політологія

Виявляється, кількість людей, готових стріляти у нинішніх правителів, катастрофічно збільшується! І це дуже непокоїть! Соціологічний аналіз результатів голосування свідчить, що такими настроями переповнений середній клас. Мають якесь житло. Непогану роботу, чи маленький бізнес. Були за кордоном. Освічені. Одружені. Сидять в інтернеті. Мають якісь кошти, чи можуть залучити їх через кредити... В принципі, досить успішна категорія. І цих дістали!

Як і свого часу героїчний феномен козацтва бездарними епігонами був перетворений на пародію українства, так і сьогодні новітнє покоління "галичанствуючих" бандерівців успішно вирило могилу інтегральному націоналізму, непосильно трудячись в насипанні Вавилонського кургану над кістками мертвих героїв.

Цього року, наприкінці червня, країна мала відзначати одинадцятий день народження своєї Конституції. Звісно, День Конституції з Новим Роком не порівняти (динаміка не та), але все одно приємно: феєрверк, розумні промови на тематичних круглих столах, тривожні, проте оптимістичні привітання перших осіб, квіти до пам'ятників отцям нації, зрештою, безкоштовний концерт.

Нинішня політична криза в Україні — прояв подальшого розпаду пострадянської системи. Ця система нежиттєздатна, оскільки суперечить законам природи.

Владна система має відповідати законам природи

Угоду про спрощення візового режиму між Україною і Європейським Союзом, про які так багато говорили, нарешті підписано. Проте суттєвих змін для українців не настане і до справжнього полегшення руху через кордони іще дуже далеко. Навпаки, із приєднанням сусідніх до України держав до шенгенського простору процедура видачі віз, по-перше, ускладниться, по-друге — стане платною.

Ніби ніколи й не було війни… Святослав Піскун підходить до Віктора Ющенка і по-дружньому з ним здоровається, обнімається. Потім з тією самою невимушеністю тисне руку Віктора Януковича, який сидить біля Ющенка. Це не початок сюрреалістичного роману, а реалії української політики. Саме так мирно і дружелюбно поводилися провідні українські політики під час фіналу Кубка України з футболу.

Партноменклатура українських демоліберальних партій вчергове постає перед дилемою “журавля і синиці”. В якості ‘журавля” виступає українська національна ідея, традиційні суспільні цінності і держава, а “синиці” – вигідне місце у прохідній частині виборчих списків олігархічних партій чи мегаблоків.

У імігрантів першого покоління зазвичай не відбулося психологічного розколу з культурою землі, де вони народилися. А їхні діти часто з презирством ставляться до релігійності батьків, при цьому ще не інтегрувавшись в культуру нового суспільства.

Коли закінчаться чергові вибори до Верховної Ради, трудящі увімкнуть свої телевізори, а там знову жванії, грігян, коломойські, червоненки, фельдмани, черновецькі, арфуши, аделаджи, шустери та інша політична нація. Фракції, розколи, ток-шоу. І подумають тоді трудящі: ось кидаємо ми папірці в урни, кидаємо, - а там, у Раді, ті ж самі персонажі. Що б і скільки ми кудись не кидали, вони завжди там, на Грушевського. Може, нас дурять? Дивовижна прозорливість.

Святе місце порожнім не буває. Вітчизняний політикум [ага, «політики + акваріум»: кольорові рибки попід скляним куполом Верховної Ради ;-)] витворяє щось таке, що й Чорт роги вломить. За наші, платників податків, гроші. Вже як з дюжину років той політ.акваріум товче воду в ступі й не в змозі запропонувати суспільству нічого карколомного нового, свіжого. Пропонують як не якесь Є-Е-Пе, так ЄС ([yes!]??), нав’язують якусь божевільну демократію, хоча самі толком навіть не розуміють, що та франца означає.

Міраж — це коли здалека здається, ніби там щось є, а коли наближаєшся, то виявляється, що нічого немає. Таке буває не лише в пустелях, але і в деяких державах, які називають себе правовими. Указ Президента про розпуск Верховної Ради від 2 квітня 2007 року став моментом істини. Коли наблизилися до розгляду його конституційності, то виявилося, що в нас немає ні Конституційного суду, ні судової гілки влади.

Не в рішенні суду щастя, а в його змісті. Істина, яку пізнали на практиці всі, кому доводилося стикатися з результатами діяльності Феміди, сьогодні стає надбанням усієї країни.

Ізраїльський публіцист Ізраель Шамір звинувачує свою державу в расизмі, ксенофобії та антисемітизмі і вважає її останнім оплотом апартеїду в світі.

Одним із великих сюрпризів нинішньої президентської кампанії у Франції є те, як «національна самобутність» вийшла на перший план у політичних дебатах.