"Де народився, там і згодився", - каже народна мудрість. Проте навряд чи це є аксіомою: іноді в людині прокидається генетична пам'ять, і тоді вона починає сумувати за своєю далекою історичною Батьківщиною, за мовою, якою розмовляли предки, за тим духом, що передавався в його роду з покоління в покоління. В Омську такі люди зазвичай - нащадки сибірських переселенців. Один з них - молодий активіст громадської організації "Сибірський Центр української культури Сірий Клин" Юрій Пінчук
ЮП: Мій дід родом з Житомирщини. Коли почалачя війна, він був курсантом Білоцерківського військового училища. Ешелон, що ним дід з товаришами був відправлений на фронт, по дорозі потрапив під бомбардування. Дід отримав контузію, його визнали не придатним до стройової служби та призначили у Сибір воєнкомом. Вже тут він познайомився з моєю бабусею. Практично вся моя рідня живе в Україні, а в Омську - одна гілка.
АЛ: Ви відчували себе українцем з дитинства?
ЮП: На жаль, жодного особливого українського виховання у мене не було, і вважаю, що не отримав чогось дуже важливого. Хоча ще у школі з мого боку була спроба певної дитячої самоідентифікації: моє батьківське прізвище - Тихонов, однак свої чернетки і зошити підписував прізвищем свого діда - Пінчук, бо вважаю його своїм родовим. У 18 років я вже абсолютно свідомо змінив прізвище, усіма правдами й неправдами добився, щоби у паспорті в графі національність було записано українець. При цьому я постійно відчував гостру нестачу спілкування українською мовою, нестачу українського духу у повсякденному житті...
АЛ: І одного разу Ви дізналися про Центр...
ЮП: Так, одного разу зовсім випадково почув про те, що є в Омську Центр української культури «Сірий Клин», сів за телефон, обдзвонив масу інстанцій та, нарешті, через обладміністрацію дізнався, як знайти в Омську українців. І ось саме тут цю саму нестачу чогось українського, цей самий дефіцит я намагаюсь компенсувати, прагну бути корисним під час організації різноманітних заходів, урочистостей, що їх проводить «Сірий Клин». Прагну бувати у Центрі якмога частіше, хоча і не завжди так виходить - праця, сім’я, вільного часу лишається обмаль.
АЛ: До речі про вільний час. Ви домосід за натурою?
ЮП: Ще який! Я дуже полюбляю свій дім. Якихось особливих захоплень, хоббі у мене немає, а ось по хаті можу робити все, що необхідно. Коли випадає вільний час - а він буває рідко, як я вже казав, - полюбляю читати, переважно літературу за фахом, книжки українською мовою. Слідкую за подіями в Україні, беру інформацію з Інтернету, з україномовних сайтів. Саме таким чином вивчив українську мову, - вважаю, досить непогано.
АЛ: Нещодавно Ви вперше відвідали Україну. Відчували себе як вдома?
ЮП: Так. Але це відчуття неможливо передати словами, це треба відчути. Коли потрапляєш до якогось місця і відчуваєш, що воно є рідне, близьке, що воно твоє, хоча ти, можливо, жодного разу тут не був, - це і є твій дім.
АЛ: Виходить, дідові гени виявилися сильнішими за інші?
ЮП: Напевне, а інакше - звідки все це? Навіть той факт, що я самостійно вивчив українську мову, при цьому абсолютно не відрізняючись здатністю до вивчення іноземних мов, засвідчує сильну генетичну пам’ять, тому що деякі слова я просто відчуваю.
АЛ: А де конкретно Ви були в Україні?
ЮП: У Києві, Чернівцях. Чернівці - красиве місто, проте доволі бідне. Однак все одне там, не кажучи вже про Київ, я відчувю себе краще, відчуваю, що там для мене все ближче, аніж у Сибіру: люди, мова, культура. Я весь звідти. І тому іноді відчуваю дивну розірваність, бо фізично я тут, в Омську, а ось духовно - там.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
І все ж мій дім - Україна
Світ:
03032001a.jpg
ЮП: Мій дід родом з Житомирщини. Коли почалачя війна, він був курсантом Білоцерківського військового училища. Ешелон, що ним дід з товаришами був відправлений на фронт, по дорозі потрапив під бомбардування. Дід отримав контузію, його визнали не придатним до стройової служби та призначили у Сибір воєнкомом. Вже тут він познайомився з моєю бабусею. Практично вся моя рідня живе в Україні, а в Омську - одна гілка.
АЛ: Ви відчували себе українцем з дитинства?
ЮП: На жаль, жодного особливого українського виховання у мене не було, і вважаю, що не отримав чогось дуже важливого. Хоча ще у школі з мого боку була спроба певної дитячої самоідентифікації: моє батьківське прізвище - Тихонов, однак свої чернетки і зошити підписував прізвищем свого діда - Пінчук, бо вважаю його своїм родовим. У 18 років я вже абсолютно свідомо змінив прізвище, усіма правдами й неправдами добився, щоби у паспорті в графі національність було записано українець. При цьому я постійно відчував гостру нестачу спілкування українською мовою, нестачу українського духу у повсякденному житті...
АЛ: І одного разу Ви дізналися про Центр...
ЮП: Так, одного разу зовсім випадково почув про те, що є в Омську Центр української культури «Сірий Клин», сів за телефон, обдзвонив масу інстанцій та, нарешті, через обладміністрацію дізнався, як знайти в Омську українців. І ось саме тут цю саму нестачу чогось українського, цей самий дефіцит я намагаюсь компенсувати, прагну бути корисним під час організації різноманітних заходів, урочистостей, що їх проводить «Сірий Клин». Прагну бувати у Центрі якмога частіше, хоча і не завжди так виходить - праця, сім’я, вільного часу лишається обмаль.
АЛ: До речі про вільний час. Ви домосід за натурою?
ЮП: Ще який! Я дуже полюбляю свій дім. Якихось особливих захоплень, хоббі у мене немає, а ось по хаті можу робити все, що необхідно. Коли випадає вільний час - а він буває рідко, як я вже казав, - полюбляю читати, переважно літературу за фахом, книжки українською мовою. Слідкую за подіями в Україні, беру інформацію з Інтернету, з україномовних сайтів. Саме таким чином вивчив українську мову, - вважаю, досить непогано.
АЛ: Нещодавно Ви вперше відвідали Україну. Відчували себе як вдома?
ЮП: Так. Але це відчуття неможливо передати словами, це треба відчути. Коли потрапляєш до якогось місця і відчуваєш, що воно є рідне, близьке, що воно твоє, хоча ти, можливо, жодного разу тут не був, - це і є твій дім.
АЛ: Виходить, дідові гени виявилися сильнішими за інші?
ЮП: Напевне, а інакше - звідки все це? Навіть той факт, що я самостійно вивчив українську мову, при цьому абсолютно не відрізняючись здатністю до вивчення іноземних мов, засвідчує сильну генетичну пам’ять, тому що деякі слова я просто відчуваю.
АЛ: А де конкретно Ви були в Україні?
ЮП: У Києві, Чернівцях. Чернівці - красиве місто, проте доволі бідне. Однак все одне там, не кажучи вже про Київ, я відчувю себе краще, відчуваю, що там для мене все ближче, аніж у Сибіру: люди, мова, культура. Я весь звідти. І тому іноді відчуваю дивну розірваність, бо фізично я тут, в Омську, а ось духовно - там.
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд