24 лютого 2022 року – це не початок війни. Це – провал церемонії капітуляції, зірвана спецоперація, що мала завершитись без бою

Все було підготовлено:
– влада – мовчазна,
– структури – паралізовані,
– народ – дезорієнтований,
– столиця – не озброєна.
Москва не йшла завойовувати Україну. Вона йшла прийняти те, що вже було підписано мовчки.

Малоросія: не ідея, а інструкція

Ми жили в ілюзії, що маємо державу. А нам готували інше – нову форму. Малоросію. Не як перспективу, а як інструкцію:
– під контролем СБУ,
– під «гнучким» президентом,
– під безструктурним Кабміном,
– під парасолькою «технократів без голосу».

Не треба було ламати Україну. Її просто мали перейменувати – і продовжити керувати в іншому форматі. Росіяни йшли в Київ не на штурм, а на інсталяцію нової реальності. Парадною колоною. У святковій формі. З пальним лише до Банкової. А влада? Влада чекала.

Не було:
– мобілізації,
– евакуації,
– інструкцій для населення,
– оголошення воєнного стану до останнього вечора.
Було:
– мовчання,
– спостереження,
– очікування.

Очікування чого? Передачі. Передачі країни. Через «зовнішній шок», через «кризу», через «втрату управління», через нову форму «порятунку». 

Зеленський, як телевізійна фігура, не був суб’єктом. Він був частиною сценарію. Його емоція – страх. Його стан – параліч. Його влада – у телефонах Банкової. Він не командував державою. Він готувався погодитись.

І все пішло не за планом. Один компонент зламався. Народ. Розвідка РФ не врахувала, що Україна – ще не повністю розчинена. Що вона жива. Що є ті, хто не чекає наказу. Хто не зрадив. Хто вийшов з автоматом – без бронежилета, без зв’язку, без гарантій. 

Сценарій капітуляції зірвав не уряд, не президент, не Генштаб. Його зірвав народ. Не за планом Кремля – але й не за планом Банкової.

Війна почалась не 24-го. Вона почалась тоді, коли парадна колона зупинилась. У перші години не було війни – була тільки тиша й розгубленість. Росіяни їхали на готову адміністрацію. Вони везли форму для параду. У Києві мали підписати, обійнятись, пообіцяти – і роз’їхатись. 

Але коли вони побачили, що ніхто не здається, що ніхто не виходить із білим прапором, що народ почав спротив – без держави – вони почали справжню війну. Війна не була їхнім планом. Війна була їхньою поразкою. 

Історія, яку хочуть стерти, – сценарій, який реалізується знову

Нам хочуть нав’язати наратив героїчної влади, яка нібито повела країну в бій. Але правда в іншому:
– Ніхто не поніс відповідальності за провал готовності.
– Жоден міністр не був відсторонений, лише перетасований.
– Жодна посадова особа не пояснила, чому 23 лютого все було «під контролем».

 24 лютого – це день, коли народ не дозволив зрадити

Ми не дозволили. Але ті, хто готував капітуляцію, залишились. Вони не програли. Вони просто переодягнулись.

Сьогодні Московія будує заводи, контрактує станки, компоненти для довгої, виснажливої війни. Але це тільки один фронт. Другий – це внутрішнє розкладання України. Їм не вдається взяти нас зброєю – тому вони розраховують, що ми самі підпишемо капітуляцію. На новому Стамбулі. В обмін на «мир». У форматі «васала». З повним демонтажем української державності й ідентичності.

Битва не завершена. Вона – не про територію. Вона – про Республіку. Справжня війна – це за форму нашої держави.
За здатність народу бути джерелом влади. За вибори. За підзвітність. За самостійне майбутнє. За право не здатись.

Бо територія без свободи – це концтабір. Прапор без вибору – це вивіска. А Республіка – це коли народ вирішує, а не здається.

Автор тексту, що подається з незначним скороченням, Владислав Смірнов 

Час сказати вголос: "Банду геть!"