З 19-го по 30 квітня в Музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків уперше було презентовано частину колекції Франца Кенігса, яку із шістдесятих років зберігали у фондах музею. І, можливо, востаннє. Розпорядженням Кабінету Міністрів № 151-р від 18 березня 2004 року з доброї волі унікальну колекцію має бути «повернено урядовi Королiвства Нідерланди» без будь-якого відшкодування. «Безкоштовно, тобто – задурно», – як сказала б мудра Сова із відомого мультика.
У барвистому буклеті, виданому коштами посольства Нідерландів в Україні до відкриття виставки, мовилося, що колекцію Кенігса, яка налічувала 2671 малюнок німецьких художників XV–XVII століть, було зібрано в Голландії протягом 1920–1935 років. Потім її «придбав роттердамський магнат і колекціонер ван Бейнінген, маючи намір запобігти розсіюванню колекції та передати її в дарунок Музею Бойманс». Пізніше частину колекції «було вилучено з Музею Бойманс за наказом доктора Ганса Поссе, спеціального радника Гітлера з питань мистецтва, та перевезено до його маєтку в Дрездені». Цей буклет так і не потрапив до рук відвідувачів виставки – головним чином тому, що інформація, наведена в ньому нідерландськими спеціалістами, м’яко кажучи, абсолютно суперечить історичним фактам.
Франц Кенігс та його колекція
Насправді Нідерланди мають лише непрямий стосунок як до малюнків, так і до колекціонера. Московський історик Микола Петровський у своїй статті «Колекція Кенігса. Зигзаги долі», надрукованій у журналі «Эхо планеты», посилаючись на архівні матеріали, стверджує, що колекція опинилася в Музеї Бойманс випадково.
Німецький банкір Франц Кенігс був директором Кельнського банку «Дельбрук, Шиклер і Ко», що підтримував тісні стосунки з нацистами. Один приклад: гроші за книжку «Майн кампф» Гітлер довірив саме цьому банку, тут же було створено «Спеціальний фонд музею фюрера». Існують дані, що й сам Кенігс, який з 1922 року проживав у Голландії, був секретним агентом німецької розвідки. Картини й малюнки, які він збирав у період між двома війнами, зберігалися в різних місцях – у Голландії, Кельні, Берліні.
Коли 1933 року Кенігсові терміново знадобилася велика сума грошей, він заклав колекцію за 2 мільйони гульденів банку «Ліссер і Розенкранц» з умовою професійного зберігання малюнків у роттердамському Музеї Бойманс. Але велика депресія похитнула фінансові справи Кенігса, і він втратив право на володіння колекцією, а 1941 року його труп було знайдено на залізничному полотні в рідному Кельні.
Новий власник колекції банкір Крамарський утік від окупації до Америки, маючи намір перевезти й малюнки. Однак директор Музею Бойманс Дірк Ханнема (який теж тісно співпрацював із нацистами) притримав відправлення експонатів, і тоді на сцені з’явився роттердамський «вугільний король» ван Бейнінген, який запропонував Крамарському продати колекцію за мільйон гульденів. Останньому нічого не залишалося, як пристати на пропозицію.
Завданням оборудки було аж ніяк не прагнення «запобігти розсіюванню колекції та передати її в дарунок Музею Бойманс», оскільки одразу ж по цьому ван Бейнінген через свого зятя почав шукати виходи на радника Гітлера з питань мистецтва Ганса Поссе, аби продати колекцію для Музею фюрера в Лінці. Його цікавив лише прибуток, а ніяк не мистецька цінність колекції. «Ні я не хочу обманювати фюрера, ні фюрер – мене. І якщо пан професор (Ганс Поссе. – Авт.) хоче отримати на кілька малюнків більше, ти можеш їх йому спокійно дати... Якщо справа буде завершена, не треба бути дріб’язковими», – казав він у жовтні 1940-го своєму зятеві.
3-го грудня 1940 року ван Бейнінген за 1,5 мільйона гульденів продав Музею фюрера 526 аркушів із колекції Кенігса, що становило приблизно п’яту частину колекції (решту малюнків, за попередньою угодою з директором Музею Бойманс ван Бейнінген великодушно залишив у музеї: своє він отримав). Малюнки після оборудки опинилися в Дрездені, де 1945 року їх знайшли радянські війська і, відповідно до міжнародних угод про репарацію та відшкодування збитків, завданих культурним цінностям держави, перевезли до Радянського Союзу. Найкраща частина колекції опинилася в Музеї ім. Пушкіна в Москві, а 139 малюнків та 3 гравюри – у Київському музеї західного й східного мистецтва (нині – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).
Платон – мій друг, та істина дорожча
Про бажання повернути колекцію Кенігса Нідерланди заявили одразу після закінчення війни. Але на всі запити до радянського уряду про місцеперебування колекції приходила незмінна відповідь: «Такої не виявлено». Узагалі, більшість трофейних пам’яток світової культури із часів війни так ніколи й не було виставлено в наших музеях. Причина: у часи «холодної війни», коли Америка, за планом Маршалла, допомагала Європі заліковувати рани війни, Радянський Союз, не маючи відповідних коштів, використовував як «дотації» державам соціалістичного табору саме трофейні твори мистецтва. Лише НДР за сорок років після війни було повернуто майже два мільйони предметів, серед яких – скарби Дрезденської галереї, музей античної скульптури, зібрання коштовностей польсько-саксонських курфюрстів.
Колекція Кенігса випливла на світ Божий на хвилі перебудови, а 1991 року міністр культури Росії Євген Сидоров офіційно підтвердив перебування 307 графічних робіт із колекції Кенігса у фондах Музею ім. Пушкіна. Тоді ж він висловив готовність передати малюнки Музею Бойманс.
Однак ця новина сколихнула російське суспільство. У пресі розгорнулася широка дискусія за участю провідних культурологів, істориків, юристів і журналістів щодо правомірності такого кроку. У результаті було доведено, що Нідерланди не мають жодних прав на колекцію, оскільки її зібрав німецький громадянин, згодом її продали Гітлеру, а розміщення її в Музеї Бойманс, як і півторарічне перебування у власності голландського громадянина, було ситуативним. Посилання нідерландської сторони на Декрет А-6, що забороняв такі оборудки без санкції уряду, який тоді перебував в еміграції в Лондоні, також визнано безпідставними, оскільки після повернення уряд не лише не покарав ван Бейнінгена, а й зробив його національним героєм (ім’я ван Бейнінгена присвоєно Музею Бойманс та одній із вулиць Гааги).
Законність права СРСР на конфіскацію власності Адольфа Гітлера визнано всім світовим співтовариством і підтверджено на симпозіумах із «трофейної» проблеми, що пройшли в Нью-Йорку (1995 р.) та Вашингтоні (1998 р.). Докладне обгрунтування своєї позиції росіяни розмістили в Інтернеті на сайті www.nasledie.ru/kyltyra/4_4_2/pkc/index.htm.
Щедрість прохача
Здавалось би, усі крапки над «і» розставлено. І ось минулого року Президент Кучма під час приватної зустрічі із прем’єр-міністром Нідерландів сам запропонував «жест доброї волі» – повернення київської частини колекції. Доволі щедрий жест, якщо врахувати її вартість, яка за різними оцінками становить від 15 до 25 мільйонів доларів (лише малюнки Ганса Гольбейна-молодшого сьогодні коштують не менше як 150 тисяч доларів, а таких робіт там 132 та ще офорти). До того ж із Музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків під час війни було конфісковано окупантами 25 000 одиниць зберігання і ніхто досі не порушував питання про повернення цінностей, як не порушували перед Нідерландами й питання про повернення двох картин Дюрера, викрадених у роки війни із львівського музею.
Президент у вищезгаданому буклеті переконує нас, що «ця визначна акція в міжнародному мистецькому житті, безперечно, сприятиме розвиткові тісніших відносин України з Нідерландами». З погляду на те, що Нідерланди тепер головують у Євросоюзі, такий жест сприймається як чергова спроба загравання з Європою після вступу до ЄЕП.
Однак рішення про повернення Колекції Кенігса суперечить Законові України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», відповідно до якого підставою для передачі експонатів Нідерландам має слугувати відповідний договір, ратифікований парламентом. А вся правова база сумнівної оборудки грунтується лише на розпорядженні Президента главі уряду «створити відповідну комісію й дослідити можливість передачі», результатом якого стало згадане розпорядження Кабміну
№ 151-р від 18 березня 2004 року.
На офіційний запит голови парламентського Комітету з питань культури й духовності Леся Танюка до Віктора Януковича, підтриманий Верховною Радою ще в кінці минулої сесії, відповіді немає досі. «Маємо не цивілізований, а мафіозній підхід до проблеми», – каже Лесь Танюк, закликаючи не поспішати з передачею колекції, а створити державну комісію та всебічно розглянути проблему.
Тим часом експонати після виставки знову спаковано в ящики, і вони чекають відправлення до Нідерландів, де 8 липня має відбутися офіційна церемонія передачі колекції, а з 9-го по 26 вересня – відкритися експозиція. Уся підготовка до повернення музейних цінностей відбувається в атмосфері суворої таємності: працівники музею навідріз відмовляються коментувати ситуацію.
Забила на сполох інтелігенція: доктор філософії, кандидат мистецтвознавства, професор НаУКМА Ольга Петрова надіслала листи-звернення на ім’я прем’єр-міністра та спікера парламенту із проханням скасувати рішення, яке суперечить національним інтересам та чинному законодавству. Триває збір підписів під зверненням української громадськості, яке уже підтримали Юрій та Михайло Іллєнки, Богдан Жолдак, інші відомі діячі культури. Ось тільки чи багато важить для влади думка народу, який вона давно вже використовує лише як декорацію?
Чому нову цивілізацію зможуть побудувати ТІЛЬКИ ті, хто прагне вічної молодості? Як керувати ШІ, не ставши його рабом? І чому тральфамадорський оптимізм важливіший за політичні програми?
Колекцію малюнків з музею Адольфа Гітлера вартістю $15-25 млн український Кабмін віддає задурно Нідерландам
Світ:
04052401e.JPG
Франц Кенігс та його колекція
Насправді Нідерланди мають лише непрямий стосунок як до малюнків, так і до колекціонера. Московський історик Микола Петровський у своїй статті «Колекція Кенігса. Зигзаги долі», надрукованій у журналі «Эхо планеты», посилаючись на архівні матеріали, стверджує, що колекція опинилася в Музеї Бойманс випадково.
Німецький банкір Франц Кенігс був директором Кельнського банку «Дельбрук, Шиклер і Ко», що підтримував тісні стосунки з нацистами. Один приклад: гроші за книжку «Майн кампф» Гітлер довірив саме цьому банку, тут же було створено «Спеціальний фонд музею фюрера». Існують дані, що й сам Кенігс, який з 1922 року проживав у Голландії, був секретним агентом німецької розвідки. Картини й малюнки, які він збирав у період між двома війнами, зберігалися в різних місцях – у Голландії, Кельні, Берліні.
Коли 1933 року Кенігсові терміново знадобилася велика сума грошей, він заклав колекцію за 2 мільйони гульденів банку «Ліссер і Розенкранц» з умовою професійного зберігання малюнків у роттердамському Музеї Бойманс. Але велика депресія похитнула фінансові справи Кенігса, і він втратив право на володіння колекцією, а 1941 року його труп було знайдено на залізничному полотні в рідному Кельні.
Новий власник колекції банкір Крамарський утік від окупації до Америки, маючи намір перевезти й малюнки. Однак директор Музею Бойманс Дірк Ханнема (який теж тісно співпрацював із нацистами) притримав відправлення експонатів, і тоді на сцені з’явився роттердамський «вугільний король» ван Бейнінген, який запропонував Крамарському продати колекцію за мільйон гульденів. Останньому нічого не залишалося, як пристати на пропозицію.
Завданням оборудки було аж ніяк не прагнення «запобігти розсіюванню колекції та передати її в дарунок Музею Бойманс», оскільки одразу ж по цьому ван Бейнінген через свого зятя почав шукати виходи на радника Гітлера з питань мистецтва Ганса Поссе, аби продати колекцію для Музею фюрера в Лінці. Його цікавив лише прибуток, а ніяк не мистецька цінність колекції. «Ні я не хочу обманювати фюрера, ні фюрер – мене. І якщо пан професор (Ганс Поссе. – Авт.) хоче отримати на кілька малюнків більше, ти можеш їх йому спокійно дати... Якщо справа буде завершена, не треба бути дріб’язковими», – казав він у жовтні 1940-го своєму зятеві.
3-го грудня 1940 року ван Бейнінген за 1,5 мільйона гульденів продав Музею фюрера 526 аркушів із колекції Кенігса, що становило приблизно п’яту частину колекції (решту малюнків, за попередньою угодою з директором Музею Бойманс ван Бейнінген великодушно залишив у музеї: своє він отримав). Малюнки після оборудки опинилися в Дрездені, де 1945 року їх знайшли радянські війська і, відповідно до міжнародних угод про репарацію та відшкодування збитків, завданих культурним цінностям держави, перевезли до Радянського Союзу. Найкраща частина колекції опинилася в Музеї ім. Пушкіна в Москві, а 139 малюнків та 3 гравюри – у Київському музеї західного й східного мистецтва (нині – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).
Платон – мій друг, та істина дорожча
Про бажання повернути колекцію Кенігса Нідерланди заявили одразу після закінчення війни. Але на всі запити до радянського уряду про місцеперебування колекції приходила незмінна відповідь: «Такої не виявлено». Узагалі, більшість трофейних пам’яток світової культури із часів війни так ніколи й не було виставлено в наших музеях. Причина: у часи «холодної війни», коли Америка, за планом Маршалла, допомагала Європі заліковувати рани війни, Радянський Союз, не маючи відповідних коштів, використовував як «дотації» державам соціалістичного табору саме трофейні твори мистецтва. Лише НДР за сорок років після війни було повернуто майже два мільйони предметів, серед яких – скарби Дрезденської галереї, музей античної скульптури, зібрання коштовностей польсько-саксонських курфюрстів.
Колекція Кенігса випливла на світ Божий на хвилі перебудови, а 1991 року міністр культури Росії Євген Сидоров офіційно підтвердив перебування 307 графічних робіт із колекції Кенігса у фондах Музею ім. Пушкіна. Тоді ж він висловив готовність передати малюнки Музею Бойманс.
Однак ця новина сколихнула російське суспільство. У пресі розгорнулася широка дискусія за участю провідних культурологів, істориків, юристів і журналістів щодо правомірності такого кроку. У результаті було доведено, що Нідерланди не мають жодних прав на колекцію, оскільки її зібрав німецький громадянин, згодом її продали Гітлеру, а розміщення її в Музеї Бойманс, як і півторарічне перебування у власності голландського громадянина, було ситуативним. Посилання нідерландської сторони на Декрет А-6, що забороняв такі оборудки без санкції уряду, який тоді перебував в еміграції в Лондоні, також визнано безпідставними, оскільки після повернення уряд не лише не покарав ван Бейнінгена, а й зробив його національним героєм (ім’я ван Бейнінгена присвоєно Музею Бойманс та одній із вулиць Гааги).
Законність права СРСР на конфіскацію власності Адольфа Гітлера визнано всім світовим співтовариством і підтверджено на симпозіумах із «трофейної» проблеми, що пройшли в Нью-Йорку (1995 р.) та Вашингтоні (1998 р.). Докладне обгрунтування своєї позиції росіяни розмістили в Інтернеті на сайті www.nasledie.ru/kyltyra/4_4_2/pkc/index.htm.
Щедрість прохача
Здавалось би, усі крапки над «і» розставлено. І ось минулого року Президент Кучма під час приватної зустрічі із прем’єр-міністром Нідерландів сам запропонував «жест доброї волі» – повернення київської частини колекції. Доволі щедрий жест, якщо врахувати її вартість, яка за різними оцінками становить від 15 до 25 мільйонів доларів (лише малюнки Ганса Гольбейна-молодшого сьогодні коштують не менше як 150 тисяч доларів, а таких робіт там 132 та ще офорти). До того ж із Музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків під час війни було конфісковано окупантами 25 000 одиниць зберігання і ніхто досі не порушував питання про повернення цінностей, як не порушували перед Нідерландами й питання про повернення двох картин Дюрера, викрадених у роки війни із львівського музею.
Президент у вищезгаданому буклеті переконує нас, що «ця визначна акція в міжнародному мистецькому житті, безперечно, сприятиме розвиткові тісніших відносин України з Нідерландами». З погляду на те, що Нідерланди тепер головують у Євросоюзі, такий жест сприймається як чергова спроба загравання з Європою після вступу до ЄЕП.
Однак рішення про повернення Колекції Кенігса суперечить Законові України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», відповідно до якого підставою для передачі експонатів Нідерландам має слугувати відповідний договір, ратифікований парламентом. А вся правова база сумнівної оборудки грунтується лише на розпорядженні Президента главі уряду «створити відповідну комісію й дослідити можливість передачі», результатом якого стало згадане розпорядження Кабміну
№ 151-р від 18 березня 2004 року.
На офіційний запит голови парламентського Комітету з питань культури й духовності Леся Танюка до Віктора Януковича, підтриманий Верховною Радою ще в кінці минулої сесії, відповіді немає досі. «Маємо не цивілізований, а мафіозній підхід до проблеми», – каже Лесь Танюк, закликаючи не поспішати з передачею колекції, а створити державну комісію та всебічно розглянути проблему.
Тим часом експонати після виставки знову спаковано в ящики, і вони чекають відправлення до Нідерландів, де 8 липня має відбутися офіційна церемонія передачі колекції, а з 9-го по 26 вересня – відкритися експозиція. Уся підготовка до повернення музейних цінностей відбувається в атмосфері суворої таємності: працівники музею навідріз відмовляються коментувати ситуацію.
Забила на сполох інтелігенція: доктор філософії, кандидат мистецтвознавства, професор НаУКМА Ольга Петрова надіслала листи-звернення на ім’я прем’єр-міністра та спікера парламенту із проханням скасувати рішення, яке суперечить національним інтересам та чинному законодавству. Триває збір підписів під зверненням української громадськості, яке уже підтримали Юрій та Михайло Іллєнки, Богдан Жолдак, інші відомі діячі культури. Ось тільки чи багато важить для влади думка народу, який вона давно вже використовує лише як декорацію?
------------------------------------
В тему
Целофанова республіка
Зверніть увагу
Ельфи або смерть: Хто будуватиме новий світ після апокаліпсису? (подкаст)