Важливість: 
3
Анатолій Лупиніс: «Мафія – майбутнє нашого політичного життя» (1991 р.).

Анатолій Лупиніс належав до покоління українських націоналістів-романтиків. Він не був «бандерівцем», він не був «мельниківцем». Він був Націоналістом.

Проголошення Акта незалежності України він зустрів у звичному місці – в тюрмі: «за організацію дій, що порушують порядок» – мітингів протесту  проти підписання Союзного договору. На той час за його плечима вже було 28 років перебування у радянських тюрмах, концтаборах, психіатричній лікарні. Після провалу «серпневого путчу ГКЧП»  справу терміново закрили і Лупиніс вийшов на свободу.

Я познайомився з Анатолієм у 1988 році. В 1989-му ми втрьох: Павло Скочок, Анатолій і я заснували самвидавчий журнал «Золоті ворота». Перше число журналу вийшло в комп’ютерній роздруківці накладом 15 примірників. Потім Лупиніс організував друк наступних чисел журналу в Прибалтиці.

Ми часто зустрічалися по справах журналу, на різних протестних заходах, а також в неформальній обстановці, та й за чаркою бувало. І обговорювали поточні проблеми та можливі варіанти розвитку подій… Анатолій чудово орієнтувався в політичному житті України і принципово тримався осторонь від Провідників ОУН – Слави Стецько і Миколи Плав’юка та створених ними структур в Україні; від колишніх політв’язнів, очоливших  «націоналістичні» партії.

Він неодноразово повторяв: «Слід переглянути стосунки з іншими організаціями й державними структурами. Піти на компроміс, домовитися є можливим навіть з ворогами, тільки не з конкурентами. Ті, хто разом з вами змагають до однієї цілі якраз і є справжніми ворогами. Компроміс з ними неможливий. Україна, яку будують Рух чи УРП, не буде нашою Україною. В цій Веймарській «банановій» республіці ні націоналізмові, ні націоналістам місця не передбачено. Пора відкидати сентименти недавнього минулого на кшталт «сиділи разом», «разом вистоювали на мітингах»… Практична корисність особи справі націоналізму мусить стати критерієм поділу на «своїх» і «чужих».

Стаття «Мафія – майбутнє нашого політичного життя» була написана і опублікована ще в далекому 1991 році. Але багато в чому вона виявилася пророчою та актуальною і сьогодні.

Текст статті:

Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму роблять безсенсовими спроби творення «класичних» демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість як методою досягнення політичних цілей.

Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні «провідників-інтелектуалів» є найвищого гатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі — від націоналістів до комуністів обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні ковбасу через відокремлення, інші ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою і омегою української політики.

Кожна ціль вимагає відповідних засобів. Якщо відкинути демагогію слів і придивитися до їх носіїв, то стане зрозумілим, що й структура самих партій є пристосованою до володіння саме годівницею. За структурою й методами діяльності це зграї. «Пахан» зверхник на чолі, під особу якого певні зовнішні сили «башляють» гроші, технічні засоби. «Пахан» у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. «Пахана» оточують «пристяжні», які властиве «тримають масу», ділять здобич і проводять «лінію партії» в маси. Дехто з них мріє стати «наглядачами», а якщо це не вдається, вони відокремлюються зі своєю «кодлою» й творять нову зграю. В їхніх руках знаходиться й бізнес організації: перепродаж літератури, символіки, матеріальних цінностей, просто шахрайство й побори. З цих двох статей «вкладення» на «пахана» та «навар» з бізнесу і складається прихідна частина партійного бюджету, розходна ж має з головними статтями гроші на новий бізнес, платню функціонерам та хабарі партійному «лоббі» в місцевих та центральних структурах.

«Пахана» та «пристяжних» оточує «шобла» ті, хто вже відчув «смак падла» і, повні надій на легкий хліб, рвуться «в долю». Вони головний конкурент старих «пристяжних», надія й опора «пахана» в конфліктах, але одночасно й «кодла» окремих «пристяжних», майбутні «пристяжні» в нових зграях. Вони за межами «діла», але під їх впливом знаходиться певна кількість «мужиків» рядових членів організації та симпатиків. Їх обов’язком є відроблення грошей замовників, творення ілюзій масовості та якоїсь «діяльності». Вони щасливі своєї причетності до «великої справи», бо нічого більше, крім неприємностей, вони з того не мають. Частина «мужиків» «сучиться», трафляє до «шобли», частина найбільш розумних та порядних відходить від політики, а невиправні оптимісти в надії «знайти щось справжнє» переходять до іншої зграї.

Якщо формою організації є зграя, метою ’ю годівниця, то методою просто мусить бути інтрига. Пліткарство, змови, боротьба «всіх проти всіх», лиття бруду на опонентів ’ю ось властиве і весь арсенал засобів українських партій від КПУ до УНП, не виключаючи Руху. Всі вони є провідниками політики зовнішніх сил, бо знаходяться під іноземним контролем, на іноземному утриманні. Завдяки своїй нечистоплотності партійні структури давно вже стали угіддям шпигунської та провокаторської діяльності, середовищем для вибору агентів та знаряддям і дахом для шпигунських операцій.

У подібних Україні «збалканізованих» суспільствах це явище профанації політичної діяльності не є чимось винятковим, скоріше характерним. Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які воно викликає. Це економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості.

Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами «традиційної» політики. Людське суспільство, як і звичайний натовп, є далеким від розуміння власних інтересів. Задля проведення цих інтересів в життя воно повинно опиратися не на здеорганізовану аморфну масу «суспільства взагалі», а на свідомі своїх окремішніх зацікавлень конкретні соціальні угрупування, верстви.

В умовах Совітської імперії і України з їх розпадом чи з незформованістю організованих сил суспільства, спиратися можна лише на організаційні (кастові) структури, чи, вірніше, їх залишки. Себто об’єднувати рештки організованих сил суспільства на клановій, мафіозній основі.

В своєму сучасному значенні поняття мафії чи клану означає обов’язково злочинне поєднання різних суспільних структур в одну систему. Але злочинну чому? Лише тому, що протистоїть офіційній системі, правова «легальність» якої ще не означає її правости. І КУ-КЛУС-КЛАН на півдні США і класична т.зв. «мафія садів» Коска на Сіцілії виникли як відповідь на загрозу існуванню традиційного національного суспільства після розгрому його державницьких інституцій зовнішніми силами. Тільки таке, не зв’язане комплексом законів, нав’язаних загарбником з метою утвердження, чи то «легалізації» свого панування, таємне всепроникаюче об’єднання могло захистити національно свідому особу від поневолення колаборантами та чужинцями, національну культури й цінності буття від зденаціоналізації, деградації та цілковитої загибелі. В умовах розпаду державних структур, неефективності їх діяльності в «легальному» вигляді виникали і таємні кастові організації. Коли державна поліція вже корумпована до того, що не може вести боротьбу зі злочинністю, цю боротьбу перебирають на себе поліційні «ескадрони смерті»: коли суд присяжних не карає злочинців, це робить суд Лінча; коли розкладається військо, ті що лишаються вірними, творять «Фрейкори» або «Добровольчєскую Армію»; коли забороняють мати власну розвідку, вона твориться приватно, як «Нунтія» або «Організація Темна».

Все це є нормальні процеси самоорганізації суспільства, постання «знизу» альтернативної державності як вищої форми національного резистанцу. В умовах України така держава вже була один раз створена. Її творець ОУН і була саме такою всепроникаючою мафіозною структурою.Але зі смертю славнопам’ятних Шухевича та Бандери ця ОУН скінчилася. Скажемо прямо її більше немає. При всій своїй вірності ідеї і щирості намірів, добродії за кордоном не є центром, проводом національного відродження. Властиво, вони так і лишилися «Закордонними частинами», тільки тепер уже без організації. Їхні спроби створити собі ЗЧ в Краю є отим самим «творенням враження», якщо не «відробленням грошей». Кожне намагання ЗЧ вийти з кола функцій запілля, себто постачання, школення кадрів з Краю, вироблення прихильної опінії світової публічности щодо подій в Україні, призводитиме до нових непорозумінь, помилок, провокацій КГБ, затримки розвитку національної справи. Невже панове «з-за калюжі» не розуміють, що в структурах, творимих ззовні не є можливим зберегти «чистоту рядів», що «виїздники», з якими вони здебільшого працюють «там» є верствою до сих пір контрольованою КГБ, що «заїжджі гастролери» під час своїх короткотривалих візатів оточені щільним кільцем тих, хто чекає подачки або просто топчеться по п’ятах, а тому не знають тих, хто дійсно працює. Добродії з-за кордону, найчастіше і найохочіше погоджуються з вами ті, хто втирається в вашу довіру за завданням КГБ, чи під його контролем. Ви не бачите нових сил, обертаєтесь весь час в одному і тому ж колі старих бійців, наскрізь пенетрованому КГБ.

Результати відомі. Де, на що пішли гроші та матеріальні засоби, пожертвувані на національну справу? Добре, якщо не на Володимирській і не на потреби КГБ, а лише на чорний ринок та люксусове життя «панів провідників» тут. Третій рік саботується розвиток національної справи. І це в час, коли імперія ось-ось впаде, постане хаос, почнеться (власне уже починається) катастрофа. Після цього найпростіше і цілком відповідним українським політичним традиціям було з звинувачення в зраді. Воно є універсальним і ним можливо пояснити все, що не розумієш. Але ж будемо розумними людьми. Хвіст не може вертіти собакою. Що можливо побачити, в чому можливо розібратися з такої відстані, при такій різниці світосприйняття? Ви чужі в цьому світі, панове, так само, як і ми в вашому. То ж давайте кожен робитиме свою справу. Україна є тут, боротьба точиться тут. Організація Українських Націоналістів так само мусить бути тут. Нова ОУН буде пам’ятником ОУН буде пам’ятником ОУН Коновальця, Шухевича, Бандери. Вона змагатиме осягнути поставлені ними цілі боротьби, і виконати тим самим історичну місію ОУН. Разом з тим ця організація буде цілком новою, сучасною, опертою на власну синтезовану ідеологію, в основі якої лежатимуть кращі традиції визвольного руху та досвід інших національно-визвольних організацій. Вона творитиметься за мафіїстичним принципом, на засаді пов’язання в систему різнорідних доповнюючих одна одну структур.

Офіційно ці структури можуть бути й не зв’язаними в одне ціле, виступати як окремі, навіть протилежні за напрямами своєї дії, організації. Члени її можуть і не знати на що, в ім’я чого працюють. Достатнім буде, якщо ключові посади в них займатимуть люди Організації, які проводитимуть потрібну їй політику. В умовах початкової кадрової бідності це буде єдиною можливістю швидкого зростання меж організації, її впливів.

Слід продумати й принцип відбору кадрів. Особи, які рекрутуються з дотихчасових «колополітичних» кіл, є достатньо зіпсованими атмосферою «політичного життя». До того ж вони, як правило, не мають ні професійних навичок, ні досвіду практичної діяльності. Нині, за умови великих змін в імперських структурах, виникає можливість рекрутації осіб, звільнених з державної служби. На відміну від «маргиналів» вони мають освіту й досвід, а їхня жага порахунків з системою є певнішим мотивом діяння, ніж абстрактне бажання справедливості. Фахівців політичних кіл відбивають кола бізнесові. До цих пір політиками ставали лише ті, хто не міг пристосуватись в бізнесі. Але, якщо раніше в умовах підйому коньюктури конкуренція чи союз з бізнесом були неможливі, то зараз в обставинах спаду і антибізнесової кампанії це стає пожаданим для обидвох сторін. Бізнес потрібен політиці як джерело фінансування, політика – бізнесові як виразник і провідник його інтересів. Такий взаємозв’язок визначає зверхництво бізнесу. Для недопущення цього існує мафія з методами популярного, доступного й найтупішим пояснення суті справ. Таким чином, на часі контакти з кримінальними колами. При всьому їх небажанні влазити в політику, остання зачіпає й їх, вимагає певної участі. Як би там не було, а «брати касу» приємніше з «ідейних міркувань».

Мафіозі поважають, бо бояться. Член українських політичних організацій нині викликає хіба що співчутливу, поблажливу посмішку. Це відношення оточення слід переломити: «Захоплення і страх мусите викликати ви в одномірних». Щоб там не було, а совітське суспільство призвичаїлося до терору. Зворушити його може хіба що міцне «кровопускання». З цією метою необхідно активніше вдаватися до практики «психологічного терору» як невід’ємного елементу впливу на суспільство.

Слід переглянути стосунки з іншими організаціями й державними структурами. Піти на компроміс, домовитися є можливим навіть з ворогами, тільки не з конкурентами. Ті, хто разом з вами змагають до однієї цілі якраз і є справжніми ворогами. Компроміс з ними неможливий. Україна, яку будують Рух чи УРП, не буде нашою Україною. В цій Веймарській «банановій» республіці ні націоналізмові, ні націоналістам місця не передбачено. Пора відкидати сентименти недавнього минулого на кшталт «сиділи разом», «разом вистоювали на мітингах»… Практична корисність особи справі націоналізму мусить стати критерієм поділу на «своїх» і «чужих».

Означені цілі й шляхи їх досягнення вимагають від усіх осіб та організацій, які вважають себе націоналістичними хоча б неформального, ділового порозуміння дій на майбутнє. До речі, це в традиціях мафії. Будемо відвертими, панове, кожен з нас прагне реалізувати себе в служінні націоналістичній ідеї. Це мимоволі викликає конкуренцію. Існують тільки два шляхи її подолання: зменшення числа конкурентів – цей шлях взаємних інтриг та порахунків практикувався до сих пір – та розширення кола однодумців шляхом об’єднання під стягом націоналізму нових верств населення. Останній шлях здається кориснішим і для нас, і для справи. В Україні на всіх стане і праці, і слави, і стінок, до яких нас можуть поставити. Шляхом осягнення такого порозуміння могла б бути робоча зустріч провідників та представників усіх націоналістичних організацій.
 

Довідка про автора:

Народився Анатолій Лупиніс 21 липня 1937, в селі Новоолександрівка, Червоноармійського району, Донецької області, де проживали його батьки після втечі із сибірського табору.

Він прожив 62 роки, значну частину з яких  –  в  таборах, тюрмах  божевільних.  Однак  увязненим себе ніколи не  вважав. «Це була своєрідна, але ефективна форма освіти, де я отримав набагато більше знань, аніж у будь-якому інституті» , – говорив про своє життя козацький гуру. Останній романтик українського Опору.

Сам він стверджував, що його доля визначилась ще в ранньому дитинстві. Батьків радянська влада відправила у заслання, але «подорож»  на Сибір зупинила війна. Тому сімя поспішила повернутися додому, на Черкащину.

Закінчивши з медаллю сільську школу, він мріяв про далекі яскраві зорі. Відтак обрав кафедру астрономії на фізматі Київського університету. Здавалось, чудовий початок карєри  науковця.  Але… в  1956 році радянські війська вступили до Будапешта. 19-річний студент 3-го курсу Лупиніс вийшов на демонстрацію протесту з плакатом «Руки геть від вільної Угорщини».  Наслідки?  Шість років табору та улюблені зорі у загратованому вікні.

У 1957 році за активну участь у повстанні 7-му таборі із вироком за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу» дістав десять років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму №10. Перебуваючи у Володимирські в’язниці піддаючись тортурам від режиму за те що з ним боровся, був паралізований (парапарез ніг). Повністю відбувши термін у 1967 році А. Лупиніс звільняється. По двох роках лікування зміг рухатися із допомогою милиць і одразу ж поступив на економічний факультет Української сільгоспакадемії.

1971 року новий арешт. Цього разу – за поетичний дар. А точніше – за патріотичні вірші про Україну.  А ще точніше –  за те, що читав їх перед громадою біля памятника  Шевченку. Його назвали «Божевільним» і відправили «куди належить»… І потягнулася низка довгих, страшенно довгих днів у Дніпропетровській «спецпсихушці», порівняно з якою будь-який табір здавався курортом.

Звільнився у 1983 році. Щоправда, з безнадійно підірваним здоровям. Але ж у стократ більшим, сильнішим прагненням жити і боротися. Одразу ж включився у підпільну активну роботу. …Йшли роки. Часи змінювались. Запахло свободою. Трішки-трішечки. Нарешті!?

Лупиніс стає ініціатором створення асоціації «Зелений світ», українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але зрозумівши безперспективність угодовської позиції на котрі переходили усі без виключення «перебудові» структури – спільно із революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї (УМА), котра за його ж ініціативою була перетворена спочатку в Українську Національну Асамблею (УНА), а пізніше в УНА-УНСО.

В 1990 році він організовує реєстрацію людей,  які вважають себе громадянами окупованої Української Народної Республіки. За кілька місяців список налічував приблизно мільйон чоловік. І це стало фактично першим референдумом незалежної України.

І ось знову арешт. Проголошення Акта незалежності України він зустрічає у звичному місці – в тюрмі : «за організацію дій, що порушують порядок» – мітингів протесту  проти підписання союзного договору. Після провалу «серпневого путчу ГКЧП»  справу терміново закрили і Лупиніс вийшов на свободу.

Війна в Абхазії, дві війни в Чечні…  

Разом із політичною і революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив полум’яну поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських національних революціонерів.

5 лютого 2000 року, на 63 році життя помер визначний політичний та громадський діяч, полум’яний український революціонер – Анатолій ЛУПИНІС.

Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.

Наші інтереси: 

В статті міститься точний аналіз ситуації з політичними партіями і "націоналістичними організаціями", які нездатні побудувати справжню державність в Україні. І хоча це було написано в далекому 1991 році, напередодні краху комуністичної імперії, минулі 25 років так званої "незалежності" повністю підтвердили оцінки Лупиноса і його прознози.

Гравець: 
Володимир Федько
 
Форум Підтримати сайт Довідка