Це, звичайнісінько, не проблема, ну й, зрозуміло, не визначна подія — з’їздити до Москви. Курка, як кажуть, не птаха, а Росія - не закордоння. Та попри все, іноді якісь смутні ностальгійні переживання, якесь “чуття єдиної родини” все ж штовхає поїхати до братів у Москву й область, спитати щось на кшталт: «ну, і як ви там зі своїм Путіним поживаєте? А ми — он як».
До того ж вдвічі приємніше їхати до Москви на якийсь-там семінар з оплаченою дорогою, та ще й потрапити заодно на відзначуване з диким розмахом свято за назвою “856-ліття міста”.
В ужгородському поїзді основний контингент пасажирів - це піпл, більш відомий під всеоб’ємною казенною назвою заробітчани. Слово-неологізм, невідоме навіть такій ерудованій програмі, як Microsoft Word, дуже добре характеризує сутність цього люду, що раніше торгував коло Київського базару салом, а зараз продає свою мускулатуру. Дивний для вуха, нечуваний досі діалект моїх сусідів — уродженців Закарпаття — нагадує одну прослухану нещодавно радіопрограму. Такі ж оригінали, як і я, що вмикають о шостій по полудні Міжнародне радіо Словаччини, також, напевно, пам’ятають передачу про якогось дивака, що випустив в югославському місті Нови-Сад книгу Льва Толстого «Анна Кареніна» на русинській мові. Автор такого оригінального перекладу (зробленого, між іншим, ще 1982 року) захоплювався, що так швидко розійшлися в Словаччині всі п’ятсот югославських русинськомовних «Кареніних». А ще він обурювався, що його робота над популяризацією творчості російського класика серед словацьких русинів залишилася в Україні непоміченою і належно неоціненою. Чомусь. Якщо мені (світ тісний!) доведеться колись стріти цю людину, я їй поясню причини цього явища: його потенційні читачі з України тимчасово відправилися по толстовських місцях — до Москви.
Прозорий кордон перетинається абсолютно непомітно, не то, що раніше. Ніхто не відбирає грошей, не конфісковує зайвої пляшки пива і не виволікає переляканих пасажирів кудись з вагонів на допит. У цьому приємному факті незалежний спостерігач може побачити підтвердження того, що євразійська інтеграція неминуче призводить до торжества європейських цінностей. Навпаки, митники мирно відпочивають разом з провідником і, судячи з усього, говорять про спорт. З купе провідника долинають уривки фраз «а я тобі говорю: за всю гру тільки два гострих моменти було…». Лао-Цзи говорив, що кращий правитель той, існування якого народ не помічає. Це ж саме я адресую і нашим митникам. А заодно і московським міліціонерам, яких у цьому місті така тьма-тьмуща, що незрозуміло: а хто ж в Чечні у них воює?
У Москві є дві визначних пам’ятки: храм споживання під назвою «Торговий комплекс «Охотний ряд», і православний храм імені Христа-Спасителя. Перша споруда один раз вже була замінована, друга поки ще ні. Храм Христа-Спасителя являє собою культову споруду, начинену електронікою за останнім писком техніки, в тому числі з безшумними ліфтами і дуже шумливою вакуумною установкою, покликаною прибирати пил.
Комплекс «Охотний ряд» настільки точно скопійований при будівництві київського «Глобуса», що навіть немає потреби пояснювати, що ж він собою становить. Кому цікаво, підіть на Хрещатик, подивіться. До речі, москвичі, як і кияни, теж ходять туди більше на екскурсії, ніж щось купувати; ціни тут, напевно, навіть для москвичів захмарні. І щось в московському підземному магазині є таке, що неповторно нагадує про Київ, що викликає ефект «дежа вю» і примушує заблуканого тутечки киянина вщипнути себе за носа. Виявляється, тут, як і в київських підземеллях, також є копія пальми Мерцалова! На прикріпленій до неї табличці пише: пальма - подарунок працелюбним москвичам від влади Донбасу. Пальма достеменно така ж, як і в Києві, ну, може, трішки вища. Крім пальми, про Україну тут нагадує музика «ВВ» і В.Сердючки, а також пиво «Оболонь». Духовно з Україною можна поєднатися і в українському культурному центрі на Старому Арбаті, де іноді проходять дуже цікаве читання, наприклад, про Петлюру або Центральну Раду.
Про круглу 856-у річницю нагадують плакати, біг-борди та інші носії реклами. Щосили експлуатується образ Пушкіна, і в цьому сенсі москвичі давно переплюнути українських «шевченкоцентристів». Величезне рекламне панно, з якого Олександр Сергійович з гусячим пером в руці проголошує щось на зразок «Велика Росія — єдина Росія», виглядає тут органічним в своєму маразмі і просто аж душа торжествує від того, що ніхто ще не зображає чогось подібного з Тарасом Шевченком.
Фінал святкувань — концерт «Скорпіонз» зіпсований дощем. Молоді люди скинхедо-фанатівсько-петеушного типу клеять листівки. На листівках на тлі чорно-жовто-білого стяга стоїть лисий молодик, виструнчившись у фашистському привітанні. Називається цей витвір мистецтва «Ідея дорожча за життя». Хоч на моє тверде переконання, якщо скинхеда навіть не обов’язково московського, поставити перед реальним вибором, він, швидше усього, віддасть перевагу таки життю, а не ідеї.
Про політичне життя нагадує багато що. В країні йде формування передвиборних блоків, і створюється враження, що з нагоди 856-ї річниці всі партії вирішили провести по з’їздові. Традиційно багато розклеєно листівок комуністів із закликом не допустити передачі землі в приватні руки. В останні роки воно в Росії завжди виходить так: як комуністи починають закликати не допустити чогось, так воно тут-таки і допускається.
В кінці мого семінару я ще встигаю попасти на якийсь-там прийом, на якому зустрічаю весільного маршала Дмітрія Тімофєєвича Язова. Кажуть, що маршал часто з’являється на подібних заходах. На плечі у нього, образно кажучи, плаче якийсь п’яненький суб’єкт, допитуючись, чого ж, мовляв, ви ГКЧП до кінця не довели? Я навіть співчуваю маршалу: адже людині вже дванадцятий рік не ставлять, напевно, ніяких інших питань, окрім «що ж це ви в 1991-му так розгубилися?» Проте, прийом невдовзі закінчується, маршал виїжджає на свою квартиру, я — назад на вокзал. За великим рахунком це все, що я побачив в Москві.
А ще: в цьому місті зараз близько п’яти градусів тепла, поривчастий вітер, дощ, а ранками туман і взагалі – мінлива хмарність.
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Москва-856
Світ:
В ужгородському поїзді основний контингент пасажирів - це піпл, більш відомий під всеоб’ємною казенною назвою заробітчани. Слово-неологізм, невідоме навіть такій ерудованій програмі, як Microsoft Word, дуже добре характеризує сутність цього люду, що раніше торгував коло Київського базару салом, а зараз продає свою мускулатуру. Дивний для вуха, нечуваний досі діалект моїх сусідів — уродженців Закарпаття — нагадує одну прослухану нещодавно радіопрограму. Такі ж оригінали, як і я, що вмикають о шостій по полудні Міжнародне радіо Словаччини, також, напевно, пам’ятають передачу про якогось дивака, що випустив в югославському місті Нови-Сад книгу Льва Толстого «Анна Кареніна» на русинській мові. Автор такого оригінального перекладу (зробленого, між іншим, ще 1982 року) захоплювався, що так швидко розійшлися в Словаччині всі п’ятсот югославських русинськомовних «Кареніних». А ще він обурювався, що його робота над популяризацією творчості російського класика серед словацьких русинів залишилася в Україні непоміченою і належно неоціненою. Чомусь. Якщо мені (світ тісний!) доведеться колись стріти цю людину, я їй поясню причини цього явища: його потенційні читачі з України тимчасово відправилися по толстовських місцях — до Москви.
Прозорий кордон перетинається абсолютно непомітно, не то, що раніше. Ніхто не відбирає грошей, не конфісковує зайвої пляшки пива і не виволікає переляканих пасажирів кудись з вагонів на допит. У цьому приємному факті незалежний спостерігач може побачити підтвердження того, що євразійська інтеграція неминуче призводить до торжества європейських цінностей. Навпаки, митники мирно відпочивають разом з провідником і, судячи з усього, говорять про спорт. З купе провідника долинають уривки фраз «а я тобі говорю: за всю гру тільки два гострих моменти було…». Лао-Цзи говорив, що кращий правитель той, існування якого народ не помічає. Це ж саме я адресую і нашим митникам. А заодно і московським міліціонерам, яких у цьому місті така тьма-тьмуща, що незрозуміло: а хто ж в Чечні у них воює?
У Москві є дві визначних пам’ятки: храм споживання під назвою «Торговий комплекс «Охотний ряд», і православний храм імені Христа-Спасителя. Перша споруда один раз вже була замінована, друга поки ще ні. Храм Христа-Спасителя являє собою культову споруду, начинену електронікою за останнім писком техніки, в тому числі з безшумними ліфтами і дуже шумливою вакуумною установкою, покликаною прибирати пил.
Комплекс «Охотний ряд» настільки точно скопійований при будівництві київського «Глобуса», що навіть немає потреби пояснювати, що ж він собою становить. Кому цікаво, підіть на Хрещатик, подивіться. До речі, москвичі, як і кияни, теж ходять туди більше на екскурсії, ніж щось купувати; ціни тут, напевно, навіть для москвичів захмарні. І щось в московському підземному магазині є таке, що неповторно нагадує про Київ, що викликає ефект «дежа вю» і примушує заблуканого тутечки киянина вщипнути себе за носа. Виявляється, тут, як і в київських підземеллях, також є копія пальми Мерцалова! На прикріпленій до неї табличці пише: пальма - подарунок працелюбним москвичам від влади Донбасу. Пальма достеменно така ж, як і в Києві, ну, може, трішки вища. Крім пальми, про Україну тут нагадує музика «ВВ» і В.Сердючки, а також пиво «Оболонь». Духовно з Україною можна поєднатися і в українському культурному центрі на Старому Арбаті, де іноді проходять дуже цікаве читання, наприклад, про Петлюру або Центральну Раду.
Про круглу 856-у річницю нагадують плакати, біг-борди та інші носії реклами. Щосили експлуатується образ Пушкіна, і в цьому сенсі москвичі давно переплюнути українських «шевченкоцентристів». Величезне рекламне панно, з якого Олександр Сергійович з гусячим пером в руці проголошує щось на зразок «Велика Росія — єдина Росія», виглядає тут органічним в своєму маразмі і просто аж душа торжествує від того, що ніхто ще не зображає чогось подібного з Тарасом Шевченком.
Фінал святкувань — концерт «Скорпіонз» зіпсований дощем. Молоді люди скинхедо-фанатівсько-петеушного типу клеять листівки. На листівках на тлі чорно-жовто-білого стяга стоїть лисий молодик, виструнчившись у фашистському привітанні. Називається цей витвір мистецтва «Ідея дорожча за життя». Хоч на моє тверде переконання, якщо скинхеда навіть не обов’язково московського, поставити перед реальним вибором, він, швидше усього, віддасть перевагу таки життю, а не ідеї.
Про політичне життя нагадує багато що. В країні йде формування передвиборних блоків, і створюється враження, що з нагоди 856-ї річниці всі партії вирішили провести по з’їздові. Традиційно багато розклеєно листівок комуністів із закликом не допустити передачі землі в приватні руки. В останні роки воно в Росії завжди виходить так: як комуністи починають закликати не допустити чогось, так воно тут-таки і допускається.
В кінці мого семінару я ще встигаю попасти на якийсь-там прийом, на якому зустрічаю весільного маршала Дмітрія Тімофєєвича Язова. Кажуть, що маршал часто з’являється на подібних заходах. На плечі у нього, образно кажучи, плаче якийсь п’яненький суб’єкт, допитуючись, чого ж, мовляв, ви ГКЧП до кінця не довели? Я навіть співчуваю маршалу: адже людині вже дванадцятий рік не ставлять, напевно, ніяких інших питань, окрім «що ж це ви в 1991-му так розгубилися?» Проте, прийом невдовзі закінчується, маршал виїжджає на свою квартиру, я — назад на вокзал. За великим рахунком це все, що я побачив в Москві.
А ще: в цьому місті зараз близько п’яти градусів тепла, поривчастий вітер, дощ, а ранками туман і взагалі – мінлива хмарність.
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд