Зображення користувача Петро Олар.
Петро Олар
305

Відмантас Валюшайтіс: Моя родина, моя держава, мій рід на землі

Спецтема:

Відмантас Валюшайтіс - автор книги «РІД ВАЛЮШАЙТІС - 400 РОКІВ В ІСТОРІЇ». У книзі автор, зокрема, описує повстання Богдана Хмельницького з погляду литовця. Це був дзвін попередження про проблеми в державі, після нього почався глибокий занепад королівства, вважає письменник. Війни з Хмельницьким, присяга Хмельницького російському царю сильно вплинули на подальші історичні події. 

16011401r.jpg

Відмантас Валюшайтіс презентує свою книгу
Відмантас Валюшайтіс презентує свою книгу

Покоління мого батька, його братів, сестер було дуже солідарне, вони отримали освіту у вільній Литві та були підготовлені для Незалежної Литви між військовими роками, розповідає Відмантас Валюшайтіс. І  раптом почалася окупація. То була досить велика сім'я - 14 дітей і ще троє сиріт, яких виростила моя бабуся, коли дідусь залишився вдівцем із трьома маленькими дітьми. Один був трирічний, другий п'ятирічний та семирічна донька. Один навчався в Римі, закінчив теологічний факультет, інший став економістом, третій військовим, четвертий був поліцейським, ще один навчався в Чехії.

Під час окупації всі постраждали, всі, хто отримав освіту, потрапили в тюрми або на заслання. Але вони один одному дуже допомагали, коли прийшли важкі часи. За радянських часів вони опинилися в таборах або у в'язницях, а ті, що залишилися, дуже допомагали, а ті, хто опинився потім в Америці, посилали посилки, коли це стало вже можливо (обережне листування з родичами з-за кордону почалося тільки в 1956 р). Ця родина була дуже солідарна.

І коли це покоління почало вмирати, а ми залишилися, двоюрідні брати і сестри, то подумали, що треба все-таки якось спілкуватися, а то ми зустрічаємося тільки на похоронах. Ми подумали, що є необхідність осмислити нашу спільну пам'ять. І в 2002 році організували родовий з'їзд. Зібрали тоді близько 50 чоловік і почали думати, як можна все це осмислити. Прийшли до висновку, що треба писати книгу. На мене поклали цей обов'язок, і я почав збирати матеріал.

Це тривало близько 15 років, хоча всі очікували, що буде швидше. Ми зайшли в глибоку історію, і тільки в цьому році це реалізувалося. Зібрали багато фотографій, іконографії, різні листи, щоденники ... Це все склали в книгу. За цей час ми зробили 4 з'їзди, там багато чого обговорили, вся рідня стала, як кажуть, монолітом, згуртованим маленьким суспільством, відчули зв'язок з історією, з минулим. І все це приємно осмислити.

Петро Олар: Ця книга писалася не тільки як хроніка для однієї вашої родини. Може, ви робили це дзеркалом для інших людей, щоб ввести в поняття родового древа, в те, що всі ми живемо в прекрасному лісі з родових дерев... Може в такому аспекті ця книга сьогодні живе і стає такою популярною в Литві, і, напевно, є інтерес і в інших народів?

У якомусь сенсі так... Спочатку була ідея написати про рід, про наше коріння, але, знаєте, вся ця чотирьохвікова історія проходить через важливі етапи життя Литви. І якось мимоволі ти починаєш розповідати історію країни, історію держави через досвід сім'ї. Коли відбувалися особливі події, де брали участь твої родичі, розповідаєш, що вони робили, тоді ти пишеш спільну історію, починаючи з початку 17 століття.

Перші наші предки були на прізвище Валюшайтіс, за 400 років вона не змінилася (в литовському писанні Valiušaitis, в старих церквних книгах на латині, в польскому - Waluszaytis), збереглася, як була... Наших перших предків ми знайшли в 1602 році, коли Литва і Україна складали одну спільну державу, і в деякиx сферах державної писемності користувалися однією - староукраїнською мовою. Церковні книги Римської католицької церкви в той час писали латиною, пізніше - на польській, а після повстання 1831 р. - російською.

П.О.: А що означає саме слово і поняття Валюшайтіс, яке в нього значення в інших образах і літературних текстах?

Це цікаво, я думав, що знайду первісний зміст, корінь прізвища нашого роду, але на жаль, весь час Валюшайтіс... Суфікс «айтіс» - це як в Україні Петренко на «ко», тобто син якогось Петра. У нас це Валуш, а хто був цей Валуш - цього ми поки не знайшли в нашій історії.

Наш рід починається в Північній Литві, між Йонішкіс і Грузджей, це була Шавельськa економія, яку у 1588 році заснував король Польщі і Великий князь Литви Сигізмунд Ваза. Він прийшов до нас зі Швеції, був католиком, наполовину швед, наполовину з литовських князів. Він тоді засновував Шавельську економію, і перші Валюшайтіси були селянами ось цієї королівської економії. Вони не були кріпаками, які ходили і працювали на королівському дворі, вони платили оренду 128 польських злотих, і повинні були кожного 11 листопада вносити ці гроші в касу королівського двору.

Звичайно, нікого з цих предків я не зустрічав, ніколи не міг знати їх, і ніяких свідчень, крім записів у церковних книгах і книгах інвентарного двору, не залишилося. Розповідаючи про них, мій погляд був спрямований на історію, як вони там жили, які умови були в той час, що зазвичай селяни їли, що вони носили, як вони облаштовували своє господарство, що вони вирощували, що продавали, що купували... Ось цей побут я описав, а головне, події, в яких вони були учасниками.

Я не забув таку подію, як повстання Хмельницького, яке відбулося в 1654 році. Це був попереджуючий дзвін про проблеми в державі, після нього почався глибокий спад королівства. Війни з Хмельницьким, присяга Хмельницького російському царю справили великий вплив на подальші події. Я описую так званий потоп 1655 року, коли російська армія ринула в Литву і вперше зайняла Вільнюс. До цього Вільнюс 300 років ніколи не був захоплений, ніколи і ніхто не нападав на столицю з часів хрестоносців.

З півночі нахлинула шведська армія. Вся Литва опинилася під двома ворожими військами. Вона вся була зайнята до лінії Німану і Невежіса. З півночі і заходу були шведи, а зі сходу і півдня була російська армія. Були окуповані Литва і північна Польща. 7-8 років мої предки Валюшайтіси були під шведською окупацією. Велике Князівство Литовське за цей час втратило майже половину свого населення. У 1653 р. тут було 4 546 000 жителів, а в 1667 р - лише 2 346 000. Решта були вбиті у війнах, померли від чуми, голоду, зникли в інших краях, рятуючись від неминучої смерті. І дивно, що в таких умовах Валюшайтіси збереглися, вижили і продовжили свій славний рід.

Потім досліджуємо повстання Костюшки, 1831, 1863, і так до наших днів, до наших наймолодших представників роду. Я намагався, щоб в цій книзі були фотографії кожного з нас. Так що, коли в наступний раз ми зберемося на наш з'їзд і приїдуть, сподіваюся, 80 і навіть більше представників нашого роду, всі знайдуть себе в цій книзі.

П.О.: А не хотілося б подивитися на все це іншим поглядом: як ваш рід вплинув на те, що ваш край або навіть Європа стали іншими, такими, як сьогодні?

Я думаю, якось смішно було б стверджувати, що наш рід змінив щось в історії. Такий погляд не є серйозним. У нас не було ні багатих, ні впливових, ні якось по-іншому знаменитих людей. Ми родом із селян, і я цим пишаюся. Для мене приємно те, що наш рід витримав високий етнічний рівень за 400 років. Селяни зберегли литовську мову, литовську культуру, вони відстояли литовську державу в 1918 році. У нашому роду за ці сторіччя не було розбитих сімей, невідомо звідки прибулих дітей або щось подібного. У нас весь час все проходило рівно, і ми як селяни вперто досягали мети, творили своє життя не ривками, як на війні, захоплюючи чуже. Ми наполегливою працею, потом чогось досягали, своїх дітей навчали - ось це для мене важливо. Вони були патріотами своєї землі, свого дому, і ці цінності передавали з покоління в покоління.

Життя ніколи не було легке. У всі часи треба було наполегливо працювати, і неважливо: була там царська чи радянська окупація чи вже незалежна Литва. Вони трималися по можливості на рівні: і не високо, але і не опускалися низько. Знаєте, я читав шведську роботу, де оцінювали соціальний рух шведів. Як з одного економічного рівня перескочити на високий, або навпаки. Вони знайшли, що дуже мало таких стрибків. Люди сторіччями триматися на якомусь рівні. Так от наше прізвище і наш рід показують, що ми весь час були такі добрі середняки.

П.О.: У цій документальній сазі про ваш рід є незаперечний факт: протягом усіх 400 років ви говорите однією мовою, і всі з вашого роду, включаючи тебе, вміють посіяти і виростити пшеницю, вам даний генетичний код - любити землю - це доведено в книзі?

В довоєнній Литві був міністр Йонас Алекса, він 15 років був міністром і написав дуже цікаві дві книги. Перша «З питання долі литовського народу» в 1925 році і інша «У пошуках литовського шляху» в 1933 році. Можете собі уявити, як формулював собі завдання політик: «з питання долі», «у пошуках шляху»... Хто в даний час так ставить питання? Він бачив етнічний шар, працьовитість і прихильність до своєї землі, якраз це і є перевага селянського способу життя. Він бачив ядро ​​майбутнього для цивілізації Європи якраз в селянському менталітеті, якій включає в себе не тільки працьовитість, прихильність до цінностей натурального способу життя, а й стійкість перед всіма викликами, добротну і якісну працю, чесність, впевненість у собі.

І це ядро ​​він бачив у Північних та Прибалтійських країнах, у північній Німеччині та Голландії. Там були селяни, які творили чудеса на мізерній, неродючій північній землі. Своїм скромним прибутком і якістю життя вони перевершували куди більш плодоносні теріторії. Тоді цей регіон складав один відсоток світової популяції і два відсотки території Землі.

Йонас Алекса бачив це як майбутнє європейської цивілізації. Тому що він бачив відмінність між землеробською ментальністю та кочовими культурами. Останні є хижаками, як орда, що йшла зі сходу. Вони мали великі сили для захоплення чужого добра, і потім довгий час жили, поки цей ресурс не закінчиться. А потім новий наліт. Він оцінював це як велике багатство північних народів. Звичайно, наш шлях обривався під час такого нальоту, ми не відстояли і не змогли відстояти і оборонити у військовий час свій спосіб життя, як фіни. Ми це втратили, мали 50 років радянського способу життя, і повинні зараз назад все відбудовувати.

П.О.: Зараз, коли про ці події написана книга, і можна автору подивитися зі сторони, чи не є цей викладений матеріал парадигмою доброго ставлення до сім'ї, до роду і поваги до того, що робить потужним державу?

Найважливіше не те, що в нашому роді були великі люди. Їх не було. Наша сила була в тому, що ці люди були простими громадянами, які дуже тісно пов'язані з землею. Саме з цим конкретним обрисом землі, на якій вони народилися, для якої працювали, жили. Вони покоління за поколінням передавали молодим ось цю любов і ставлення один до одного, і це з кров'ю, з молоком матері всмоктувалось в кожного.

Знаєте, німецький філософ Карл Ясперс сказав, що людьми стаємо ми не з біологічним спадщиною, а завжди тільки з культурною традицією. Ми переймаємо цю традицію, і наша традиція це не Віденська опера або високі західно-європейські стандарти... Наша традиція - це литовське землеробство, це людина, яка працювала на землі і була охайною морально, без жодної претензії на дуже високе «мистецтво». Вона була тісно пов'язана з землею, з любов'ю, з селянськими цінностями і охайністю.

Ця площина дуже схожа в Литві і в Україні, тому що наші народи в більшості - вихідці з сільського шару. У нас спільне те, що нас придавлював інший народ, інша мова, інша культура, яку нам насаджували як «вищу» культуру, саме «вищий шар». Вони завжди говорили іншою мовою. За часів Жечьпосполіти на нас тиснула польська культура, коли вона вважала себе вищою, а ось литовці-землероби на велике не здатні. Потім російська культура прийшла, теж тиснула. Литва зуміла свою мову, свою культуру якраз зберегти ось у цьому селянському шарі. І з цього зерна ми відродилися.

Цікаво, що в кінці 19 століття ніхто б не повірив, що сто років по тому литовська мова буде однією з офіційних мов Євросоюзу. І на цій мові будуть видаватися закони, буде писатися література, творитися історія... У той час найзнаменитіші мовознавці Європи - французи, німці говорили: швидше треба їхати в Литву і записати слова, тому що ця мова зникне через кілька десятиліть, її не буде. Мовляв, важлива вона для мовознавства та граматики при вивченні індоєвропейських мов, давайте збирати слова, а то зникне найближчим часом... І ось цей народ створив державу, в якій ми зараз живемо. І ось такі люди, як ці селяни, з яких складається мій рід, був кістяком, головною силою цього дива.

П.О.: Я вже 5 років знаю одного з представників вашого роду, великого патріота України. Як писалося в цій книзі про близьких тобі людей, про брата Юозаса?

Про своїх близьких я намагався писати якомога менше, тому що я не хотів бути суб'єктивним. Коли ми про своїх говоримо, ми більш вимогливі і суб'єктивні. Так, що і про свого батька я писав не сам, про нього написали люди, які з ним ходили в університет, дружили в молодості, або жили поруч з ним. Про наше покоління ми намагалися згадати, що просто такі є. Їх фотографії в книгу помістили, але найбільшу увагу було спрямовано на тих, кого немає в живих. Це - генерації мого батька, мого діда і більш далеких предків... Про них я намагався зібрати якомога більше матеріалу. Так що Юозас в цій книзі присутній як фотограф, він дав дуже багато фотографій з наших з'їздів. Більшість фотографій в книзі створив він. У відділі, де пишу про батька, він теж згаданий, найважливіші моменти його життя позначені, і фото його є з весілля - це фотографія з його чудовою дружиною Діаною. Але спеціально там не пишеться ні про мене, ні про Юозаса. Тільки згадка найважливіших фактів життя. Але згадано, що він великий симпатик України, володіє українською і вшанований увагою міністра культури України.

П.О.: Книга щойно вийшла, і інтерес до її тиражу великий, скоро, напевно, будуть друкувати друге видання. Може, до другого видання ти напишеш послання до ще ненароджених нащадків вашого роду?

По-моєму, книга сама собою відкриває цю можливість. Я не хотів би ставити себе прикладом, але був би щасливий, якщо книга когось теж підштовхнула звернути свій погляд на минуле своєї родини і коріння свого роду. Все-таки важливо починати збирати знання про своїх батьків, дідів і прадідів. Важливо тому, що коли це сприйняття приходить, часто буває неможливо yже когось запитати. І зв'язок поколінь втрачається. Потім треба докласти великих зусиль, щоб це відновити. Непотрібно замахуватись відразу на 400 років. Взяти з початку хоча б 50, 100 років. Це буде дуже цінний подарунок своїм дітям і онукам. Може бути, вони ще не розуміють важливість цієї пам'яті. Прийде час, і вони зрозуміють.      

Я особисто був би дуже радий, якби отримав якусь записану спадщину пам'яті своїх батьків, їхніх батьків... Але справа була в тому, що в радянські часи вони були полоненими, засланцями. І не історія родини для них тоді була важлива, вони думали як вижити, як залишитися в живих. А сам я в 20-25 років теж не замислювався. Мені не здавалося дуже важливим думати про своє минуле, про свої коріння, а от коли прийшло це розуміння, тоді вже не було кого запитати. І мені довелося реконструювати минуле з фрагментів, що залишилися, з рукописів, листів, щоденників, фотографій і так далі. Так я ось знову повертаюся до тієї думки, що дуже важливо людині щось записати і залишити від себе. Нехай навіть діти і не цікавляться, але прийде час, обов'язково цей час прийде, і у них буде дуже цінна спадщина - знання про своїх дідів і прадідів.

П.О.: А згадай, що сказав тобі перший читач, який тримав у руках сигнальний примірник літопису роду?

Я не пригадую негативних оцінок чи критики цієї книги, вийшла навіть більш позитивна оцінка, ніж я очікував спочатку. Вийшло добре: і поліграфія, і якість дизайну, який зробив мій друг Гедімінас Лашас. І змістом я задоволений. Ця книга з 15 моїх книг, які я випустив досі, напевно, є найважливішою. Пригадую, коли однією з перших взяла в руки книгу моя мама. Вона дуже багато допомогла згадати і знайти в архівах. Якби я працював один, то такої книги, напевно, не було б. Вона дуже багато часу провела в Архіві історії Литви і знайшла багато родичів в далекому минулому. А я сам більше всього працював в архівах КДБ, які стосуються історії 20 століття. У передмові книги я висловив подяку своїй мамі за цю цінну допомогу. Вона була рада моїй праці і першою прочитала книгу...

П.О.: У цій книзі є багато цікавого історичного матеріалу і унікальні карти?

У  цій книзі публікується частина самої першої карти Великого Литовського князівства, яка була випущена в Амстердамі в 1613 році. Її випустила впливова людина того часу Мікалоюс Кріступас Радвіла Нашлайтеліс (пол. Mikołaj Krzysztof Radziwiłł (Sierotka), він був цікавою людиною і багато подорожував. Їм написана книга про подорож до Єрусалиму у 17 столітті, і вже в 90-х  роках  її випустили литовською мовою.

Я був би радий, якщо книга зацікавить людей в інших країнах, а саме в Україні. Наша історія і наші долі схожі, у нас є спільні сторінки. Необхідно знайти лінію національної гордості, що не височіла б над іншими народами, а йшла б з середини людини і з середини нації. Мене не бентежить, що наш рід не з князів і бояр. Дуже точно сказав Кістутіс Ігнатавічюс, багаторічний голова товариства знатних родів Литви: «Той є високого походження, який знає своє походження».

П.О.: Дякую, побажаю Вам нових книг, а вашу книгу “РІД ВАЛЮШАЙТІС - 400 РОКІВ В ІСТОРІЇ” хочемо почитати і українською мовою, вона дуже потрібна моєму народові для єднання і самоповаги...

Щиро дякую за Вашу увагу. Був би дуже радий, якщо б українські видавці зацікавилися цією книгою.

 

Брати мого батька: Пятрас, Стасис, Йонас, Вітаутас, Бронюс, Владас, Адольфас, мій батько Вінцас

Поширити цю сторінку: 

Коментарі

Зображення користувача Ія Подолянка.

Цікаві діалоги, пане Петре! Декого вони спонукають зайнятися своїм родоводом, інших - реалізувати заплановане, а дехто поділиться своїм досвідом. Дякую!

Зображення користувача Петро Олар.

Знаєте і не думалось що цей діалог має такий стосунок до України, моїй дружині після прочитання почала снитись прабабуся. Якраз корень роду має прямий стосунок до родини, рідної землі і Вітчизни....

Хай живе Міжмор’я!