Кирило Стеценко: «Ми є свідками творення нової держави»

24 лютого в Національному музеї Тараса Шевченка відбулося представлення авторського проекту відомого скрипаля і громадського діяча Кирила Стеценка «Скрипкове дерево роду» з участю Наталі Строчан (фортепіано) та Анатолія Паламаренка (художнє слово). Турне розпочнеться 2 березня в Чернівцях концертом-присвятою Кобзарю. 

— Всеукраїнський тур включає десять філармонійних виступів: у Чернівцях, Коломиї, Івано-Франківську, Львові, Тернополі, Києві, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Хотині та Хмельницькому в період 2—13 березня, — розказав Кирило СТЕЦЕНКО. — Кульмінаційним буде концерт у Києві 9 березня — немов «передача естафети» (символічне закриття ювілейного Року Кобзаря та відкриття громадянської ініціативи з проголошення Року української музики в Україні на честь Михайла Вербицького — творця музики українського Гімну).

Програма «Скрипкове дерево роду» створювалася до 200-річчя Тараса Шевченка, для відтворення українських духовних універсалій у музичному вимірі. Я поставив собі за мету — продемонструвати своєрідну міні-антологію української скрипкової музики (від Максима Березовського до Мирослава Скорика, від бароко до моїх власних постмодерних композицій). Концерт складається з чотирьох блоків: пролог — «Кредо віри», «Духовні скрижалі»; перший відділ — класицизм плюс романтизм («Серце України»); другий відділ — постромантизм і неофольклоризм ХХ — ХХІ століть; фіналізація — «бісівські» п’єси, експерименти, постмодернізм. Усе це покликано продемонструвати тяглість, красу та силу української духовної традиції — самобутність її скрипкової культури. Кожен твір програми є носієм національної традиції — плекає і розвиває жанри, образи та інтонації, насичені вібраціями українського естетичного ідеалу. Відібрані твори, на мій погляд, не лише втілюють ідею присвяти ювілеєві Тараса Шевченка, а й наповнюють концертну залу актуальним кобзаревим духом єднання, визволення, оновлення.

— Чим обумовлений цей проект?

— Бажанням максимальної самореалізації. Для мене це — мій перший тур Україною в третьому тисячолітті (з 1977 по 1989 роки я концертував як соліст Рівненської обласної філармонії, дав понад дві тисячі концертів, зокрема й за кордоном, але потім була тривала перерва)... Нинішній період називаю його своїм «третім життям» — я вирішив знову повернутися до активного концертування.

— У вас був доволі тривалий період бурхливої громадської діяльності...

— 1989 року (в моєму «другому житті») з фестивалем «Червона рута» я захопився громадською діяльністю. Ще 2005-го я вручив тодішньому президентові В.Ющенку свою книжку «Стратегія культури України»... Мене помітили, стали запрошувати на всілякі експертні ради, і я навіть став радником міністра культури. До речі, моя кандидатура розглядалася на цю посаду, але мене цікавила реалізація моїх творчих ідей, а не потрапляння до лав «касти недоторканних». Тоді через власний досвід я побачив, наскільки неефективна в нас система управління. Біда в тім, що в нашій країні так і не виникла самостійна школа управління, причому саме стратегічного управління. Це виявляється на всіх рівнях — політики, економіки, безумовно, культури. Усі, без винятку, галузі страждають від відсутності стратегічного управління. Власне, це — риса, притаманна всім постколоніальним країнам, залежним від метрополії. Отже, зрозумілою стає поведінка всіх наших лідерів — аж до найвищих очільників держави — вони завжди намагаються знайти центр, отримати вказівок — положень, тенденцій тощо. Це якщо не Москва, то Брюссель чи Вашингтон. Зрозуміло — не можна не рахуватися з центрами впливу, але власна політика все ж мусить вибудовуватися абсолютно самостійно. Тому що стратегічне управління не є системою планування. Як нас вчили за часів марксизму-ленінізму, а управління сенсами, тобто базовими, державними, що вибудовуються на основі системи цінностей, якими ми за жодних умов не можемо поступатися, ні розмінюватися чи обмінюватися....

— Але для того має бути сформована база тих цінностей....

— Саме для того вибудовуються сенси. А вже залежно від них — стратегічні цілі. Завдання як для всієї держави, нації, так і для кожної окремої галузі. А в нас, зокрема у сфері культури, будується політика «реагувань на виклики» (от нас б’ють, тож ми захищатимемося, нам забороняють говорити українською мовою — ми починаємо боротися)...

Натомість панівні нації самі визначають базові пріоритети й передбачають небезпеки. Саме система державного управління у сфері культури цікава тим, що культура є тим «ключиком від будиночка», де якраз і лежать ті цінності й сенси. Це — прерогатива гуманітарної сфери, чого немає ні в економіці, ні в політиці.

— Отже, в основі економіки й політики лежить культура?

— Так, але це доступно для розуміння лише тим націям, що є вільними й вільно вибудовують своє життя. Постколоніальні нації цього не знають...

— А в нас до культури завжди було ставлення «за залишковим принципом».

— У той час, як саме культура є «територією», де зберігаються національні цінності й сенси. Але тут обов’язковою умовою є системний підхід — стратегічний період мислення на 12 — 25 років — у термін життя одного-двох поколінь. Наш же істеблішмент мислить одним роком — у межах річного бюджету. Максимум — періодом одної виборчої каденції — чи то парламентської, чи президентської. Одначе в культурі ніколи не можна отримати миттєвого ефекту. І оцей егоїзм політиків, які думають лише про своє коротке політичне життя, свідчення того, що культурна політика в нашій державі ніколи й не здійснювалася, тому що вона виходить за межі «життя» будь-якого політика, і тому він думає тільки про себе. Але ж ми — люди — живемо значно довше, ніж триває «життя» політика. Тому й страждаємо через це. Проблема нашої держави в тому, що в нас панує економічна квазі-еліта, навколо якої крутиться політика.

— А під час війни?

— Війна — це колосальна нагода осмислення саме базових, екзистенційних цінностей, нагода нарешті позбавитися цієї української звички, що йде від почуття страху: «Моя хата скраю», «Не трать, куме, сили, спускайся на дно», «Якось-то воно буде» — страху відповідальності, що є наслідком колоніального становища України: тобі не дано стати «суб’єктом» або самовизначеною особистістю...

Зараз ми є свідками унікального процесу фактичного творення нової держави. Суспільство демонструє дивовижні прояви самоорганізації. Нинішні волонтери виконують роль державних чиновників, їхні об’єднання — це паралельні, альтернативні структури. Таким чином, нова культура вже не виростатиме з державного бюджету, а «сама із себе», тобто і буде тим, чим фактично є культура для людей, — як джерело існування. Війна дуже загострила ці процеси.

— Яким чином це віддзеркалює проголошена вами ініціатива Року української музики?

— Я пропоную створення ініціативи де-факто, далі — принцип людини-факела, здатної «запалити» однодумців своєю ідеєю, — принцип Жанни д’Арк чи Руслани Лижичко. І в цьому сенсі Рік української музики — лише маленька цеглинка в розбудові національної культури, що йде «знизу», від народу.

Узагалі музика для українців — це щось набагато більше, ніж просто «музика». Це прояв «загадкової української душі» та її особливий потяг, те, що нас вирізняє з-поміж інших народів. До того ж музика, на відміну від інших «впливових» видів мистецтв (архітектури за часів царату, кіно в ленінські часи, телебачення для Путіна), потребує значно менше витрат...

— До речі, про витрати. Хто фінансує ваш проект?

— Поки що я вкладаю власні гроші, насамперед у промоцію (на радіо), намагаюся вести рекламну кампанію, побудовану «правильно».

Ірина СІКОРСЬКА, музикознавець
Гравець: 
Кирило Стеценко

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка