14 січня 2003 року у Музеї і громадському центрі імені Андрія Сахарова в Москві було відкрито виставку так званого «актуального мистецтва» під назвою «Обережно, релігія!». На цій виставці войовничого безбожництва демонструвалося зображення баночки кока-коли з написом «це є кров твоя» - тобто слова, співзвучні тексту євхаристичного канону Божественної літургії. Відвідувачам виставки пропонувалося зфотографуватися, вставивши своє обличчя до традиційного іконописного образу Христа. Як багато хто припускав, ця виставка, її антихристиянська спрямованість спровокувала протести, які не завжди носили цивілізований характер. 18 січня шестеро чоловіків увійшли до виставочного залу і залили фарбою деякі картини, розбили богоборчий вітраж.
Відповідаючи на запитання журналістів у ході прес-конференції в РІА «Новини», митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило 20 січня засудив дії погромників виставки у Музеї імені Сахарова, підкресливши, що дані методи неприйнятні для віруючої людини. В той же час владика Кирило назвав провокацією організацію цієї виставки, сказав, що «неприпустимо ображати національні почуття та розпалювати релігійну ворожнечу», що «ця провокація, відповідно до російського законодавства, повинна бути кваліфікована як злочин».
Тут же владика Кирило нагадав, що 80 відсотків нашого суспільства - етнічні росіяни, більшість яких хрещені у Православ'ї. «Немає нічого образливого, - наполягав владика, - у твердженні, що Росія є державою російських православних людей, в якій живуть також національні та релігійні меншості».
Ці останні висловлювання владики Кирила про православний російський характер сучасного російського суспільства були негативно оцінені деякими ЗМІ: там засуджувалися всі ці з точки зору автора та так званих «світських кіл» «дивні», «необачні» висловлювання владики.
Поганий знак для «світських кіл»
Так звані «світські кола», на мій погляд, якось по-дитячому, аж занадто інфантильно поставилися до останнього інтерв'ю митрополита Кирила. Зовсім нерозумно лякати владику псуванням свого іміджу серед «світських кіл» у помсту за його заступництво за православну віру та православну Росію. Уся серйозність того, що трапилося саме й полягає в тому, що для митрополита Кирила стало якось байдуже, що думають про нього, що будуть писати про нього «світські кола». І сам по собі цей факт, що найбільш «прогресивний та ліберальний» ієрарх Російської православної церкви свідомо переступив через нашу російську «світську» політкоректність, - це поганий знак для наших «світських кіл».
Настає час, коли більше треба боятися втратити імідж «світським колам», боятися морального відлучення від Росії. Боятися ізоляції треба тим, хто веде пропагандистську кампанію проти РПЦ як «осередку феодального мракобісся».
Чесно кажучи, сама погроза відлучення від «світських», тобто ліберальних, кіл ніколи не мала практичного сенсу. Людині з мало-мальськи вираженою російською національною свідомістю просто немає що робити у міжсобойчику інтелектуалів, переконаних, що «православ'я є релігією глухого кута», що «російськими патріотами є тільки ті, кому нікого чи нічого любити». Для того, щоб російській людині зберегти себе серед «світських кіл», їй треба, як Євгену Кисельову, денно і нощно викривати «великодержавні» та «імперські» нахили свого народу. А той, хто не хоче грати у ці «світські» ігри, приречений на забуття, витиснення на узбіччя інформаційного життя. Доля Олександра Солженіцина після приїзду в Росію - яскравий тому приклад. І зовсім не випадково для «світських кіл» національно нейтральний Андрій Сахаров став «совістю нації», а російський патріот, православний Солженіцин нею не став.
Старий порядок, старий режим починає валитися у той момент, коли хтось називає вголос привселюдно заборонену правду. Празька весна 1968 року почалася у той момент, коли Отто Шик заявив, що соціалістичну економіку важко примирити зі здоровим глуздом. Серпнева революція 1980 року у Польщі почалася, коли Лех Валенса сказав, що «соціалізму - так, перекрученням - ні». Наша антикомуністична революція почалася тоді, коли друга людина у КПРС, Олександр Яковлєв, сказав, що марксизм - «не наука, а химера».
Наша нова, цього разу національна революція, на мій погляд, починається із твердження справді ліберального владики Кирила, що Росія, де 80 відсотків населення хрестить своїх дітей за обрядом предків, є насамперед православною країною, є «православною країною з конфесійними меншостями».
Мова йде про зміну погляду на Росію, про спроби титульної нації, абсолютної більшості привести свою країну, її політичне і насамперед духовне культурне життя у відповідність з її назвою. Зрозуміло, що подібна спроба спровокована зтисненням, незручностями, які створює для росіян, для більшості нинішній «світський» порядок.
Ця національна революція, що почалася, спровокована іншою, «культурною» революцією початку дев'яностих, котра, навпроти, була спрямована на витиснення зі свідомості людей, і насамперед молоді, всіх ознак російськості, на забуття національних перемог, національних героїв, політиків та діячів культури, науки, що національно мисляли. Національна революція спрямована проти тих, хто думає, що перемоги духу під Сталінградом не було, а була лише перемога страху перед загороджувальними загонами.
Національна революція, яка почалася - це і стихійний протест проти розмивання за допомогою ЗМІ моральних та культурних основ суспільства. «Нестерпна ситуація, - як каже Валерій Соловей, - коли після перегляду того чи іншого телеканала хочеться вимити очі й душу». Це вже не питання про збереження національних коренів, а психологічного, морального і фізичного здоров'я нації.
Росіянин - значить, православний
«Світські кола», що домагалися перетворення колишньої РРФСР у «національну республіку росіян», самі заклали міну під свій «світський» порядок. Викликане розпадом СРСР пробудження російської етнічної національної свідомості неминуче повинно було призвести до посилення ролі РПЦ у житті нової Росії. Справжнє звільнення від комунізму у нас можливе лише на національній основі, завдяки поверненню до коренів. Точно так, як у поляків польськість пов'язана з католицизмом, так і в росіян їхня російськість пов'язана з православ'ям. Росія не може бути світською країною у точному розумінні цього слова, тому що її культура за духом є православною культурою, її національна історія є в багатьох відношеннях історією її національної церкви. Саме з цієї причини росіяни так болісно реагують на будь-які спроби «світських кіл» дискредитувати РПЦ.
Наші «світські кола», що поблажливо поплескують митрополита Кирила по плечу і лякають його «пірровою перемогою», якось забули, що він є не тільки одним з найбільш прогресивних та ліберальних ієрархів РПЦ, але й одним з найбільш яскравих та обдарованих представників сучасної російської нації. Уже пройшов той багато в чому щасливий час, коли всі ми думали тільки про волю і коли мало хто з нас згадував про свою національну приналежність.
Сьогодні ми живемо в часи етнічного націоналізму, коли слідом за розпадом СРСР пробуджується і російська національна свідомість, коли важливе не тільки слово, але і та особа, кому воно належить. Кожен з народів багатоплемінної Росії хоче бути, бачити себе і в дзеркалі політики, і в дзеркалі культури, і серед правлячої еліти. І ніяка політкоректність не зможе цьому зашкодити.
Є всі підстави стверджувати, що сьогодні владика Кирило відверто зневажає думку «світських кіл», тому що вважає їх ворожими не тільки РПЦ, але й інтересам своєї нації. І я думаю, що для подібної оцінки нинішньої ідеологічної ситуації в Росії і для оцінки поведінки «світських кіл» є більше ніж досить підстав. Уся справа в тім, що наші російські «світські кола» не є просто «світськими», тобто нейтральними, відділеними від культу. Наші «світські кола» є колами атеїстичними, ворожими не просто релігії, а насамперед ворожими РПЦ. Вони денно і нощно через свої «світські» ЗМІ прагнуть «викрити» РПЦ, дискредитувати і її ієрархів, і її ініціативи. У нас чомусь боротьба за демократію завжди вироджується в боротьбу з РПЦ.
Звідси і дуже широко розповсюджена серед віруючих, оцерковленних росіян думка, що культура й ідеологія «світських кіл» ворожа не тільки православній церкві, але й самій російській нації. Радянський атеїзм не викликав протесту, не зачіпав національних почуттів росіян по тій простій причині, що він носив абстрактний характер, був спрямований проти релігії, віри в Бога взагалі. Нинішній же «світський» атеїзм сприймається в Росії як антинаціональна сила, як замах на моральні підвалини національного життя.
Не беруся судити про мотиви, якими керувалися організатори виставки антирелігійного андеграунду в Центрі імені Сахарова, про те, що за нею стоїть. Чи то дурість, чи то провокація. Може бути, хтось захотів у такий спосіб заперечити слоган про Сахарова як «совість російської нації». Не знаю. Але очевидно, що це відв'язне «мистецтво» богоборців був сприйнято не тільки як випад проти православ'я, але і як наруга над російською людиною. У своєму листі на ім'я Путіна активісти громадського комітету «За моральне відродження Батьківщини» міста Кімри прямо кажуть, що «під виглядом виставки художників проводилася антиправославна, антиросійська акція, під час якої чинилися дії, несумісні з загальноприйнятими нормами моральності та людяності».
Я не знаю, хто організував у ліберальних ЗМІ кампанію проти так званих «реакційних» висловлювань владики Кирила, хто в особах стоїть за поняттям «світські кола». Але якщо ці «світські кола» дійсно існують, дійсно стурбовані збереженням громадянського миру, то я б на їхньому місці дуже серйозно поставився до всіх актів громадянського протесту проти войовничого, відв'язного постмодернізму, до всіх проявів етнічного, російського протесту.
Небезпечний резонанс
Сьогоднішні настрої серед росіян, незважаючи на те, що їх більше сотні мільйонів, подібні до настроїв безвиході та зневіри, які були поширені серед вимираючих естонців та латишів напередодні розпаду СРСР. І в росіян сьогодні, як п'ятнадцять років тому в естонців та латишів, національна історія почала втрачати сенс та привабливість.
Особливість нинішнього національного протесту росіян полягає в тому, що він спрямований не стільки зовні, не стільки на інших, скільки всередину, проти себе. Ці настрої розчарування власною національною історією, своїм народом найбільш яскраво проявилися у книзі Олександра Солженіцина «Двісті років разом». Тому не можна їх зводити до антисемітизму, до бунту «необлаштованих маргіналів». Росіян сьогодні куди більше цікавлять свої власні слабкості, власна провина, аніж гріхи тих, хто живе з ними поруч. Не ясно, до чого призведе нинішній «російський протест», ясно тільки, що Росія, у якій росіянам дуже погано, не має майбутнього.
І не можна не бачити, що ця екзистенціальна тривога росіян має під собою серйозні підстави. Різке зниження тривалості життя і насамперед серед етнічних росіян. Катастрофічні масштаби пияцтва та наркозалежності. Етнічних росіян дуже турбує неконтрольована і безпрецедентна за своїми масштабами міграція з колишніх радянських республік Закавказзя. На території, що вони звикли вважати своїм притулком, своїм домом, прийшла величезна кількість «чужинців».
Наші «світські» ліберальні кола в усі ці роки змін зарекомендували себе як умілі «перехоплювачі». Вони довго пручалися розправі над химерами марксизму. Але в потрібний момент вони наступили на горло своїй марксистській пісні і виявилися серед супротивників своєї рідної соціалістичної ідеї, виявилися на чолі переможців. Ще на початку перебудови вони, як розумні люди, називали ідею російського суверенітету «самогубством». Але коли вони зрозуміли, що «самогубство» СРСР гарантує їм владу в новій Росії, вони стали найзапеклішими «суверенщиками».
І мені здається, що й зараз «світські кола», оцінивши по достоїнству для себе загрози і ризики зростаючого російського протесту проти неросійської Росії, перестануть пручатися націоналізації Росії, поверненню їй імені православної країни. Наш лондонський вигнанець не випадково б'є на сполох і закликає лібералів поєднатися з патріотами. Тим більше, що росіяни зараз і не жадають від них багато. Вони дійсно просто хочуть зафарбувати свою російську державу у свої російські кольори. Вони фактично не вимагають переваг. Усього лише поваги і до достоїнства своєї титульної нації, і до своєї національної релігії, і до своєї історії, культури. Вони хочуть, щоб росіян було більше серед тих, кого називають «елітою».
Тверезість і самообмеження «світських кіл» допомогли б у нинішній небезпечній ситуації і владі, і Росії, і їм самим. Тільки на російському ґрунті можливе реальне співробітництво «світських» та православних кіл.
28 лютого 2003 р.
ОСОБИСТА СПРАВА
Олександр Сергійович ЦИПКО народився у серпні 1941 р. в Одесі. Закінчив філософський факультет МДУ. Працював у газеті «Комсомольськая правда», ЦК ВЛКСМ, Академії наук СРСР.
У даний час - головний науковий співробітник Інституту проблем міжнародної безпеки РАН. Доктор філософських наук.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Чи чекає на Росію національна революція?
Світ:
03030104e.jpg
Відповідаючи на запитання журналістів у ході прес-конференції в РІА «Новини», митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило 20 січня засудив дії погромників виставки у Музеї імені Сахарова, підкресливши, що дані методи неприйнятні для віруючої людини. В той же час владика Кирило назвав провокацією організацію цієї виставки, сказав, що «неприпустимо ображати національні почуття та розпалювати релігійну ворожнечу», що «ця провокація, відповідно до російського законодавства, повинна бути кваліфікована як злочин».
Тут же владика Кирило нагадав, що 80 відсотків нашого суспільства - етнічні росіяни, більшість яких хрещені у Православ'ї. «Немає нічого образливого, - наполягав владика, - у твердженні, що Росія є державою російських православних людей, в якій живуть також національні та релігійні меншості».
Ці останні висловлювання владики Кирила про православний російський характер сучасного російського суспільства були негативно оцінені деякими ЗМІ: там засуджувалися всі ці з точки зору автора та так званих «світських кіл» «дивні», «необачні» висловлювання владики.
Поганий знак для «світських кіл»
Так звані «світські кола», на мій погляд, якось по-дитячому, аж занадто інфантильно поставилися до останнього інтерв'ю митрополита Кирила. Зовсім нерозумно лякати владику псуванням свого іміджу серед «світських кіл» у помсту за його заступництво за православну віру та православну Росію. Уся серйозність того, що трапилося саме й полягає в тому, що для митрополита Кирила стало якось байдуже, що думають про нього, що будуть писати про нього «світські кола». І сам по собі цей факт, що найбільш «прогресивний та ліберальний» ієрарх Російської православної церкви свідомо переступив через нашу російську «світську» політкоректність, - це поганий знак для наших «світських кіл».
Настає час, коли більше треба боятися втратити імідж «світським колам», боятися морального відлучення від Росії. Боятися ізоляції треба тим, хто веде пропагандистську кампанію проти РПЦ як «осередку феодального мракобісся».
Чесно кажучи, сама погроза відлучення від «світських», тобто ліберальних, кіл ніколи не мала практичного сенсу. Людині з мало-мальськи вираженою російською національною свідомістю просто немає що робити у міжсобойчику інтелектуалів, переконаних, що «православ'я є релігією глухого кута», що «російськими патріотами є тільки ті, кому нікого чи нічого любити». Для того, щоб російській людині зберегти себе серед «світських кіл», їй треба, як Євгену Кисельову, денно і нощно викривати «великодержавні» та «імперські» нахили свого народу. А той, хто не хоче грати у ці «світські» ігри, приречений на забуття, витиснення на узбіччя інформаційного життя. Доля Олександра Солженіцина після приїзду в Росію - яскравий тому приклад. І зовсім не випадково для «світських кіл» національно нейтральний Андрій Сахаров став «совістю нації», а російський патріот, православний Солженіцин нею не став.
Старий порядок, старий режим починає валитися у той момент, коли хтось називає вголос привселюдно заборонену правду. Празька весна 1968 року почалася у той момент, коли Отто Шик заявив, що соціалістичну економіку важко примирити зі здоровим глуздом. Серпнева революція 1980 року у Польщі почалася, коли Лех Валенса сказав, що «соціалізму - так, перекрученням - ні». Наша антикомуністична революція почалася тоді, коли друга людина у КПРС, Олександр Яковлєв, сказав, що марксизм - «не наука, а химера».
Наша нова, цього разу національна революція, на мій погляд, починається із твердження справді ліберального владики Кирила, що Росія, де 80 відсотків населення хрестить своїх дітей за обрядом предків, є насамперед православною країною, є «православною країною з конфесійними меншостями».
Мова йде про зміну погляду на Росію, про спроби титульної нації, абсолютної більшості привести свою країну, її політичне і насамперед духовне культурне життя у відповідність з її назвою. Зрозуміло, що подібна спроба спровокована зтисненням, незручностями, які створює для росіян, для більшості нинішній «світський» порядок.
Ця національна революція, що почалася, спровокована іншою, «культурною» революцією початку дев'яностих, котра, навпроти, була спрямована на витиснення зі свідомості людей, і насамперед молоді, всіх ознак російськості, на забуття національних перемог, національних героїв, політиків та діячів культури, науки, що національно мисляли. Національна революція спрямована проти тих, хто думає, що перемоги духу під Сталінградом не було, а була лише перемога страху перед загороджувальними загонами.
Національна революція, яка почалася - це і стихійний протест проти розмивання за допомогою ЗМІ моральних та культурних основ суспільства. «Нестерпна ситуація, - як каже Валерій Соловей, - коли після перегляду того чи іншого телеканала хочеться вимити очі й душу». Це вже не питання про збереження національних коренів, а психологічного, морального і фізичного здоров'я нації.
Росіянин - значить, православний
«Світські кола», що домагалися перетворення колишньої РРФСР у «національну республіку росіян», самі заклали міну під свій «світський» порядок. Викликане розпадом СРСР пробудження російської етнічної національної свідомості неминуче повинно було призвести до посилення ролі РПЦ у житті нової Росії. Справжнє звільнення від комунізму у нас можливе лише на національній основі, завдяки поверненню до коренів. Точно так, як у поляків польськість пов'язана з католицизмом, так і в росіян їхня російськість пов'язана з православ'ям. Росія не може бути світською країною у точному розумінні цього слова, тому що її культура за духом є православною культурою, її національна історія є в багатьох відношеннях історією її національної церкви. Саме з цієї причини росіяни так болісно реагують на будь-які спроби «світських кіл» дискредитувати РПЦ.
Наші «світські кола», що поблажливо поплескують митрополита Кирила по плечу і лякають його «пірровою перемогою», якось забули, що він є не тільки одним з найбільш прогресивних та ліберальних ієрархів РПЦ, але й одним з найбільш яскравих та обдарованих представників сучасної російської нації. Уже пройшов той багато в чому щасливий час, коли всі ми думали тільки про волю і коли мало хто з нас згадував про свою національну приналежність.
Сьогодні ми живемо в часи етнічного націоналізму, коли слідом за розпадом СРСР пробуджується і російська національна свідомість, коли важливе не тільки слово, але і та особа, кому воно належить. Кожен з народів багатоплемінної Росії хоче бути, бачити себе і в дзеркалі політики, і в дзеркалі культури, і серед правлячої еліти. І ніяка політкоректність не зможе цьому зашкодити.
Є всі підстави стверджувати, що сьогодні владика Кирило відверто зневажає думку «світських кіл», тому що вважає їх ворожими не тільки РПЦ, але й інтересам своєї нації. І я думаю, що для подібної оцінки нинішньої ідеологічної ситуації в Росії і для оцінки поведінки «світських кіл» є більше ніж досить підстав. Уся справа в тім, що наші російські «світські кола» не є просто «світськими», тобто нейтральними, відділеними від культу. Наші «світські кола» є колами атеїстичними, ворожими не просто релігії, а насамперед ворожими РПЦ. Вони денно і нощно через свої «світські» ЗМІ прагнуть «викрити» РПЦ, дискредитувати і її ієрархів, і її ініціативи. У нас чомусь боротьба за демократію завжди вироджується в боротьбу з РПЦ.
Звідси і дуже широко розповсюджена серед віруючих, оцерковленних росіян думка, що культура й ідеологія «світських кіл» ворожа не тільки православній церкві, але й самій російській нації. Радянський атеїзм не викликав протесту, не зачіпав національних почуттів росіян по тій простій причині, що він носив абстрактний характер, був спрямований проти релігії, віри в Бога взагалі. Нинішній же «світський» атеїзм сприймається в Росії як антинаціональна сила, як замах на моральні підвалини національного життя.
Не беруся судити про мотиви, якими керувалися організатори виставки антирелігійного андеграунду в Центрі імені Сахарова, про те, що за нею стоїть. Чи то дурість, чи то провокація. Може бути, хтось захотів у такий спосіб заперечити слоган про Сахарова як «совість російської нації». Не знаю. Але очевидно, що це відв'язне «мистецтво» богоборців був сприйнято не тільки як випад проти православ'я, але і як наруга над російською людиною. У своєму листі на ім'я Путіна активісти громадського комітету «За моральне відродження Батьківщини» міста Кімри прямо кажуть, що «під виглядом виставки художників проводилася антиправославна, антиросійська акція, під час якої чинилися дії, несумісні з загальноприйнятими нормами моральності та людяності».
Я не знаю, хто організував у ліберальних ЗМІ кампанію проти так званих «реакційних» висловлювань владики Кирила, хто в особах стоїть за поняттям «світські кола». Але якщо ці «світські кола» дійсно існують, дійсно стурбовані збереженням громадянського миру, то я б на їхньому місці дуже серйозно поставився до всіх актів громадянського протесту проти войовничого, відв'язного постмодернізму, до всіх проявів етнічного, російського протесту.
Небезпечний резонанс
Сьогоднішні настрої серед росіян, незважаючи на те, що їх більше сотні мільйонів, подібні до настроїв безвиході та зневіри, які були поширені серед вимираючих естонців та латишів напередодні розпаду СРСР. І в росіян сьогодні, як п'ятнадцять років тому в естонців та латишів, національна історія почала втрачати сенс та привабливість.
Особливість нинішнього національного протесту росіян полягає в тому, що він спрямований не стільки зовні, не стільки на інших, скільки всередину, проти себе. Ці настрої розчарування власною національною історією, своїм народом найбільш яскраво проявилися у книзі Олександра Солженіцина «Двісті років разом». Тому не можна їх зводити до антисемітизму, до бунту «необлаштованих маргіналів». Росіян сьогодні куди більше цікавлять свої власні слабкості, власна провина, аніж гріхи тих, хто живе з ними поруч. Не ясно, до чого призведе нинішній «російський протест», ясно тільки, що Росія, у якій росіянам дуже погано, не має майбутнього.
І не можна не бачити, що ця екзистенціальна тривога росіян має під собою серйозні підстави. Різке зниження тривалості життя і насамперед серед етнічних росіян. Катастрофічні масштаби пияцтва та наркозалежності. Етнічних росіян дуже турбує неконтрольована і безпрецедентна за своїми масштабами міграція з колишніх радянських республік Закавказзя. На території, що вони звикли вважати своїм притулком, своїм домом, прийшла величезна кількість «чужинців».
Наші «світські» ліберальні кола в усі ці роки змін зарекомендували себе як умілі «перехоплювачі». Вони довго пручалися розправі над химерами марксизму. Але в потрібний момент вони наступили на горло своїй марксистській пісні і виявилися серед супротивників своєї рідної соціалістичної ідеї, виявилися на чолі переможців. Ще на початку перебудови вони, як розумні люди, називали ідею російського суверенітету «самогубством». Але коли вони зрозуміли, що «самогубство» СРСР гарантує їм владу в новій Росії, вони стали найзапеклішими «суверенщиками».
І мені здається, що й зараз «світські кола», оцінивши по достоїнству для себе загрози і ризики зростаючого російського протесту проти неросійської Росії, перестануть пручатися націоналізації Росії, поверненню їй імені православної країни. Наш лондонський вигнанець не випадково б'є на сполох і закликає лібералів поєднатися з патріотами. Тим більше, що росіяни зараз і не жадають від них багато. Вони дійсно просто хочуть зафарбувати свою російську державу у свої російські кольори. Вони фактично не вимагають переваг. Усього лише поваги і до достоїнства своєї титульної нації, і до своєї національної релігії, і до своєї історії, культури. Вони хочуть, щоб росіян було більше серед тих, кого називають «елітою».
Тверезість і самообмеження «світських кіл» допомогли б у нинішній небезпечній ситуації і владі, і Росії, і їм самим. Тільки на російському ґрунті можливе реальне співробітництво «світських» та православних кіл.
28 лютого 2003 р.
ОСОБИСТА СПРАВА
Олександр Сергійович ЦИПКО народився у серпні 1941 р. в Одесі. Закінчив філософський факультет МДУ. Працював у газеті «Комсомольськая правда», ЦК ВЛКСМ, Академії наук СРСР.
У даний час - головний науковий співробітник Інституту проблем міжнародної безпеки РАН. Доктор філософських наук.
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд