З 4 по 18 жовтня у Харкові проходить форум ГаліціяКульт, на якому Слобожанщину будуть знайомити з Галичиною через мистецтво та лекційну програму. Загалом відбудеться близько 80 подій – виставки, спектаклі, кінопокази, дискусії та інше.
Platfor.ma поговорила з культурним менеджером форуму Іриною Магдиш про те, як Схід знайомиться з Заходом і чому це важливо.
Вона, зокрема, розповіла, що хочуть дати Сходу і Заходу запізнати один одного: щоб люди виїхали за межі своєї ментальної України і побачили, що є інша Україна. Найбільше це пізнається в спільній роботі, а не на екскурсіях.
Коли ти не знаєш, хто живе поруч за парканом, в тебе виникають страхи, побоювання, негатив. Думаєш, що може це щось проти тебе там діється. А коли ти знаєш своїх сусідів, цей страх минає. Ти можеш не поділяти думку цієї людини, але принаймні знаєш, чого від неї можна чекати.
– Чи ви зруйнували певні особисті стереотипи стосовно Слобожанщини під час роботи з резиденціями влітку?
– Я була в Харкові ще за радянських часів і цього разу їхала туди зі страхом: «Боже, яке це страшне місто! Що я там буду робити два тижні? Як я буду переходити цю величезну площу?!» Але погляд на місто стає зовсім інакшим, коли ти там маєш роботу, маєш людей, з якими вирішуєш певні спільні завдання і проблеми, коли ти споживаєш це місто в певному сенсі утилітарно. Ти знаєш, де крамниця, знаєш, якою дорогою ближче прийти від пункту А до пункту Б, знаєш, де, що, коли відкривається і закривається.
Мені здавалось, що велика промисловість – це щось жахливе. Я ніколи не могла зрозуміти, як це люди пишаються своїм заводом. Адже завод – це щось брудне, галасливе, смердюче. Але під час екскурсії «Турбоатомом» я була вражена величчю інженерної думки, розміром машин, тим, як воно все працює, як цей величезний станок за 5 млн грн обробляє деталь розміром з мій будинок. Це все придумала людина і цим всім управляє людина. Львів практично знищив всю свою інженерну інтелігенцію. Позакривалися заводи і люди або пішли торгувати на базар, або повиїжджали з цієї країни. А там ця інженерна еліта є – і це еліта всієї країни. Люди там реально мають, чим пишатись. Вони роблять ці турбіни і розповідають про них з гордістю.
– Чому саме така пара – Галичина та Слобожанщина? Що їх поєднує? В чому різниця?
– Це абсолютно різна історична пам’ять, різні герої, різні ментальності, різні традиції, різна архітектура. Харків довше був під Радянським союзом, це, звісно, наклало своє маркування на людей. Але, з іншого боку, харків’яни більш відкриті, щирі – і тим симпатичніші. Галичанин буде тобі посміхатися і говорити «прошу, пані, гарно виглядаєте», а поза очі обливатиме брудом.
Галичанам постійно треба було пристосовуватися до різних влад, імперій, мов. Це витворило конформістську специфіку їх мислення – треба поводитися так, щоб всім сподобатися, а в кишені завжди тримати дулю. В Харкові немає цього «то якось зробиться». Там робимо або так, або так, або не робимо взагалі. Бізнесмени кажуть, що набагато простіше вести бізнес з людьми зі Сходу.
Ми, галичани, ненавидимо пам’ятники, нам це не треба. Натомість людям на Слобожанщині пам’ятники потрібні, тому що там це маркери ідентичності. Слобожанці через пам’ятник можуть показати і собі, і людям ззовні, хто вони є і хто для них є героєм. Мова не про абстрактних колгоспниць в віночках. Мусять бути конкретні постаті. Є ця історія, є ці міфи, є ці люди, які можуть бути маркерами локальної ідентичності. Але людині ззовні цього не видно, бо це ніяк не марковано, не зафіксовано. Замало ідентичності «українець». Мені незатишно в великій Україні, я її не чую, не відчуваю. Натомість я відчуваю меншу територію – своє місто, свій регіон, поза яким почуваюся не вдома. Люди на Слобожанщині також мають відчути цей дім, але цей дім мусить мати якусь форму.
На виставках будуть інсталяції та перфоманси, які показують історичну пам’ять Галичини і пропонують харків’янам задуматися над своєю історичною пам’яттю, спробувати реконструювати її. Не треба знати історію цілого Харкова, треба розпитати членів своєї родини про історію власного роду – і цього буде достатньо, щоб зрозуміти хто ти, чому ти такий і чого ти хочеш завтра.
– Чи працювали учасники форуму над темою радянської спадщини?
– Це парадокс. У Львові ми ще не відсторонилися від радянського періоду настільки, щоб зробити, наприклад, кнайпу в радянському стилі. Воно ще засильно болить. Для Харкова це ближча, глибша, довша історія, але Харків відсторонився, вони швидше і легше її переживають. Можливо, нема кому пам’ятати – більша частина інтелігентного Харкова була знищена, розстріляна. Можливо, це дуже травматична пам’ять, як в мешканців будинку «Слово» – будинку розстріляних письменників. Я також не хотіла б жити в будинку, на якому висять хрести і таблички з написами про те, що хтось провів в цьому будинку свої останні дні. Це діє на психіку. Проект архітектурної резиденції полягав в тому, щоб ця територія працювала як пам’ять, але одночасно давала б людям перспективу оптимізму, віри в життя. Учасники резиденції працюють не тільки з громадою будинку, адже будинок «Слово» – це знакове місце для літературної та інших тусовок.
– Зважаючи на ваш досвід роботи в межах організації форуму, наскільки виражена локальна ідентичність харків’ян?
– Харків – це метрополія, величезне місто, яке, за розповідями харків’ян, в 1980-х роках практично на 80% змінило своє населення, бо виїхала величезна частина харківської інтелігенції – вчені, інтелектуальна еліта. Цей болісний процес зміни мешканців міста досі триває. Дуже сильно на це впливає війна, тому що насправді лінія фронту йде не через Донбас чи Луганщину, а по Харкову. Те, в яку сторону хитнеться Харків, вирішить долю цієї країни, цієї території. І Харків великою мірою сидить на валізах. Багато людей в бекграунді своєї голови завжди мають план дій на випадок екстренної ситуації, знають, що вони будуть робити, по який бік барикади опиняться.
– На вашу думку, війна поєднала людей чи навпаки підсилила непорозуміння між ними?
– Війна – це лакмусовий папірець, точка, коли людина мусить прийняти конкретну сторону. Тих, хто завжди мав якусь позицію, але не завжди міг її висловити чи сам для себе пояснити, ця ситуація поляризувала.
– Наскільки проговорюється тема війни у Львові та Харкові?
– Львів’яни звикли. Коли на площі Ринок був якийсь фестиваль, а поруч в церкві Петра і Павла був черговий похорон чергового загиблого, то здавалось диким, що половина Львова плаче, а половина скаче. Але так завжди було по всьому світу. Тому що людина хоче жити, людина не може постійно плакати, ми й так страшенно депресивна нація. Натомість харків’яни мобілізовані. Вони ближчі до лінії фронту, вони не можуть сидіти і плакати.
Проте я дотепер не можу прийняти це дивне замилування радянськими архітектурними ідеями – ідеального міста, нового побуту. Ними можна захоплюватися, як архітектурними ідеями, але там нема людини, там неможливо жити.
Наші інтереси:
Україна і різна, і одинакова одночасно. Потрібно знайти об'єднувальні чинники. А для цього - "виїхати за межі своєї ментальної України і побачили, що є інша Україна".
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
«Дати Сходу і Заходу пізнати один одного»: у Харкові проходить одна з найважливіших подій року
Світ:
З 4 по 18 жовтня у Харкові проходить форум ГаліціяКульт, на якому Слобожанщину будуть знайомити з Галичиною через мистецтво та лекційну програму. Загалом відбудеться близько 80 подій – виставки, спектаклі, кінопокази, дискусії та інше.
16101206.jpeg
Platfor.ma поговорила з культурним менеджером форуму Іриною Магдиш про те, як Схід знайомиться з Заходом і чому це важливо.
Вона, зокрема, розповіла, що хочуть дати Сходу і Заходу запізнати один одного: щоб люди виїхали за межі своєї ментальної України і побачили, що є інша Україна. Найбільше це пізнається в спільній роботі, а не на екскурсіях.
Коли ти не знаєш, хто живе поруч за парканом, в тебе виникають страхи, побоювання, негатив. Думаєш, що може це щось проти тебе там діється. А коли ти знаєш своїх сусідів, цей страх минає. Ти можеш не поділяти думку цієї людини, але принаймні знаєш, чого від неї можна чекати.
– Чи ви зруйнували певні особисті стереотипи стосовно Слобожанщини під час роботи з резиденціями влітку?
– Я була в Харкові ще за радянських часів і цього разу їхала туди зі страхом: «Боже, яке це страшне місто! Що я там буду робити два тижні? Як я буду переходити цю величезну площу?!» Але погляд на місто стає зовсім інакшим, коли ти там маєш роботу, маєш людей, з якими вирішуєш певні спільні завдання і проблеми, коли ти споживаєш це місто в певному сенсі утилітарно. Ти знаєш, де крамниця, знаєш, якою дорогою ближче прийти від пункту А до пункту Б, знаєш, де, що, коли відкривається і закривається.
Мені здавалось, що велика промисловість – це щось жахливе. Я ніколи не могла зрозуміти, як це люди пишаються своїм заводом. Адже завод – це щось брудне, галасливе, смердюче. Але під час екскурсії «Турбоатомом» я була вражена величчю інженерної думки, розміром машин, тим, як воно все працює, як цей величезний станок за 5 млн грн обробляє деталь розміром з мій будинок. Це все придумала людина і цим всім управляє людина. Львів практично знищив всю свою інженерну інтелігенцію. Позакривалися заводи і люди або пішли торгувати на базар, або повиїжджали з цієї країни. А там ця інженерна еліта є – і це еліта всієї країни. Люди там реально мають, чим пишатись. Вони роблять ці турбіни і розповідають про них з гордістю.
– Чому саме така пара – Галичина та Слобожанщина? Що їх поєднує? В чому різниця?
– Це абсолютно різна історична пам’ять, різні герої, різні ментальності, різні традиції, різна архітектура. Харків довше був під Радянським союзом, це, звісно, наклало своє маркування на людей. Але, з іншого боку, харків’яни більш відкриті, щирі – і тим симпатичніші. Галичанин буде тобі посміхатися і говорити «прошу, пані, гарно виглядаєте», а поза очі обливатиме брудом.
Галичанам постійно треба було пристосовуватися до різних влад, імперій, мов. Це витворило конформістську специфіку їх мислення – треба поводитися так, щоб всім сподобатися, а в кишені завжди тримати дулю. В Харкові немає цього «то якось зробиться». Там робимо або так, або так, або не робимо взагалі. Бізнесмени кажуть, що набагато простіше вести бізнес з людьми зі Сходу.
Ми, галичани, ненавидимо пам’ятники, нам це не треба. Натомість людям на Слобожанщині пам’ятники потрібні, тому що там це маркери ідентичності. Слобожанці через пам’ятник можуть показати і собі, і людям ззовні, хто вони є і хто для них є героєм. Мова не про абстрактних колгоспниць в віночках. Мусять бути конкретні постаті. Є ця історія, є ці міфи, є ці люди, які можуть бути маркерами локальної ідентичності. Але людині ззовні цього не видно, бо це ніяк не марковано, не зафіксовано. Замало ідентичності «українець». Мені незатишно в великій Україні, я її не чую, не відчуваю. Натомість я відчуваю меншу територію – своє місто, свій регіон, поза яким почуваюся не вдома. Люди на Слобожанщині також мають відчути цей дім, але цей дім мусить мати якусь форму.
На виставках будуть інсталяції та перфоманси, які показують історичну пам’ять Галичини і пропонують харків’янам задуматися над своєю історичною пам’яттю, спробувати реконструювати її. Не треба знати історію цілого Харкова, треба розпитати членів своєї родини про історію власного роду – і цього буде достатньо, щоб зрозуміти хто ти, чому ти такий і чого ти хочеш завтра.
– Чи працювали учасники форуму над темою радянської спадщини?
– Це парадокс. У Львові ми ще не відсторонилися від радянського періоду настільки, щоб зробити, наприклад, кнайпу в радянському стилі. Воно ще засильно болить. Для Харкова це ближча, глибша, довша історія, але Харків відсторонився, вони швидше і легше її переживають. Можливо, нема кому пам’ятати – більша частина інтелігентного Харкова була знищена, розстріляна. Можливо, це дуже травматична пам’ять, як в мешканців будинку «Слово» – будинку розстріляних письменників. Я також не хотіла б жити в будинку, на якому висять хрести і таблички з написами про те, що хтось провів в цьому будинку свої останні дні. Це діє на психіку. Проект архітектурної резиденції полягав в тому, щоб ця територія працювала як пам’ять, але одночасно давала б людям перспективу оптимізму, віри в життя. Учасники резиденції працюють не тільки з громадою будинку, адже будинок «Слово» – це знакове місце для літературної та інших тусовок.
– Зважаючи на ваш досвід роботи в межах організації форуму, наскільки виражена локальна ідентичність харків’ян?
– Харків – це метрополія, величезне місто, яке, за розповідями харків’ян, в 1980-х роках практично на 80% змінило своє населення, бо виїхала величезна частина харківської інтелігенції – вчені, інтелектуальна еліта. Цей болісний процес зміни мешканців міста досі триває. Дуже сильно на це впливає війна, тому що насправді лінія фронту йде не через Донбас чи Луганщину, а по Харкову. Те, в яку сторону хитнеться Харків, вирішить долю цієї країни, цієї території. І Харків великою мірою сидить на валізах. Багато людей в бекграунді своєї голови завжди мають план дій на випадок екстренної ситуації, знають, що вони будуть робити, по який бік барикади опиняться.
– На вашу думку, війна поєднала людей чи навпаки підсилила непорозуміння між ними?
– Війна – це лакмусовий папірець, точка, коли людина мусить прийняти конкретну сторону. Тих, хто завжди мав якусь позицію, але не завжди міг її висловити чи сам для себе пояснити, ця ситуація поляризувала.
– Наскільки проговорюється тема війни у Львові та Харкові?
– Львів’яни звикли. Коли на площі Ринок був якийсь фестиваль, а поруч в церкві Петра і Павла був черговий похорон чергового загиблого, то здавалось диким, що половина Львова плаче, а половина скаче. Але так завжди було по всьому світу. Тому що людина хоче жити, людина не може постійно плакати, ми й так страшенно депресивна нація. Натомість харків’яни мобілізовані. Вони ближчі до лінії фронту, вони не можуть сидіти і плакати.
Проте я дотепер не можу прийняти це дивне замилування радянськими архітектурними ідеями – ідеального міста, нового побуту. Ними можна захоплюватися, як архітектурними ідеями, але там нема людини, там неможливо жити.
Україна і різна, і одинакова одночасно. Потрібно знайти об'єднувальні чинники. А для цього - "виїхати за межі своєї ментальної України і побачили, що є інша Україна".
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта