Зображення користувача Світ Зелений.
Світ Зелений
  • Відвідувань: 157
  • Переглядів: 170

Пcихологія пізнавальних процесів. Емоційно-вольова сфера особистості

У сучасній психологічній науці під відчуттям розуміють відображення окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливові на органи чуття і збудженні нервових центрів кори головного мозку.

За своїми фізіологічними механізмами відчуття є цілісним рефлексом, що об'єднує прямими і зворотними зв'язками периферійні і центральні відділи аналізатора.

Фізіологічна основа відчуттів - складна діяльність органів чуття (рис.)

Рис.1. Виникнення відчуттів

 І. П. Павлов назвав цю діяльність аналізаторною, а системи складно організованих клітин, які безпосередньо здійснюють аналіз (синтез) подразників, - аналізаторами.

Аналізатор має три відділи: периферійний (рецепторний), передавальний (провідниковий) і центральний (мозковий).

Периферійний (рецепторний) відділ аналізаторів складають органи чуття - око, вухо, ніс, шкіра, а також спеціальні рецепторні апарати, розміщені в органах травлення, дихання, серцево-судинній системі тощо. Цей відділ аналізатора спеціалізований, реагує на дію конкретного специфічного виду подразника і переробляє його у певне збудження. Для всіх аналізаторів спільними є больові відчуття, завдяки яким організм одержує інформацію про руйнівні для нього властивості подразника.

Аналізатор є також системою із зворотним зв'язком, який полягає у зміні функціонального стану рецепторів під впливом сигналів з відповідних відділів мозку. Після дії подразника на рецептор виникає рефлекторна перебудова всього аналізатора, і наступне сприйняття подразника змінюється внаслідок зміни діяльності аналізатора.

Залежно від місця подразника розрізняють відчуття:

а) екстероцептивні (подразник міститься поза людиною);

б) інтерцептивні (подразнення йде від внутрішніх органів);

в) пропріоцептивні (подразнення йде від м'язів тіла)

Екстероцептивні відчуття, у свою чергу, поділяють на контактні і дистантні. До контактних належать тактильні, температурні (які можуть бути інтеро-та екстероцептивними) та смакові відчуття, до дистантних - відчуття світла, звуку, а також запаху. Пропріоцептивними є відчуття, що визначають положення тіла, а також відчуття рівноваги і прискорення. До інтероцептивних належать відчуття, що йдуть від внутрішніх органів (голоду, втоми, спраги).

Відповідно до системи аналізаторів відчуття поділяють на зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні, кінестетичні, відчуття рівноваги (статичні), органічні відчуття.

Зорові відчуття виникають в результаті дії променів світла на сітківку ока. Завдяки зоровим відчуттям людина пізнає освітленість, колір предметів, їх розміри, пропорції, конструкцію, обсяг, розміщення в просторі (рис. 6.5). Центральний відділ зорового аналізатора міститься в потиличній ділянці головного мозку. При деяких захворюваннях, наприклад, при нестачі в організмі ретинолу (вітаміну А), виникає гемералопія (куряча сліпота) - різке погіршення зору в умовах поганого освітлення, в сутінках та вночі.

Слухові відчуття

Велике значення в житті людини мають слухові відчуття, що виникають як результат дії звукових хвиль на кортіїв орган - рецепторний апарат слухового аналізатора у внутрішньому вусі людини. У висковій частці мозку розміщена кіркова центральна частина слухового аналізатора. Людина може сприймати звуки з частотою коливання від 16 до 20000 Гц. На основі слухових відчуттів людина оволодіває мовою, за допомогою слуху контролює свою й чужу мову. Вивчаючи природу людського слуху, переконуємося в тому, що вона є продуктом історії людства. Як писав О. О. Ухтомський, ми можемо визнати, що слух є найважливішим з органів чуття людини. Саме він допомагає людині стати тим, ким вона є. На слух людини припадає надзвичайне і найвідповідальніше практичне завдання, що сягає далеко за межі фізіології: завдання бути опорою і посередником у великій справі організації мови і співбесіди.

У випадку втрати слуху, зору решта видів відчуттів набувають для людини особливо важливого значення. Сліпоглуха О. І. Скороходова, виступаючи на XVIII Міжнародному конгресі психологів у 1966 p., зазначала з цього приводу:

Тактильні (дотик, тиск). Відіграють неабияку роль у сприйнятті розміру, форми предметів.

Температурні (холод, тепло):

1) виникають внаслідок контакту з предметами, що мають температуру вищу або нижчу за температуру тіла;

2) зумовлюються органічними процесами та психічними станами.

Больові. Серед відчуттів особливе місце посідає біль - суб'єктивно тяжке, часом нестерпне відчуття, що виникає в результаті дії дуже сильних і руйнівних подразників. Спостереження свідчать про те, що больові відчуття узагальнюються і переробляються другою сигнальною системою, внаслідок чого скарги хворого є для лікаря одним із показників патологічного процесу, його характеру і місця ураження. При одночасних і послідовних больових подразненнях виникає взаємодія больових відчуттів. Виявляється це як у пригніченні слабкого болю сильним (слабкий біль у руці підсилює зубний біль), так і в маскуванні одного болю болем іншого характеру. У ставленні до болю мають значення суспільно-моральна установка особистості, свідомий і організований характер її поведінки. Відчуття болю виникає при подразненні чутливих нервових закінчень, розміщених у шкірі. Больові відчуття сигналізують про наявність ушкоджуючого фактора, про потребу усунути його або зменшити його вплив.

Нюхові відчуття виникають при подразненні специфічних рецепторних клітин, розміщених у слизовій оболонці верхнього і частково середнього носових ходів. Подразниками рецепторних клітин є молекули пахучих речовин, що потрапляють у нюхову ділянку або через ніс (під час вдихання їх), або через носоглотку в момент ковтання їжі. В останньому випадку нюхове відчуття поєднується зі смаковим, яке виникає в результаті дії на смакові рецептори хімічних речовин. Смакові рецептори містяться на поверхні язика, задній поверхні глотки, піднебіння та в надгортаннику. Відповідно до них класифікують відчуття солодкого, кислого, солоного, гіркого.

Нюх і смак тісно пов'язані між собою, і якщо зовсім виключити нюх, то людині здаватиметься, що різна їжа має однаковий смак.

Зниження нюху може спостерігатися при пухлинах лобових часток мозку, розлад нюху - при черепно-мозкових травмах, незалежно від їх локалізації.

Рухові, або кінестетичні, відчуття характеризують положення і переміщення частин тіла в просторі, ґрунтуючись на сигналах, що надходять від пропріорецепторів.

Рухові відчуття у поєднанні зі шкірними, які мають місце при обмацуванні предметів руками, дають дотик; через нього людина пізнає розміри, твердість, шорсткість, форму та інші властивості предметів. Кора головного мозку здійснює вищий аналіз і синтез сигналів, що йдуть від м'язів, сухожиль, внутрішніх органів.

Статичні відчуття (рівноваги, стояння, лежання). Рецептором їх є вестибулярний апарат, який передає подразники у вискову частину кори великих півкуль, сигналізує про положення тіла людини в просторі. Це має особливе значення для пілотів, космонавтів, плавців, гімнастів.

Інтероцептивні (органічні) відчуття виникають при проведенні і переробці в центральній нервовій системі інформації, що з'являється в результаті збудження спеціалізованих нервових закінчень для сприймання сигналів про перебіг обмінних процесів у внутрішньому середовищі організму. До таких відчуттів належать відчуття голоду, спраги, нудоти, болю тощо.

Існують певні закономірності, що характеризують відчуття:

1) абсолютна чутливість органів чуття, тобто здатність людини відчувати незначні величини подразнення;

2) поріг відчуття - рівень інтенсивності подразника, що здатний викликати відчуття. Мінімальна сила подразника, що здатна викликати відчуття, називається нижнім порогом.

Верхній поріг чутливості - це та максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Якщо збільшити його силу, виникне неадекватне відчуття, наприклад, больове.

Здатність відчувати найменшу різницю в інтенсивності двох діючих подразників називається порогом розрізнення.

Відчуття різниці в яскравості світла становить 1/100 вихідної величини; відчуття різниці у вазі двох показників дорівнює 1/30 ваги вихідного предмета; для звукової чутливості - 1/10.

3) адаптація - зміна чутливості аналізатора в результаті пристосування органів чуття до діючого подразника;

4) сенсибілізація - підвищення чутливості в результаті взаємодії відчуттів.

Якщо одночасно з яким-небудь подразником діє й інший сильний подразник, чутливість наших органів чуття значно знижується, бо новий подразник своєю силою зменшує інтенсивність попереднього. Наприклад, відомо: коли дитина плаче, то заспокоїти її можна, якщо відвернути її увагу за допомогою сильнішого подразника. При яскравому світлі звук відчувається голосніше. І навпаки, під дією більш слабкого подразника наша чутливість або сприйнятливість підвищується. Наприклад, деякі люди під час роботи вмикають радіо; коли навчають читати людей з поганим зором, використовують неголосне цокання годинника; з аутистичними хворими або хворими на шизофренію в стані кататонії розмовляють тихо, щоб одержати відповідь, хоч тут приєднуються й інші фактори.

5) одночасне відчуття (синестезія) полягає в тому, що будь-який подразник, діючи на відповідний орган чуття, поза волею суб'єкта, викликає не лише відчуття, специфічне для певного органа чуття, а водночас ще й додаткове відчуття або уявлення, характерне для іншого органа чуття. Найпоширенішим виявом синестезії є так званий кольоровий слух, при якому звук разом із слуховим відчуттям викликає і кольорове зображення. Кольоровий слух спостерігався у композиторів М. А. Римського-Корсакова, О. М. Скрябіна;

6) компенсація - підвищення діяльності одних аналізаторів при втраті або відсутності інших;

7) контраст - протилежність відчуттів;

8) післядія - з припиненням дії подразника відчуття не зникає одразу, а певний проміжок часу зберігається.

Сприймання

Глибокі знання про навколишню дійсність людина одержує завдяки сприйманню. Відчуття і сприймання є послідовними щаблями єдиного процесу чуттєвого пізнання і нерозривно пов'язані одне з одним.

Сприймання - це психічний процес, що полягає в цілісному відображенні предметів і явищ навколишнього світу під безпосереднім впливом фізичних подразників на рецептори органів чуття. При цьому сприймання має суб'єктивний характер, бо воно залежить від попереднього досвіду і знань.

Фізіологічну основу сприймання становить взаємодія різних аналізаторних систем або окремих частин одного й того самого аналізатора і утворення на основі цього умовних рефлексів на комплексні подразники, в результаті чого в людини виникає більш або менш складний образ предмета чи явища в цілому.

Так, після першої зустрічі з твором живопису ми спочатку сприймаємо його в цілому, як єдиний цільний об'єкт, і лише потім починаємо розрізняти і оцінювати деталі: рисунок, колір, окремі фігури і предмети.

Сприймання поділяються на зорові, слухові, дотикові, рухові та інші відповідно до переважаючої ролі одного з аналізаторів, що беруть участь в акті сприймання. А коли у сприйманні бере участь система аналізаторів, виникають складні, комбіновані сприймання (часу, простору, руху) (рис.2).

Сприймання часу - відображення тривалості, послідовності і швидкості подій, або явищ реального світу.

Основою процесу сприймання часу є умовні рефлекси. Проміжки часу, визначенню яких сприяють слухові, рухові відчуття, виробляються під впливом ритмічних процесів, що відбуваються в організмі людини. Ритмічне дихання, ритм режиму дня, навчальної і трудової діяльності сприяють виробленню рефлексу на час. Тривалі проміжки часу сприймаються, з одного боку, у зв'язку з процесами, що відбуваються в організмі (відчуття голоду, втоми), а з другого - зв'язку з ритмом явищ у природі (зміна дня і ночі, температури тощо). Спостерігається і суб'єктивна оцінка тривалості часу, що може бути пов'язано із зацікавленістю і характером діяльності людини, а також із захворюванням. Так, у хворих з депресивним, пригніченим станом час минає дуже повільно.

Рис. 2.Сприймання та його властивості

 

Сприймання простору

Простір - це одна з основних форм існування матерії. Основу сприймання простору становить пізнання непросторових властивостей об'єктів через зорові, вестибулярні, рухові та шкірні відчуття. У комплексі вони дають змогу судити про відношення тіла до вертикалі, про просторове положення і відстань до інших об'єктів. Сприймання простору не природжене, а виникає і розвивається у процесі життя.

Сприймання руху - відображення просторового переміщення предметів визначається віддаленістю предметів, швидкістю переміщення їх або пересування самого спостерігача у просторі. У сприйманні руху беруть участь кілька аналізаторів, а особливе значення має переміщення зображення на сітківці ока і рухи очей і голови в бік руху предмета.

Сприймання характеризуються такими основними закономірностями: цілісністю, вибірковістю, константністю, осмисленістю, апперцепцією.

Сприймання завжди цілісне. Будь-який предмет чи явище, що складається з різних частин, є комплексним подразником, але сприймається цілком у єдності всіх якостей і ознак. Це виникає умовнорефлекторно через існуючий попередній зв'язок між зоровими, слуховими, тактильними подразниками, які надходять від об'єктів.

Вибірковість сприймання виявляється у наданні переваги одним об'єктам, явищам або їх властивостям перед іншими. Це визначається формою ставлення людини до об'єктів, предметів, зумовленою значущістю, інтересом, попереднім досвідом.

Так, лікар, медична сестра, оглядаючи хворого, звернуть увагу на ознаки хвороби, виділивши їх з ряду інших. Фізіологічно вибірковість сприймання можна пояснити переважанням одного з вогнищ збудження в корі великого мозку з одночасним гальмуванням решти її ділянок.

Константність сприймання полягає у відносно більш чи менш довготривалій постійності окремих властивостей і якостей об'єктів незалежно від помічених нами змін, що відбулися з ними. Константність сприймання пояснюється дією цілої низки факторів, основне місце серед яких належить адаптації і вже наявним у людини уявленням про певний об'єкт. Так, білий колір сприймається нами як білий і при сонячному, і при електричному освітленні, хоча спектр електричного світла має більше червоно-жовтих променів.

Осмисленість сприймання пов'язана з розумінням сутності об'єкта, що сприймається, з можливістю віднести його до певної групи, класу, узагальнити його в слові, вловити схожість із знайомими нам об'єктами.

Апперцепція - залежність сприймання від попереднього досвіду, від загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних особливостей, а також від професії.

 

Психологія пам’яті

 Пам'ять (грецьк. mnema) - одна з найважливіших функцій головного мозку. Якщо сприймання - це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, то пам'ять - це відображення об'єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Будь-коли сприйняте, пережите в подальшому не зникає безслідно, і за певних умов матеріал минулого може бути більш або менш точно відтворений знову.

Пам'яттю називається здатність індивідуума фіксувати, зберігати і відтворювати дані колишнього досвіду.

Пам'ять складається з трьох процесів:

1) запам'ятовування, або закріплення інформації (фіксація);

2) збереження, або утримання інформації (ретенція);

3) відтворення інформації (репродукція).

Ці процеси тісно пов'язані один з одним, і поділ їх до певної міри умовний.

Людська пам'ять тримає в собі два види інформації: видову, нагромаджену в процесі еволюції протягом багатьох тисячоліть, що виявляється безумовними рефлексами та інстинктами і передається спадково, та набуту в процесі життя кожної людини, що реалізується в умовних рефлексах.

Вважають, що пам'ять людини має морфофункціональні передумови для засвоєння необмеженого обсягу інформації. Про безмежні можливості людської пам'яті свідчать численні факти, відомі нам з історії. Особливо добре пам'ять була розвинена у стародавніх народів. Так, книги Вед зберігалися протягом восьми століть у пам'яті народу Індії.

Японські діти витрачають не менше двох років на вивчення літер або знаків (близько 2000) перед тим, як починають читати. Це набагато важче, ніж навчання будь-якому предметові у наших школах.

В основі людської пам'яті, фізіологічних її механізмів лежить система умовних рефлексів, утворення часових зв'язків, або "слідів" процесів, що відбуваються у нервовій системі, детально вивчених І. П. Павловим і його школою.

З існуючих теорій пам'яті на сьогодні загальновизнаною є хімічна, згідно з якою імпульси, що надійшли з периферії до кори головного мозку, спричиняють у нервових клітинах зрушення їх хімічного складу; у цьому процесі відіграє певну роль РНК, яка неначе шифрує, кодує інформацію і надалі є "місцем її зберігання".

Міцні зв'язки, що дають змогу згадувати, утворюються у людини з 4-5 років.

Пам'ять у дітей має переважно чуттєвий характер, де основна роль належить емоціям. Розвиток пам'яті великою мірою залежить від умов життя, виховання, навчання.

Осмислене запам'ятовування в основному розвивається у дітей разом з мовленням. У шкільні роки розвивається здатність до запам'ятовування абстрактно-словесного матеріалу.

Головну особливість людської пам'яті І. М. Сєченов вбачав не у фотографічності відтворення, не у дзеркальності фіксування, а в переробленні сприйнятого, у класифікації і сортуванні сприйнятих образів.

Серед процесів пам'яті особливе місце належить запам'ятовуванню. Процес фіксації інформації (його іноді називають консолідацією) триває від кількох секунд до кількох годин. Запам'ятовування пов'язане, як уже зазначалося, з кодуванням інформації, що надходить до мозку, в молекулах РНК. У мозку людини кількість РНК постійно зростає від моменту народження до 40 років, у період між 40 і 60 роками вона не змінюється, залишаючись на індивідуально постійно високому рівні, а потім поступово зменшується, головним чином за рахунок зниження швидкості запам'ятовування і можливості зосереджувати увагу і концентрувати її на певному об'єкті.

Пам'ять до деякої міри вибіркова. Не все, що сприймається, однаково запам'ятовується. Найкраще запам'ятовується те, що було пов'язане з досягненням поставленої мети.

Мимовільне запам'ятовування ґрунтується на створенні тимчасових зв'язків переважно на рівні першої сигнальної системи, і тому воно здебільшого не таке міцне, а довільне - на рівні другої сигнальної системи, воно стійкіше.

При мимовільному запам'ятовуванні ми не ставимо собі певної мети щодо того, що потрібно запам'ятати, але запам'ятовування відбувається неначе само собою. Мимовільному запам'ятовуванню сприяють емоції, що забарвлюють певну подію (як позитивні, так і негативні).

Основна роль у нашому житті і діяльності, безсумнівно, належить довільному запам'ятовуванню, при якому засвоєння інформації і починається, і стимулюється волею, тобто здійснюється навмисно і має цілеспрямований характер.

Запам'ятовування, як довільне, так і мимовільне, значною мірою залежить від спрямованості інтересів людини, її активності, уваги, емоційної значущості інформації. Гірше запам'ятовується те, що сприймається байдуже. Краще запам'ятовується матеріал, що викликає цікавість, наприклад улюблені предмети, ніж те, що завчається неохоче. Дуже міцно тримаються в пам'яті події, забарвлені яскравими переживаннями почуттів, таких, як любов і ненависть, радість і печаль.

Міцність запам'ятовування залежить від багаторазового повторення матеріалу, ритмічності заучування. Мають значення і загальний стан людини, гострота зору, стан її нервової системи. Якщо людина бадьора, активна, то запам'ятовування ефективне, а якщо мають місце ознаки стомлення нервової системи, знижується можливість зосередитися, сконцентрувати увагу, то запам'ятовування менш продуктивне. Тому так часто можна чути скарги на погане запам'ятовування від осіб, які перенесли які-небудь захворювання, особливо інфекційні, коли розвиваються загальна слабість, млявість, стомлюваність. Виснаження ослаблює пам'ять (спостереження за людьми під час голодувань, блокади).

Запам'ятовування за зв'язками, в яких воно здійснюється, ділиться на асоціативне, смислове (логічне), механічне.

Смислове запам'ятовування у 24-26 разів швидше за механічне і більш продуктивне, бо має зв'язок з минулим досвідом і будується за принципом причинно-наслідкових відношень.

Смислове запам'ятовування особливо важливе при запам'ятовуванні словесного матеріалу, коли треба розуміти і міркувати.

Асоціативне запам'ятовування - це встановлення зв'язків між враженнями, що виникають у свідомості. Наприклад, при одноразовому пред'явленні 10 слів і більше людина запам'ятовує в середньому не менше 5 і не більше 9. Те саме спостерігається при запам'ятовуванні складів, цифр.Числозапам'ятовуваних при одноразовому пред'явленні частин матеріалу, як показують результати експериментально-психологічних досліджень, досить стійке і не залежить від способу пред'явлення матеріалу для запам'ятовування - на слух, зором. Американський психолог Дж. Міллер назвав його "магічним числом сім".

Асоціативне запам'ятовування здійснюється:

а) за суміжністю, тобто предмети або явища запам'ятовуються в тому порядку, в якому вони були сприйняті;

б) за схожістю - якщо те, що сприймається, має деякі однакові ознаки з іншими предметами або явищами;

в) за контрастом або протилежністю між іншими предметами і явищами.

Механічне запам'ятовування здійснюється без розуміння суті. Його ще називають зазубренням, воно потребує багато сил, бо відбувається без внутрішньої переробки інформації, воно малопродуктивне і не дуже міцне; те, що запам'ятовувалось механічно, згадувати важче.

Обсяг запам'ятовуваного матеріалу значно зростає, якщо між окремими його частинами встановлюються певні зв'язки, асоціації.

За характером запам'ятовування розрізняють емоційний, образний і словесно-логічний види пам'яті.

Фізіологічною основою відмінності між образною і словесно-логічною пам'яттю є особливості співвідношень сигнальних систем. Якщо при запам'ятовуванні переважає перша сигнальна система, формується образний вид пам'яті; якщо переважає друга сигнальна система, - словесно-логічний. Найбільш поширений середній (мішаний) вид пам'яті.

Образний вид пам'яті базується на здатності людини до запам'ятовування інформації, що надходить через органи чуття, тобто конкретних образів. Людина, згадуючи, уявляє образи дійових осіб, предмети, явища. Образний вид пам'яті тісно пов'язаний з емоційною пам'яттю. Цей вид пам'яті більше властивий дітям.

Словесно-логічний вид пам'яті ґрунтується на використанні словесних позначень, логічних зв'язків, понять, тобто це фіксування і збереження думки, позначеної словами.

Поліпшує запам'ятовування одночасна участь у процесі пізнання всіх або багатьох аналізаторів разом із мисленням і мовленням.

Пам'ять людини має свої індивідуальні особливості. В одних переважає слухова, в інших - зорова пам'ять, залежно від того, через які органи чуття сприймається і фіксується інформація. Третій тип пам'яті -рухова, або моторна (кінестетична), вона властива особам, які добре запам'ятовують інформацію, пов'язану з рухом (моторика обличчя, рухи губами тощо). Найчастіше зустрічається мішаний тип пам'яті. Тому найбільш ефективним вважається запам'ятовування інформації через запис під диктування: людина при цьому одночасно чує, пише і бачить написане. Але є ще один тип пам'яті, мабуть, найстійкіший - це пам'ять на почуття, на переживання, тобто емоційна пам'ять.

Якість, або міцність запам'ятовування в цілому зумовлена: видами; інтересом (для чого?); вольовим зусиллям (старанністю); установкою на час; орієнтацією на міцність; використанням спеціальних прийомів для запам'ятовування.

Як показали дослідження, одне слово, почуте людиною, здатне знову відтворити пережитий раніше сильний емоційний стан за умови, якщо це слово означає деяку, можливо випадкову, деталь первісної ситуації або якимось іншим чином нагадує про це.

Для полегшення запам'ятовування і збільшення обсягу пам'яті використовують мнемотехніку (техніку запам'ятовування) - систему різних способів. Для цього слід: включати в роботу велику кількість органів чуття, що беруть участь у сприйманні; концентрувати увагу; обрати оптимальний темп сприйняття і зрозумілість засвоєного; не читати наступне, поки не стало зрозумілим попереднє; повторювати; обрати спосіб розподілу матеріалу - запам'ятовувати цілком чи частинами; комбінувати заучування - спочатку загальне ознайомлення, осмислення матеріалу, а потім уже заучування частинами за планом; користуватися логічним осмисленням матеріалу; застосовувати таблиці, схеми, записи.

Збереження (другий процес пам'яті) - це здатність утримати, зберегти сприйняту інформацію. Коли говорять про хорошу або погану пам'ять, то, як правило, мають на увазі здатність надійно тримати якісно великий обсяг відомостей, понять, уявлень, визначень, досвіду і тощо. Ще французький психіатр Рібо помітив, що індивідуальні назви (номери, імена, прізвища) утримуються в пам'яті значно гірше, ніж імена загальні і поняття. Це пояснюється тим, що при запам'ятовуванні індивідуальних імен мають місце майже виключно механічні, менш стійкі, а при запам'ятовуванні загальних назв, а особливо понять, - більш міцні смислові зв'язки. 

Розрізняють дві форми збереження інформації в пам'яті: короткочасну і тривалу. Для короткочасної характерне утримання інформації в пам'яті від кількох секунд до 1-2 діб. Утримання інформації в пам'яті аж до кількох місяців і років вважається тривалою пам'яттю. Якщо інформацію сприймають протягом 40-60 хвилин і більше, вона переходить у блоки тривалої пам'яті. У тривалу пам'ять переходить лише 25-28 % заучуваної інформації.

Отже, чим більший обсяг матеріалу завчається, тим більший обсяг його міцно утримується в пам'яті, тобто разом з конспектом треба користуватися й підручником, в якому матеріал викладений детальніше.

Існує також оперативна пам'ять, особливості якої полягають в її ніби посередницькій участі, у взаємозв'язку між короткочасною і тривалою пам'яттю, коли здійснюється добір інформації з короткочасної пам'яті і вона "засилається" в тривалу.

Оперативна пам'ять забезпечує запам'ятовування та відтворення оперативної інформації, необхідної для використання у поточній діяльності.

Оперативне запам'ятовування, як один із способів досягнення мети, дає змогу лікареві порівняти виявлені у хворого симптоми і швидко зробити відповідні терапевтичні призначення.

Збереження інформації - це не механічне перебування зафіксованого в пам'яті у незмінному вигляді. Під впливом діяльності людини, її інтересів, переживань, всезростаючого обсягу інформації і знань запам'ятоване обов'язково реконструюється, тобто переробляється. Отже, пам'ять - це не лише просте запам'ятовування, а процес творчий, щонайтісніше пов'язаний з мисленням, яке систематизує матеріал, відокремлює другорядне і незначне від головного.

Третій процес пам'яті - відтворення інформації (оживлення у свідомості почуттів, думок, прагнень, тобто того, що колись сприймалося).

При відтворенні зафіксованого в пам'яті нерідко воно зіставляється з тим, що сприймається в конкретний момент, і у випадку виявлення схожості відбувається впізнавання - найпростіша форма відтворення, яка виникає при повторному сприйманні матеріалу. Найбільш ранні вияви пам'яті у формі впізнавання проявляються у дитини, коли вона впізнає свою матір у перші місяці життя, посміхається при появі, тягнеться до неї.

Відтворення може бути довільним і мимовільним.

Мимовільне відтворення здійснюється без спеціальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе саме по собі, ненавмисно, часом у результаті якихось асоціацій.

Довільне відтворення має спрямований характер, відбувається усвідомлено, залежить від поставленого завдання, зусиль волі, від необхідності і потреби людини щось пригадати. Важливою рисою відтворення, особливо довільного, є його вибірковий характер.

Довільне відтворення мас в житті і діяльності людини основне значення. Легкість, швидкість, точність відтворення тісно пов'язані з двома попередніми етапами процесу пам'яті - запам'ятовуванням і збереженням, їх якістю

Різновидами довільного відтворення є пригадування та спогади.

Ефективнішому відтворенню сприяють максимальна зацікавленість, оптимальне напруження волі, позитивні емоції і, природно, загальний добрий стан людини. Підвищення здатності до відтворення полегшується у стані гіпнозу, коли людина може відтворювати найменші подробиці свого життя, включаючи події раннього дитинства, які здавалися їй зовсім забутими.

Залежно від того, як людина відтворює зафіксовані події, предмети чи явища, можна визначити рівень, або силу, вияву пам'яті.

Розрізняють три рівні вияву пам'яті. Найвищим рівнем вважають відтворення (наприклад, дослівно, без зупинки відтворити весь текст, повну формулу). Другий рівень - упізнавання. Якщо вона добре виражена, то людина може безпомилково упізнати текст, формулу, бачену лише один раз. Нарешті, третій, нижчий рівень пам'яті - полегшуючий. У цьому випадку людина не в змозі самостійно згадати або упізнати текст, формулу, картину. Вона все, здається, забула, але якщо запропонувати заново вивчити забуте, то для цього знадобиться менше часу, ніж якби вона вивчала це вперше.

Пам'ять характеризується головним чином відстроченим відтворенням - у цьому й полягає значення пам'яті, тобто людина може нагромаджувати досвід і зберігати його, користуватися ним на практиці.

Усе, що людина запам'ятовує, з часом забувається. Забування - процес протилежний збереженню. Перш ніж піти з пам'яті, подія втрачає зв'язок з теперішнім. Найчастіше забувається другорядне, краще зберігається істотне, основне, воно зберігається.

Забування стали все більше розуміти як відвертання уваги сторонніми подразниками. "Забування, - зазначав Рібо, - не є хвороба пам'яті, але умова для її здоров'я і живучості".

Забування, крім того, може бути спричинене втомою, перевантаженням і відбувається нерівномірно. Німецький психолог Герман Еббінгауз встановив експериментально, що найбільша частина забутого матеріалу припадає на період, який іде безпосередньо після заучування.

Часто забування пояснюється інтерференцією (викривленням інформації). Про-активна інтерференція має місце тоді, коли відтворення нових фактів блокується попередніми спогадами. Ретроактивна інтерференція полягає в тому, що нові знання блокують відтворення попередніх.

 Види пам’яті (рис.3)

Основні види пам’яті за тривалістю.

За тривалістю утримання інформації і можливості її відтворення розрізняють два основних види пам’яті – короткотривалу і довготривалу пам’ять. Вважаються, що при короткотривалій пам’яті сліди сприйнятого зберігаються у вигляді кільцевого потоку хвиль збудження, котрий зв’язує відповідні нейрони. Цей потік збудження може самопідтримуватись певний час (звичайно до чергового сну, під час якого самозбудження кільцевих структур припиняється і інформація забувається).

Різновидом короткотривалої пам’яті є так звана “оперативна пам’ять”. Всяка розумова діяльність складається з ряду етапів. Наприклад, потрібно помножити 17 на 13. Спочатку помножуємо в умі 17 на 10, отримуємо 170 і цей результат запам’ятовуємо. Потім множимо 17 на з, отримуємо 51 і цей результат також запам’ятовуємо. Потім додаємо 170 і 51. Зрозуміло, що проміжні цифри нам потрібно було запам’ятати лише до тих пір, доки не був отриманий кінцевий результат.

 При обдумуванні якоїсь проблеми ми також отримуємо певні проміжні висновки, але забуваємо про них, коли отримуємо кінцеве рішення. Для цих проміжних операцій і потрібна оперативна пам’ять.

Тривале зберігання інформації зв’язане із змінами в нуклеїнових кислота (РНК і ДНК) нервових клітин. Препарати РНК уже з успіхом застосовують для лікування хворих з ослабленою пам’яттю. Не існує спеціального відділу мозку де зберігається пам’ять. У збереженні її приймає участь уся кора великих півкуль і підкоркові відділи. У відтворенні довготривалої інформації основна роль належить висковим долям кори великих півкуль головного мозку.

 

Рис. 3.Класифікація пам’яті

Види пам’яті за її змістом.

Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється розрізняють чотири види пам’яті за її змістом: рухову, емоційну, образну і асоціативну (словесно-логічну).

Найстарішою у філогенетичному аспекті є рухова (або дійова) пам’ять. Ось чому саме дійова пам’ять є найбільш довготривалою. Людина, яка навчилась ходити ще немовлям буде ходити до глибокої старості. Це саме стосується уміння користуватись ложкою, вилкою, писати, їздити на велосипеді, плавати, і т.п. Усе життя людини базується на використанні практичних навичок, більшість яких доведена до автоматизму. Научаючись певній спеціальності людина засвоює виконання необхідних навичок саме завдяки руховій (дійовій) пам'яті. Якщо хворий довго знаходиться у лікарні, яка ніби то стала його другим домом він розучується практичним навичкам  самостійного існування поза лікарнею. В принципі він розуміє, що має робити, уміє себе вести дома і в суспільстві, проте навички повноцінного життя поза лікарнею значно знижені . Такий стан людини називається“госпіталізмом”.

Емоційна пам’ять полягає з запам’ятовуванні і відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Як і рухова,  емоційна пам’ять також дуже стійка. Думка, предмет, подія, які емоційно потрясли людину можуть з першого ж разу надовго залишитись в пам’яті. Емоційна пам’ять особливо розвинена у дітей. Погано пригадуючи події учорашнього дня, дитина дає на них сильну емоційну реакцію. Якщо хвору дитину, яка починає вередувати лякати на шталт: “Поводь себе чемно, бо прийде лікар чи медсестра і зробить тобі укол!” у такої дитини здебільшого розвинеться негативна установка на медиків. А емоційна пам’ять дуже міцна і важко (здебільшого лише формально) корегується логікою. Емоційне забарвлення сприймання сильно впливає на їх запам’ятовування. Ми краще запам’ятовуємо те, що нам приємне, а неприємне здебільшого забуваємо. Ось чому минуле у спогадах людини часто буває для людини забарвленим у “рожевий колір”. Позитивні емоції полегшують любе запам’ятовування і дуже важливим є відношення до матеріалу, який потрібно вивчити.

Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей і наочних зв’язків та відношень між ними. Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти для запам’ятовування, образна пам’ять буває зоровою, дотиковою, нюховою тощо. Так ми запам’ятовуємо і відтворюємо образи знайомих людей, яких ми бачили, мелодії пісень, що ми їх чули, особливості поверхні предметів, які ми обмацували, запахи квітів, які нюхали. У дошкільні роки запаси пам’яті швидко збільшуються. Особливо збагачується рухова і зорова пам’ять. Зорові образи, які згадує дитина настільки яскраві і детальні, що майже не відрізняються від безпосереднього сприймання. Але у дітей ще мало розвинена друга сигнальна система. Запам’ятовування і згадування у них є здебільшого мимовільними. Майже немає ще словесно-логічної пам’яті. Ось чому дитина швидко забуває те, що запам’ятала, якщо не повторює це постійно. Про ці особливості пам’яті дітей потрібно пам’ятати медперсоналу дитячих закладів і лікарень.

Змістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, поняття, судження, умовисновки, що відображають предмети і явища у їх загальних властивостях, істотних зв’язках і відношеннях. Думки не існують без мови, тому пам’ять на них і називають не просто логічною, а словесно-логічною пам’яттю.

Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською пам’яттю, на відміну від рухової, емоціональної і образної, які в в своїх простіших формах властиві і тваринам. Спираючись на розвиток інших видів пам’яті, вона стає провідною по відношенню до них. Від її розвитку залежить розвиток рухової, емоційної і образної пам’яті. Словесно-логічній пам’яті належить провідна роль у засвоєнні знань учнями в процесі навчання.

Індивідуальні особливості  пам’яті.

Індивідуальні особливості в пам’яті людей виявляються як у особливості її процесів, тобто у тому, як здійснюється запам’ятовування і відтворення у різних людей, так і у особливостях змісту пам’яті, тобто у тому , що запам’ятовується. Ці двоякі зміни  з різних сторін характеризують продуктивність пам’яті кожної людини.

Індивідуальні особливості в процесах пам’яті виявляються у швидкості,точності, міцності запам’ятовування і готовності до відтворення.

Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних тій чи іншій людині для запам’ятовування певної інформації.

Точність запам’ятовування характеризується кількістю помилок, зроблених при відтворенні цієї інформації.

Міцність виявляється в часі збереження заученого матеріалу, або у швидкості його забування.

Нарешті готовність пам’яті проявляється в тому, наскільки людина може легко і швидко пригадати в потрібний момент те, що їй потрібно. Ці відмінності в певній мірі пов’язані з особливостями типів вищої нервової діяльності. Так холерик запам’ятовує легко, але швидше забуває, ніж флегматик, якому потрібно кілька разів повторити матеріал, але зате він запам’ятовує надовго.

 

Основні закономірності пов’язані з пам’яттю

 Феномен Еббінгауза. Якщо матеріал, який потрібно заучувати, розділити на кілька частин і учити по частинах, то сумарна затрата часу буде меншою ніж вивчення усього інформаційного блоку.

Феномен Міллера. Матеріал, який вивчається бажано ділити не більше ніж на 7 частин. Надто велике подрібнення матеріалу погіршує процес запам’ятовування. Хвора людина запам’ятовує менший об’єм інформації ніж здорова. Якщо дійсно необхідно дати одночасно багато інформації потрібно записати її розбірливим для хворого почерком і дати йому вказівки у вигляді записки.

Фактор “краю”. Краще запам’ятовується перше, а найкраще – останнє повідомлення. Інформація, яка міститься у середині повідомлення запам’ятовується гірше. Отже найважливіші для хворого чи молодшого медперсоналу повідомлення потрібно давати на початку і в кінці розмови. Необхідно перевірити, чи правильно зрозумів вас співрозмовник.

Фактор сну. Перехід основної маси інформації з короткотривалої пам’яті у довгострокову здебільшого проходить під час сну. Ось чому найбільш важливий матеріал бажано вивчати або повторювати безпосередньо перед сном, а ранком після пробудження перевірити себе, що з вивченого можна згадати. Те, що забулось потрібно повторити. Перед екзаменом і заліком необхідно виспатись.

Феномен Фрейда. Неприємна інформація у істероїдних осіб психогенно запам’ятовується гірше і забувається швидше. Частина інформації, яку отримує хворий є для нього неприємною і він витісняє її у сферу підсвідомого.

Феномен “абсолютної новизни”. Абсолютна новизна збентежує людину і нерідко викликає стан тривоги. Людина погано сприймає невідому і незрозумілу їй інформацію і не може запам’ятати її. Деяка інформація є для хворого абсолютно новою. Медична сестра повинна у дохідливій формі пояснити хворому сутність незрозумілого йому питання, чим значною мірою зменшується тривожний настрій.

Фактор занотовування інформації. Встановлено, що інформацію, яка знаходиться у блоці короткотривалої пам’яті і носить оперативний характер можна за допомогою вольових зусиль утримувати в зоні усвідомленої уваги. Але відволікання уваги на утримання цієї інформації негативно впливає на іншу діяльність. Її потрібно записувати і при необхідності звертатись до записаного (розпорядження і доручення лікарів поточного характеру, номера телефонів, імена і по батькові  нових хворих і т.д.). Цим звільняться короткотривала пам’ять і увага для іншої необхідної діяльності. Психологами встановлено, що те що записано швидше забувається. Отже матеріал лекцій потрібно повторювати.

Закон Еббінгауза. З плином часу кількість зафіксованої у пам’яті інформації суттєво зменшується. Особливо багато забувається  деталей у перші години (до доби). Необхідну інформацію (наприклад лекцію) необхідно записувати відразу по ходу сприймання. Еббінгауз встановив, що через рік після заучування у пам’яті залишається приблизно 15 відсотків інформації незалежно від об’єму вивченого матеріалу. Отже, чим більше інформації засвоюють студенти під час навчання, тим більше необхідних знань і умінь зберігатиметься у довготривалій пам’яті.

Феномен “ілюзії пам’яті”. Через певний час людина точно згадує головну сутність події, а деталі її забуває і “згадує” не такими, якими вони були в дійсності. Останні обидва феномени мають велике значення у роботі чергової медичної сестри. Якщо з хворим щось трапилось вночі, то під час ранкової передачі зміни чергова медсестра забуде деякі деталі, а деякі “згадує” не такими якими вони були в дійсності. А саме “деталі” нерідко є важливими для ефективного втручання лікаря. Інколи, особливо неприємні події медична сестра може забути згідно феномена Фрейда. Ось чому зміну стану хворого необхідно відразу детально описати у журналі спостережень.

Феномен “незакінченої дії”. Людина краще і довше пам’ятає незавершену нею справу, ніж роботу, яка виконана до кінця. Але незавершена дія не дає якісно зосередитись на виконанні послідуючої роботи, відволікає увагу від неї. Про це також повинна пам’ятати медична сестра, котрій необхідно обслужити багатьох хворих. Найкращим виходом з подібної ситуації є адекватне планування ходу виконання своєї роботи таким чином, щоб у першу чергу завершити  термінові складні і відповідальні маніпуляції, а потім перейти до одночасного виконання більш простих і нетермінових.

Двоїста роль установки. Позитивна установка на вивчення якогось матеріалу допомагає сконцентрувати на ньому увагу і покращує якість запам’ятовування. Негативна установка затруднює хід основних психічних процесів у тому числі і запам’ятовування. Так буває, коли у довготривалій пам’яті залишаються неприємні спогади про образ і дії тієї або іншої людини, а тому засвоєння наступної інформації котра пов’язана з цією людиною утруднюється. Інколи характер хворих і деякі їх поступки викликають у оточуючих почуття антипатії. Проте медик повинен завжди пам’ятати, що перед ним, передусім, хвора людина і “витісняти” почуття антипатії або огиди з зони активної уваги.

Фактор мотивації. Людина завжди краще запам’ятовує те, що хоче виучити, ніж інформацію, яка їй не є цікавою. Зацікавлення впливає з потреб, які необхідно у себе розвивати. Якщо студент не має внутрішньої потреби стати медиком. навчання буде неефективним.

Принцип специфічності кодування. Інформація, котра зберігається у пам’яті, завжди тісно зв’язана з ситуацією у якій вона запам’яталась. Наприклад, студент розгублюється відповідаючи на практичному занятті або на заліку, хоч знає матеріал. Це значною мірою обумовлено тим, що підготовка до практичного заняття або заліку, проходить у спокійних умовах, а відповідь викладачу на тлі дії інших факторів різні рівні адреналіну, тонусу кори і підкірки, симпатичної і парасимпатичної нервової системи, стану психічної напруженості, втомленості, рівня тривожності і т.п.). Психологами встановлено, що відтворення матеріалу проходить краще за тих умов, у яких він вивчався, а у даному випадку зовнішні і внутрішні умови різні. Саме це стосується і деяких хворих з тривожними рисами характеру. Збираючись відвідати медичний заклад, хворий в умі детально “програє сценарій” розмови. А під час безпосереднього контакту з медиком може розгубитись і йому важко буде розповісти про свій стан.

Принцип “заглиблення у предмет заучування”. Матеріал запам’ятовується  тим краще, чим більше він зв’язаний з іншими фактами і вивчається у різних контекстах і під різними кутами зору. У цьому полягає смисл різних прикладів, які приводяться у лекціях так і у підручниках. Особливо цінними є приклади, які створює сама людина.  Чим більше ми вивчаємо предмет, тим більше ми його розуміємо і пізнаємо, чим глибше розуміємо тим він стає більш цікавим. Хворий стає тим ближчим для медика, чим більше він цікавиться ним у різних аспектах.

Роль контексту у запам’ятовуванні і осмисленні. Контекст, у якому засвоюється матеріал або проходить та чи інша подія інколи є більш  важливим ніж сама подія або інформація. Вивчаючи матеріал,  потрібно мати чітку уяву про його місце у загальному контексті, який визначається кінцевою метою і обставинами. Любу свою роботу медична сестра повинна розглядати у загальному контексті допомоги хворому. Тоді медична сестра нічого не забуде і буде виконувати свої обов’язки грамотно і своєчасно.

Принцип “природності і насилля”. Психологами встановлено, що ефективніше запам’ятовується те, що  засвоюється природнім шляхом у міру внутрішньої потреби за умови коли немає насилля над собою.  Дитина засвоює рідну мову без усякого насилля над собою. Раніше діти надзвичайно легко вивчали іноземні мови у гувернантів, значна частина яких зовсім не володіла місцевою мовою. Дитина не знає, що таке іменник, прикметник, дієслово і т.п. Вона задовольняє свою природну потребу у спілкуванні і просто починає розмовляти, а уже  у школі пізнає структуру і правила мови. У школяра мозок розвинений краще ніж у немовляти, проте вивчити йому іноземну мову здебільшого важко. В даному випадку потрібно себе заставити, включити систему довготривалої пам’яті, проявити бажання і силу волі. Любий тиск на психіку викликає внутрішній усвідомлений або неусвідомлений супротив.

  

Психологія мислення та інтелекту

       Мислення – це психічний процес узагальненого і опосередкованого відображення в нашій свідомості предметів і явищ реальної дійсності та їх взаємозв’язків, психічний процес, який полягає в розкритті зв’язків і залежності між предметами і явищами. Завдяки мисленню ми пізнаємо якості і властивості об’єктів, недоступні для безпосереднього сприймання органами чуття людське. Мислення словесне, тобто ми думаємо не безпосередньо образами, а словами, які означають ці образи або їх якості.

      Думаючи, людина використовує при цьому свій власний досвід і досвід інших людей, зафіксований у мові. Мова виступає при цьому не лише як засіб обміну думками, як знаряддя її формування. Мислення є опосередковане мовою людське пізнання об’єктивної дійсності. Воно є вищою формою прояву рефлекторної роботи мозку, його аналітико-синтетичної діяльності, яка забезпечує взаємодію двох сигнальних систем.

      Мислення це вища форма пізнання об’єктивної дійсності. Думки, якщо вони правильні, відображають явища природи і суспільства ширше, глибше, повніше, ніж їх живе споглядання. Практика дає змогу людині відокремлювати правильні думки від хибних, вона є критерієм їх істинності. “Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики - такий є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності”.

Мислення є основою свідомої діяльності людини.       Мислення необхідне для засвоєння знань. Надбані людьми і зафіксовані в книгах знання не можуть бути засвоєні без мислительної діяльності. Розвиток мислення має велике значення у загальному процесі формування особистості, її розумових та інших властивостей. Достатній або недостатній розвиток мислення, позначаються на тому, як особистість орієнтується в навколишній дійсності, у різних життєвих ситуаціях, як вона передбачає хід подій і результати своїх власних дій, як вона панує над обставинами і над собою.

      Існує низка операцій процесу мислення: порівняння, узагальнення, класифікація, аналіз, синтез, конкретизація, абстрагування, визначення причинно-наслідкових зв’язків, судження, умовивід(рис.4)

      Порівняння відіграє важливу роль в пізнавальній діяльності людини. Спостерігаючи якийсь незнайомий предмет, ми  порівнюємо його з баченими раніше предметами, виявляємо схожість або відмінність в якихось рисах або ознаках. На підставі схожості й узагальнення ознак об’єкта класифікують, наприклад, відносять їх до тваринного або рослинного світу. Внаслідок класифікації відбувається поділ наук, наприклад ботаніки, зоології. Класифікація – це розподіл і послідуюче об’єднання предметів або явищ (на основі властивих їм загальних ознак) більш загальним поняттям котре відображає класи тих або інших предметів або явищ.

Розумова операція, яка полягає в утвердженні або запереченні чого-небудь, основаних на відображенні зв’язку між предметами і явищами дійсності, або між їх ознаками називається судженням. Результатом судження є умозаключення.

      

Рис. 4.Операції мислення

Розрізняють дедуктивні, індуктивні, а також умозаключення по аналогії.

      Індукцією називається логічна операція, що веде від окремого поняття до загального. Наприклад на основі вивчення окремих симптомів визначають характерні синдроми, які допомагають встановити діагноз хвороби.

      Дедукцією називається логічна операція зворотного характеру – від загального до окремого. Найпростішим взірцем може бути такий умовивід. “Усілюди смертні, я людина, отже, я смертна”.

      Аналогія – це умозаключення, в якому висновок робиться на основі часткової подібності між явищами без достатнього аналізу усіхумов.Заключення по аналогії не є високо достовірним це лише вірогідність, яка потребує підтвердження  іншими доказами.

      Для правильної оцінки причинно-наслідкових зв’язків потрібно глибокий аналіз низки обставин. Аналізом називається розумовий процес поділу цілого на частини. Найпростішим прикладом його є вивчення анатомії людини, тобто розчленування тіла на частини, органи і тканини. З аналізом нерозривно пов’язаний синтез, тобто з’єднання у думці розрізнених частин у одне ціле, наприклад, у системи організму. Узагальнення – виділення відносно стійких, інваріантних властивостей предметів і їх відношення.

З процесом узагальнення властивостей предметів або явищ пов’язане абстрагування. Абстрагування – це виділення одних ознак і відновлення других. Щоб здійснювати процес мислення, необхідно не тільки розрізняти окремі властивості об'єктів, але і уявляти ці властивості окремо від самих об’єктів. Із того факту, що кожен предмет на земній кулі має певну масу, Ньютон вивів закон всесвітнього тяжіння і за аналогією дійшов висновку про взаємне притягання тіл в космічному просторі. Він пояснив явища відпливів і припливів в океанах притяганням місяця.

      Конкретизація – процес зворотній абстрагуванню. Це перехід від абстракції і узагальнення до конкретної дійсності.

      Мислення, що ґрунтується на причинно-наслідкових зв’язках називається каузальним. Однак треба бути дуже точним у визначенні поняття причина. Причиною треба вважати такий фактор, без якого дане явище, наприклад хвороба, настати не може. Причиною туберкульозу є мікробактеріятуберкульозу, хоч його  розвиток пов’язаний з цілою низкою обставин (погане харчування, авітаміноз, погані житлові, кліматичні умови і т.д.).

      Логічне мислення, яке враховує, крім основної причини, вплив на який-небудь процес різних умов називається кондиціональним. Кондиціональнемислення має в медицині велике значення при встановленні діагнозу, при лікуванні, профілактиці хвороб.

      Правильність результатів мислення завжди перевіряється практикою. Практика людини є особиста і загальнолюдська. І якщо частину наших  знань ми черпаємо з особистої практики (“вогонь обпікає”), то значно більшу частину наших відомостей ми отримуємо із загальнолюдського досвіду (“більшість імпортних продуктів є небезпечними для здоров’я”, або “нітрити і нітрати шкодять здоров’ю”).

     

Види мислення.

В залежності від змісту задачі, яка вирішується,  прийнято виділяти наступні види мислення: наглядно-дійове, наглядно-образне і теоретичне, або словесно-логічне.

Наочно-дійове мислення характеризується тим, що мислительна задача вирішується безпосередньо в процесі практичної діяльності. Наглядно-дійове мислення невід’ємне від сприйняття і оперує лише об’єктами і тими взаємозв’язками речей, які безпосередньо сприймаються. Воно невід’ємно зв’язане з прямим маніпулюванням з речами/ За допомогою такого роду мислення людина, як і тварина вирішує задачі споглядаючи на об’єкт і оперуючи з ними.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що мислительна операція вирішується на образному матеріалі. Зв’язок мислення з практичними діями хоч і зберігається, але не є таким безпосереднім, як при наглядно-дійовому. У порівнянні з наглядно-образним мисленням воно є більш складним, більш узагальненим. Це мислення є характерним для маленьких дітей. Зачатки цього виду мислення зустрічаються у вищих тварин.

Теоретичне (абстрактне, словесно-логічне) мислення характерне лише для розумово розвиненої людини і характеризується тим, що задача вирішується в словесно-понятійній формі. Цей вид мислення являє собою процес опосередкованого і узагальненого відображення людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях. В мислительній діяльності людини всі вище перераховані види мислення нерозривно  взаємопов’язані.

Типи мислення за стилем.

Розрізняють три основних типи мислення : стандартне, оригінальне і революційне.

      Стандартне, або “трафаретне” мислення зустрічається найчастіше. Воно відображає установлені віками загальновизнані істини. Наприклад, 2х2 = 4. Стандартне мислення зберігає основи здорового консерватизму, але практично нічого нового не приносить для прогресу.

      Оригінальне мислення є більш ефективним. Воно, в принципі, не змінює основні базові знання і фундаментальні положення, але розглядаючи об’єкт або явище з нової, недослідженої сторони допомагає оригінально рішити задачу, викликає підвищену цікавість, в певній мірі допомагає прогресу. Оригінально прочитана лекція, оригінально зроблена операція і т.п. приносить користь доповнюючі наші знання і уміння.

      Революційне (або “парадоксальне”) мислення корінним чином змінює сталі аксіоми і погляди. Це є мислення геніїв. Прикладами революційного мислення є еклідова  геометрія, теорія Коперніка, мораль І.Христа, економічне вчення К.Маркса,  теорія відносності Енштейна, релятивістська теорія тощо. Плодами революційного мислення нерідко користуються нащадки, бо сучасники інколи не розуміють генія.

Якості мислення (рис.5)

Самостійність мислення – вміння побачити нову проблему, поставити нове питання, а потім вирішити задачу своїми силами. Це вміння приймати рішення згідно з своїми поглядами.

Глибина мислення – ступінь проникнення в суть явища, процесу не задовольняючись констатацією окремих фактів.

Широта мислення – можливість людини постійно тримати під контролем значну кількість зв’язків між предметами, явищами.

Гнучкість мислення – вміння змінювати план дій, якщо він не задовільняє ті умови, які виникають в процесі рішення задачі. Критичність мислення – вміння вірно оцінити як об’єктивні умови, так і свою діяльність,

Рис.5.Якості мислення

при необхідності відмовитись від наміченого шляху, знайти інший спосіб вирішення задачі. Швидкість мислення – вміння швидко знаходити вірні, обгрунтовані рішення, реалізовувати їх при дефіциті часу. Економічність – вибір найбільш короткого шляху для формування понять, побудови умовиводів.

Зв’язок мислення з іншими сферами психіки.

      Мислення тісно зв’язане з усіма іншими психічними процесами і особистістю в цілому. Як центральний процес пізнання мислення базується на інформації, яку дають людині відчуття і уважне сприймання. Основним нейрофізіологічним механізмом мислення є асоціативні процеси, а запаси асоціацій обумовлені об’ємом пам’яті.

      Таким чином мислення значною мірою обумовлене функціонуванням усіх сфер психіки, фізичним і психічним станом людини і основними рисами особистості. Ось чому є справедливим твердження великого вітчизняного психолога С.Рубінштейна про те, що ! “Думає не мозок, а людина за допомогою мозку”. Ось чому майбутній медик, щоб правильно осмислити стан хворого або виробничу ситуацію і прийняти адекватне рішення повинен постійно дбати про свій психічний і фізичний стан, належний запас знань, умінь і навичок, а головне плекати в собі риси інтелігентності.

Інтелект

 Інтелект – це інтегральне поняття, яке включає запас знань і життєвий досвід, основні якісні характеристики мислення (кмітливість, швидкість, широту, самостійність, гнучкість і критичність), а також можливість поповнювати запас знань і правильно їх використовувати.

Інтелект і освіченість не є тотожними поняттями. Можна механічно “визубрити” науки, отримати диплом про відповідну (навіть вищу освіту( і залишитись посередністю в інтелектуальному плані. А можна не мати належної освіти і бути мудрою людиною з багатим життєвим досвідом, яких ми нерідко зустрічаємо серед сільських трударів. Їх життєвий досвід і мудрість розвинулись завдяки природній кмітливості.

       Ідеальним є стан, коли вроджена кмітливість поєднується з хорошою увагою, пам’яттю і належними якостями мислення. Якщо рівень кмітливості, здебільшого обумовлений природнім (вродженим) фактором,  то увагу, пам’ять і розумові здібності можна до певної межі тренувати. Як атрофуються без фізичного навантаження м’язи, так  без постійної роботи розтреновуються увага, пам’ять і розумові здібності. Проте шляхом тренувань можна підняти рівень інтелекту лише до певної межі.

      Недорозвиток інтелекту з дитинства називається олігофренією. Діти з легким ступенем розумової відсталості можуть навчатись у спеціальних навчальних закладах, з надто вираженим розумовим дефектом навчатись не можуть. Зниження рівня інтелекту внаслідок органічного ураження головного мозку називається деменцією.

Розрізняють сім основних первинних розумових потенцій:

здібність до рахунків, тобто здібність оперувати числами і виконувати арифметичні дії;

вербальний (словесний) запас і вербальну гнучкість, тобто легкість з якою людина може говорити, використовувати найбільш підходячі слова;

вербальне сприймання, тобто здатність розуміти усну і письмову мову;

просторове орієнтування, або здатність уявляти собі різні предмети і форми в просторі; пам’ять;

здібність до суджень з різних позицій;

швидкість сприймання подібності або відмінностей між предметами, зображеннями і явищами, а також їх деталей.

Становлення кожного з факторів інтелекту є індивідуальним. Воно залежить від здобутого об’єму знань і від особливостей мислення і дії. Ступінь розвитку кожного фактора залежить від вроджених задатків і можливості їх розвитку.

 

Основні риси творчої особистості:

Мислення творчих людей є незалежним і самостійним;

Творчі особистості не бояться показатись смішними, коли вивчають і пропонують незвичні для решти людей способів рішення питань;

Творчій людині, як правило, не легко увійти в життя любої соціальної групи, хоча вона є відкритою для навколишніх і користується відповідною популярністю (деякі сприймають його як оригінального дивака);

Як правило творча людина мало догматична і його уявлення про життя і суспільство, а також про смисл власних вчинків можуть бути досить неоднозначними;

Для творчої особистості є характерним довірливість і прагнення об’єднати дані із різних областей науки і практики.

Творчі люди здебільшого зберігають дитячу властивість живо і образно сприймати навколишню дійсність, їх сприймання світу постійно обновлюється і доповнюється;

Творчі люди мислять ніби забавляючись, Вони без видимої напруги породжують нові незвичні ідеї.

Творчість і соціальна адаптація дітей.

Психологами вивчався зв’язок між інтелектом і творчими здібностями серед дітей 11-12 років.

1.Діти першої групи (з високими рівнями творчості і інтелекту) впевнені у своїх можливостях. Вони здебільшого добре контролюють свої поступки і в той же час залишаються в своїх діях вільними. В залежності від обставин вони можуть легко переходити від дитячого до дорослого стилю поведінки. Вони добре інтегруються у суспільстві і проявляють великий інтерес до всього нового, не бояться ярлика “баламутів”.

2. У дітей з високим рівнем інтелекту, але слабим творчими здібностями вся енергія спрямована на досягнення успіху. Люба невдача сприймається ними як катастрофа. Саме цьому вони найчастіше уникають ризику і не люблять висловлювати свою думку, обмежуючись лише відповідями на запитання. Для всіх їх вчинків характерною є стриманість, котра не дає їм можливості відкритись своїм приятелям, а тому вони завжди “відгороджені” від них. Для них є характерним почуття неспокою, коли вони самі оцінюють свою діяльність або можливі наслідки своїх дій.

3. Діти з низьким рівнем інтелекту але високим творчим потенціалом є в традиційній системі шкільного виховання найбільш нещасливішими. Вони постійно відчувають страх із-за протиріч між своїми власними живими, але незрілими уявленнями і вимогами школи, які вони ніяк не можуть успішно виконати. Усвідомлення цього недоліку приводить до того, що у них розвивається “комплекс неповноцінності” і зневіра в свої можливості. Вони роздратовують учителів тим, що не можуть зосередитись і це приводить їх до ще більшої ізоляції. На відміну від дітей першої групи вони особливо бояться оцінити своїх поступків або відповідей і почувають себе комфортно лише тоді, коли у них  є можливість вести себе з власним ритмом діяльності і відповідно з власною фантазією.

4.Діти з низьким рівнем інтелекту і творчих здібностей є найбільш адаптованими і задоволеними своєю участю (по крайній мірі зовні). Вони вірять в свої можливості і компенсують недолік інтелекту достатньою кількістю соціальних контактів, або повною пасивністю.

      Таким чином, в умовах звичайного виховання з елементами примусу найгірша адаптація є вірогідною у дітей другої і третьої груп.

Отже, мислення – це передусім психічний процес самостійного пошуку й відкриття суттєво нового, тобто процес опосередкування та узагальнення відображення дійсності під час її аналізу й синтезу, що виникає на основі практичної діяльності й досвіду. Інакше кажучи, це узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної і теоретичної діяльності індивіда, засіб творчості особистості. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує саме за допомогою мислення – вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності.

Мислення, емоції та поведінка тісно переплітаються між собою, взаємовпливають одне на одне, змінюючи наше життя. Тому наші думки, індивідуальний спосіб сприйняття дійсності, характер мислення іноді допомагають нам, а іноді пригнічують. Перспективною є така модель мислення, в основі якої перспективні емоції, прийняття життя таким, яким воно є, з усім спектром бажаних і небажаних його проявів.

 

Інтелект

В аналізі мислення важко обійтися без понять "інтелект" та "інтелектуальні здібності". Словом "інтелект" (від лат. розуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей. Існують різні тлумачення цього поняття, зокрема, його ототожнюють із мисленнєвими операціями, зі стилем та стратегіями розв'язання проблемних ситуацій, зі здатністю до учіння та пізнання, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до наявних обставин життя. Більшість психологів схильні думати, що є три типи інтелекту: генетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що підлягає тестовій оцінці. Частина психологів, об'єднуючи прояви інтелекту в поведінці (оперування абстракціями, здатність вчитися, адаптуватися до обставин тощо), називають його загальною здатністю до переробки інформації.

Структура інтелекту дуже складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних (за змістом) та за результатами інтелектуальної діяльності (Дж. Гілфорд). Виходячи з цих трьох вимірів, Дж. Гілфорд створив кубічну модель і вдався до спроби визначити кожну зі 120 здібностей. Тип інтелекту визначають за перевагою якоїсь комбінації з цих варіантів. Для найбільш загальних характеристик використовують поняття конкретного практичного, абстрактного, потенційного та набутого інтелекту.

М.О. Холодна, спираючись на структурно-інтегративний підхід, дійшла висновку, що інтелект - це форма організації індивідуального ментального (розумового) досвіду. На її думку, критерії розвитку індивідуального інтелекту слід шукати в особливостях того, як людина сприймає, розуміє та пояснює те, що відбувається.

Оцінювання рівня інтелектуального розвитку здійснюють на основі співвіднесення реального хронологічного віку дитини з її "розумовим віком". Показником розвитку інтелекту є "коефіцієнт інтелектуальності", який скорочено позначають IQ. Цей показник знаходять співвідношенням:

 Середнє значення 1(2 відповідає 100 балам, найнижчі можуть наближатися до 0, а високі - 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення - 16 балів у кожний бік. У кожного третього IQ перебуває між 84 і 100 балами, і така сама частина (34%) - з показниками від 100 до 116 балів. Дві інші частини людей (у кожній по 16%) розглядаються як крайні групи з низькими (від 10-84) і високим інтелектом IQ від 116-180).

Дефектологи, психіатри і психологи використовують термін олігофренія, що означає вроджену недорозвиненість інтелекту. Олігофренію відрізняють від набутої недорозвиненості інтелекту, яку називають деменцією.

Найважчою формою олігофренії є ідіотія, яку характеризує IQ = 20. Середній її рівень називають імбецильністю (IQ = 20-50). Словесний запас імбецилів до 300 слів. їх можна навчити орієнтуватися в життєвих ситуаціях, вони схильні до наслідування, потребують опіки.

Дебільністю називають легко виражену "недоумкуватість" (IQ більше 75%). Вона помітна не відразу, а в процесі початкового навчання. Показником вияву цього явища є нездатність до абстрактного мислення. Дебіли не розуміють переносного смислу прислів'їв, метафор. Точні дані про дебілізаціюсуспільства жодна країна дати не зацікавлена. У США, у Східній Азії, де дебілізм є національною трагедією, признається нормою легка його форма, і максимально скорочується в загальноосвітніх школах навчальний матеріал, для засвоєння якого необхідно виявити здатність до абстрактного мислення.

Олігофренія - це затримка розвитку інтелектуальної сфери, що виникає під впливом спадкових, внутрішньоутробних несприятливих факторів або перенесених у ранньому дитинстві захворювань. Вона характеризується передусім різним ступенем розумової недорозвиненості. Враховуючи порушення психічного розвитку, олігофренію поділяють на три форми: дебільність, імбецильність, ідіотію.

Дебільність - легкий ступінь олігофренії, характеризується примітивністю суджень і умовиводів, недостатньою диференціацією емоцій. У поведінці хворі нестійкі й безініціативні, не здатні до творчості, мають підвищену навіюваність, схильні до наслідування оточуючих. Оскільки засвоїти програму середньої школи вони не можуть, їх навчають у спеціальних школах, де вони оволодівають певним запасом знань і набувають навичок трудової діяльності.

Імбецильність - форма олігофренії, яка посідає середнє місце між дебільністю та ідіотією, характеризується сповільненим і непослідовним мисленням.

Навчити хворих рахувати, писати і читати можна лише в дуже невеликих межах. Так, вони можуть писати окремі слова, а речення скласти їм не під силу. Рахують у межах двох десятків. Рухова сфера у них іноді відповідає нормі. Шляхом наполегливого навчання хворих можна навчити простих дій, охайності, виробити в них елементарні трудові навички. Але їх трудова діяльність повинна перебувати під постійним контролем.

Ідіотія - найтяжча форма олігофренії, характеризується практичною відсутністю психічних реакцій і мовлення. Особи, які страждають на ідіотію, не піддаються навчанню, не здатні обходити себе, бо не відрізняють їстівне від неїстівного. їх не можна пристосувати навіть до найелементарнішої трудової діяльності, тому вони постійно перебувають у спеціальних інтернатах або відповідних відділеннях психіатричних лікарень.

Слабоумство (деменція), на відміну від олігофренії, є стійким збідненням і спрощенням психічної діяльності, що характеризується зниженням пізнавальних процесів, збідненням емоцій і порушенням поведінки; виникає у пізньому періоді життя під впливом патогенних факторів (енцефаліт, атеросклероз судин головного мозку та інші органічні ураження). Слабоумство залежно від клінічних виявів поділяють на тотальне (глобальне, або дифузне) і парціальне (лакунарне).

Тотальне слабоумство виявляється у порушенні психічної діяльності, стиранні індивідуальних якостей особистості. Хворі стають нетактовними, некритичними до своїх вчинків, втрачають основні морально-етичні властивості особистості. Спостерігається найчастіше при прогресивному паралічі і старечому слабоумстві.

Парціальне слабоумство - слабоумство з невираженими симптомами випадіння пам'яті, інтелекту, емоцій при наявності усвідомлення захворювання, а в ряді випадків із збереженням критичного ставлення до свого стану. У хворого ускладнюється процес утворення понять. Парціальне слабоумство породжується порушеннями мозкового кровообігу, сифілісом, черепно-мозковими травмами.

 

Найпоширенішою класифікацією в сучасній психології є так звана трійка — виділення трьох видів мислення за його формою наочно-дійове (практично-дійове), образне (наочно-образне) та словесно-логічне (або поняттєве, вер­бальне, дискурсивне, теоретичне). Ці види мислення подаємо в тій послідовності, в якій вони розвиваються в людини як у філогенезі (тобто історично), так і в онтогенезі (тобто в індивідуальному розвитку)

Мисленнєва задача при наочно-дійовому мисленні розв'язується безпосередню в процесі діяльності. Саме з цього виду почався розвиток мислення в людини (коли розумова діяльність ще не відокремилася від предметно-практичної). З цього ж виду починається розвиток мислення в дитини.

Розрізняється також теоретичне і практичне мислення, або теоретичний і практичний інтелект. Ці види мислення виділяються за типом розв'язуваних задач і відповідних структурних і динамічних особливостей Практичне мислення спрямоване на вирішення практичних задач, або перетворення практичних ситуацій. Основна мета практичного мислення — підготовка фізичного перетворення дійсності: постановка мети, складання планів, проекту, схеми. Інакше кажучи, йдеться про мисленнєвий акт, що дає практично ефективний результат.

Інколи практичний інтелект пов'язується з вирішенням задач переважно з допомогою практичних дій (а не образних і вербальних, які, звичайно, не можуть бути виключені цілком, але їхня вага порівняно менша). Власне, йдеться про перевагу наочно-дійового мислення у практичному інтелекті, переважне використання матеріальних і матеріалізованих засобів розв'язування задач (реальних об'єктів, засобів праці, знаково-символічних об'єктів — формул, алгоритмів, планів, креслень тощо) та відповідні дії з ними.

Що ж до теоретичного мислення, то вище ми вже від-диференціювали його від емпіричного. В цій же дихотомічній класифікації теоретичне мислення виступає як процес пізнання і створення законів, правші. Продукт теоре­тичного мислення, — це, скажімо, періодична система Менделєєва.

Одна з важливих характеристик практичного мислення — його протікання в умовах дефіциту часу.

Практичне мислення, як правило, відбувається в ситуації коли прийняття рішення тісно злите, майже збігається з його втіленням у життя. Найяскравіший приклад — прийняття рішення полководцем, проаналізоване Б. М. Тепловим у його відомій праці «Розум полководця» (1943). У практичному інтелекті, за Б. М. Тепловим, виявляються єдність і нерозривний зв'язок мислення суб'єкта та його волі (як сукупності сили характеру, енергії й рішучості, здатності приймати «непопулярні» рішення і брати на себе відповідальність за них). Прикладів такої поведінки дуже багато в сучасній історії, однак ми слідом та Б. М. Тепловим наведе­мо класичний: коли Кутузов у 1812 р. залишив Москву, це було зроблено супроти думки як царя, так і більшості армій.

Для діяльності оператора великих систем управління характерний особливий тип практичного мислення —так зване оперативне мислення. Воно протікає, як правило, в напружених, екстремальний умовах. Під оперативним мисленням розуміється розв'язування практичних задач на базі моде­лювання оператором об'єктів діяльності, в результаті чого формується модель наступних дій (план), що забезпечує досягнення поставленої мети (В. Н. Пушкін).

Специфічними особливостями оперативного мислення виступають єдність процесів сприймання й осмислювання ситуації, яка здебільшого змінюється дуже швидко, збіг у часі прийняття рішення та його виконання, жорстко детер­міновані часові межі Оперативне мислення пов'язане з пе­реживаннями щодо відповідальності  рішення, яке приймається, і тому вимагає великого емоційно-вольового напруження.

Як бачимо, всі ці особливості певною мірою характерні й для практичного мислення взагалі. Принциповою рисою саме оперативного мислення є велика кількість і значущість операцій декодування. Останнє зумовлене тим, що оператор не може безпосередньо сприймати стан системи, яка підлягає управлінню (скажімо, АЕС). Він отримує всю необхідну інформацію за допомогою інформаційної моделі, тобто в закодованому вигляді. Декодування інформації вимагає від оператора великої мисленнєвої активності.

Саногенне мислення є одним з ефективних засобів розв'язування психотравмуючих проблем, який базується на свідомій їх постановці та розгляді, свідомому рефлексивному аналізі власних емоцій та емоціогенних (стресогенних) факторів. Згідно з «принципом єдиного інтелекту» Б. М. Теплова, всі проблеми, які вирішує людина, незалежно від їх специфіки розв'язуються за допомогою єдиного інтелекту. Отже, саногенне мислення — важливий компонент інтелекту людини, який відіграє принципову роль у розв’язанні власних, внутрішніх проблем особистості.

Саногенне мислення можна вважати одним з варіантів більш широкого поняття, такого як позитивне мислення (М. Мольц). Ідеться про створення й постійну підтримку, підкріплення позитивного образу власного «Я» внаслідок впливу успішних учинків і загалом життєвих успіхів. На думку М.Мольца, всі наші дії, почуття, вчинки, навіть здібності узгоджуються з цим образом власного «Я» через як свідомі, так і підсвідомі механізми саморегуляції Саме тому так важливо, щоб цей образ був позитивним і не руйнувався в разі невдачі або інших помилок у поведінці, діяльності, навіть у житті.

Завдяки принципам позитивного мислення ніколи не буває пізно змінити уявлення про себе, створити цілісний позитивний образ власного “Я”, і тоді життєві проблеми, в тому числі психотравмуючі, узгоджуючись із цим новим образом, розв'язуються легко, без надмірних зусиль Однак для створення й підтримки позитивного образу власного «Я» необхідні такі риси інтелекту, як творче мислення й творча уява, тобто творчий механізм (М.Мольц).

Дискурсивне, аналітичне (або логічне) мислення відрізняють від інтуїтивного за такими трьома ознаками: часова (період протікання процесу), структурна (поділ на етапи) та рівень протікання (усвідомленість або неусвідомленість). Аналітичне мислення розгорнуте в часі, має чітко виражені етапи, значною мірою представлене у свідомості мислячої людини. Інтуїтивне мислення протікає досить швидко, згорнуто, не має чітко виражених етапів, мінімально усвідомлене. Висока швидкість мисленнєвих процесів за штативного мислення принципово змінює і якісні його особливості, ви­користовувані психологічні механізми.

За ступенем новизни одержуваного в ході мисленнєвої діяльності продукту відносно вихідних знань суб'єкта розрізняються мислення творче (або продуктивне) та мислення репродуктивне. Творче мислення разом із творчою уявою — це психологічна основа людської творчості, джерело інновацій у всіх сферах діяльності людини.

Існує думка, що будь-яке мислення є продуктивним, творчим процесом, який завжди відкриває і прогнозує щось суттєво нове. Такої думки дотримується, зокрема, А. В. Брушлінський. Його обґрунтування пов'язане з розумінням функції психічного як відображення безперервних змін зовнішнього світу, які неможливо заздалегідь і цілком передбачити.

Нарешті, дослідження на межі психології й психіатри, Необхідність вирішення психотерапевтичних проблем, якими, на жаль, так насичене сучасне життя, дали поштовх до ще одного поділу видів мислення на реалістичне й аутичне. Перше спрямоване на зовнішній світ, відображає його й керується його реальними законами, а друге майже не залежить від дійсності, логічних законів і керується не ними, а бажаннями людини, або, інакше, її афективними потребами. Під афективними потребами розуміють звичайно прагнення людини отримувати насолоду й уникати неприємних переживань. Ослаблення логічного мислення приводить до переваги аутичного, з іншого боку, аутичне мислення в дитини є природженим, а логічне, як уже зазначалося, набувається завдяки досвідові.

Декілька слів про принцип єдиного інтелекту та професійне мислення.

Усі наведені види й типи мислення неодмінно співіснують в інтелекті дорослої людини, взаємодоповнюючи один одного. Залежно від конкретної мети діяльності й задачі, що розв'язується, той чи інший тип мислення може превалювати, переважати або в даний конкретний момент, або в певній професійній діяльності. Однак мислить суб'єкт, і всі задачі, які стоять перед ним, він вирішує завдяки своєму інтелектові. Вже згадуваний «принцип єдиного інтелекту» Б. М. Теплов формулює таким чином: «інтелект у людини єдиний і єдині основні механізми мислення, однак відрізняються форми мисленнєвої діяльності, оскільки відрізняються задачі, які стоять у тому або іншому випадку перед розумом людини».

Принцип єдиного інтелекту мас важливе значення для з'ясування сутності професійного мислення. Поняття «професійне мислення» широко застосовується в другій половині XX ст. у зв'язку з об'єктивною інтелектуалізацією праці, потребою у формуванні в професіонала (інженера, лікаря, вчителя, агронома, економіста та ін,) мислення, яке дає змогу оновлювати знання, підвищувати кваліфікацію, кри­тично мислити й знаходити нові оригінальні засоби розв'язування професійних задач, добре орієнтуватися в потоці різноманітної інформації, переборювати «нештатні», екстре­мальні ситуації. Дуже важливою є здатність суб'єктивно інтелектуально насичувати власні трудові процеси, тобто вбачати, виділяти проблеми в трудовій діяльності й творчо розв'язувати їх. Останнє властиве новаторам, раціоналізаторам, винахідникам, котрі, як правило, бачать проблеми там, де їх не помічають інші професіонали.

Залежно від характеру діяльності відбувається подальша диференціація професійних типів мислення. Так, у художньому мисленні розрізняють мислення музичне, сценічне, поетичне, композиційне та ін. У галузі інженерно-технічної діяльності, де функціонує технічне мислення, воно реалізується і як оперативне мислення щодо керування великими системами, і як конструктивне мислення, і як інженерне. Виділяють також юридичне, педагогічне, медичне (клінічне) мислення тощо.

      Отже, професійне мислення — це інтелектуальна діяльність щодо розв'язування професійних задач. Оскільки специфіка професійної діяльності зумовлена особливостями задач, що їх розв'язують різні спеціалісти, то якість професійної діяльності, або рівень професіоналізму, залежить від типу мислення Високий рівень професіоналізму пов'язаний з теоретичним (не емпіричним), творчим, часто інтуїтивним мисленням і розвиненим практичним інтелектом. Підготовка професіонала вимагає обов'язкового аналізу специфіки професійних задач і стратегії їхнього розв'язування, оскільки процес мислення полягає в розв'язуванні тих або інших задач.

Специфічність професійного мислення здебільшого пов'язана з орієнтуванням фахівця у предметі своєї діяльності, а також з використовуваними знаряддями, засобами впливу на цей предмет, тобто технологічним боком професійної діяльності. Дослідники підкреслюють зв'язок предметного змісту й технології професійної дії з формами й логікою професійного мислення. Специфічний предмет ніби «диктує» спосіб його осмислення.

Велике значення для професійного мислення мас «почуття» матеріалу, партнера, супротивника, дії, більше того, «почуття» проблемної ситуації, яка ще не виникла, але може виникнути в професійній діяльності. Ясно, що це «почуття», незважаючи на таку назву, базується не на сприйманні або емоціях, а па комплексній скоординованій роботі всіх інтелектуальних структур, згорнутому, автоматизованому мисленні, яке миттєво обробляє всі дані, що отримують органи чуттів, пропонує пам'ять, виділяє увага відповідно до потреб особистості (особистісних смислів). Тому в даному разі можна безумовно говорити про професійний інтелект.

Зазначене вище почуття слугує основою для вибору адекватних засобів і способів розв'язування професійних задач. Так, професіонали високого класу часто відчувають предмети й знаряддя діяльності як «свої власні органи», як продовження свого тіла Хірург, який зондує рану, сприймає зонд як продовження своєї руки, і кілець зонда, яким він шукає кулю, для нього є «відчутним». Досвідчений машиніст відчуває поїзд у русі весь, до самого останнього вагона. Професіонали не тільки відчувають, а й на основі якихось не завжди усвідомлених ознак прогнозують, передбачають виникнення проблемної ситуації (незвичний запах або шум у машині, літаку, якісь риси поведінки хворого, учня та ін.).

 

Уява

Людина здатна відображати не тільки зафіксовану у пам'яті інформацію. Враховуючи минулий досвід, екстраполюючи себе в майбутнє, вона може намалювати його в своїй уяві з окремих знань, наприклад, майбутнє людства або образ людини, якої ніколи не бачила.

Уявлення - це узагальнений та відвернений відбиток сприйнятого предмета, явища. І. М.Сєченов називав уявлення "середніми результатами почуттєвого знання про предмет".

У психології уявлення визначається як образ предмета або явища, відтворення свідомості на основі минулих вражень або завдяки уяві, тобто образу раніше сприйнятого предмета або явища, а також образу, створеного творчою уявою.

Фізіологічно виникнення уявлень можна пояснити як дію визначеного подразника, що зафіксований у процесі сприйняття у корі головного мозку, та у наступному цей перший умовно-рефлекторний зв'язок може оживлятися, відновлюватися, у результаті чого виникає образ раніше сприйнятого об'єкта, тобто уявлення.

Являючись узагальненням конкретних предметів, уявлення може бути узагальненням цілого класу видів предметів, тобто це не елементарне явище, а явище, що характеризує більш високий рівень роботи мозку людини. Уявлення - вища форма відбитка у вигляді наочно-образного знання, воно є перехідним щаблем від сприйняття до абстрактно-логічного мислення.

Уявлення поділяються на зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові. Часто різноманітні уявлення з'єднуються, створюючи синтетичний образ. Багато в чому уявлення визначаються інтелектуально-мнестичними особливостями особистості. Зустрічається, хоча й рідко, здатність до відтворення у всіх деталях образів предметів, що не діють у даний момент на аналізаторі. Цей феномен називається ейдетизмом і частіше зустрічається у дитячому віці.

Уява - це процес побудови образів предметів і явищ на основі попереднього досвіду. Вона істотно відрізняється від образної пам'яті. Образи уяви людина створює сама, вони є результатом сприймання. Таким чином, уява - психічний процес, що може створювати на основі прямого (або опосередкованого) мислення, пам'яті відбиття світу, нових думок, образів предметів і явищ.

Якщо перед людиною стоїть завдання відтворити образи об'єктів, подій, які були представлені у її свідомості раніше, то тут задіюються процеси пам'яті. Але якщо стоїть завдання створити нові образи або по-новому їх поєднати, то тут включається діяльність процесу мислення. Образи уяви створюються тільки шляхом переробки окремих сторін образів, які вже представлені у реальній дійсності. Наприклад, образи героїв фантастичних фільмів якоюсь мірою відтворюють свої прототипи, які реально існують. А того вигляду, в якому ці образи представлені у кінострічці, вони набули шляхом переробки вихідного матеріалу і доповненням його необхідними деталями, у процесі діяльності уяви.

Форми уяви

Аглютинація - об'єднання у створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів.

Прикладами аглютинації є образ кентавра, образ крилатої людини в малюнках північноамериканських індіанців, образ давньоєгипетського божества (людина з хвостом і головою тварини).

Гіперболізація - надмірне перебільшення реального об'єкта або окремих його частин чи їх кількості.

Схематизація - згладжування відмінностей між порівнюваними об'єктами.

Типізація - уявне виділення суттєвого, що повторюється в однорідних образах.

Загострення - уявне підкреслення окремих ознак реального об'єкта.

Перенесення ознак - наділення образів нехарактерними ознаками.

На діяльність уяви великий вплив мають емоційно-вольові фактори, що діють на особистість. Уявлення бажаної мсти може викликати у людини позитивні емоційні почуття, що може вивести людину з негативного стану.

У процесі побудови образу уяви функціонує кілька прийомів - гіперболізація, применшування, схематизація, вміщення предмета в незвичайну обстановку, комбінація (аглютинація) тощо.

Шляхом гіперболізації і применшення створювалися герої роману Свіфта - велетні і ліліпути. Шляхом відкидання, пропускання тих чи інших частин сприйнятого образу створюються схеми, карти місцевості. Нові образи виникають також, коли людина уявляє предмет поза звичайною обстановкою, наприклад, кораблі в повітрі.

Образи уяви можуть з'явитися шляхом комбінації (аглютинації) вже існуючих образів. За допомогою такого механізму уяви люди створили образ кентавра, об'єднавши образи людини і коня. Іноді приєднуються до образу предмета які-небудь не притаманні йому частини, наприклад, Янус із двома обличчями.

Прояви уяви спостерігаються вже в ранньому віці дитини. Правда, уяві дітей дошкільного віку часто властива недостатня здатність розрізняти образи реального і уявлюваного. Роль уяви в дитячому віці тонко підмітив К. І. Чуковський. Він описав дитину, якій батьки не розповідали казок і тим самим не задовольняли її потреби в уяві. Дитина сама придумувала їх.

У старшому дошкільному віці виражена більш цілеспрямована уява. Потім, з набуттям людиною досвіду, з кожним роком роль фантазії в житті для неї зростає. Без уяви навряд чи можлива творчість письменника, композитора, вченого. Вони, по суті, "бачать" уявний образ. Справжній письменник завжди переживає успіхи і невдачі своїх героїв. Наприклад, Ч. Діккенс закінчив роман "Лавка старожитностей" смертю героїні. Він писав, що уявна смерть настільки вразила його, що він майже почував себе вбивцею. Важливу роль уява відіграє в процесі наукових відкриттів.

Фізіологічною основою уяви прийнято вважати розбиття на елементи існуючих нервових зв'язків та об'єднання їх у нові системи. Таким чином виникають образи, що не збігаються з попереднім досвідом, але й не відірвані від нього.

Велику фізіологічну роль у процесі уяви відіграє гіпоталамолімбічна система головного мозку. Враховуючи особливості даної системи, яка відповідає за діяльність уяви, можна зазначити, що уява впливає також і на органічні процеси, наприклад, функціонування ендокринних залоз, діяльність внутрішніх органів, обмін речовин тощо. Уявлення про різні психічні хвороби може спричинитися до того, що практично здорова людина почне помічати у себе симптоми, існування яких сама ж спочатку уявляла.

Відомий психолог і нейрохірург О. Р. Лурія описав надзвичайний експериментальний факт:

"Досить було Ш. що-небудь уявити собі або, як він говорив, побачити, і ми могли спостерігати дивовижні зміни, що відбулися в його тілі У спеціальних дослідах... ми могли бачити, як він підвищував температуру лівої руки на 1,5 градуса; для цього йому досить було "побачити", що його права рука лежить на плиті, а в лівій він тримає шматок льоду. Без великих зусиль він прискорював ритм роботи серця (уявляючи, що біжить за трамваєм) або сповільнював його (бачив, ніби спокійно лежить у ліжку); в нього спостерігалися явища депресії а-ритму на електроенцефалограмі, коли він, сидячи в темноті експериментальної камери, починав бачити яскравий пучок світла. Він міг переносити видалення зуба без наркозу, бо бачив, що в кріслі сидить інший і тому, іншому, а не йому рвуть зуб".

Психологи виділяють такі види уяви, як довільна, мимовільна, репродуктивна і творча.

У людини уява може виникати довільно і мимовільно. Довільна уява виявляється, коли в людини образи та ідеї виникають у результаті вольових зусиль або поставленої цілі. В ході її проявів процес уяви контролюється і направляється самою людиною. В основі цього процесу лежить вміння довільно викликати чи змінювати потрібні образи. Тому довільна увага, як правило, є активним процесом перетворення образів.

Хірург, готуючись до складної операції, створює її картину. При цьому він намагається творчо опрацювати досвід інших хірургів, нові досягнення науки.

Уява називається мимовільною, коли створення нових образів нс спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події.

Уява залежно від досвіду, знань, здібностей, особливостей розуму та інших особистісних властивостей людини збагачує практику, у ній же вона проходить перевірку.

Репродуктивна уява полягає у створенні нових для людини предметів або явищ, що нагадують ті, які людина коли-небудь бачила, або у відтворенні образу за словесним описом предмета чи кресленням. Репродуктивна уява прагне для точного відтворення образу; вона широко використовується в різних видах діяльності. На відміну від репродуктивної, при творчій уяві людина створює образи предметів, яких вона ніколи не бачила, наприклад, образ снігової людини.

Особливою формою творчої уяви є мрія. У мріях людина створює образи бажаного майбутнього. Мрія в житті людини відіграє важливу роль. У зв'язку з цим Д. І. Писарєв зазначав, що коли б людина була зовсім позбавлена здатності мріяти, коли б вона не могла зрідка забігати вперед і споглядати своєю уявою в цільній і закінченій картині те саме творіння, яке щойно починає складатися під її руками, - тоді аж ніяк не можна було б зрозуміти, яка спонукальна причина змушує людину розпочинати і доводити до кінця обширні та втомлюючі роботи в галузі мистецтва, науки і практичного життя.

Здатністю мріяти люди володіють у різній мірі. Крім того, індивідуальні відмінності людей проявляються в тому, наскільки мрія пов'язана з реальністю, з її здійсненням. В одних випадках мрії спонукають людину до активної діяльності, в інших - залишають її пасивною, у світі мрій. У подібному стані можуть перебувати як здорові, так і хворі люди. Якщо в нормі людина "купається в мріях" через свою бездіяльність, то в патології це результат зміни психіки під впливом захворювання.

Мимовільна уява - більш проста форма створення образів. Тут вони виникають без спеціальних вольових зусиль людини. Так, дивлячись на хмари, ми іноді мимовільно бачимо цікаві зображення: поїзд, що рухається, різних звірів, людину тощо.

Мимовільна уява характеризується пасивністю процесу своєї діяльності. Зв'язок потреб особистості та пасивної мимовільної її уяви виражається в феномені людського марення.

Яскравого представника цієї категорії людей змалював Гоголь в образі Манілова. Майже весь свій час Манілов витрачав на приємні, але безпідставні марення. Він ніколи не намагався здійснити ці марення. У цьому ілюзорному житті йому все вдавалося, він був шанованою людиною, на що не міг претендувати в реальному житті.

Найбільш яскравими проявами мимовільної пасивної уяви, при послабленій роботі свідомості та її розладах, являються галюцинацій

Однім із проявів поглиблення або розширення уяви виступає процес фантазії. Фантазія глибше і яскравіше розкриває процес побудови образа об'єкта. Фантазії притаманні всім людям, тільки в різних формах їх прояву, і залежать від віку та ступеня розвитку особистості. Враховуючи це, можна виділити ряд окремих видів фантазій - дитячі, науково-пізнавальні, сексуальні.

Емоції та почуття

ЕМОЦІЇ - особливий клас психічних станів, які відображають ставлення людини до навколишнього світу, до інших людей, до самої себе та до результатів своєї діяльності.

Види емоцій

Примітивні (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Вищі - переживання, які виникають на ґрунті задоволення духовних потреб.

Позитивні - емоції, що пов'язані із задоволенням потреб.

Негативні - емоції, які викликають почуття незадоволення і вимагають зміни ситуації.

Стенічні - емоції, які підвищують життєдіяльність людини, посилюють активність.

Астенічні - емоції, які пригнічують життєдіяльність організму, знижують енергію суб'єкта.

Властивості емоцій

Полярність - вказує на можливість зміни будь-якої емоції, на її протилежність (задоволення - незадоволення; радість - горе; любов - ненависть).

Інтегральність - домінування відносно інших станів та реакцій, охопленість всього організму. Зв'язок із життєдіяльністю організму: з органами кровообігу, дихання, травлення, залоз внутрішньої та зовнішньої секреції.

Амбівалентність - одночасне переживання протилежних емоцій (сльози радості, муки творчості).

Інтенсивність - властивість, яка свідчить про ступінь вираженості емоційного явища.

Тривалість емоційних явищ характеризується часом їх існування. Активність - здатність емоцій стенічним (підсилюючим) або астенічним (пригнічуючим) чином впливати на діяльність.

Глибина емоційних явищ залежить від того, якими подіями - пересічними чи життєво важливими - вона викликана, а також від того, в якому зв'язку між собою перебувають ці явища.

Емоції і почуття, так само як і психічні процеси, забезпечують відображення та пізнання навколишнього світу. Але, на відміну від сприймання, пам'яті, мислення, емоції і почуття відбивають реальну дійсність у формі переживань. Пізнаючи світ, людина по-різному сприймає предмети і явища. Одні події викликають захоплення, інші - печаль, гнів тощо(рис.6). Захоплення, гнів, радість - все це прояви суб'єктивного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ, емоційні переживання її. Отже, емоції - це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують їх задоволення, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні - негативні.

 

Рис.6. Міміка як вияв емоційного стану особистості

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб. Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їх життєвого значення.

Позитивні емоції-реакція психіки на задоволену потребу: радість, насолода, задоволення тощо.

Негативні - наслідок незадоволеної чи недостатньо задоволеної потреби: сум, гнів, страх тощо.

В нейтральних емоціях немає безпосереднього зв'язку між ступенем задоволення потреби та реакцією психіки: інтерес, здивування.

Стенічні емоції - ті, що посилюють активність, пожвавлюють людину, спонукають її до діяльності: радість, гнів тощо.

Астенічні - ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують: сум, горе.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану ставлення до ситуації та об'єктів, що зумовлюють переживання, почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними і називаються захопленнями та пристрастями.

Почуття - одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі і постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативними. Структура почуття складається не лише з емоцій, а й з більш узагальненого ставлення людини, пов'язаного з розумінням, знанням. Тісний зв'язок почуттів з емоціями виявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається і розкривається через конкретні емоції.

Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються контрастно в таких напрямках:

1) задоволення (приємне переживання);

2) незадоволення (неприємне переживання);

3) подвійне (амбівалентне);

4) невизначене ставлення до дійсності. При цьому людина перебуває в сильному напруженому стані.

У людини, яка відчуває, наприклад, скорботу, гнів, радість, інші емоційні переживання, відбуваються різні зміни нс лише в діяльності внутрішніх органів, а й у зовнішньому вигляді (міміка, пантоміміка тощо). Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії, як правило, розкривається почуттєва сфера особистості. Як бачимо, тут не треба вивчати почуття спеціальними психологічними методами, вони зрозумілі кожному з нас. Та чітко виявлені зовнішні почуття у дітей не завжди мають такий самий вияв у дорослих людей. Дитині, наприклад, властиві невизначеність, невиразність, надзвичайна нестійкість - лабільність емоцій. Протягом одного дня у неї можна спостерігати багато переходів від жвавості, життєрадісності до пасивності, смутку, від радості до похмурої вередливості. Така лабільність особливо яскраво виявляється в ранньому дитинстві. З роками помічається все більша стійкість почуття, формування переважаючого настрою.

Медичному працівникові, особливо для його професійного успіху, дуже важливо за виразом обличчя навчитися визначати переживання пацієнта.

У житті людини виявляються різноманітні емоційні переживання (страх, настрій, пристрасть, афект тощо), які різняться за специфікою перебігу і впливу на її діяльність.

Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку. Страх у людини викликає депресивний стан, неспокій, прагнення уникнути неприємної ситуації, іноді паралізує її діяльність. Якщо джерело небезпеки є невизначеним або неусвідомленим, стан, що виникає, називається тривогою. Під впливом страху в людини виникають вегетативні дисфункції (серцебиття, тремтіння м'язів, рясне потовиділення), з'являється своєрідний вираз обличчя. У випадках, коли страх досягає сили панічного страху, жаху, він здатний нав'язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння, захисна агресія). Неадекватні реакції страху спостерігаються прирізних психічних захворюваннях (фобії).

Настрій - відносно тривалий, стійкий психічний стан помірної або слабкої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда. Настрій може бути радісним або сумним, бадьорим або пригніченим. Джерелом виникнення того чи іншого настрою є, як правило, стан здоров'я або становище людини серед людей; задоволена чи незадоволена вона своєю роллю в сім'ї і на роботі. Разом з тим настрій, у свою чергу, впливає на ставлення людини до свого оточення: неоднаковим воно буде у радісному настрої і, наприклад, у пригніченому.

У першому випадку навколишня дійсність сприймається в рожевому світлі, в другому - уявляється в темних тонах.

Настрій до певної міри залежить і від фізичного стану людини. Нездужання, сильне стомлення, недосипання пригнічують настрій, тоді як міцний сон, здоровий відпочинок, фізична бадьорість сприяють піднесеності настрою.

Пристрасть - це сильне, стійке всеохоплююче почуття, яке домінує над іншими спонуками людини і призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її сил і поривань. Причини формування пристрастей різні. Вони можуть визначитися усвідомленими ідейними переконаннями, виходити з тілесних потягів. Пристрасть нерідко є рушійною силою великих справ, подвигів, відкриттів.

Афект - сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин; характеризується яскраво вираженими руховими виявами та змінами у функціях внутрішній органів. В основі афекту лежить стан внутрішнього конфлікту, породженого суперечностями між вимогами, що висуваються до людини, і можливостями їх виконати. Афект розвивається у критичних умовах, коли людина нс здатна знайти адекватний вихід із небезпечних, часто несподіваних ситуацій.

Розрізняють фізіологічний і патологічний афекти. У стані фізіологічного афекту людина, незважаючи на потрясіння, що виникло раптово, здатна керувати своєю діяльністю або контролювати її. Цей афект виникає як реакція організму на сильний і несподіваний подразник. Патологічний афект здебільшого спричиняється відносно слабким подразником, наприклад, незначною образою. Як правило, патологічний афект супроводжується значним руховим і мовним збудженням людини. Порушуються змістові зв'язки між окремими словами. Людина практично нс контролює свої дії і не в змозі усвідомлювати свої вчинки. Вона може образити, скоїти вбивство. Для стану афекту характерне збудження свідомості, під час якого увагу людини цілком поглинають обставини, що склалися до афекту, і нав'язані ним дії. Порушення свідомості може призвести до того, що згодом людина нс буде в змозі згадати окремі епізоди події, що зумовила цей афект, а в результаті надзвичайно сильного афекту можлива непритомність і повна амнезія.

Ставлення людини до оточуючих може бути різне, але завжди воно має емоційне забарвлення.

Ставлення однієї людини до іншої може виражатися у прихильності, ворожості, неприязні, ненависті тощо. Зрада коханої людини може надовго вивести з нормального емоційного врівноваженого стану. При цьому мають значення особистісні якості суб'єкта. Заздрість і ворожість, які виникли спочатку ситуативно, можуть при постійному внутрішньому дискомфорті перерости у стійку рису особистості. На ґрунті ненормальних міжособистісних стосунків і особистісних якостей можуть виникати різні порушення нервової системи і психіки. З другого боку, різні психічні і соматичні хвороби зумовлюють зміни в емоційній сфері.

У афективній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони являють собою відображення переживання людиною свого ставлення до явищ соціальної дійсності.

Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих.

Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, людей, самої себе; їх джерелом є спільне життя людей, їхні взаємини, боротьба за досягнення суспільно важливої мети

Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людей, в процесі їх спілкування і стали важливим засобом оцінки вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.

Естетичні почуття - це почуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм

Гармонійне поєднання предметів, цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають почуття приємного, насолоду, які глибоко переживаютьсятає натхненням для душі, що в свою чергу надихає людей на створення творів мистецтва.

Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними почуттями. Вони утримують особистість від скоєння негативних вчинків, сповнюють її високими прагненнями. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками формування моральності.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях прекрасного, потворного, трагічного, комічного. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов'язані з моральними почуттями і є важливим засобом їх формування.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні

Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, впевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляють пізнавальні інтереси, любов до знань, навчальні й наукові уподобання.

Рівні розвитку інтелектуальних почуттів: цікавість, допитливість, цілеспрямованість, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю

Залежно від умов життя, навчання та виховання особистості інтелектуальні почуття мають різні рівні розвитку.

Механізмом пізнавальних почуттів є природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності та умов життя особистості.

Праксичні почуття- це переживання людиною свого ставлення до діяльності

Людина реагує на різні види діяльності - трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, задоволенні діяльністю, у творчому підході, в радості від успіхів або незадоволенні, в байдужому ставленні до неї.

Праксичні почуття виникають у діяльності. Ці почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають постійними тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості. Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними почуттями.

Внаслідок дії різних негативних подразників - моральних (нанесення образи), фізичних (поранення, удар) - у людини може виникнути гнів. Почуття гніву супроводжується намаганням завдати страждань комусь. Гнів і страх, про який ішлося вище, суттєво різняться між собою. Якщо почуття страху цілком пов'язане із стражданням, то почуття гніву є мішаним. Людина відчуває страждання від заподіяної шкоди, але одержує задоволення від бажання завдати страждання іншій. Гнів має зовнішнє виявлення, підносить тонус м'язів, передусім мімічних, діяльність органів дихання та кровообігу. У стані гніву в людини спостерігається ослаблення вольового і розумового контролю над свідомістю й своєю поведінкою. У зв'язку з цим не слід приймати рішення у стані гніву.

Позитивним видом емоцій є радість - внутрішній глибокий стан (власне радість) і зовнішня форма, що виражається сміхом і жвавими діями (веселість).

 Радість сприяє правильному перебігу фізіологічних функцій організму, при радості легко, вільно дихається, людина почуває себе впевнено і бадьоро.

Радісний стан спричиняють різні обставини, пов'язані з діяльністю, станом здоров'я, взаєминами в колективі, успіхами близьких і рідних людей. Радість та інтенсивність радості залежать від особливостей суб'єкта.

Протилежними за своїм змістом є такі емоційні переживання, як печаль, смуток, скорбота. Здебільшого вони виникають у зв'язку з неуспіхом особистості або втратою близьких людей, тобто подіями, оцінюваними особистістю як перешкода у здійсненні цілей, сподівань і планів.

Печаль характеризується пригніченим станом, почуттям морального дискомфорту і навіть стражданням. Спостерігається також млявість м'язів, людина бліда, із запал йми очима, рухи і мова сповільнені, тобто печаль має яскраво виражений характер.

Під стресом розуміють емоційний стан, зумовлений ситуаціями вкрай сильного напруження - загрозою для життя, фізичним і розумовим напруженням, страхом, потребою швидко приймати відповідальні рішення. Під дією стресу в людини змінюється поведінка, вона стає дезорганізованою, безладною. Спостерігаються також протилежні зміни свідомості - загальна загальмованість, пасивність, бездіяльність. Зміна поведінки є своєрідним захистом організму від надто сильних подразників. Лише рішучі і спокійні люди, як правило, можуть регулювати і контролювати свою поведінку в стресовій ситуації. Але часті стресові ситуації змінюють психічні властивості особистості, яка стає більш сприйнятливою до негативних впливів стереотипів.

Силу впливу стресового подразнення визначає не лише об'єктивна його величина (інтенсивність фізичної і розумової напруженості, реальність загрози життю тощо), а й психічний стан людини. Так, якщо людина впевнена, що вона здатна контролювати стресову ситуацію (наприклад, може на свій розсуд зменшити фізичне або розумове напруження, уникнути небезпечної ситуації), то вплив стресового чинника зменшується. Істотні порушення психічної діяльності і здоров'я людини спостерігаються у випадках, коли людина не може змінити стресову ситуацію, почуває себе приреченою.

Стресові стани особливо часто спричиняють різні серцево-судинні і шлунково-кишкові захворювання. Основним чинником при цьому є

розподіл у часі дії стресора. Виникнення і розвиток захворювання, наприклад, виразки шлунка, пов'язані з тим, що дія стресора збігається з циклом секреції травної системи і посилює виділення соляної кислоти. Якщо останньої виділяється багато, це призводить до подразнення, а потім і до запалення слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки, і, як наслідок, виникають гастрит, виразкова хвороба тощо. Модель виникнення психосоматичних захворювань можна подати у наступному вигляді:

Однією з форм стресу є фрустрація - емоційний стан людини, що виникає внаслідок непереборної перешкоди на шляху до задоволення потреби. Фрустрація веде до різних змін поведінки особистості. Це може бути або агресія, або депресія.

Від стану емоцій часто залежить і виникнення таких захворювань, як неврастенія, приступи бронхіальної астми тощо.

 

Вольова сфера особистості

Особливе значення для пізнання і перетворення людиною світу і самої себе мають вольові дії, тобто усвідомлені рухи, що входять до єдиної системи довільних рухів людини.

Воля - здатність людини, що виявляється в самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності та різних психічних процесів. Розвинення волі, здатності до вольової діяльності - процес тривалий. У ранньому віці дітям властиві лише прості інстинктивні рухи. Вольовий акт неможливий, тому дитина не може керувати рухами, але поступово вона оволодіває вмінням робити довільні рухи, в основі яких завжди знаходиться зовнішнє подразнення. Виконання довільних рухів є найпростішим виявом волі.

У міру нагромадження досвіду, появи нових потреб, запитів та інтересів вольові дії ускладнюються. Людина не лише пізнає світ, відображаючи його у відчуттях, сприйманнях, пам'яті, уяві, а й змінює його, пристосовує до своїх потреб. Вольові дії - найважливіший показник поведінки людини.

Воля виявляється тоді, коли людина зустрічає труднощі на шляху до реалізації поставленої мети. Заключним етапом вияву волі є дії, пов'язані з подоланням внутрішніх чи зовнішніх перешкод. Внутрішні перешкоди - ставлення і установка людини, хворобливий стан, перевтома тощо. Зовнішні перешкоди - час, простір, фізичні і зовнішні перешкоди; відбиваючись у свідомості, вони спричинюють вольове зусилля, яке створює готовність до подолання труднощів. І. П. Павлов писав, що той, хто хоче виховати свою волю, повинен навчитися долати перешкоди.

Вольові дії історично формувалися у людини в процесі трудової діяльності. Так, уже полювання первісної людини являло собою певну систему дій, кожна ланка якої була необхідною умовою для досягнення кінцевої мети - здобуття їжі.

Розрізняють прості та складні вольові дії. Проста вольова дія не потребує напруження сил та спеціальної організації. Складна вольова дія потребує терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії.

Щоб зрозуміти сутність вольових дій, дуже важливо знати структуру вольового акту.

Він складається з таких елементів: імпульсу мети, мотиву, способів і засобів діяльності, прийняття рішення і виконання його.

Імпульс - це пусковий сигнал попереднього формування мети. Мета діяльності - це те, чого хоче досягти людина (сформувати навички, опанувати певну спеціальність, змінити поведінку в колективі, купити автомобіль тощо).

 Під мотивом діяльності розуміють спонуку чи бажання людини виконати ту чи іншу діяльність або дію. Разом з тим слід зазначити, що в окремих випадках мотивом може бути та чи інша мета. Але іноді її зміст і зміст мотиву не збігаються.

Сам по собі окремий мотив, як єдина спонука до дії, існує не так часто. Зазвичай людина стоїть перед вибором виконати дію, враховуючи кілька існуючих у її свідомості мотивів. При цьому їй нелегко віддати перевагу якомусь із них. Остаточному рішенню і виконанню дії в даному випадку передуватиме складна боротьба значущих для особистості мотивів. Боротьбу мотивів можуть супроводити глибокі душевні переживання особистості.

Крім того, одні й ті ж вольові дії людина може виконати кількома способами за допомогою різноманітних засобів. Зазвичай вона обирає основний шлях їх реалізації, при цьому обмірковує, як досягти мети і які засоби треба використати для виконання вольової дії. Якщо людина до кінця усвідомила мету і способи її досягнення, а також має сформований мотив, що спонукає до діяльності, то особистість може прийняти остаточне рішення, яке пройде безболісно для неї, особливо в тому випадку, коли свої дії людина усвідомлює як єдино можливі.

Проте прийняття рішення - це складний процес, що супроводжується внутрішньою боротьбою. Прийнявши рішення, людина починає його реалізовувати або виконувати (власне діяльність).

Між рішенням і його виконанням існують істотні відмінності. Так, студент приймає рішення написати реферат у якийсь із вихідних днів. Але настає той день, а виконувати рішення не хочеться, особливо якщо тема реферату складна і малоцікава. День минає, і ось наприкінці дня студент усе ж таки береться за виконання прийнятого рішення. Отже, як бачимо, перехід від рішення до виконання відбувається не завжди автоматично, здебільшого для цього людина використовує зусилля волі, яка тісно пов'язана з іншими процесами психічного життя людини.

Кожна людина має свій індивідуальний набір вольових якостей, від яких залежать не тільки дії, а й вчинки особистості. Гама вольових якостей особистості містить: самовладання, витримку, терпіння, наполегливість, рішучість, сміливість, критичність

Витримка і самовладання виявляються в умінні людини стримувати свої почуття, якщо це потрібно, гальмувати імпульсивні дії, підпорядковувати себе поставленій меті.

Терпіння, наполегливість особистості дають їй змогу продовжувати діяльність у найскладніших умовах, незважаючи на тимчасові невдачі і перешкоди. Наполегливість - одна з найважливіших якостей особистості, що сприяють їй у досягненні мети. Але не слід наполегливість плутати з упертістю. Уперта людина практично завжди намагається наполягти на своєму, не оцінюючи критично свої судження, бажання чи рішення.

Рішучість як вольова якість особистості дає їй змогу виконати прийняте рішення без зайвих вагань. Люди, позбавлені цієї якості, часто не можуть довести розпочату справу до кінця і сумніваються у правильності вибору способу виконання. Важливою умовою рішучості є сміливість, тобто готовність людини йти на виправданий ризик. Безумовно, рішучість має ґрунтуватися на глибокій розсудливості і лише тоді вступати в дію, коли людина остаточно вирішує, що їй потрібно. Тут цілий ланцюг: обмірковування цілей, боротьба мотивів, сумніви тощо. Наявність сумнівів у цей період не свідчить про нерішучість особистості, а навпаки, бо інтенсивна боротьба мотивів характерна для людини-мислителя. Але боротьба мотивів у рішучих людей відбувається оперативно, вони вміють діяти швидко, зовні спокійно, по-діловому, незважаючи на можливу небезпеку, тим часом як нерішучі люди довго не наважуються виконати прийняте рішення. Наприклад, нерішучий лікар, бажаючи врятувати людині життя, приймає рішення зробити трахеотомію, але тривалий час не наважується реалізувати дію, що іноді призводить до смерті хворого. Нерішучість в окремих випадках може поєднуватися з відсутністю самостійності.

Самостійна людина здебільшого реалізує своє обмірковане рішення, вона не боїться відповідальності за виконану дію. Діяльність самостійної особистості спонукається здебільшого усвідомленими особисто і суспільно корисними мотивами. Несамостійна людина шукає можливість перекласти відповідальність за свої дії на інших, уникнути самостійного прийняття рішення. Такі люди не виявляють особливої ініціативи, тривожні, легко підпадають під чужий вплив. Діагноз, поставлений іншим лікарем, у тому числі й помилковий, для них остаточний. Тому така категорія медичних працівників становить особливу небезпеку для хворих і охорони здоров'я в цілому

Лише лікар, який самостійно аналізує, діє спокійно, рішуче і впевнено, викликає симпатію у хворого. Безумовно, впевненість не повинна переходити у самовпевненість. Високий рівень професійної майстерності медиків визначають і такі вольові якості, як терпіння, витримка, сміливість, наполегливість, критичність, оперативність, холоднокровність, дисциплінованість, оптимізм. У поєднанні з високим загальноінтелектуальним розвитком і почуттям обов'язку вони становлять особливу цінність.

Цілком очевидно, що все вимагає від особистості копіткої роботи над самовдосконаленням у процесі онтогенетичного розвитку.

 

Увага

На людину одночасно впливає велика кількість подразників. Однак доходять до свідомості лише ті з них, які виявляються найбільш значимими для особистості. Вибірковий, спрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

На відміну від пізнавальних процесів увага свого особливого змісту не має. Вона проявляється ніби всередині психічних процесів і невіддільна від них, характеризуючи динаміку їх перебігу. Не можна бути уважним взагалі. Увага завжди проявляється в певних конкретних психічних процесах: ми вдивляємося, вслухаємося, обмірковуємо щось, запам'ятовуємо. Увага може бути спрямована як на об'єкти зовнішнього світу, так і на власне внутрішнє життя.

Увага- це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на значимих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях

Увага - це аспект будь-якої психічної діяльності. Деякі дослідники відносять увагу до вибіркової активності особистості, яка є необхідною умовою успішного здобуття знань.

   Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Такий суб'єктивний критерій як ясність і виразність змістів свідомості, що перебувають в полі уваги, було висунуто в межах психології свідомості. Усе поле свідомості розділяють на фокальну сферу і периферію. Одиниці фокальної сфери свідомості уявляються стійкими, яскравими, а змісти його периферії чітко не розрізнені і зливаються в пульсуючу хмару невизначеної форми. Така структура свідомості можлива не лише під час сприймання об'єктів, а й у спогадах і міркуваннях. Увага забезпечує успішну і чітку роботу нашої свідомості і не лише створює найкращі умови для психічної діяльності, а й виконує сторожову службу, допомагаючи людині своєчасно реагувати на різноманітні зміни в оточуючому середовищі та власному організмі.

У психології розрізняють різні види уваги, які тісно пов'язані між собою і за певних умов переходять одні в одних(рис.7)

Рис. 7. Увага, її види та властивості

Поділ уваги на зовнішню і внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми вияву уваги мають свої особливості, на які потрібно зважати, організовуючи й керуючи навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини.

Зовнішня (сенсорна) увага відіграє провідну роль у спостереженні за предметами і явищами навколишньої дійсності, виявляється в активній установці, у спрямуванні органів чуття на об'єкт сприйняття

Зовнішня увага яскраво виявляється у своєрідних рухах очей голови, виразах обличчя, у мімічних і пантомімічних виразах і рухах людини.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття - зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також станів організму та його органів.

Внутрішня (інтелектуальна) увага спрямована на власні думки, переживання

Залежно від вольової регуляції увага поділяється на мимовільну, довільну та післядовільну.

Мимовільна увага в своєрідних формах властива і тваринам. Довільна увага - специфічно людська форма уваги, яка історично виникла в трудовій діяльності.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачено, не потребує вольових зусиль

Мимовільна увага виникає за умови, коли сила впливу сторонніх подразників перевищує силу впливу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних обставин стають інтенсивнішими за ті, що діють в даний момент. Збудниками мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення - усе те, що чомусь хвилює нас.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили впливу сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто, заважаючи основній діяльності.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність долати сторонні відволікання.

Основними збудниками довільної уваги є усвідомлювані потреби і обов'язки, інтереси людини, мета, засоби та сприятливі умови діяльності. Чим віддаленішою є мета і складнішими умови діяльності та способи її досягнення, тим менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості і волі, а отже, й довільної уваги.

Післядовільна увага настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, не потребує вольових зусиль, але є інтенсивною

Теорії та фізіологічні основи уваги

Психологи і фізіологи здавна намагалися з'ясувати ті механізми, які визначають вибірковість процесів збудження, які і лежать в основі уваги. Однак ці спроби часто мали описовий характер, і фізіологічні основи уваги глибоко не вивчалися.

Значний внесок у з'ясування фізіологічного підґрунтя уваги зробив О. О. Ухтомський своїм вченням про домінанту.

Серед багатьох збуджень, які виникають одночасно в корі головного мозку, одне є домінуючим. Воно і є фізіологічним підґрунтям свідомих процесів, уваги. Інші збудження при цьому гальмуються.

Домінанта - це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел.

Загальмовані, відносно слабші збудження (порівняно з домінуючими) О. О. Ухтомський називав субдомінантними.

Між домінантою і субдомінантами триває постійна боротьба. Домінантне збудження залишається доти, доки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта - субдомінантою.

Увага - це динамічна сторона протікання пізнавальних процесів. Вона не має власного змісту, а також продукту, але має специфічні властивості.

Обсяг уваги - це кількість об'єктів, які сприймаються одночасно з достатньою чіткістю. Обсяг уваги визначається низкою чинників, насамперед особливостями об'єктів сприймання. Не пов'язані між собою предмети сприймаються у кількості від 12 до 14.

Розподіл уваги виявляється як одночасна увага до двох або кількох об'єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними.

Стійкість уваги - це властивість, яка полягає у тривалому утриманні уваги на предметі чи якійсь діяльності. Вона визначається тривалістю зосередженої та інтенсивної уваги. Отже, стійка увага - це тривала, висококонцентрована увага. Ця особливість характеризується часом, впродовж якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість.

Відволікання уваги треба відрізняти від її переключення, під яким прийнято розуміти довільну зміну людиною спрямованості своєї уваги з одного об'єкта на інший. Тут людина свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує свою увагу на нові об'єкти відповідно до змінених умов її роботи. Потреба переключати увагу виникає в багатьох випадках діяльності людини, наприклад, у роботі водія машини, педагога, який проводить урок у класі, шахіста, що грає з кількома партнерами. В основі зміни спрямованості уваги лежить переміщення в корі головного мозку осередку оптимального збудження.

Зосередженість та інтенсивність уваги об'єднують, називаючи таку властивість уваги концентрацією. Концентрація уваги є умовою успішного виконання діяльності в тому випадку, коли вона поєднується з іншими властивостями, наприклад, з обсягом, розподілом уваги.

Під спрямованістю розуміють насамперед вибірковий (селективний) характер свідомої діяльності. Вибірковість виявляється не тільки в доборі потрібної діяльності чи потрібного об'єкта, а й у більш-менш тривалому зберіганні їх у свідомості. Вибірковість виявляється у сприйманні, моторних процесах, мисленні, почуттях тощо.

На відміну від вказаних вище особливостей уваги людина здатна проявляти негативні її властивості.

Так, відволікання уваги не слід плутати з її переключенням, оскільки останнє - це навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність.

Відволікання (розсіяність) - це перестрибування від одного зовнішнього об'єкта до іншого. Увага людини за мінімальної вольової регуляції підпорядковується зовнішніми обставинами.

Розсіяність може бути істинною та уявною.

Навіть за умови стійкої та зосередженої уваги завжди є короткочасні мимовільні зміни міри її інтенсивності, напруги. Це - коливання уваги.

 Література:

Вітенко І.С.  Вітенко Т.І. Основи психології.- ”Нова книга”, 2001р.- 251 с.

Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

Максименко С. Д. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 272 с.

Основи психології: Підручник / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 2002. – 630 с.

Основи загальної  та медичної психології / за ред.І.С.Вітенка,О.С.Чабана.-Тернопіль:Укрмедкнига.-2003.-344с.

Степанов О.М., Фіцула М.М.Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. –К.:Академвидав, 2006. -520с.

http://pidruchniki.ws/16381204/psihologiya/

 

 

 

 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Метафора колективного розуму

Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи

У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.

Останні записи