Важливість: 
4
Майдан-2014. П'ять років потому. 18 лютого

Було багато вибухів, газу, каміння. Що будуть сутички з «Беркутом» – було зрозумілим, бо протести вдруге (як перед 19 січня) зайшли у глухий кут, і похід до Верховної Ради – явна спроба з нього вибратись, передбачувано мав закінчитись новим побоїщем. Але масштабів його я, звичайно, не могла собі уявити.

19011904.jpg

Фото Олени Білозерської

Про це пише відома блогерка, а нині офіцер ЗСУ Олена Білозерська на своїй сторінці Фейсбук.

18 лютого 2014 року зранку колона з Майдану прийшла в Маріїнський парк. На чолі колони йшли політики – точно пам’ятаю, що був Олег Тягнибок. Я бігла з фотоапаратом попереду і потрапила до парку в числі перших. Майже одразу залізла на високе дерево, за мною туди заліз громадський активіст, колишній військовий пан Олександр Ушинський. Він хотів прив’язати високо на дереві український прапор, прив’язав його і залишився – вочевидь, підстрахувати мене.

Силовиків і мітингувальників розділяв паркан з металевих секцій. Попереду повстанців стояла котрась із сотень, всі в одностроях і металевих касках. Силовики (вочевидь, ВВшники) були у чорній формі, в екіпіровці, зі щитами, у три ряди. За ними на певній відстані стояли «тітушки», теж непогано екіпіровані, деякі в одностроях, деякі в касках. Дуже скоро «прогалина» між ВВшниками і тітушками заповнилась «беркутами». Повстанців було багато, але фізично здатних битися (молодих підготовлених чоловіків) було явно менше, ніж їхніх противників, і я ще якийсь час думала, що на атаку вони не наважаться.

Наважились. Першим в атаку пішов лівий фланг, за ним напіддав центр, беркути відступили ближче до ВР і почали відстрілюватись гумовими кулями. У поліцію летіли коктейлі Молотова, ті кидали у повстанців гранати. Тітушня, використовуючи замість щитів дверцята від вуличних біотуалетів, жбурлялася камінням.

Я встигла побачити «беркута», що цілиться у мене, і сховалась за стовбур, куля влучила у дерево. А якби влучив у мене – гарантоване падіння з дерева і зламаний, враховуючи висоту, хребет. Нагадаю, що ніякої зброї при мені не було, були в одній руці фотоапарат, в іншій відеокамера, також на мені був помаранчевий жилет і шолом з написами «Преса».

В якийсь момент театр воєнних дій склався таким чином, що між противниками опинилася довша за кидок гранати нейтралка, і якраз на цій нейтралці дерево, де сиділи ми з паном Ушинським. Було зрозуміло, що якщо беркути з тітушнею захоплять цю територію, вони стягнуть нас із дерева і заб’ють ногами. Але нам було не до того, бо пан Олександр побачив внизу різні музейні експонати, на кшталт зірваних з «беркутів» погонів, і зліз, щоб їх позбирати. У цей момент бою як такого майже не було, і мене розібрали заздрощі, бо я теж великий любитель таких експонатів. Отже, я злізла і почала збирати й собі. А потім стало ліньки знову дряпатись на дерево, тим більше, що саме в ту мить у Маріїнці нічого особливо цікавого не відбувалося. Одночасно я почула звуки вибухів десь з боку Інститутської і пішла подивитись, що робиться там. Схоже на те, що цей вибір врятував мені життя, бо хвилин за 10 у Маріїнці почався Армагеддон.

Далі я знімала на Інститутській. У мене була дуже вигідна позиція – у ніші, звідки можна було знімати одночасно обидві сторони – і силовиків, і повстанців. Туди не залітало каміння і кулі, але періодично забігали «беркути», коли їм вдавалося відтіснити майданівців і захопити нову територію. За деякий час поліцію відганяли на «старі рубежі», і ця ситуація повторювалась кілька разів. Один із «беркутів» забіг у нішу, вдарив мене кийком по ребрах і зірвав із шиї журналістський бейджик.

Було багато вибухів, газу, каміння.

В якийсь момент поруч зі мною в ніші опинилася літня жінка. Вона затулялася металевим щитом, підібраним десь на полі бою. Була дуже злякана. Я сказала їй віддати щит котромусь із хлопців, йому він потрібніший, а її за цей щит беркути просто уб’ють. Вона не одразу зрозуміла, що я їй кажу, але зрештою послухалась.

Ще за кілька хвилин двоє беркутів затягли до ніші попідруки щуплявого чоловіка років 50 з пробитою головою. Це був не майданівець, а випадковий перехожий, якому від цих беркутів дісталося. Зрозумівши свою помилку, вони затягли дядька у нішу і наказали не висовуватись, щоб йому не дісталося ще гірше, і побігли далі. Бабуся забідкалась, дістала шматок якоїсь білої тканини і почала витирати йому кров.

Бій тривав, «беркути» забарикадувалися поставленими на попа автомобілями і стріляли з-за цих укриттів, а повстанці кидали димові шашки – робили стрілкам задимлення. В якийсь момент «беркути» почали стріляти не гумовими, а металевими кулями 12-го калібру. Я побачила, як одна така куля з металевим звуком відрекошетила від чогось і впала на асфальт між мною і «беркутами». Я на той момент вже надихалась газом донесхочу і не дуже добре тямила, що відбувається. Побачивши кулю, вирішила, що це Доказ і я маю обов’язково його забрати. Тож вистрибнула з відносно безпечної ніші і, пригинаючись, зигзагами побігла до тієї кулі. «Беркути» не стріляли, вочевидь, їм було цікаво дивитись, що я роблю, а може, думали, що просто хочу звідти втекти. Я підбігла до кулі, схопила її і притьмома кинулась назад в укриття. Ті почали стріляли, але зреагували запізно, я встигла сховатись. І тут-таки до мене дійшло, що я сама загнала себе у пастку – втекти не можу, бо стрілятимуть, а якщо не втечу, вони, коли вчергове прорвуться сюди, просто заб’ють мене ногами.

І тут стало мені страшно. З цього приводу я просто принишкла і нічого не робила. А потім бачу – з боку повстанців мені махає рукою незнайомий чоловік в помаранчевому журналістському жилеті. Не махає, а відчайдушно жестикулює, показуючи, щоб я втікала звідти до повстанців. Вочевидь, він усе бачив. Він показує мені: «втікай!» – а я руками показую: «ні, боюся, будуть стріляти». І от він, після кількох спроб мене умовити, плюнув і сам пішов за мною. Підняв руки і повільно вийшов на відкрите. Беркути не стріляли, дивилися. Коли він вже трохи пройшов, мені стало соромно, що незнайома людина ризикує заради мене, і я щодуху кинулася до нього, і він схопив мене і затяг до повстанців. Беркути стріляли. Чи влучили у нього – не пам’ятаю, один раз влучили у мене, але це могло бути і на кілька секунд – чи хвилин – пізніше… Я погано пам’ятаю, бо далі одразу пішов беркутівський прорив, вони буквально розкидали людей і захопили разом усю видиму мені частину вулиці. Пам’ятаю, що стояла впритул до стіни, буквально влипнувши у неї, і бачила, як літали кийки.

А далі вони відходили – спини, спини у бронежилетах з написами «Міліція» – а за ними лишалися лежати поранені і вбиті. І я пішла по затягнутій світлим димом вулиці у бік Верховної ради, мене хитало, йшла повільно і все навкруги бачила якось сповільнено. Бачила, як до поранених бігли медики, пораненим беркутам теж надавали допомогу. «Беркути» поводилися по-різному. Деякі силою забирали поранених у медиків, кидали їх на землю і стрибали на них. Деякі, коли медики забирали у них затриманих поранених, робили вигляд, ніби не помічають цього.

А далі я побачила три мертві тіла – якось по неприродних позах одразу зрозуміла, що вони мертві – і біля них був той журналіст, що мене врятував, він їх знімав. І це побачили силовики у чорній формі – ВВшники. Вони розбили журналісту фотоапарат і сильно побили. В тому числі, вдарили чимось в обличчя – у нього в районі вилиці утворилася глибока вм’ятина. Він стояв на колінах, а вони обшукували його речі. І я це все зняла на фото. Далі в мені зійшлися у боротьбі інстинкт репортера і, перепрошую за пафос, людяність. Репортер, якому пощастило відзняти такі кадри, має негайно втікати, щоб їх не відібрали і не знищили. Врешті-решт, він має рацію, бо такі зйомки треба берегти для суду. Але я не могла покинути його у біді! І допомогти теж нічим не могла. Почала крутити головою і помітила вдалині медиків. Стала стрибати, махати руками і привертати їхню увагу. Медики прийшли і забрали пораненого журналіста. Він назвав тоді мені своє ім’я – Анатолій Морозов, сказав, що він з Громадського, і попросив повідомити в редакцію. Здається, я це зробила – через когось із колег.

Звичайно, я привернула до себе увагу ВВшників. Досі дивуюся, чому вони мене не тільки не побили (ну добре, я жінка вагою 50 кг і гранично неагресивної поведінки) – чому вони не розбили мій фотоапарат. Всього лише стерли відзняті мною кадри. І те не всі, а лише ті, на яких були вони. Пощастило мені тоді.

Я знала, що стерті фото можна відновити спеціальною програмою, у мене на домашньому комп’ютері навіть була така програма. Тому я анітрохи не засмутилася, навпаки, була рада, що все так добре закінчилося. Але, на жаль, ті фотографії загинули назавжди, бо, вибираючись звідти, я рефлекторно зробила ще кілька кадрів, хоча й знала, що цього не можна робити, і вони записалися на те саме місце, де були стерті. Потім, уже під час війни, мене викликали до прокуратури свідком по цій справі, але без фото що я могла сказати, крім того, що кажу тут? 

На той момент у мене були вже майже повністю розряджені і фотоапарат, і відеокамера, а сама я ледь трималася на ногах. Я знала, що мені треба додому – заряджати техніку, без якої я в цьому місці непотрібна, і намагатися врятувати стерті фото. Але весь квартал навколо ВР був оточений силовиками. Вони не чіпали мене, навіть не хамили, але не випускали за периметр. Я фізично не могла звідти вибратись. Ніяк. Підійшовши до будинку офіцерів, побачила свою добру приятельку Лесю Оробець, на той момент народного депутата. «Що тут?» - спитала я. «Все втопили в крові», - коротко відповіла вона. Леся займалася порятунком поранених, і я стала допомагати їй. Вона буквально силою забирала їх у тітушок, і ми вели їх попідруки у Дім офіцерів, де був медпункт для поранених і тимчасовий морг для убитих, і Леся воювала за те, щоб туди пропускали «швидкі». Коли ми вели старого пораненого діда, на нього замахнувся дубинякою здоровенний тітушка, щось кричав типу «Ну що, отримав свою Європу?» і т.д. Леся затулила його собою і сказала: «Давай, мене бий, якщо такий сміливий». Той не став її бити.

Вона тоді попросила двох працівників Червоного Хреста, і вони вивели мене попідруки за поліцейські кордони, як поранену, довели майже до метро «Кловська». Звідти дві зупинки до «Театральної», а з «Театральної» мені 10 хвилин додому. Проте, коли ми проїздили станцію «Палац спорту», зупинилося метро – ви пам’ятаєте, що тих три найстрашніших дні воно не працювало. Спочатку машиніст у переговорний пристрій сказав, що поїзд поїде через 10 хвилин, всім заспокоїтись і залишатися на місцях. А мене ще в дитинстві батько навчив, щоб я ніколи, якщо буду у чомусь «замішана» чи матиму при собі щось заборонене, не спускалася у метро, бо це велика пастка, яку дуже просто перекрити.

Я вже надивилася трупів цього дня, і вирішила, що зараз метро перекриють і будуть прочісувати, і всіх, хто з Майдану – а приховати це було неможливо – брудні руки й обличчя, запах диму і всього, що там літало і вибухало – будуть просто вбивати. Це був такий жах і таке бажання жити, яке словами не передам. Я вилетіла на платформу і побігла вгору по вже зупиненому ескалатору. Бігла так, що, мабуть, встановила якийсь рекорд зі швидкості... Нагорі стояли два менти – звичайні, без екіпіровки. Один крикнув щось типу «Ей, куда летишь?» і спробував мене зловити, але я вивернулась і втекла на вулицю. І пішки від Палацу спорта прийшла на Хрещатик. Дійшла до рогу Хрещатика з вулицею Хмельницького, з Майдану було чути вибухи, але я туди не пішла, бо техніка була розряджена.

Зателефонувала додому, сказала батькові, що жива, але не певна, що мене не вб’ють по дорозі. На мені був шолом для сноуборду з написом «Преса», і мені не було куди його сховати, а викидати було шкода, я скоріше ризикну життям, ніж викину хорошу річ – характер такий. Сказала про це батькові, той каже: «Купи десь пакет і поклади шолом туди, попросися десь в туалет, умийся і спокійно іди додому». Але на Хрещатику майже все було зачинене, пакета ніде було купити. Плюнула і, хитаючись, пішла, як є. Бачила групи тітушок, але вони не чіпали мене – мабуть, не вважали достойною здобиччю.

Вдома до вечора робила репортаж і намагалася врятувати стерті ВВшниками фото – все марно. Ввечері з Майдану прийшов мій чоловік і з ним поранений в голову уламком гранати Каталонець, майбутній кулеметник у нашій розвідгрупі. Вони мені сказали, що цієї ночі Майдан впаде, і вони з тим мізером зброї, що є, прориватимуться на західну Україну до Сашка Білого і будуть звідти партизанити. Мене з собою не брали категорично, бо в мене ж навіть зброї не було. Сказали, що я просто маю приїхати у Рівне, прийти на центральну площу і спитати Сашка Білого…

Пізно ввечері, скоріше за все, вже вночі, побігла знову на Майдан. Тоді майже біля мого дому вже вбили журналіста Веремія, який їхав на Майдан, і ми про це знали, і мама сильно плакала і благала мене не йти, а я казала, що лише на півгодинки, що маю відзняти палаючий будинок профспілок, бо це ж історія…

Такого переляку, як тоді, не відчувала більше ніколи в житті. Я чула, що на підходах до Майдану чергують тітушки, калічать і вбивають тих, хто йде на Майдан. І одне діло вдень – можна зняти з себе усі підозрілі «аксесуари» і сказати, якщо зупинять, що просто йдеш у своїх справах – і зовсім інше діло вночі… Вийшла. Дійшла до перехрестя. Розрахувала, що звідти ще встигну в разі чого добігти додому.

Трохи вище перехрестя стояла група молодиків в цивільному, без жодної атрибутики. Можливо, тітушки, можливо, СБУшники, можливо, якийсь майданівський патруль… Хто вони, я не знала, але побігла вниз на Майдан – вдруге за день, вочевидь, встановивши рекорд швидкості. На Майдані страх миттєво зник, таке вже місце це було. Мене не хотіли як жінку пропускати в середину периметру, але я нагримала, що в таку ніч не буває чоловіків і жінок, і прорвалася. Знімала палаючий Майдан, зустріла, вже вдруге за період боїв на Майдані, російського опозиційного журналіста Аркадія Бабченка. Була там десь годину, не більше, бо обіцяла матері.

Повернулася додому – спокійно і неквапно, без жодного страху, зробила репортаж, закінчила його о шостій ранку, вирішила, що годинку посплю і знову піду на Майдан. Завела будильника і лягла. Коли прокинулась, думала, що минуло десь пару годин. Але мама сказала, що пройшла доба, що в мене була висока температура, і що Майдан досі стоїть. Я підхопилася, вдягнулась і побігла на Майдан. У ці 10-15 хвилин, поки дійшла, на Інститутській розстріляли Небесну сотню.

Наші інтереси: 

Пам'ятати, як почалася ця війна. Знати, що не можна допустити вороття назад. Тому поставитися відповідально до свого вибору 31 березня.

Гравець: 
Олена Каганець

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка