «природовідповідності» почав застосовуватися не лише в педагогіці, але й в інших сферах і, зокрема, в сільському господарстві, де окрім поняття «приро- довідповідне землеробство» використовується ана- логічний йому термін «перманентне сільське госпо- дарство», «перманентна агрокультура», або скорочено «пермакультура» [5; 13; 21]. При цьому останнє скорочення не просто втратило вказівку на аграрну сферу, але вийшло за її межі, створивши, як на наш погляд, можливість для концептуалізації особливого типу людської культури взагалі.
Один із фундаторів теорії та практики перма- культури Б. Моллісон зауважував: «Сам по собі цей термін не тільки є скороченням від слів «довготрива- ле сільське господарство» (англ. permanent agriculture), але означає «довготривалу культуру», бо при відсутності відповідної сільськогосподарської бази та етики землекористування культура не може існувати упродовж довгого часу» [13, с. 3].
Проводячи аналогії можна припустити існування перманентної психологічної культури особистісного зростання. Однак зауважимо, що аналогія між типом агрокультури і психокультурою особистості не настільки поверхові, як ще може видатися на перший погляд, бо вони випливають із спільного світоглядно- го коду і нерозривно пов‘язані одна з одною у кон- тексті унітарного паттерну культури в цілому. Адже основу як матеріальної, так і духовної культури скла- дають певним чином організовані концептуальні формули, які визначають аксіосферу людини, архетипи та стереотипи її мислення, діяльності та поведінки, які попри наявність певного діапазону мінливості усталено передаються з покоління до покоління.
Метою даної статті є наукова екстраполяція концепту «пермакультура» у сферу психологічної теорії та практики, розмежування перманентних та поляр- них йому неперманетних форм особистісного зростання, природовідповідні та контприродовідповідні його форми психологічних культур.
Виклад результатів теоретичного аналізу проблеми. Велике розмаїття в тлумаченнях поняття
«особистісне зростання» можна розрізняти за мірою широти їх змістовного поля. У широких випадках вживання терміну «особистісне зростання» воно ви- ступає, фактично, тотожне поняттю «розвиток особистості». При цьому особистості як суб‘єкта суспільних відносин може як розмежовується на професійне і особистісне зростання, що буває найчастіше, а може й розглядатися у злитій чи об‘єднаній формі, що, зокрема проявляється в термінах особиснісно- професійне зростання, особистісне професійне зростання.
У більш вужчих тлумаченнях «розвиток особистості» і «особистісне зростання» розмежовуються. Так, зокрема І.С. Булах, вважає, що взаємозв'язок понять ―розвиток особистості‖ та ― особистісне зростання‖ хоч і є тісний, але смислові акценти в них досить різні. «Розвиток особистості – це постійні змінення, переходи, перетворення родових, соціально- типологічних властивостей в індивідуальні, осо- бистісно-смислові її якості, що виникають в ході онтогенезу… Особистісне зростання корелює з розвит- ком у напрямі самореалізації та самоактуалізації лю- дини» [3, с.33.].
Акцентування моральних на моральних та духовних складових є досить поширеним підходом до концептуалізації феномену особистісного зростання. Зокрема це характерно для робіт Е. Помиткіна, який аргументує, що духовний розвиток доцільно розглядати як вершинну складову особистісного зростання, коли цей процес набуває ознак саморозвитку. Сам же процес духовного розвитку особистості, на його думку, невід‘ємно пов‘язаний з упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів, що спрямовується на досягнення гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості, переборення криз і протиріч, різноспрямованості ідеалів, цінностей та віднаходження конструктивних життєвих смислів [19].
У дослідженні О. О. Любченко розуміння ― особистісного зростання‖ як визволення, винайдення се- бе і свого життєвого шляху, самоактуалізацію і розвиток усіх основних особистісних атрибутів, серед яких найголовнішим особистісним атрибутом, ключовим фактором особистості та носієм людяного в людині, вважається Дух людини, а відтак особистісне зростання тлумачиться як, насамперед духовне зростання, «винайдення свого шляху до Бога, це визволення свого духу з полону пристрастей та хибних цінностей» [11, с.9].
Результатом же особистісного зростання, при вузьких тлумаченнях виступає не просто набуття знань та умінь, збагачення професійного та життєвого досвіду, а досягнення високого рівня особистісної зрілості як вищого прояву самоактуалізації особистісного потенціалу людини, що формує її як суб‘єкта власного життєздійснення, професійної та суспільної діяльності. Як підкреслює Т.М. Титаренко:
«Психологічним змістом особистісного зростання є пошук себе і свого життєвого призначення, побудова такого життєвого шляху, який би задовольняв люди- ну, якомога повніша самоактуалізація» [22, с. 336]
Однак при всьому багатоманітті концептуального спектру широких і вузьких тлумачень, зазвичай обхо- диться увагою та очевидна обставина, що особистісне зростання є не лише реалізацією чи самоактуалізацією особистісного потенціалу людини, але й витратою людиною її внутрішніх та зовнішніх ресурсів. У останньому випадку йдеться про ресурси суспільства та довкілля, природи, які мають так чи інакше обме- жений характер. І ця витрата ресурсів або темп їх витрати може бути як виснажуючи для людської природи, суспільства та природи довкілля, так і та- ким, що або зберігає ресурси, а то й, навіть, збагачує. Тобто в особистісному зростанні є не лише шанс от- римання позивного результату, але й ризик негатив- них наслідків, чи досягнення бажаного надто дорогою ціною.
На ризикованість процесу особистісного зростання поки, що не прийнято звертати увагу. Виключенням є роботи Т.М. Титаренко, яка делікатно звер- тає увагу на таку обставину: «Самоцінне переживання відповідності собі, наявному рівневі та темпу розвитку, переживання постійної невимушеної чутливості до довкілля, реальне відчуття кожної миті існування, своєї влади над собою і, водночас, своєї долі є станом Одіссея, який успішно долає небезпечний рубіж між Сциллою і Харибдою особистісного зростання» [22, с.337]. Дещо далі вона підсумовує: «Отже, самотворення – найістотніша життєва потреба і найнебезпечніша та найвідповідальніша діяльність» [22, с.338]. Продовжуючи використовувати дуже влучні метафори Сцилли і Харибди особистісного зростання, хотілося б зазначити, що Одіссею, згідно легенди, їх вдалося успішно пройти. Але згідно тієї з легенди було й чимало таких, яким, як на відміну від Одіссея, цього зробити не вдалося. Тому можна навести чис- ленні приклади. У відомого сатирика М. Зощенка є дуже цікавий для психології науково-художній доробок під назвою «Повернена молодість» [8], у якому він, хоч і не вживає терміну «особистісного зростання», тим не менше аналізує проблеми творчого та особистісного зростання, насамперед, відомих письменників, митців, науковців тощо. Вони безперечно досягли високих результатів у справі особистісного зростання, але ціна за багатьох випадках була досить високою.
У якості ж ресурсу він розглядає психічне та фізичне здоров‘я видатних особистостей, яким вони досить часто користувалися вкрай марнотратно. М. Зощенко аналізує на біографічному матеріалі численні випадки, коли нерідко людина, проживши 35 років, стає дряхлою та виснаженою, кидає роботу, живе в тягар собі й людям, не зумівши повернути собі молодості. При цьому він зазначає, що аналогічні процеси спостерігаються не лише серед видатних людей, але й пересічних. Особливо часто картини бурхливого згасання, складніших і незбагненніших хвороб, ще більш жахливу меланхолію, розчарування, презирство до людей та іпохондрію та ще більш ран- ню смерть можна спостерігати на великому інтелігентському фронті, порівняно з аналогічними явищами в робітничому середовищі. На думку М. Зощенко, вони гинуть від розладу нервів, яке створює надалі розлад роботи всього організму. Цей розлад нервів відбувається з двох причин. Перша - душевний конфлікт, суперечності, які спричиняють перевтому від постійних нав'язливих або важких думок щодо суспільних та особистих проблем. Друга - професійне перевтома мозку. Проте в обох випадках, вся справа, за деяким винятком, лежало в тих соціальних уста- новках, які існували. Уміння ж жити всупереч їм властиво надзвичайно небагатьом людям [8].
Серед видатних людей, біографії яких аналізує М. Зощенко, на його думку, виокремлюються виразно дві групи життєвих шляхів. Перша - значно коротших ніж у середньому буває тривалість людського життя. Друга, на жаль, менш чисельна, - це ті кому вдалося зберегти міцне здоров‘я і прожити життєвий шлях більш тривалий ніж у середньому. З‘ясовуючи причи- ни таких відмінностей він вбачає їх у наступному. Якщо творчий працівник вчасно збагнув серйозну шкоду надмірно інтенсивної розумової праці, особли- во в стані натхнення, яке маскує перевтому, і почав її балансувати режим праці та відпочинку та врівноважувати достатньою мірою інтелектуальну активність фізичною, підтримувати здоровий спосіб життя, то він скоріше попадав до другої групи.
Ще важливим було те, щоб творча людина використовувала підвищену потужність свого мислення та уяви на адекватне розв‘язання внутрішьособісних конфліктів та протиріч, а не на їх ускладнення та заплутування. І якщо до міркування М. Зощенка долучити концепцію сучасного російського психолога А. Орлова про розмежування мислення на саногенне, що веде до здоров‘я, та патогенне, що створює умови для погіршення здоров‘я та появи хвороб [16], то можна сказати, що для творчої людини існує небезпека застосувати потужність свого мислення й уяви не в саногенному, а в патогенному напрямку, внаслідок чого руйнація психічного та фізичного здоров‘я може сягати істотно більших розмірів ніж у менш обдарованої особистості.
Тобто упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів, спрямованих на досягнення гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості, відшукання дороги до себе та до Бога, самоактуалізація, самотворення, як пересвідчує життя далеко не завжди йде в саногенно- му форматі й веде до переборення криз і протиріч в ідеалах, цінностях та життєвих смислах, але нерідко може збиватися у патогенному напрямку фатально виснажуючи в процесі особистісного зростання ресурси суб‘єкта й сягнувши, навіть, непересічних висот у таки шуканнях розплачуються за них фатально дорогою ціною.
Одним словом, можна провести аналогію з використанням землі сільському господарстві. Останнє може бути таким, яке може виснажувати землю і більш чи менш швидку втрату родючості, а то її ерозію, що зазвичай і буває як в традиційному, а, особливо, в індустріальному землеробстві. У природ- них же екосистемах родючість ґрунту, на відміну від агроценозів, не те що не зменшується, а, навіть, поступово збільшується.
Досить довго природоруйнуючі форми землеробства здавалися безальтернативними. Однак у ХХ столітті виникли й почали розвиватися так звані системи перманентної агрокультури, у яких агроценози будуються за принципами аналогічним, що у природ- них біогеоценозах. І у таких агроценозах, які, на нашу думку, точніше було б назвати не агро- а пермаценозами, родючість ґрунту я і в природі не падає, а нарощується, а сама екосистема не деградує, а, навпаки, може, навіть, розвиватися, збільшуючи видове біорізноманіття, організованість екосистемних зв‘язків, саморегульованість тощо.
Однак, також приходить усвідомлення, що підхід до сільського господарства у формі пермакультури, є чимось значно більшим ніж просто різновид агро- культури, це новий тип культури взагалі, яка вже досить давно домінує упродовж всього періоду цивілізаційного розвитку. Для означення такого домінуючого типу культури ще не запропоновано відповідного концепту. Це спонукає нас заповнити вказану прогалину. Нам видається, що домінуючи до цих під тип агрокультури при всьому розмаїтті його форм можна назвати експансивним сільським господарством, а всю культуру в цілому, невід‘ємною складовою якої він є, можна назвати експансивною культурою, або скорочено експакультурою.
Таким чином, у глобальному плані можна виокремити два типа людської культури: пермакультура і експакультуру. Останній тип і є тим, який панує на землі вже більше 10 тисяч років, витісняючи культуру привласнюючої економіки, яку назвемо пракультурою.
Паростки пермакультури вже неодноразову про- бували пробитися на тлі панування експакультури, однак умови для їх розвою склалися лише наприкінці ХХ початку ХХІ, коли подальший розвиток еспакультури почав реально загрожувати екоцидом людства. До того світоглядні імперативи не вписувалися у формат тотально домінуючого світогляду еспакультури, яка до тепер неухильно нарощувала темпи свого розвитку і лише виникнення та посилення внаслідок цього екологічної кризи почало породжувати перші сумніви в ній та пошуки альтернативних варіантів розвитку, відкривши для паростків пермакультри простір та перспективу для розвитку.
Виходячи з таки світоглядних орієнтирів можна виокремити експансивне і перманентне особистісне зростання, які випливають з двох типів культур, і, відповідно, у технологічному плані розмежувати експакультуру та пермакультуру особистісного зростання. Їх відмінності ще треба осягнути, але у першому наближенні вони полягають у наступному.
По-перше, експакультура орієнтується на досягнення максимуму особистісного зростання (як і отримання максиму від природного довкілля, навіть ціною його перевиснаження), а пермакультура на досягнення оптимуму. Довгострокова ж ефективність особистісного зростання або не береться до уваги, або свідомо приноситься в жертву. У К. Хорни цей аспект експакультури особистісного зростання визначається як невроз, який є протилежністю того, що ми пропонуємо описувати як перманентне особистісне зростання. Невротичний процес, на її думку, це особлива форма людського розвитку, надзвичайно невдала через розтрату творчої енергії, чим не тільки якісно відрізняється від здорового зростання, але й прямо протилежна йому у багатьох відношеннях. За сприятливих умов енергія людей йде на здійснення їх власного потенціалу. Однак під дією внутрішнього при- мусу головна частина енергії може відчужуватися на перетворення себе в абсолютну досконалість, коли ніщо менше, ніж богоподібна довершеність, не вгамовує гордості людини [24].
По-друге, еспакультура зорієнтовує, насамперед, на панування людини над природним довкіллям, так і над власною людською природою, тоді як пермакуль- тура на співробітництво та створення умов для само- руху процесів як в екосистемах, так і людській при- роді, тобто актуалізації та самоактуалізації. У перма- нентній агрокультурі, її філософія, як підкреслює Б. Моллісон, передбачає співробітництво з Природою, а не боротьбу з нею, а якщо ми атакуємо її, то в кінце- вому рахунку руйнуємо самих себе. Гармонія з при- родою можлива лише за умови відмові ідеї панування над нею і розгляду людини як центру світобудови. Все що ми робимо щодо іншим видів зрештою, ми одночасно робимо й по відношенню до самих себе [8].
Аналогічно людська особистість це також не ли- ше об‘єкт для довільного нічим не обмеженого самот- ворення суб‘єкта. Становлення людської особистості ґрунтується на базі певного людського потенціалу, який як і довкілля є також витвором природи, а не лише самої людини та суспільства. Нерідко до того як людина прагне до панування над довкіллям, іншими людьми у суспільстві, вона і сама собі прагне стати паном і використовувати щодо себе досить істотні дози примусу. Зокрема це відображається у відомій фразі: «Найсильніший той, то спромігся отримати перемогу над собою»
Безперечно ідея владарювання над собою не позбавлена конструктивного смислу, якщо тут не має місця передозування. Вже згадувана вище К. Хорні зазначає, будь-який різновид примусу може з лег- кістю спрямувати конструктивну енергію в некон- структивне а то й навіть деструктивне русло, породжуючи невроз. Прагнення до самоздійснення не по- требує ні внутрішньої гамівної сорочці для людської безпосередності, ні батогів внутрішніх приписів, що підганяють до досконалості. Вона закликає спрямува- ти суб‘єктність свого саморозвитку не на вижимання з себе максимуму й досягнення перфекціоністських стандартів владарювання над собою, а поваги до за- кладеного природою і співробітництва з нею [24].
По-третє, експакультурі притаманне меншо- вартісне ставлення до природи, особливо. дикої, й гіперболізація вищовартості того, що створене або перетворено людиною. По-суті, цивілізація й зарод- жувалася, насамперед, опозиціювання себе природі:
«Римська культура, як грецька, не надто цінувала первозданну природу. – писав відомий історик Євро- пи М. Молінарі. - В системі цінностей, напрацьованої грецькими та римськими мислителями, вона займала скромне місце, будучи протилежністю цивілізації, а це поняття, в свою чергу, пов‘язано, навіть, етимо- логічно, з поняттям «цивітас» міста, тобто певного штучного порядку, створеного для того щоб виділи- тися з природи і віддалитися від неї. Ця практична культура викроїла з ідеального простору впорядкова- ну, добре організоване, прилягаюче до міста село, яку латиняни називали ager, сукупність оброблюваних земель, різко відділену від saltus, природи первоздан- ної, не-людськох, не-міської, не-виробничої. Існували, звичайно, побічні форми використання необроблюва- них земель: лісне та болотне господарство були, без сумніву, більш розвинутими, ніж це можна було при- пустити, спираючись на джерела. Але вони були саме побічні, маргінальні промисли, якщо можна так вира- зитися «підпільні», якоюсь мірою приховані, не висвітлювані в літературі, ідеологічно спрямованої на прославлення інших цінностей: цивілізації, міста, сільського господарства, підпорядкованого місту «міському ринку, міським споживачам» [15].
Тобто розвиток цивілізації йшов, насамперед, у форматі експакультури, наростаючого відчуження від природи й відхід від спорідненості люди з природнім довкіллям, яке мало місце в пракультурі. Якщо експа- культура є діалектичним запереченням, антитезою пракультурі, то пермакультурі, на наш погляд, є діалектичним синтезом. Стосовно особистісного зрос- тання це означає, що людина знов повинна повертатися до природи й інтегруватися з нею вже на більш вищому, ніж в пракультурі рівні. Тому пермакультура особистісного зростання це не просто налаштоване на оптимум, а не максимум самотворення, на основі співробітництва з власною людською природою, а не панування над нею, а творення себе через творення своєї життєвої екосистеми і екосистеми через самотворення власної особистості, створення особистого пермаценозу як форми конструктивного життєвого світу особистості.
Висновки. Особистісне зростання як у широко-му, так і вузькому розумінні цього терміну є процесом у якому задіюються ресурси людської природи та природи довкілля, а тому його повинно результати повинні розглядатися не абсолютно, а відносно їх «ресурсної ціни». Аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалю- вати дане природою, створювати штучне, контрприродне, дистанціюватися від природи й прагнути максимуму та необмеженого зростання.
На сучасному етапі конструктивний потенціал експакультури вичерпується, породжуючи екологічну деградацію довкілля, невротизацію особистості й по- гіршення соматичного здоров‘я людини. За таких умов експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на співробітництво з природою, сталий розвиток наближення до природи, створення природовідповідного середовища та природовідповідних технологій особистісного зростання і в тому числі екоінтерактивних, де особистісне зростання розглядається у реципрокному взаємозв‘язку з екотопом екзистенціювання особистості.
Перспективи подальшого дослідження можуть полягати у розробці екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Наші інтереси:
Висновки.
Особистісне зростання як у широко-му, так і вузькому розумінні цього терміну є процесом у якому задіюються ресурси людської природи та природи довкілля, а тому його повинно результати повинні розглядатися не абсолютно, а відносно їх «ресурсної ціни». Аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалю- вати дане природою, створювати штучне, контрприродне, дистанціюватися від природи й прагнути максимуму та необмеженого зростання.
На сучасному етапі конструктивний потенціал експакультури вичерпується, породжуючи екологічну деградацію довкілля, невротизацію особистості й погіршення соматичного здоров‘я людини. За таких умов експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на співробітництво з природою, сталий розвиток наближення до природи, створення природовідповідного середовища та природовідповідних технологій особистісного зростання і в тому числі екоінтерактивних, де особистісне зростання розглядається у реципрокному взаємозв‘язку з екотопом екзистенціювання особистості.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Пермакультура особистісного зростання
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до нама- гання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Пока- зано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до нама- гання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Пока- зано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Актуальність проблеми. У сучасній психології всі поняття та категорії мають вельми різноманітний спектр тлумачень. Однак, серед розмаїтого понятійно- категоріального апарату сучасної психологічної науки є такі концепти, які, навіть, на такому тлі контрастно вирізняються особливим розмаїттям своїх тлумачень. Зокрема це стосується поняття «особистісне зростан- ня» [1; 3; 4; 11; 14; 17-20; 22]. Однак попри терміно- логічні розбіжності виразно спільним є те, що воно для психологів набуває сакрального статусу, своєрідної ікони, на яку починають ревно молитися як теоретики, так і практики. Складається враження, що особистісне зростання це завжди добре, а його відсутність – це погано. Більше того воно настільки добре, що до його досягнення слід прямувати за будь- яку ціну.
У даній статті, поділяючи загалом позитивне ставлення до особистісного зростання людини, ми спробуємо поставити під сумнів переконання щодо його абсолютної цінності, усвідомлюючи, що така позиція дисонує не те, що з усталеною науково- психологічною ментальністю, але й з домінуючим науковим світоглядом взагалі. Ще ширше, така пози- ція суперечить світоглядними імперативами інду- стріального і технократичного варіанту нинішнього постіндустріального, або, як ще кажуть, інфор- маційного суспільства, органічним продуктом яких є сучасна і академічна, і практична психологія.
Нинішній, технократичний варіант інформаційного суспільства відомий канадський економіст Дж. Гелбрейт дуже слушно називав новим інду- стріальним суспільством і зазначав, що його ментальною основою є віра в абсолютну користь науково- технічного прогресу: «Якщо б було піддано сумніву святість сім‘ї й релігії, то це загалом би викликало менше дискусій, ніж якщо б ми засумнівалися в абсо- лютних достоїнствах технічного прогресу» [7, с. 256].
Ідея особистісного зростання, на наш погляд, випливає з загальної віри в абсолютну позитивність ідеї прогресу загалом, окремими випадками якого і є прогрес науки, прогрес техніки, прогрес людського суспільства і прогрес людської особистості. Проте останніми десятиліттями беззаперечна віра в прогрес, економічне зростання і суспільний розвиток починає розхитуватися у загальнонауковій та загально- цивілізаційній ментальності.
Сьогодні, на наш погляд, відбувається перехід цивілізаційного розвитку від індустріальної до постіндустріальної, інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку, як мінімум, у двовекторному варіанті: технократичному та екологічному. Тому інформаційне суспільство може поставати, і поки що переважно постає, у технократичному варіанті нового індустріально суспільства, як порівняно з попереднім є суперіндустріальним. Водночас вже добре увиразнюється й альтернатива суперіндустріалізації у ви- гляді ідей екологічного, ноосферного суспільства тощо.
Ідея прогресу, що була наріжною у технократичній ментальності, стрімко тепер переосмислюється в науковому світогляді, через усвідомлення «меж зростання» людства в планетарному масштабі та загостренні екологічних проблем, викликаних попередньою індустріальною фазою цивілізаційного розвитку. Виникає ідея сталого розвитку [9; 12] як концептуальна опозиція настанові на необмежене зростання економічне зростання. Аналогічно у психології доцільно поставити на порядок денний і проблему щодо переосмислення світоглядного імперативу абсолютної цінності необмеженого особистісного зростання.
У педагогіці та педагогічний психології цей про- цес, по суті, вже розпочався і, причому, досить давно і пов'язаний з висуненням та розробкою принципу при- родовідповідності навчання та виховання [2; 6; 10], який у сучасній педагогічній практиці поки що постійно порушується, причому, у зростаючих масштабах. Одним з найкричущих наслідків зазначеного є набуття сучасним освітнім процесом здоров'яруйнуючого характеру, що намагаються поки що недостатньо успішно компенсовувати введенням здоров'язберігаючих технологій, здоров'язберігаючого освітнього середовища тощо.
Однак, останнім часом концепт «природовідповідності» почав застосовуватися не лише в педагогіці, але й в інших сферах і, зокрема, в сільському господарстві, де окрім поняття «приро- довідповідне землеробство» використовується ана- логічний йому термін «перманентне сільське госпо- дарство», «перманентна агрокультура», або скорочено «пермакультура» [5; 13; 21]. При цьому останнє скорочення не просто втратило вказівку на аграрну сферу, але вийшло за її межі, створивши, як на наш погляд, можливість для концептуалізації особливого типу людської культури взагалі.
Один із фундаторів теорії та практики перма- культури Б. Моллісон зауважував: «Сам по собі цей термін не тільки є скороченням від слів «довготрива- ле сільське господарство» (англ. permanent agriculture), але означає «довготривалу культуру», бо при відсутності відповідної сільськогосподарської бази та етики землекористування культура не може існувати упродовж довгого часу» [13, с. 3].
Проводячи аналогії можна припустити існування перманентної психологічної культури особистісного зростання. Однак зауважимо, що аналогія між типом агрокультури і психокультурою особистості не настільки поверхові, як ще може видатися на перший погляд, бо вони випливають із спільного світоглядно- го коду і нерозривно пов‘язані одна з одною у кон- тексті унітарного паттерну культури в цілому. Адже основу як матеріальної, так і духовної культури скла- дають певним чином організовані концептуальні формули, які визначають аксіосферу людини, архетипи та стереотипи її мислення, діяльності та поведінки, які попри наявність певного діапазону мінливості усталено передаються з покоління до покоління.
Метою даної статті є наукова екстраполяція концепту «пермакультура» у сферу психологічної теорії та практики, розмежування перманентних та поляр- них йому неперманетних форм особистісного зростання, природовідповідні та контприродовідповідні його форми психологічних культур.
Виклад результатів теоретичного аналізу проблеми. Велике розмаїття в тлумаченнях поняття
«особистісне зростання» можна розрізняти за мірою широти їх змістовного поля. У широких випадках вживання терміну «особистісне зростання» воно ви- ступає, фактично, тотожне поняттю «розвиток особистості». При цьому особистості як суб‘єкта суспільних відносин може як розмежовується на професійне і особистісне зростання, що буває найчастіше, а може й розглядатися у злитій чи об‘єднаній формі, що, зокрема проявляється в термінах особиснісно- професійне зростання, особистісне професійне зростання.
У більш вужчих тлумаченнях «розвиток особистості» і «особистісне зростання» розмежовуються. Так, зокрема І.С. Булах, вважає, що взаємозв'язок понять ―розвиток особистості‖ та ― особистісне зростання‖ хоч і є тісний, але смислові акценти в них досить різні. «Розвиток особистості – це постійні змінення, переходи, перетворення родових, соціально- типологічних властивостей в індивідуальні, осо- бистісно-смислові її якості, що виникають в ході онтогенезу… Особистісне зростання корелює з розвит- ком у напрямі самореалізації та самоактуалізації лю- дини» [3, с.33.].
Акцентування моральних на моральних та духовних складових є досить поширеним підходом до концептуалізації феномену особистісного зростання. Зокрема це характерно для робіт Е. Помиткіна, який аргументує, що духовний розвиток доцільно розглядати як вершинну складову особистісного зростання, коли цей процес набуває ознак саморозвитку. Сам же процес духовного розвитку особистості, на його думку, невід‘ємно пов‘язаний з упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів, що спрямовується на досягнення гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості, переборення криз і протиріч, різноспрямованості ідеалів, цінностей та віднаходження конструктивних життєвих смислів [19].
У дослідженні О. О. Любченко розуміння ― особистісного зростання‖ як визволення, винайдення се- бе і свого життєвого шляху, самоактуалізацію і розвиток усіх основних особистісних атрибутів, серед яких найголовнішим особистісним атрибутом, ключовим фактором особистості та носієм людяного в людині, вважається Дух людини, а відтак особистісне зростання тлумачиться як, насамперед духовне зростання, «винайдення свого шляху до Бога, це визволення свого духу з полону пристрастей та хибних цінностей» [11, с.9].
Результатом же особистісного зростання, при вузьких тлумаченнях виступає не просто набуття знань та умінь, збагачення професійного та життєвого досвіду, а досягнення високого рівня особистісної зрілості як вищого прояву самоактуалізації особистісного потенціалу людини, що формує її як суб‘єкта власного життєздійснення, професійної та суспільної діяльності. Як підкреслює Т.М. Титаренко:
«Психологічним змістом особистісного зростання є пошук себе і свого життєвого призначення, побудова такого життєвого шляху, який би задовольняв люди- ну, якомога повніша самоактуалізація» [22, с. 336]
Однак при всьому багатоманітті концептуального спектру широких і вузьких тлумачень, зазвичай обхо- диться увагою та очевидна обставина, що особистісне зростання є не лише реалізацією чи самоактуалізацією особистісного потенціалу людини, але й витратою людиною її внутрішніх та зовнішніх ресурсів. У останньому випадку йдеться про ресурси суспільства та довкілля, природи, які мають так чи інакше обме- жений характер. І ця витрата ресурсів або темп їх витрати може бути як виснажуючи для людської природи, суспільства та природи довкілля, так і та- ким, що або зберігає ресурси, а то й, навіть, збагачує. Тобто в особистісному зростанні є не лише шанс от- римання позивного результату, але й ризик негатив- них наслідків, чи досягнення бажаного надто дорогою ціною.
На ризикованість процесу особистісного зростання поки, що не прийнято звертати увагу. Виключенням є роботи Т.М. Титаренко, яка делікатно звер- тає увагу на таку обставину: «Самоцінне переживання відповідності собі, наявному рівневі та темпу розвитку, переживання постійної невимушеної чутливості до довкілля, реальне відчуття кожної миті існування, своєї влади над собою і, водночас, своєї долі є станом Одіссея, який успішно долає небезпечний рубіж між Сциллою і Харибдою особистісного зростання» [22, с.337]. Дещо далі вона підсумовує: «Отже, самотворення – найістотніша життєва потреба і найнебезпечніша та найвідповідальніша діяльність» [22, с.338]. Продовжуючи використовувати дуже влучні метафори Сцилли і Харибди особистісного зростання, хотілося б зазначити, що Одіссею, згідно легенди, їх вдалося успішно пройти. Але згідно тієї з легенди було й чимало таких, яким, як на відміну від Одіссея, цього зробити не вдалося. Тому можна навести чис- ленні приклади. У відомого сатирика М. Зощенка є дуже цікавий для психології науково-художній доробок під назвою «Повернена молодість» [8], у якому він, хоч і не вживає терміну «особистісного зростання», тим не менше аналізує проблеми творчого та особистісного зростання, насамперед, відомих письменників, митців, науковців тощо. Вони безперечно досягли високих результатів у справі особистісного зростання, але ціна за багатьох випадках була досить високою.
У якості ж ресурсу він розглядає психічне та фізичне здоров‘я видатних особистостей, яким вони досить часто користувалися вкрай марнотратно. М. Зощенко аналізує на біографічному матеріалі численні випадки, коли нерідко людина, проживши 35 років, стає дряхлою та виснаженою, кидає роботу, живе в тягар собі й людям, не зумівши повернути собі молодості. При цьому він зазначає, що аналогічні процеси спостерігаються не лише серед видатних людей, але й пересічних. Особливо часто картини бурхливого згасання, складніших і незбагненніших хвороб, ще більш жахливу меланхолію, розчарування, презирство до людей та іпохондрію та ще більш ран- ню смерть можна спостерігати на великому інтелігентському фронті, порівняно з аналогічними явищами в робітничому середовищі. На думку М. Зощенко, вони гинуть від розладу нервів, яке створює надалі розлад роботи всього організму. Цей розлад нервів відбувається з двох причин. Перша - душевний конфлікт, суперечності, які спричиняють перевтому від постійних нав'язливих або важких думок щодо суспільних та особистих проблем. Друга - професійне перевтома мозку. Проте в обох випадках, вся справа, за деяким винятком, лежало в тих соціальних уста- новках, які існували. Уміння ж жити всупереч їм властиво надзвичайно небагатьом людям [8].
Серед видатних людей, біографії яких аналізує М. Зощенко, на його думку, виокремлюються виразно дві групи життєвих шляхів. Перша - значно коротших ніж у середньому буває тривалість людського життя. Друга, на жаль, менш чисельна, - це ті кому вдалося зберегти міцне здоров‘я і прожити життєвий шлях більш тривалий ніж у середньому. З‘ясовуючи причи- ни таких відмінностей він вбачає їх у наступному. Якщо творчий працівник вчасно збагнув серйозну шкоду надмірно інтенсивної розумової праці, особли- во в стані натхнення, яке маскує перевтому, і почав її балансувати режим праці та відпочинку та врівноважувати достатньою мірою інтелектуальну активність фізичною, підтримувати здоровий спосіб життя, то він скоріше попадав до другої групи.
Ще важливим було те, щоб творча людина використовувала підвищену потужність свого мислення та уяви на адекватне розв‘язання внутрішьособісних конфліктів та протиріч, а не на їх ускладнення та заплутування. І якщо до міркування М. Зощенка долучити концепцію сучасного російського психолога А. Орлова про розмежування мислення на саногенне, що веде до здоров‘я, та патогенне, що створює умови для погіршення здоров‘я та появи хвороб [16], то можна сказати, що для творчої людини існує небезпека застосувати потужність свого мислення й уяви не в саногенному, а в патогенному напрямку, внаслідок чого руйнація психічного та фізичного здоров‘я може сягати істотно більших розмірів ніж у менш обдарованої особистості.
Тобто упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів, спрямованих на досягнення гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості, відшукання дороги до себе та до Бога, самоактуалізація, самотворення, як пересвідчує життя далеко не завжди йде в саногенно- му форматі й веде до переборення криз і протиріч в ідеалах, цінностях та життєвих смислах, але нерідко може збиватися у патогенному напрямку фатально виснажуючи в процесі особистісного зростання ресурси суб‘єкта й сягнувши, навіть, непересічних висот у таки шуканнях розплачуються за них фатально дорогою ціною.
Одним словом, можна провести аналогію з використанням землі сільському господарстві. Останнє може бути таким, яке може виснажувати землю і більш чи менш швидку втрату родючості, а то її ерозію, що зазвичай і буває як в традиційному, а, особливо, в індустріальному землеробстві. У природ- них же екосистемах родючість ґрунту, на відміну від агроценозів, не те що не зменшується, а, навіть, поступово збільшується.
Досить довго природоруйнуючі форми землеробства здавалися безальтернативними. Однак у ХХ столітті виникли й почали розвиватися так звані системи перманентної агрокультури, у яких агроценози будуються за принципами аналогічним, що у природ- них біогеоценозах. І у таких агроценозах, які, на нашу думку, точніше було б назвати не агро- а пермаценозами, родючість ґрунту я і в природі не падає, а нарощується, а сама екосистема не деградує, а, навпаки, може, навіть, розвиватися, збільшуючи видове біорізноманіття, організованість екосистемних зв‘язків, саморегульованість тощо.
Однак, також приходить усвідомлення, що підхід до сільського господарства у формі пермакультури, є чимось значно більшим ніж просто різновид агро- культури, це новий тип культури взагалі, яка вже досить давно домінує упродовж всього періоду цивілізаційного розвитку. Для означення такого домінуючого типу культури ще не запропоновано відповідного концепту. Це спонукає нас заповнити вказану прогалину. Нам видається, що домінуючи до цих під тип агрокультури при всьому розмаїтті його форм можна назвати експансивним сільським господарством, а всю культуру в цілому, невід‘ємною складовою якої він є, можна назвати експансивною культурою, або скорочено експакультурою.
Таким чином, у глобальному плані можна виокремити два типа людської культури: пермакультура і експакультуру. Останній тип і є тим, який панує на землі вже більше 10 тисяч років, витісняючи культуру привласнюючої економіки, яку назвемо пракультурою.
Паростки пермакультури вже неодноразову про- бували пробитися на тлі панування експакультури, однак умови для їх розвою склалися лише наприкінці ХХ початку ХХІ, коли подальший розвиток еспакультури почав реально загрожувати екоцидом людства. До того світоглядні імперативи не вписувалися у формат тотально домінуючого світогляду еспакультури, яка до тепер неухильно нарощувала темпи свого розвитку і лише виникнення та посилення внаслідок цього екологічної кризи почало породжувати перші сумніви в ній та пошуки альтернативних варіантів розвитку, відкривши для паростків пермакультри простір та перспективу для розвитку.
Виходячи з таки світоглядних орієнтирів можна виокремити експансивне і перманентне особистісне зростання, які випливають з двох типів культур, і, відповідно, у технологічному плані розмежувати експакультуру та пермакультуру особистісного зростання. Їх відмінності ще треба осягнути, але у першому наближенні вони полягають у наступному.
По-перше, експакультура орієнтується на досягнення максимуму особистісного зростання (як і отримання максиму від природного довкілля, навіть ціною його перевиснаження), а пермакультура на досягнення оптимуму. Довгострокова ж ефективність особистісного зростання або не береться до уваги, або свідомо приноситься в жертву. У К. Хорни цей аспект експакультури особистісного зростання визначається як невроз, який є протилежністю того, що ми пропонуємо описувати як перманентне особистісне зростання. Невротичний процес, на її думку, це особлива форма людського розвитку, надзвичайно невдала через розтрату творчої енергії, чим не тільки якісно відрізняється від здорового зростання, але й прямо протилежна йому у багатьох відношеннях. За сприятливих умов енергія людей йде на здійснення їх власного потенціалу. Однак під дією внутрішнього при- мусу головна частина енергії може відчужуватися на перетворення себе в абсолютну досконалість, коли ніщо менше, ніж богоподібна довершеність, не вгамовує гордості людини [24].
По-друге, еспакультура зорієнтовує, насамперед, на панування людини над природним довкіллям, так і над власною людською природою, тоді як пермакуль- тура на співробітництво та створення умов для само- руху процесів як в екосистемах, так і людській при- роді, тобто актуалізації та самоактуалізації. У перма- нентній агрокультурі, її філософія, як підкреслює Б. Моллісон, передбачає співробітництво з Природою, а не боротьбу з нею, а якщо ми атакуємо її, то в кінце- вому рахунку руйнуємо самих себе. Гармонія з при- родою можлива лише за умови відмові ідеї панування над нею і розгляду людини як центру світобудови. Все що ми робимо щодо іншим видів зрештою, ми одночасно робимо й по відношенню до самих себе [8].
Аналогічно людська особистість це також не ли- ше об‘єкт для довільного нічим не обмеженого самот- ворення суб‘єкта. Становлення людської особистості ґрунтується на базі певного людського потенціалу, який як і довкілля є також витвором природи, а не лише самої людини та суспільства. Нерідко до того як людина прагне до панування над довкіллям, іншими людьми у суспільстві, вона і сама собі прагне стати паном і використовувати щодо себе досить істотні дози примусу. Зокрема це відображається у відомій фразі: «Найсильніший той, то спромігся отримати перемогу над собою»
Безперечно ідея владарювання над собою не позбавлена конструктивного смислу, якщо тут не має місця передозування. Вже згадувана вище К. Хорні зазначає, будь-який різновид примусу може з лег- кістю спрямувати конструктивну енергію в некон- структивне а то й навіть деструктивне русло, породжуючи невроз. Прагнення до самоздійснення не по- требує ні внутрішньої гамівної сорочці для людської безпосередності, ні батогів внутрішніх приписів, що підганяють до досконалості. Вона закликає спрямува- ти суб‘єктність свого саморозвитку не на вижимання з себе максимуму й досягнення перфекціоністських стандартів владарювання над собою, а поваги до за- кладеного природою і співробітництва з нею [24].
По-третє, експакультурі притаманне меншо- вартісне ставлення до природи, особливо. дикої, й гіперболізація вищовартості того, що створене або перетворено людиною. По-суті, цивілізація й зарод- жувалася, насамперед, опозиціювання себе природі:
«Римська культура, як грецька, не надто цінувала первозданну природу. – писав відомий історик Євро- пи М. Молінарі. - В системі цінностей, напрацьованої грецькими та римськими мислителями, вона займала скромне місце, будучи протилежністю цивілізації, а це поняття, в свою чергу, пов‘язано, навіть, етимо- логічно, з поняттям «цивітас» міста, тобто певного штучного порядку, створеного для того щоб виділи- тися з природи і віддалитися від неї. Ця практична культура викроїла з ідеального простору впорядкова- ну, добре організоване, прилягаюче до міста село, яку латиняни називали ager, сукупність оброблюваних земель, різко відділену від saltus, природи первоздан- ної, не-людськох, не-міської, не-виробничої. Існували, звичайно, побічні форми використання необроблюва- них земель: лісне та болотне господарство були, без сумніву, більш розвинутими, ніж це можна було при- пустити, спираючись на джерела. Але вони були саме побічні, маргінальні промисли, якщо можна так вира- зитися «підпільні», якоюсь мірою приховані, не висвітлювані в літературі, ідеологічно спрямованої на прославлення інших цінностей: цивілізації, міста, сільського господарства, підпорядкованого місту «міському ринку, міським споживачам» [15].
Тобто розвиток цивілізації йшов, насамперед, у форматі експакультури, наростаючого відчуження від природи й відхід від спорідненості люди з природнім довкіллям, яке мало місце в пракультурі. Якщо експа- культура є діалектичним запереченням, антитезою пракультурі, то пермакультурі, на наш погляд, є діалектичним синтезом. Стосовно особистісного зрос- тання це означає, що людина знов повинна повертатися до природи й інтегруватися з нею вже на більш вищому, ніж в пракультурі рівні. Тому пермакультура особистісного зростання це не просто налаштоване на оптимум, а не максимум самотворення, на основі співробітництва з власною людською природою, а не панування над нею, а творення себе через творення своєї життєвої екосистеми і екосистеми через самотворення власної особистості, створення особистого пермаценозу як форми конструктивного життєвого світу особистості.
Висновки. Особистісне зростання як у широко-му, так і вузькому розумінні цього терміну є процесом у якому задіюються ресурси людської природи та природи довкілля, а тому його повинно результати повинні розглядатися не абсолютно, а відносно їх «ресурсної ціни». Аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалю- вати дане природою, створювати штучне, контрприродне, дистанціюватися від природи й прагнути максимуму та необмеженого зростання.
На сучасному етапі конструктивний потенціал експакультури вичерпується, породжуючи екологічну деградацію довкілля, невротизацію особистості й по- гіршення соматичного здоров‘я людини. За таких умов експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на співробітництво з природою, сталий розвиток наближення до природи, створення природовідповідного середовища та природовідповідних технологій особистісного зростання і в тому числі екоінтерактивних, де особистісне зростання розглядається у реципрокному взаємозв‘язку з екотопом екзистенціювання особистості.
Перспективи подальшого дослідження можуть полягати у розробці екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Висновки.
Особистісне зростання як у широко-му, так і вузькому розумінні цього терміну є процесом у якому задіюються ресурси людської природи та природи довкілля, а тому його повинно результати повинні розглядатися не абсолютно, а відносно їх «ресурсної ціни». Аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалю- вати дане природою, створювати штучне, контрприродне, дистанціюватися від природи й прагнути максимуму та необмеженого зростання.
На сучасному етапі конструктивний потенціал експакультури вичерпується, породжуючи екологічну деградацію довкілля, невротизацію особистості й погіршення соматичного здоров‘я людини. За таких умов експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на співробітництво з природою, сталий розвиток наближення до природи, створення природовідповідного середовища та природовідповідних технологій особистісного зростання і в тому числі екоінтерактивних, де особистісне зростання розглядається у реципрокному взаємозв‘язку з екотопом екзистенціювання особистості.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта