Чому наші люди готові тихо змиритися з будь-яким порушенням власних прав, і тільки в стані крайнішнього відчаю йдуть на такі кроки як голодування чи погроза самоспалення? Тобто б’ють на жалість замість того, аби проявити силу.
Стаття „Дайош барикаду у космосі” викликала в мене спочатку бажання трохи похуліганити у віртуальному просторі – закинути, як це водиться, під ніком провокаційний „комент” та подивитись на реакцію. Але реакція була дещо неочікуваною і змусила, зрештою, до прагнення поспілкуватись у статейному форматі. Ставлю питання: чи достатньо людині свідомій відвідувати, так би мовити, метафізичні барикади (на кшталт закритої „Останньої барикади”) задля того, аби плисти проти течії? Бо, як відомо, за течією пливе тільки дохла риба. Чи не живемо в епоху, коли варто хоча б час від часу відвідувати барикади матеріальні, чи то пак фізичні?
Як на мене, в Україні нині саме такий час – що вимагає фізичних барикад. Не обов’язково зі перекритими мотлохом вулицями, за яким ховаються революціонери з револьверами, або де під свист куль виходить під прапором жінка з оголеними грудьми з картини Делакруа. Проте живемо в такий час, що чинити фізичний опір всіляким неподобствам – необхідність, але, на жаль, не усвідомлена. Бо в суспільній свідомості поширенішою є думка типу „протестуй чи не протестуй - далі ясно” (кому не ясно – далі йтиме „получіш ***” – О.С.). До того ж, ці протести хтось проти когось використає” (див. комент у http://rep-ua.com/63255.html). Тобто, людьми опанувало якесь тотальне бажання неспротиву злу. Може, це не так і просто? Бо ж є в Україні прихильники ідеї походження нашого народу від аріїв, які десь там з Індії. А саме в Індії ідея непротивлення злу, оформлена Махатмою Ганді, була втілена в життя. Та мені здається, що насправді нічого спільного в бажаннях нашого народу з ідеями прогресивного індуса немає. Бо в кухонних розмовах та стрічках усіляких форумів прагнення до насильства (типу „усіх ЇХ до стінки треба ставити/на палю саджати/на ліхтарі вішати”) аж переливається за край. Просто не втілюється у життя в силу багатьох обставин.
І слава богу, що нікого в нас не вішають на вулицях і до стінки не ставлять. Але зовсім не слава богу, що люди знов потрапили до тенет того моторошного оціпеніння, з якого ніби вийшли морозними днями осені-зими 2004. І ось під носом у киян сучасні варвари зносять столітню фортецю. Ось вирубується черговий скверик – тут запланована чергова елітна „свічка”, і її будівельникам чхати, що для навколишніх мешканців це своєрідна оаза в кам’яній пустелі. Або ще гірше: сучасні пірати – рейдери – захоплюють підприємство. Попутно роздають стусанів його працівникам і навіть працівницям. Та це лише початок – бо невдовзі цих трудящих взагалі можуть виставити на вулицю, а з підприємства влаштують автосалон. І що бачимо у відповідь? Може, група найпросунутіших культурологів взялась за руки і не дає бульдозеру руйнувати пам’ятку, якій немає ціни? Чи на кожному дереві в приреченому парку сидить по місцевому мешканцю – аби не дати його спиляти? Врешті, може пролетаріат відбивається від незваних гостей дрючками та своєю класичною зброєю – каменюками? Та ні. Сотні й тисячі таких локальних атак різномастих варварів програються нині в Україні без бою. А поодинокі акції спротиву нагадують нещодавно згадуваний бій під Крутами – не тільки драматичністю, але й суспільною невідомістю. Бо, на кшталт того, як правду про бій під Крутами нізащо б не розповіла радянська влада, так і про хоч трішечки успішний приклад непокори громадян під час захисту власних прав не розповідає вустами ЗМІ влада нинішня. Натомість маємо приклади насилля, спрямованого на себе, які вітчизняними медіа демонструються більш-менш регулярно. Наприклад, голодовка здорових мужиків у шахті, яким майже рік не платять зарплатню. Тим, хто їм гроші заборгував, ці чоловічі страждання глибоко байдужі – і ось на виручку мужам приходять їхні жінки. А як і це не допоможе, доведеться голодувати й дітям?
Не дам відповіді на запитання – чому наші люди готові тихо змиритися з будь-яким порушенням власних прав, і тільки в стані крайнішнього відчаю йдуть на такі кроки як голодування чи погроза самоспалення. Тобто б’ють на жалість замість того, аби проявити силу. Чому такою популярно-знаною стала цитата з роману Ліни Костенко „Записки сумасшедшего”: «Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!». Я б іще додав – можуть схопитись за чарку чи кухоль та з виразом горя на обличчі спорожнити тару. Але якийсь тотальний жах не дозволяє нашим чоловікам схопитись принаймні за палицю чи камінь. Ні, закликати хапатись за справжню зброю я не стану, не такий вже дурний чи кровожерливий. Проте запропоную подивитись на Захід – і ми побачимо, що там у випадку усвідомленої необхідності люди готові за себе постояти. Чого варті регулярні антиглобалістські бої, на тлі яких страшилка кучмістів – записи подій 9 березня 2001 року здаються не такими вже й масштабними. Мельбурн, Сіетл, Генуя, Прага тощо ставали останнім часом справжніми аренами битв незгідних громадян. Зазначу – громадян, яким є чим годувати себе й дітей, у яких не відбирають можливості дихати чистим повітрям, і які переймаються вже більш екзистенційними проблемами.
До речі, про повітря. Розвинений Захід давно вже відпрацював купу технологій для захисту людьми своїх прав, і на чисте повітря також. Наприклад, що робити, коли варвари прийшли зрубати твій парк? Якщо активної людської сили не достатньо, аби захистити його живим ланцюгом, можна вчинити по-партизанськи: вночі „зашипувати” дерева, вбивши в них цвяхи з відрізаними шляпками. Після такої операції дерево буде непридатним для продажу, бо його розпилювання призведе до поломки пилорами. А таблички-попередження про небезпеку різати дерева бензопилою, розвішані на їх стовбурах, зроблять знищення майже неможливим. Такий метод відомий як вид екотажу (тобто „екологічного саботажу”). В арсеналі екотажу – шипування доріг, пошкодження будівельної техніки, знищення бігбордів тощо. Навчитися цим хитрощам нескладно – варто набрати у Інтернет-пошуку „Экотаж. Руководство по радикальной природоохране”, і отримуєте детальну інструкцію до дій. До речі, не заборонену, бо відрізняється від „Кухонної книги анархіста” своїм принциповим положенням не наносити шкоди здоров’ю та життю людей.
А тепер повернемось до наших барикад. Ті, метафізичні, відвідують люди освічені, які книжки читали. Хтось може й знати відоме каяття Олександра Солженіцина: „Как потом в лагерях жгло: а что, если бы каждый оперативник, идя ночью арестовывать, не был бы уверен, вернется ли он живым, и прощался бы со своей семьей? Если бы во времена массовых посадок, например в Ленинграде, когда сажали четверть города, люди бы не сидели по своим норкам, млея от ужаса при каждом хлопке парадной двери и шагах на лестнице, - а поняли бы, что терять им уже дальше нечего, и в своих передних бодро бы делали засады по несколько человек с топорами, молотками, кочергами, с чем придется? Ведь заранее известно, что эти ночные картузы не с добрыми намерениями идут – так не ошибешься, хряснув по душегубцу...» Або й нашого земляка, анархіста Сергія Степняка-Кравчинського: „Терор – жахлива річ, але є річ ще жахливіша – мовчки терпіти насилля”. То ж кому, як не постійним відвідувачам барикадних клубів, нести ці ідеї в маси? Зрозуміло, ілюструючи їх власним прикладом. Можна почати з самої культури, адже захищати її у замкненому приміщенні – це не зовсім те саме, що захищати на вулицях. А на вулицях – сотні знищених за останні роки історичних пам’яток, сотні нових творінь – справжніх виродків псевдомистецтва. Починаючи з Майдану незалежності і закінчуючи будь-яким провінційним містом. Пам’ятаю, один мій улюблений культурний діяч обіцяв створити „Клуб естетичної непокори”, який би боровся з культурним непотребом. Я вже планував створювати регіональний філіал, але щось той клуб так про себе і не заявив.
Наостанок хотів би навести ще одну цитату, яка, на мій погляд, точно схарактеризує сучасний український культурний супротив дійсності (якщо ж я сильно помиляюсь, то готовий у відповідь на переконливі аргументи вибачитись, бо вмію визнавати свою неправоту). Це від популярного російського письменника Пєлєвіна, який завжди точно схоплює суть поточного моменту на нашому колись спільному просторі: „Конечно, у всех нас, русских интеллигентов, даже в сумасшедшем доме остается тайная свобода. Могу вам рассказать, что это такое на самом деле - тайная свобода русского интеллигента. В румынском языке есть похожая идиома - "хаз барагаз" или что-то в этом роде. Означают эти слова буквально "подземный смех". Дело в том, что в средние века на Румынию часто нападали всякие кочевники, и поэтому их крестьяне строили огромные землянки, целые подземные дома, куда сгоняли свой скот, как только на горизонте поднималось облако пыли. Сами они прятались там же, а поскольку эти землянки были прекрасно замаскированы, кочевники ничего не могли найти. Крестьяне, натурально, вели себя под землей очень тихо, и только иногда, когда их уж совсем переполняла радость от того, что они так ловко всех обманули, они, зажимая рот рукой, тихо-тихо хохотали. Так вот, тайная свобода - это когда ты сидишь между козлов и баранов и, тыча пальцем вверх, тихо-тихо хихикаешь”
Тепер посиплю голову попелом – адже й сам живу переважно такою свободою. Бо в передгірській провінції не зміг зібрати критичної людської маси, яка б могла вести відкритий опір варварству. Сподіваюсь, вона є у великих містах. І, може, ви випручаєтесь колись зі своїх схронів, де насолоджувались лімітованою свободою, і зумієте скомбінувати прагнення до безкровного розвитку подій із праведним бажанням взяти в руки якщо не зброю, то хоча б знаряддя захисту. Молоток для шипування дерев у наміченому під вирубку парку, наприклад.
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Час для барикад, метафізичних та фізичних
Світ:
06022005a.gif
Як на мене, в Україні нині саме такий час – що вимагає фізичних барикад. Не обов’язково зі перекритими мотлохом вулицями, за яким ховаються революціонери з револьверами, або де під свист куль виходить під прапором жінка з оголеними грудьми з картини Делакруа. Проте живемо в такий час, що чинити фізичний опір всіляким неподобствам – необхідність, але, на жаль, не усвідомлена. Бо в суспільній свідомості поширенішою є думка типу „протестуй чи не протестуй - далі ясно” (кому не ясно – далі йтиме „получіш ***” – О.С.). До того ж, ці протести хтось проти когось використає” (див. комент у http://rep-ua.com/63255.html). Тобто, людьми опанувало якесь тотальне бажання неспротиву злу. Може, це не так і просто? Бо ж є в Україні прихильники ідеї походження нашого народу від аріїв, які десь там з Індії. А саме в Індії ідея непротивлення злу, оформлена Махатмою Ганді, була втілена в життя. Та мені здається, що насправді нічого спільного в бажаннях нашого народу з ідеями прогресивного індуса немає. Бо в кухонних розмовах та стрічках усіляких форумів прагнення до насильства (типу „усіх ЇХ до стінки треба ставити/на палю саджати/на ліхтарі вішати”) аж переливається за край. Просто не втілюється у життя в силу багатьох обставин.
І слава богу, що нікого в нас не вішають на вулицях і до стінки не ставлять. Але зовсім не слава богу, що люди знов потрапили до тенет того моторошного оціпеніння, з якого ніби вийшли морозними днями осені-зими 2004. І ось під носом у киян сучасні варвари зносять столітню фортецю. Ось вирубується черговий скверик – тут запланована чергова елітна „свічка”, і її будівельникам чхати, що для навколишніх мешканців це своєрідна оаза в кам’яній пустелі. Або ще гірше: сучасні пірати – рейдери – захоплюють підприємство. Попутно роздають стусанів його працівникам і навіть працівницям. Та це лише початок – бо невдовзі цих трудящих взагалі можуть виставити на вулицю, а з підприємства влаштують автосалон. І що бачимо у відповідь? Може, група найпросунутіших культурологів взялась за руки і не дає бульдозеру руйнувати пам’ятку, якій немає ціни? Чи на кожному дереві в приреченому парку сидить по місцевому мешканцю – аби не дати його спиляти? Врешті, може пролетаріат відбивається від незваних гостей дрючками та своєю класичною зброєю – каменюками? Та ні. Сотні й тисячі таких локальних атак різномастих варварів програються нині в Україні без бою. А поодинокі акції спротиву нагадують нещодавно згадуваний бій під Крутами – не тільки драматичністю, але й суспільною невідомістю. Бо, на кшталт того, як правду про бій під Крутами нізащо б не розповіла радянська влада, так і про хоч трішечки успішний приклад непокори громадян під час захисту власних прав не розповідає вустами ЗМІ влада нинішня. Натомість маємо приклади насилля, спрямованого на себе, які вітчизняними медіа демонструються більш-менш регулярно. Наприклад, голодовка здорових мужиків у шахті, яким майже рік не платять зарплатню. Тим, хто їм гроші заборгував, ці чоловічі страждання глибоко байдужі – і ось на виручку мужам приходять їхні жінки. А як і це не допоможе, доведеться голодувати й дітям?
Не дам відповіді на запитання – чому наші люди готові тихо змиритися з будь-яким порушенням власних прав, і тільки в стані крайнішнього відчаю йдуть на такі кроки як голодування чи погроза самоспалення. Тобто б’ють на жалість замість того, аби проявити силу. Чому такою популярно-знаною стала цитата з роману Ліни Костенко „Записки сумасшедшего”: «Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!». Я б іще додав – можуть схопитись за чарку чи кухоль та з виразом горя на обличчі спорожнити тару. Але якийсь тотальний жах не дозволяє нашим чоловікам схопитись принаймні за палицю чи камінь. Ні, закликати хапатись за справжню зброю я не стану, не такий вже дурний чи кровожерливий. Проте запропоную подивитись на Захід – і ми побачимо, що там у випадку усвідомленої необхідності люди готові за себе постояти. Чого варті регулярні антиглобалістські бої, на тлі яких страшилка кучмістів – записи подій 9 березня 2001 року здаються не такими вже й масштабними. Мельбурн, Сіетл, Генуя, Прага тощо ставали останнім часом справжніми аренами битв незгідних громадян. Зазначу – громадян, яким є чим годувати себе й дітей, у яких не відбирають можливості дихати чистим повітрям, і які переймаються вже більш екзистенційними проблемами.
До речі, про повітря. Розвинений Захід давно вже відпрацював купу технологій для захисту людьми своїх прав, і на чисте повітря також. Наприклад, що робити, коли варвари прийшли зрубати твій парк? Якщо активної людської сили не достатньо, аби захистити його живим ланцюгом, можна вчинити по-партизанськи: вночі „зашипувати” дерева, вбивши в них цвяхи з відрізаними шляпками. Після такої операції дерево буде непридатним для продажу, бо його розпилювання призведе до поломки пилорами. А таблички-попередження про небезпеку різати дерева бензопилою, розвішані на їх стовбурах, зроблять знищення майже неможливим. Такий метод відомий як вид екотажу (тобто „екологічного саботажу”). В арсеналі екотажу – шипування доріг, пошкодження будівельної техніки, знищення бігбордів тощо. Навчитися цим хитрощам нескладно – варто набрати у Інтернет-пошуку „Экотаж. Руководство по радикальной природоохране”, і отримуєте детальну інструкцію до дій. До речі, не заборонену, бо відрізняється від „Кухонної книги анархіста” своїм принциповим положенням не наносити шкоди здоров’ю та життю людей.
А тепер повернемось до наших барикад. Ті, метафізичні, відвідують люди освічені, які книжки читали. Хтось може й знати відоме каяття Олександра Солженіцина: „Как потом в лагерях жгло: а что, если бы каждый оперативник, идя ночью арестовывать, не был бы уверен, вернется ли он живым, и прощался бы со своей семьей? Если бы во времена массовых посадок, например в Ленинграде, когда сажали четверть города, люди бы не сидели по своим норкам, млея от ужаса при каждом хлопке парадной двери и шагах на лестнице, - а поняли бы, что терять им уже дальше нечего, и в своих передних бодро бы делали засады по несколько человек с топорами, молотками, кочергами, с чем придется? Ведь заранее известно, что эти ночные картузы не с добрыми намерениями идут – так не ошибешься, хряснув по душегубцу...» Або й нашого земляка, анархіста Сергія Степняка-Кравчинського: „Терор – жахлива річ, але є річ ще жахливіша – мовчки терпіти насилля”. То ж кому, як не постійним відвідувачам барикадних клубів, нести ці ідеї в маси? Зрозуміло, ілюструючи їх власним прикладом. Можна почати з самої культури, адже захищати її у замкненому приміщенні – це не зовсім те саме, що захищати на вулицях. А на вулицях – сотні знищених за останні роки історичних пам’яток, сотні нових творінь – справжніх виродків псевдомистецтва. Починаючи з Майдану незалежності і закінчуючи будь-яким провінційним містом. Пам’ятаю, один мій улюблений культурний діяч обіцяв створити „Клуб естетичної непокори”, який би боровся з культурним непотребом. Я вже планував створювати регіональний філіал, але щось той клуб так про себе і не заявив.
Наостанок хотів би навести ще одну цитату, яка, на мій погляд, точно схарактеризує сучасний український культурний супротив дійсності (якщо ж я сильно помиляюсь, то готовий у відповідь на переконливі аргументи вибачитись, бо вмію визнавати свою неправоту). Це від популярного російського письменника Пєлєвіна, який завжди точно схоплює суть поточного моменту на нашому колись спільному просторі: „Конечно, у всех нас, русских интеллигентов, даже в сумасшедшем доме остается тайная свобода. Могу вам рассказать, что это такое на самом деле - тайная свобода русского интеллигента. В румынском языке есть похожая идиома - "хаз барагаз" или что-то в этом роде. Означают эти слова буквально "подземный смех". Дело в том, что в средние века на Румынию часто нападали всякие кочевники, и поэтому их крестьяне строили огромные землянки, целые подземные дома, куда сгоняли свой скот, как только на горизонте поднималось облако пыли. Сами они прятались там же, а поскольку эти землянки были прекрасно замаскированы, кочевники ничего не могли найти. Крестьяне, натурально, вели себя под землей очень тихо, и только иногда, когда их уж совсем переполняла радость от того, что они так ловко всех обманули, они, зажимая рот рукой, тихо-тихо хохотали. Так вот, тайная свобода - это когда ты сидишь между козлов и баранов и, тыча пальцем вверх, тихо-тихо хихикаешь”
Тепер посиплю голову попелом – адже й сам живу переважно такою свободою. Бо в передгірській провінції не зміг зібрати критичної людської маси, яка б могла вести відкритий опір варварству. Сподіваюсь, вона є у великих містах. І, може, ви випручаєтесь колись зі своїх схронів, де насолоджувались лімітованою свободою, і зумієте скомбінувати прагнення до безкровного розвитку подій із праведним бажанням взяти в руки якщо не зброю, то хоча б знаряддя захисту. Молоток для шипування дерев у наміченому під вирубку парку, наприклад.
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд