Warning: DOMDocument::loadHTML(): Tag ... invalid in Entity, line: 9 в simple_table_of_contents_generate_table_of_contents() (рядок 108 із /var/www/vhosts/kth/observer/ar25.org/observer/www/sites/all/modules/contrib/simple_table_of_contents/simple_table_of_contents.module).
Коли я запитала в «Науковій думці», як розкуповується «Перехід–IV», почула відповідь: «Беруть, дуже добре беруть! Бо, розумієте, Канигін – то фантазії, а оце ж уже наука!».
… Козацький міт, потрактований у мілітарно-патріотичному дусі, цілком сумісний не тільки з войовничим націоналізмом, а й із відвертим расизмом.
Ще наочніше, ніж «світоглядна концепція сучасного українського лицаря» авторства п. Пилата, це демонструє журнал «нової еліти» (або «нових аріїв») «Перехід–IV». Його видавців зближує з головним гопаківцем не лише пропаґанда українських бойових мистецтв (у рубриці «Школа кшатрія»), а й переконаність у «несправжності» Української держави, котра 1991 року «з переляку проголосила власну “незалежність”» і яка є «бізнес-інструментом збагачення олігархічних кланів переважно неслов’янського походження». Відтак теоретики «Переходу–IV» констатують неможливість її «довготривалого існування»: «правий рух національної та соціальної логічності прямує до відновлення Україною статусу Київської Русі – форпосту і бастіону традиційної білої цивілізації Європи».
Цю перспективу доповнено не лише відповідною «стратегією» («оперативно наростити критичну масу патріотів» або ж, як «десанту на окупованій ворогом території», «визначитися на місцевості, розпізнати своїх, зібратися разом, уточнити план дій і розпочати атаку») та поетичними варіаціями на тему «глобусу України»:
Улюблена Божа дитина
Від Роду піднесена в злеті,
Гряде Материк Україна
На Жовто-Блакитній планеті!
Маємо ще й конкретний сценарій «народження нової української нації з формуванням держави української мрії – Третього Гетьманату» в 2015 році. Відтак, замість того, аби «займатися гальванізацією трупа під назвою “держава Україна”», слід звернутися до історичного досвіду українства – а, як відомо, «злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі – Гетьманату». Тож у майбутній державі, що в ній маємо жити за якихось десять років,
Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. <...> Контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші «гілки влади», а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва – так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах.
Кроками «нових аріїв» у напрямку здійснення «української мрії» є такі звершення, як «ініціація пасіонарного спалаху та його правильне спрямування», створення «100 полків арійського козацтва, здатних до ведення бойових дій на всіх 7 рівнях сучасної війни», «досягнення пророкованого Христом стану Царства Божого». Отож 2015 року на нас чекає початок Золотої доби України, що супроводжуватиметься новим пасіонарним спалахом, а також демографічним, культурним і технологічним вибухами з їх наступним виплескуванням у навколишній світ (як співає КОМУ ВНИZ, «та й засієм білим світ той сивий, білим зерном попід самі зорі...»).
На жаль, усе це не так комічно, як видається на перший погляд. Дивно, але в українському суспільстві, де з легкістю наліплюються фашистські ярлики (згадаймо хоча б останні вибори – і, серед іншого, пророкування одного з наших академіків, що прихід Ющенка означатиме перемогу «фашизму та люмпенства»), якось проґавили цілком очевидні «духовні шукання», скеровані у праворадикальний бік.
Хіба що побачили світ кілька рецензій на працю «Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу» (Київ, 2004) пера головного редактора (й, по суті, чільного автора) «Переходу–IV» Ігоря Каганця, котрий без вагань оголошує свій щойно видрукуваний опус «настільною книгою сучасного українця». Втім, нинішні репрезентанти «нації Святослава» доволі різні. Один дякує п. Каганцеві за «ідентифікацію ворога» і вказівку на «технологію звільнення та сяючу мету», другий закидає авторові расизм, арійство й антисемітизм того зразка, що насаджувались у Третьому Райху (див. «Книжник-Review», 2004, №10).
Однак, здається, ні кого не турбує поява читацьких клубів «Переходу–IV», який також є «грою у фашизм» як в ідеології, так і на рівні символіки (Третій Гетьманат безпосередньо корелює з Третім Райхом, свастику (чи, точніше, «Sonnenrad») закамуфльовано під «сонячний хрест» Сонцебіг, заклик «Хай Буде!» при викинутій уперед руці на вміщених поруч світлинах виразно перегукується з «Хайль!», підрубрику «Духовність» марковано емблематичним для СС рунічним знаком «SigRune» тощо).
Зрозуміло, однак, що це аж ніяк не дитячі забавки – й до того ж вочевидь підкріплені добрячими грошима. Та найприкрішим видається те, що всю цю маячню фактично освячує авторитет Національної Академії наук: сам п. Каганець презентує себе як завідувача Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України, а серед автури «Переходу–IV» натрапляємо не лише на марґіналів із титулом «незалежних дослідників», а й на науковців з академічною «пропискою». Відтак, скажімо, поруч із ахінеєю про «козацький расовий тест» (на наявність у крові антиалкогольного «арійського ферменту», без якого «людина практично не мала шансів потрапити до січового братства»: Олексій Мандзяк, «Алкоголь в українських бойових мистецтвах»), надибуємо «академічні» роздуми про значення історичного досвіду України середини XVII століття для нинішнього етапу «її споконвічних національно-визвольних змагань» (Віктор Горобець, «Уроки Богдана Хмельницького»), які повністю вписуються в ідеологію журналу: сьогодні Україні потрібні передусім «сильна влада, зосереджена в руках такої ж сильної особистості» й нова/оновлена еліта. Результати такого «сусідства» доволі прикметні: коли я запитала в «Науковій думці», як розкуповується «Перехід–IV», почула відповідь: «Беруть, дуже добре беруть! Бо, розумієте, Канигін – то фантазії, а оце ж уже наука!».
Зауважуючи цей неприродний симбіоз науки та псевдонауки (які досі воліли просто не помічати одна одної), можна висловити упевненість, що українська Академія ніколи не уподібниться до сербської, яка відіграла неабияку роль у роздмухуванні національної істерії за часів Мілошевіча. Однак, з другого боку, не помічаючи чи толеруючи такі дивні вияви академізму, наша НАНУ може легко трансформуватись у щось на кшталт НУіНУ із відомої кінокомедії або в якийсь «Брахманат», котрий із волі новоявлених арійців «поєднає функції віри, науки й мистецтва».
Здається, НАН України вже час засиґналізувати власну присутність в українському інтелектуальному просторі, де голос паранауки стає дедалі потужнішим, і саме його, здається, тільки й чують урядовці. А то й незчуємося, як потрапимо до уявних світів, що їх вибудовують творці козацьких/арійських/козацько-арійських теорій: почнемо жити на жовтоблакитній планеті, битися зранку з уявними ворогами, гратися з дітьми в уявні козацькі «плавзасоби» й кохатися із так само уявними кшатріями/амазонками. Втім, захопившися такими «іграми розуму», можна, того не помітивши, опинитись у ситуації, змальованій на одній давній, зламу позаминулого й минулого століть, листівці, що її кілька місяців тому демонстрували на виставці в Музеї однієї вулиці: молодик у розхристаній вишиванці – певно, після невдалого тестування на наявність у його крові «антиалкогольного козацького ферменту», – лежить у калюжі й звертається до приязно налаштованих щодо нього свиней: «Ой, дівчата, та годі вже цілуватися! Які ж ви ласі до поцілунків!».
Тож як би нам не осоромитися перед Європою, котра мусить стати, як і в давні арійські часи, тереном нашого культуртреґерства (у власній щодо неї «центральності» ми її, здається, вже переконали). Українські гопаківці принаймні певні того, що вітчизняна культура, чиєю «невід’ємною часткою є козацьке лицарське мистецтво», «вже сьогодні вражає світ своєю самобутністю та довершеністю і здатна піднести нашу Державу на провідне місце серед народів світу».
Власне, про те саме писав колись Вишня, пояснюючи українську географію: на півночі від нас живуть україножериросіяни, на заході – поляки, «дуже хороший, братній народ [свята правда! Кому ще ми завдячуємо нашими балами на нещодавньому Евробаченні?! – О.Р.], а далі вже йде Європа, що чекає на українську культуру». Сподіватимемося, що вона, ця загадкова культура, прийде в європростір не тільки в подобі «диких танців».
Подано у скороченні, стаття повністю - http://krytyka.kiev.ua/articles/s.6_6_2005.html
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Дикі танці (прихована реклама Переходу-IV)
Світ:
05081002e.jpg
Ще наочніше, ніж «світоглядна концепція сучасного українського лицаря» авторства п. Пилата, це демонструє журнал «нової еліти» (або «нових аріїв») «Перехід–IV». Його видавців зближує з головним гопаківцем не лише пропаґанда українських бойових мистецтв (у рубриці «Школа кшатрія»), а й переконаність у «несправжності» Української держави, котра 1991 року «з переляку проголосила власну “незалежність”» і яка є «бізнес-інструментом збагачення олігархічних кланів переважно неслов’янського походження». Відтак теоретики «Переходу–IV» констатують неможливість її «довготривалого існування»: «правий рух національної та соціальної логічності прямує до відновлення Україною статусу Київської Русі – форпосту і бастіону традиційної білої цивілізації Європи».
Цю перспективу доповнено не лише відповідною «стратегією» («оперативно наростити критичну масу патріотів» або ж, як «десанту на окупованій ворогом території», «визначитися на місцевості, розпізнати своїх, зібратися разом, уточнити план дій і розпочати атаку») та поетичними варіаціями на тему «глобусу України»:
Улюблена Божа дитина
Від Роду піднесена в злеті,
Гряде Материк Україна
На Жовто-Блакитній планеті!
Маємо ще й конкретний сценарій «народження нової української нації з формуванням держави української мрії – Третього Гетьманату» в 2015 році. Відтак, замість того, аби «займатися гальванізацією трупа під назвою “держава Україна”», слід звернутися до історичного досвіду українства – а, як відомо, «злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі – Гетьманату». Тож у майбутній державі, що в ній маємо жити за якихось десять років,
Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. <...> Контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші «гілки влади», а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва – так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах.
Кроками «нових аріїв» у напрямку здійснення «української мрії» є такі звершення, як «ініціація пасіонарного спалаху та його правильне спрямування», створення «100 полків арійського козацтва, здатних до ведення бойових дій на всіх 7 рівнях сучасної війни», «досягнення пророкованого Христом стану Царства Божого». Отож 2015 року на нас чекає початок Золотої доби України, що супроводжуватиметься новим пасіонарним спалахом, а також демографічним, культурним і технологічним вибухами з їх наступним виплескуванням у навколишній світ (як співає КОМУ ВНИZ, «та й засієм білим світ той сивий, білим зерном попід самі зорі...»).
На жаль, усе це не так комічно, як видається на перший погляд. Дивно, але в українському суспільстві, де з легкістю наліплюються фашистські ярлики (згадаймо хоча б останні вибори – і, серед іншого, пророкування одного з наших академіків, що прихід Ющенка означатиме перемогу «фашизму та люмпенства»), якось проґавили цілком очевидні «духовні шукання», скеровані у праворадикальний бік.
Хіба що побачили світ кілька рецензій на працю «Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу» (Київ, 2004) пера головного редактора (й, по суті, чільного автора) «Переходу–IV» Ігоря Каганця, котрий без вагань оголошує свій щойно видрукуваний опус «настільною книгою сучасного українця». Втім, нинішні репрезентанти «нації Святослава» доволі різні. Один дякує п. Каганцеві за «ідентифікацію ворога» і вказівку на «технологію звільнення та сяючу мету», другий закидає авторові расизм, арійство й антисемітизм того зразка, що насаджувались у Третьому Райху (див. «Книжник-Review», 2004, №10).
Однак, здається, ні кого не турбує поява читацьких клубів «Переходу–IV», який також є «грою у фашизм» як в ідеології, так і на рівні символіки (Третій Гетьманат безпосередньо корелює з Третім Райхом, свастику (чи, точніше, «Sonnenrad») закамуфльовано під «сонячний хрест» Сонцебіг, заклик «Хай Буде!» при викинутій уперед руці на вміщених поруч світлинах виразно перегукується з «Хайль!», підрубрику «Духовність» марковано емблематичним для СС рунічним знаком «SigRune» тощо).
Зрозуміло, однак, що це аж ніяк не дитячі забавки – й до того ж вочевидь підкріплені добрячими грошима. Та найприкрішим видається те, що всю цю маячню фактично освячує авторитет Національної Академії наук: сам п. Каганець презентує себе як завідувача Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України, а серед автури «Переходу–IV» натрапляємо не лише на марґіналів із титулом «незалежних дослідників», а й на науковців з академічною «пропискою». Відтак, скажімо, поруч із ахінеєю про «козацький расовий тест» (на наявність у крові антиалкогольного «арійського ферменту», без якого «людина практично не мала шансів потрапити до січового братства»: Олексій Мандзяк, «Алкоголь в українських бойових мистецтвах»), надибуємо «академічні» роздуми про значення історичного досвіду України середини XVII століття для нинішнього етапу «її споконвічних національно-визвольних змагань» (Віктор Горобець, «Уроки Богдана Хмельницького»), які повністю вписуються в ідеологію журналу: сьогодні Україні потрібні передусім «сильна влада, зосереджена в руках такої ж сильної особистості» й нова/оновлена еліта. Результати такого «сусідства» доволі прикметні: коли я запитала в «Науковій думці», як розкуповується «Перехід–IV», почула відповідь: «Беруть, дуже добре беруть! Бо, розумієте, Канигін – то фантазії, а оце ж уже наука!».
Зауважуючи цей неприродний симбіоз науки та псевдонауки (які досі воліли просто не помічати одна одної), можна висловити упевненість, що українська Академія ніколи не уподібниться до сербської, яка відіграла неабияку роль у роздмухуванні національної істерії за часів Мілошевіча. Однак, з другого боку, не помічаючи чи толеруючи такі дивні вияви академізму, наша НАНУ може легко трансформуватись у щось на кшталт НУіНУ із відомої кінокомедії або в якийсь «Брахманат», котрий із волі новоявлених арійців «поєднає функції віри, науки й мистецтва».
Здається, НАН України вже час засиґналізувати власну присутність в українському інтелектуальному просторі, де голос паранауки стає дедалі потужнішим, і саме його, здається, тільки й чують урядовці. А то й незчуємося, як потрапимо до уявних світів, що їх вибудовують творці козацьких/арійських/козацько-арійських теорій: почнемо жити на жовтоблакитній планеті, битися зранку з уявними ворогами, гратися з дітьми в уявні козацькі «плавзасоби» й кохатися із так само уявними кшатріями/амазонками. Втім, захопившися такими «іграми розуму», можна, того не помітивши, опинитись у ситуації, змальованій на одній давній, зламу позаминулого й минулого століть, листівці, що її кілька місяців тому демонстрували на виставці в Музеї однієї вулиці: молодик у розхристаній вишиванці – певно, після невдалого тестування на наявність у його крові «антиалкогольного козацького ферменту», – лежить у калюжі й звертається до приязно налаштованих щодо нього свиней: «Ой, дівчата, та годі вже цілуватися! Які ж ви ласі до поцілунків!».
Тож як би нам не осоромитися перед Європою, котра мусить стати, як і в давні арійські часи, тереном нашого культуртреґерства (у власній щодо неї «центральності» ми її, здається, вже переконали). Українські гопаківці принаймні певні того, що вітчизняна культура, чиєю «невід’ємною часткою є козацьке лицарське мистецтво», «вже сьогодні вражає світ своєю самобутністю та довершеністю і здатна піднести нашу Державу на провідне місце серед народів світу».
Власне, про те саме писав колись Вишня, пояснюючи українську географію: на півночі від нас живуть україножериросіяни, на заході – поляки, «дуже хороший, братній народ [свята правда! Кому ще ми завдячуємо нашими балами на нещодавньому Евробаченні?! – О.Р.], а далі вже йде Європа, що чекає на українську культуру». Сподіватимемося, що вона, ця загадкова культура, прийде в європростір не тільки в подобі «диких танців».
Подано у скороченні,
стаття повністю -
http://krytyka.kiev.ua/articles/s.6_6_2005.html
В тему:
Козак Мамай про арійський солідаризм
Триглав — священна зброя характерників
Українське євангеліє
Алкоголь в українських бойових мистецтвах
Тотальна війна
Нова книга Ігоря Каганця “Арійський стандарт”
Пристрасті навколо “Арійського стандарту”
Презентація 12-го випуску журналу “Перехід-IV”
Арійська хода України
Свій, своєму, про своє
Геноцид всесвітнього зла. Рецензія на книгу Каганця І.В. “Арійський стандарт”
“Арійський стандарт” читають у Ватиканській бібліотеці
Арійський стандарт: «Після нас світ має стати кращим»
Структура наукових революцій
Арійський стиль
Фашизм чи солідаризм?
Надцивілізація волі
Згадай себе!
Гіперборійські традиції українців
Трипільські витоки містобудівних традицій у давніх слов’ян
Сенсаційне відкриття зробили археологи із Запоріжжя
Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи
Авторитарні моделі XX століття
Авторитарна модель у контексті українського солідаризму
Авторитарна модель управління з точки зору сучасного менеджменту
Нова арійська культура: естетика, стиль, дизайн
Скорочення шляху. Національний лідер-2004: мобілізатор чи цілитель?
Целофанова республіка
Про ксенофобію. Популярно
“Дикі танці” позитивно вплинули на “Народний Оглядач”
Принцеса-воїн Руслана: "Для України починається нова доба"
Дівчина воля, дівчина-зброя
Від Роксолани до Руслани, від диких гусей до диких танців...!
Глобальна трансформація починається з духовного імпульсу
Порядок в Україні буде тоді, коли третій президент посадить двох попередніх
Чи буде майбутнє людства толерантним?
Глобальна криза примусить багатьох згадати слово “автаркія”
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд