Пантеон українських героїв поповнився ще одним поборником свободи. Його внутрішньої свободи вистачило б на кілька маленьких європейських держав. Колективно та поосібно. Людина-материк, глибока й багатовимірна, терпима й принципова, іронічна та щедра.
Ми познайомилися під час Помаранчевої революції. “Найвідоміший українець Франції” Леонід Плющ перервав своє добровільне затворництво в маленькому містечку на Півдні Франції та активно долучився до роз’яснювальної роботи з-поміж французів на тему: “Що таке Україна і чому вона не бажає бути Росією”. Тоді нас, - тих, до кого французькі медіа зверталися по коментарі на українські теми, - було зовсім небагато, тож політичний важковаговик Плющ зіграв свою дуже помітну роль.
Він вже тоді помітив “надмірну ніжність до себе” Віктора Ющенка, але не поспішав з висновками, зважаючи на проблеми зі здоров'ям, що дістав після отруєння колишній президент. Переживав реванш Януковича у 2010 майже як персональну поразку. Констатував недостатній демократичний ресурс в Україні, був одним з небагатьох “поінформованих ідеалістів”, які, попри все, боролися за етичну складову в політиці.
Літературознавець та математик, дисидент та правозахисник, публіцист Леонід Плющ помер 4 червня у маленькому містечку Бесеж на Півдні Франції, де він мешкав останні роки з дружиною Тетяною. Він давно й тяжко хворів, але сумна новина приголомшила. Найкращих втрачати найважче. Порожнечу, яка несподівано утворюється після їхнього відходу, відчуваєш майже фізично, навіть якщо листування та телефонні розмови не були регулярними.
“Мій шлях до свободи був довгим”, - казав Леонід Плющ,
розповідаючи про те, як боротьба “ із похибками в будівництві комунізму” привела його до системного засудження комуністичної ідеології. Вимогливість та чесність привели молодого математика спочатку за грати, а за тим — до психіатричної лікарні. “Я дуже добре пам’ятаю першу зустріч з ним. - розповідає Анна, француженка українського походження. - Спільно з багатьма іншими молодими українцями Франції, я входила до Комітету боротьби за його звільнення. Рушійною силою виступав Комітет французьких математиків, який наполягав на загрозі для життя Леоніда Плюща. Коли його викинули з Радянського Союзу в 1967 році, ми прийняли його тут як Героя, як беззаперечного лідера думок. Ми йшли за ним, не вагаючись, з цілковитою довірою... Він ретельно досліджував трагедію Голодомору, і був тою рідкісною людиною без страху та ненависті, яких рідко можна зустріти у цьому недоброму світі”.
“Політика є історія, загорнута в майбутнє”, - любив наголошувати Леонід Плющ.
Він достеменно знав період першої української незалежності 1917-1921 років, міг детально контр-аргументувати щодо доцільності Зимових походів Петлюри та Пілсудського, мав здатність блискавично вирізняти історичні паралелі між сучасними подіями та давниною...
“Українську історію можна відкрити з будь-якої сторінки, щоб прочитати про сьогодення,”
- сумно зауважував, коментуючи політичні зради та сумнівні компроміси Помаранчевого періоду.
Леонід Плющ натхненно, але й з тривогою підтримав другий Майдан, переживав, що ця війна, “яка не почалася, а поновилася, загострилася, - це стара війна України за право бути”, - триватиме не один рік. Сподівався, що колись світ здійснить “Нюренбергський процес над комунізмом”, - боротьба за це була одним з провідних напрямків його діяльності.
Знакова особистість для всіх, хто виріс з тавром “зроблено в СРСР”, Плющ в особистому спілкуванні вражав неймовірною скромністю та невибагливістю. “Він умів давати необумовлено, - згадує Дарія, - мав у собі ту бездоганну інтелігентність, що вирізняє насправді мудрих людей від просто розумних”.
Леонід Іванович залишив всім нам у спадок чимало політологічних досліджень, літературних есеїв, філософських розвідок, публіцистичних статей. А також — спогад про долю, що стала для багатьох свідченням Вчинку, взірцем незламності та зразком непідробної внутрішньої свободи. “Я ще не знав про це, але справжнім європейцем, за баченням світу, я став у радянській психушці”, - колись пожартував Плющ. Його персональна Європа почалася задовго до Майдану.
Учора пантеон українських героїв поповнився ще одним поборником свободи.
Поховають Леоніда Плюща у Франції, у містечку Бесеж, у суботу 6 червня.
Він був радянським математиком, потім — українським дисидентом, політв’язнем, пацієнтом психіатричної спецлікарні КДБ під Дніпропетровськом, політемігрантом. Останні30 років Леонід Плющ з дружиною живе у Франції,пише книжки і залишаєтьсяукраїнським патріотом.
У.Т.: Ви не були в Україні 20 років.Це пов’язано з тим, що вамщось дуже не сподобалося впопередній приїзд?
— Дійсно, у 1995 році тут була якась жахлива атмосфера. Я тоді майже весь час прохворів, і ця хвороба переважно була психологічна. Все було настільки песимістичне і настільки безнадійне, особливо з представниками мого покоління, що я під кінець зрозумів: краще зустрічатися з молодими. Ви ж пам’ятаєте, який обвальний був 1995 рік. Але причиною, чому я сюди не повертався, були сімейні проблеми... Ми переїздили з Парижа в гори. Я багато працював над своїми книжками. Але внутрішньо я був присутній тут, а коли з’явився Інтернет, все стало ще простіше.
У.Т.: А за підсумками, цього разу ваші враження оптимістичніші, ніж ті, на які ви сподівалися?
— За пресою, за Інтернетом ми уявляли ситуацію набагато гіршу, ніж побачили. Виявилося, що йдуть якісь внутрішні процеси, навіть оця скажена енергія у Львові, Києві, Одесі, нехай вона часом дуже несмачна, ця енергія, коли нищать архітектуру, роблять не Київ, а...
У.Т.: Діснейленд?
— ... Так, щось дике, але все одно це енергія, це не болото, в якому Україна звикла жити. Вона бурхлива, інколи негативна, але це енергія. І ще тема хамства для мене дуже важлива, радянського хамства. Скажімо, у Львові жодного хамства ми не бачили, в Києві — тільки один випадок поки що, в Одесі щось теж було, але нічого, терпимо... А головне — спілкування з людьми, їхні обличчя, нема цих злих фізіономій. Тобто дуже багато таких деталей, про які не прочитаєш. Ну й, очевидно, ще раз переконуєшся, що перед нами оці заповідані 40 років пустелею, такі вони і будуть...
У.Т.: А що має бути в тій пустелі, що ми маємо надолужити, аби повернути в суспільство ці поняття — чемність, повага, закон?
— Я думаю, що врешті-решт ми мусимо в собі виробити це. Ми колись часто їздили в Америку і дивилися, що там є така спадковість... Як мені сказав один чорний: «Моє щастя, що мене батьки забрали з Гарлема, коли мені було 12 років, а якби це сталося пізніше, то я Гарлем все життя носив би з собою». Тобто все це свинство, яке було в Гарлемі... І я бачив в українцях, які жили в Нью-Йорку на межі білих і чорних, як ця «гарлемність» наступає, а українці відступають. А в останні роки ми побачили, що йде протилежний процес, — білі вже не бояться змішуватися з чорними... Це ми бачили в Італії, коли, нарешті, там дали бідним, знедоленим людям хороші квартири, то вони почали нищити ванни, руйнувати. Вони не звикли жити в нормальних умовах... Мабуть, оцей цивілізаційний процес мусить пройти... Я розумію, що поки ці мафіозі при владі, нікуди не дінешся, але цей процес десь зупиниться... Вже з’являється в Україні, як мінімум, культурна еліта. Наскільки окультуряться ці бандити, я не знаю, змушені будуть окультуритися. Але це довгий процес.
У.Т.: Ви знаєте, серед цієї публіки... Звісно, що бандюків легше помітити, вони яскравіші... Але серед цієї публіки є й випускники технічних університетів, кандидати економічних наук. Вони не чинили активного спротиву 20 років тому, а обмежувалися політичними анекдотами. Але потім вони вийшли на Майдан.
— Ви говорите про бізнесменів, а я про так звану політичну еліту. На Майдані багато людей відчуло себе українцями, не примусово, я багато від кого це чув. Тому я казав про політичну еліту, що в нас її зовсім немає, вона набагато нижча за тих людей, про яких ви говорите, про людей Майдану. Я не бачу жодної партії, у якої є смак — смак у сенсі Сковороди. «Любіть Україну!» — коли я в Радянському Союзі бачив гасло такого типу, то зразу не хотів... Я люблю Україну автоматично, а коли мені кажуть любити свою дружину, то я дивлюсь, де б пошукати щось інше.
У.Т.: Що стосується смаку. Для мене ця ваша теза була просто подарунком.
— Це моя ідея фікс зі Сковородою. Коли я прочитав у нього, що «Софія — це смак», я подумав, що це абсолютно точно, а потім вже робив якісь лінгвістичні розвідки, шукав етимологію...
У.Т.: То це його вислів? Чи це традиція?
— «Софія» [мудрість] походить етимологічно від «смак». І це для мене дуже важливо, воно перекликається з Хвильовим: потрібно плекати свою еліту. Зараз це так само важливо, як у роки Хвильового. У нас немає культурної еліти, вона розстріляна, вона розтрощена, винищена... Купка дисидентів, яка була в 1960-ті роки, — це все ж таки купка. І зараз ми бачимо, як виробляється оця культурна еліта.
У.Т.: А що стосується культурної еліти, звідки вона береться?
— Такі ластівки, як Могилянка, Одеський педагогічний інститут, Католицький університет у Львові, вони вже її виробляють. Інша річ, що над ними будуть нові академіки і всяка шпана, то вже доведеться боротися. Еліту не можна зробити масовою, але тонкий прошарок її в країні мусить бути. Гадаю, те, що наробило оранжеве начальство, зневірило багатьох людей, зник ідеалізм, але цинізм у маленьких дозах може бути корисним... проти української слинявості...
У.Т.: Що таке українська слинявість?
— Дуже багато Хвильовий про це писав: ми весь час плачемо, ми весь час кохаємо, ми весь час дивимось на зірки, а в цей час хтось робить справу – або військову, або бізнесову.
У.Т.: А чому ви, власне, так зацікавилися Розстріляним відродженням? І чому з нього ви вибрали саамеХвильового як предмет дослідження? Чим він вас так зачепив?
— Після Шевченка я якраз думав, чим продовжувати цю лінію. Я тоді вивчав російський фашизм і вважав, що в нього є великий шанс у майбутньому. Я цією темою зайнявся в 1960-ті роки в самвидаві, потім продовжував цю тему в еміграції, написав книгу про розвиток російського фашизму, його коріння в 1920—30-х роках, його коріння в більшовизмі. І особливу увагу приділив євразійській ідеології. Так випадково сталося, що я вибрав тему «Українське євразійство проти російського». І коли я почав працювати, то дуже швидко зрозумів, що Хвильовий розробив ідею культурної революції, антисталінської культурної революції: не спускати культуру до мас, а піднімати маси до культури. Хвильовий був ведучою фігурою в українському відродженні. Тому саме в ньому потрібно було шукати сенс того культурного відродження. Для нас великою подією було знайомство з Вірою Авдієвою — росіянкою, яка працювала у Курбаса як акторка, і від неї ми вперше дізналися, як це чудово було в 1920-ті роки. Вона нам дала присмак українського. Бо, хоча я вже почав українізуватися, але для мене була внутрішня проблема комплексу національної меншовартості. Ми маємо велику російську культуру і ми побачили, що зовсім недавно в нас була велика українська культура не нижча за російську.
У.Т.: Що стосується комплексу меншовартості. Я розумію так, щоце штучне незнання. Скажіть, сьогодні є продовження цього комплексу меншовартості?
— Є, особливо у російськомовних українців. Очевидно, тому що вони взагалі нічого не читали. От у мене зараз була сутичка в Одесі з одним українцем аж на ножах, яку я закінчив такими словами: «Ти не читав української літератури і не хочеш, тому немає нам про що говорити». Бо раніше він мені жалівся, що в Одесі немає де купити Забужко. А я кажу: «Ось є українська крамниця, купуй і читай. А то хочеш, я тебе познайомлю з розумними, цікавими людьми?» Він мені завжди посилався на ідіотів, а я кажу: «Ти знаєш Жаботинського? Жаботинський казав, що кожна нація має право на своїх ідіотів та негідників. А так — будь ласка, я тебе завтра познайомлю з розумними, та й сам шукай розумних». Вочевидь, він тягнеться до вищої російської культури. Я думаю, що коли сьогодні порівнювати стан молодої української літератури з російською, може я її не так добре знаю, порівняння швидше буде на користь української. Ми зараз були у Львові на форумі, стільки людей приїхало — натовп молоді з усіх кінців України рветься купувати книжки, може інколи і халтуру купляють...
«Ти не читав української літератури і не хочеш, тому немає нам про що говорити».
У.Т.: Є у вас ще одне зі слів, які ви часто вживаєте: «неофіти, неофітство». Наскільки це притаманно українським інтелектуалам? І наскільки це однозначно — добре, погано?..
На жаль, ми справді в дикій ситуації: у своїй країні ми мусимо повертатися до себе, згадувати, що ми українці. Я пам’ятаю розмову з однією знайомою в Ізраїлі та її українським чоловіком. Вона каже: «Зізнайся, у тебе ж мова штучна, для тебе штучна». А він каже: «Зізнайся, що в тебе теж мова штучна — іврит» (тому що вона з Москви). Ми справді в дикій ситуації і проходимо через якесь неофітство. Моє щастя, що я одразу натрапив на такі фігури, як та ж Авдієва, Сташенко, Дзюба, Сверстюк, Стус. Зі Стусом я тільки один раз розмовляв. І коли я вже потім потрапив в українське середовище українофілів... я не проходив стадію українофільства: любити Україну і бути українцем — у цьому є якась перверзія... але все одно неофітство якесь у мене було.
У.Т.: А щодо сучасного неофітства? Я знаю чимало людей, які з четверга на п’ятницю переходятьна українську мову, і вони відчувають певний дискомфорт, вони не можуть висловитися так повноукраїнською, якби вони, можливо,висловилися б російською, тому що вони більше читали інших текстів, вони виросли на російській літературі. Але вони це роблять, і гідність, з якою це відбувається, підкорює. Ти вже готовий не помічати точність наголосів, висловлювань. Як ви ставитесь до такого неофітства?
— Це нормальний етап нормальних людей. Я завжди боюся українофілів, які раптово відкривають для себе Україну: зразу починається Трипілля, всі ці вуса, вся ця патріотична дурість. Але це нормальний етап. А от період неофітства, українофільства — тяжкий. У мене був комплекс поганої української мови. І коли тут був суд, у Києві, тут були наші письменники... Дзюба був, багато було... І в мене запитали: «Чому ви говорите російською»? Що я міг пояснити — що тяжко говорити поганою мовою? Але виявилося, що все це можна побороти. Не так це й важко. Особливо, якщо під рукою гарна література.
У.Т.: Мені здавалося, що на вас —тому що біографія, тому що дуже специфічний досвід, тому щоім’я — на вас має бути постійний жвавий попит в українській пресі.Я не бачу таких вже слідів вашоїприсутності — ані інтерв'ю, ані статей. Це тому, що до вас не звертаються, чи тому, що ви цього уникаєте?
— Поки часу немає. Я 4-й том мушу закінчити. І ще в мене в голові 2 книжки, і ще2 російські книжки про Ільфа і Петрова та про Мандельштама. Це смішно: я починав займатися чимось і виходив на російську літературу. Я займався Стусом і відчув, що там є сліди Мандельштама, хоча в листуванні він дуже часто посилається на Пастернака і ніколи — на Мандельштама. Я знайшов одного свідка, який мені підтвердив, що був період зацікавлення Мандельштамом. І так само з Ільфом і Петровим вийшло. Займався Хвильовим і побачив, що там саме така картина. Це не антропософія, але це розенкрейцерство, алхімія, астрологія. То такі викидиші, бо колись я дав собі слово, що про російську літературу писати не буду, бо там вистачає своїх, кому писати, але якось согрішив з Ільфом і Петровим і Мандельштамом...
У.Т.: І вже є текст?
— Так, є. А короткі статті я не можу писати. Тобто можу, але це потребує дуже багато часу. Просто дуже забагато в мене планів у голові... Бувають такі викиди — я написав про антисемітизм. Просто я розізлився... Це в 1960-ті роки брехали людям, а ми це дозволяємо робити сьогодні: Лук’яненко, Ільєнко...
У.Т.: До речі, ті етнічні росіяни, етнічні євреї, які відчувають себе політичними українцями, і, врешті-решт, просто українцями... Інколи це буває смішно — скажеш: «Фінкельштейн — український патріот», і потрібно стримувати усмішку, хоча насправді це так і цілком щиро... Яким чином їх треба сприймати?
— Тут проблема визначення нації. Я думаю, що тепер, коли у нас є держава, а не тільки етнос, націю слід сприймати в розумінні французькому: «ця держава, громадянин цієї держави», а потім вже говорити про якісь етнічні проблеми. Не знаю, з євреями мені якось легше, ніж з росіянами в цьому питанні, хоча якась чвертушечка російської крові в мене є... Можна навіть вважати, що половина, бо мама моя вважала себе росіянкою. Яке це має значення? «Ти штучний українець, у тебе штучна українська мова»... Це справді був вибір. Для росіян такого вибору немає. Він людина російської культури, і водночас він Людина цієї країни. Якби не загострювали з обох боків це мовне питання, я думаю, проблеми б не було.
Леонід Плющ до Шевченка йшов довго – через переслідування в СРСР і депортацію за межі вітчизни. Розуміння поета не лише «ліриком», а і фізиком Плющем спричинило появу книги «Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці», видану в київському видавництві «Факт». Це оригінальне психолого-семіотичне дослідження двох редакцій поеми «Москалева криниця», котре продовжило ідеї Тартуської школи структуралістів та Міхаіла Бахтіна. Леонід Плющ є дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
У. Т.: Шевченко для українців, немов Пушкін для росіян, – «нашевсьо». Важко знайти іншу націю,яка так залежала б від якоїсь однієї своєї «ікони». Це показник винятковості Шевченка чи ознака нашої залежності за браком інших реперів ідентифікації?
– Думаю, що для нас він більше, ніж Пушкін для росіян. Він, наче Афіна з голови Бога, народився в нас майже з нуля (майже!!!), з попелища запетрованої Малоросії. «Нуля» в сенсі фізичного вакууму як величезної потенції українського національного ґрунту, в яку відмовився вірити Гоголь, що в «Бульбі» демонстративно спалив свою Україну й свою віру.
Тому всі оті, так уже остогидлі суперлятиви про Шевченка (пророк, апостол, вождь…) по-своєму правильні. Правильне навіть «творець культури й нації». Згоден, що насамперед це показник роздушености нашого етносу імперією й попередніми руїнами. Але без винятковости він не зміг би зіграти такої ролі, ролі «культурного героя» нації. Навіть виняткової винятковости. Бо ж усі справжні мистці – виняткові, а що вже казати про «засновників» (Гюго, Пушкін, Міцкевич тощо)? Якось Андрій Синявський, який намагався боротися з заштампованим ликом Пушкіна й Гоголя, признався мені, що геній Шевченка йому здається глибшим, ніж Пушкінський. Думаю, що до деякої міри Синявський мав рацію. Пушкін народився з уже готового культурного дворянського зерна й ґрунту, загальноевропейського. Він виразник зверхнього культурного прошарку Росії. Шевченко – виразник колективної свідомости/підсвідомости всього етносу, а тому й людини як такої. Він ретранслятор «народної душі» в усій її широчині й глибині.
У. Т.: Навздогін: відомо, що Пушкін принципово не піддається перекладам будь-якою мовою. А Шевченко?
– Єфім Еткінд і його учні спробували перекласти Пушкіна французькою, й кажуть, добре… Та Пушкін так і не ввійшов у поетичну свідомість Европи. Щодо Шевченка знаю лише один вдалий переклад: «Марія», зроблений Пастернаком. Заважає обом їхня «простота» чи видимість простоти, тобто вкоріненість у міфослово національної культури, в глибини мови.
У. Т.: Шевченко – універсальний митець, який легко вмонтовується в будь-яку естетику. Здавалося б, абсолютний продукт романтизму, після повернення із заслання він чудово вписався у зовсім інший контекст (реалізм, народнічєство). Ним надихались українські модерністи,його намагався не без успіху привласнити соцреалізм, він цілком природно виглядає в сучасному українському літературному процесі. Як це можна пояснити?
– Гоголь теж непогано вписувався. Та у випадку Шевченка, мабуть, спрацьовує ота сама «народна душа», його відповідність колективній національній свідомости/позасвідомости, «шаманність» Шевченка, вглибленість в прапраміф мови. Різні ж естетики беруть лише ту чи іншу його грань, частинність. Це й приводить до ідолізації Шевченка, коли в ньому бачать лише «себе».
У. Т.: Які месиджі можуть вичитати сучасні молоді українці з Шевченка – за умови, що вони щось читатимуть?
– Хоч і ставлять під сумнів вплив Сковороди на Шевченка, та все ж залишається сократо-сковородинське: «пізнай себе» і вийди зі знайденого Я до безмежного світу, Бога, України… Недарма в «Рефлексіях ідентичності» Зиновій Антонюк пов’язав нашу національну неідентичність зі слабо розвиненим особистісним началом.
У.Т.: Яким чином можна запобігти привласнення Шевченка ревними «патріотами», носіями архаїчної провінційної свідомості та смаку, схильними обрубати його під себе?
– Саме оте Шевченківське «всьо для нас», його своєрідна адекватність усім робить це неможливим. Та хай обрубають – для себе, за делікатною формулою Тичининої селянки: «Ви десь, мабуть, не з наших сел/…/ а все ж таки у Вас не так, не так, як у Тараса». Аби не використовували обрубаного Шевченка як жандармського демократизатора…
Гірше те, що патріотизм спрацьовує в тандемі з антиукраїнським хамством табачників-бузин, які претендують на свою культурну політику України (в дусі В. Бєлінского). Ці дві форми провінціялізму взаємопороджують і взаємопідсилюють одна одну. Та це вже проблема не культури, а нашого мізерного, печерного політикуму чи, за точним виразом Івана Дзюби – порнократії…
Культурі ж треба робити свою справу, відкривати Шевченка, його глибини й вершини, очищати від намулу й бронзи ідолопоклонства. Бесідувати з ним сучасною мовою. І не боятися бачити в ньому просто людину, з її вадами, помилками, наївністю тощо. Саме це й дасть змогу хоч трохи зрозуміти чудо його з’яви і ролі в Україні. І наша рідна Диканька змушена буде окультуритися й культурно прочитати Шевченка… Як це не парадоксально, але саме оте ідольське поклоніння, оте обрубання Шевченкового «листя» й «гілок» і призвело до того, що ми його не знаємо досі – суцільні білі, а то й замазазюкані культом, чорні плями…
Плями Роршаха…
ДОВІДКА
Плющ Леонід Іванович
Математик, публіцист, літературознавець, правозахисник. Народився 26 квітня 1939 року у м. Нарин, Киргизія. Батько загинув на фронті. Закінчив механіко-математичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. До 1968 року працював у Інститутікібернетики АН УРСР. Брав участь у правозахисному русі, розповсюджував «Хронику текущих событий», «Український вісник», писав статті та звернення до керівництва СРСР та міжнародних організацій. Після кількох обшуків був заарештований 1972 року, за рішенням суду направлений на примусове лікування до Дніпропетровської спецпсихлікарні з діагнозом «млявоплинна шизофренія». У січні 1976 під тиском світової громадськості вивезений із СРСР, відтоді живе у Франції. Західні психіатри визнали Л. Плюща здоровим.
ОСНОВНІ КНИГИ
У карнавалі історії: Свідчення. — Мюнхен, 1978; Київ, 2002 та ін.
Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів / Передм. Ю. Шевельова. —Київ, 2001.
Його таємниця або «Прекрасна ложа» Хвильового. — Київ, 2006.
«Людоненависництво (до джерел)». — Київ, 2007.
Наші інтереси:
.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Персональна Європа Леоніда Плюща
Світ:
Спецтема:
Пантеон українських героїв поповнився ще одним поборником свободи. Його внутрішньої свободи вистачило б на кілька маленьких європейських держав. Колективно та поосібно. Людина-материк, глибока й багатовимірна, терпима й принципова, іронічна та щедра.
9855.gif
Зміст
Реквієм
Ми познайомилися під час Помаранчевої революції. “Найвідоміший українець Франції” Леонід Плющ перервав своє добровільне затворництво в маленькому містечку на Півдні Франції та активно долучився до роз’яснювальної роботи з-поміж французів на тему: “Що таке Україна і чому вона не бажає бути Росією”. Тоді нас, - тих, до кого французькі медіа зверталися по коментарі на українські теми, - було зовсім небагато, тож політичний важковаговик Плющ зіграв свою дуже помітну роль.
Він вже тоді помітив “надмірну ніжність до себе” Віктора Ющенка, але не поспішав з висновками, зважаючи на проблеми зі здоров'ям, що дістав після отруєння колишній президент. Переживав реванш Януковича у 2010 майже як персональну поразку. Констатував недостатній демократичний ресурс в Україні, був одним з небагатьох “поінформованих ідеалістів”, які, попри все, боролися за етичну складову в політиці.
Літературознавець та математик, дисидент та правозахисник, публіцист Леонід Плющ помер 4 червня у маленькому містечку Бесеж на Півдні Франції, де він мешкав останні роки з дружиною Тетяною. Він давно й тяжко хворів, але сумна новина приголомшила. Найкращих втрачати найважче. Порожнечу, яка несподівано утворюється після їхнього відходу, відчуваєш майже фізично, навіть якщо листування та телефонні розмови не були регулярними.
розповідаючи про те, як боротьба “ із похибками в будівництві комунізму” привела його до системного засудження комуністичної ідеології. Вимогливість та чесність привели молодого математика спочатку за грати, а за тим — до психіатричної лікарні. “Я дуже добре пам’ятаю першу зустріч з ним. - розповідає Анна, француженка українського походження. - Спільно з багатьма іншими молодими українцями Франції, я входила до Комітету боротьби за його звільнення. Рушійною силою виступав Комітет французьких математиків, який наполягав на загрозі для життя Леоніда Плюща. Коли його викинули з Радянського Союзу в 1967 році, ми прийняли його тут як Героя, як беззаперечного лідера думок. Ми йшли за ним, не вагаючись, з цілковитою довірою... Він ретельно досліджував трагедію Голодомору, і був тою рідкісною людиною без страху та ненависті, яких рідко можна зустріти у цьому недоброму світі”.
Він достеменно знав період першої української незалежності 1917-1921 років, міг детально контр-аргументувати щодо доцільності Зимових походів Петлюри та Пілсудського, мав здатність блискавично вирізняти історичні паралелі між сучасними подіями та давниною...
- сумно зауважував, коментуючи політичні зради та сумнівні компроміси Помаранчевого періоду.
Леонід Плющ натхненно, але й з тривогою підтримав другий Майдан, переживав, що ця війна, “яка не почалася, а поновилася, загострилася, - це стара війна України за право бути”, - триватиме не один рік. Сподівався, що колись світ здійснить “Нюренбергський процес над комунізмом”, - боротьба за це була одним з провідних напрямків його діяльності.
Знакова особистість для всіх, хто виріс з тавром “зроблено в СРСР”, Плющ в особистому спілкуванні вражав неймовірною скромністю та невибагливістю. “Він умів давати необумовлено, - згадує Дарія, - мав у собі ту бездоганну інтелігентність, що вирізняє насправді мудрих людей від просто розумних”.
Леонід Іванович залишив всім нам у спадок чимало політологічних досліджень, літературних есеїв, філософських розвідок, публіцистичних статей. А також — спогад про долю, що стала для багатьох свідченням Вчинку, взірцем незламності та зразком непідробної внутрішньої свободи. “Я ще не знав про це, але справжнім європейцем, за баченням світу, я став у радянській психушці”, - колись пожартував Плющ. Його персональна Європа почалася задовго до Майдану.
Учора пантеон українських героїв поповнився ще одним поборником свободи.
Поховають Леоніда Плюща у Франції, у містечку Бесеж, у суботу 6 червня.
Він був радянським математиком, потім — українським дисидентом, політв’язнем, пацієнтом психіатричної спецлікарні КДБ під Дніпропетровськом, політемігрантом. Останні30 років Леонід Плющ з дружиною живе у Франції,пише книжки і залишаєтьсяукраїнським патріотом.
У.Т.: А за підсумками, цього разу ваші враження оптимістичніші, ніж ті, на які ви сподівалися?
— За пресою, за Інтернетом ми уявляли ситуацію набагато гіршу, ніж побачили. Виявилося, що йдуть якісь внутрішні процеси, навіть оця скажена енергія у Львові, Києві, Одесі, нехай вона часом дуже несмачна, ця енергія, коли нищать архітектуру, роблять не Київ, а...
У.Т.: Діснейленд?
— ... Так, щось дике, але все одно це енергія, це не болото, в якому Україна звикла жити. Вона бурхлива, інколи негативна, але це енергія. І ще тема хамства для мене дуже важлива, радянського хамства. Скажімо, у Львові жодного хамства ми не бачили, в Києві — тільки один випадок поки що, в Одесі щось теж було, але нічого, терпимо... А головне — спілкування з людьми, їхні обличчя, нема цих злих фізіономій. Тобто дуже багато таких деталей, про які не прочитаєш. Ну й, очевидно, ще раз переконуєшся, що перед нами оці заповідані 40 років пустелею, такі вони і будуть...
У.Т.: А що має бути в тій пустелі, що ми маємо надолужити, аби повернути в суспільство ці поняття — чемність, повага, закон?
— Я думаю, що врешті-решт ми мусимо в собі виробити це. Ми колись часто їздили в Америку і дивилися, що там є така спадковість... Як мені сказав один чорний: «Моє щастя, що мене батьки забрали з Гарлема, коли мені було 12 років, а якби це сталося пізніше, то я Гарлем все життя носив би з собою». Тобто все це свинство, яке було в Гарлемі... І я бачив в українцях, які жили в Нью-Йорку на межі білих і чорних, як ця «гарлемність» наступає, а українці відступають. А в останні роки ми побачили, що йде протилежний процес, — білі вже не бояться змішуватися з чорними... Це ми бачили в Італії, коли, нарешті, там дали бідним, знедоленим людям хороші квартири, то вони почали нищити ванни, руйнувати. Вони не звикли жити в нормальних умовах... Мабуть, оцей цивілізаційний процес мусить пройти... Я розумію, що поки ці мафіозі при владі, нікуди не дінешся, але цей процес десь зупиниться... Вже з’являється в Україні, як мінімум, культурна еліта. Наскільки окультуряться ці бандити, я не знаю, змушені будуть окультуритися. Але це довгий процес.
У.Т.: Ви знаєте, серед цієї публіки... Звісно, що бандюків легше помітити, вони яскравіші... Але серед цієї публіки є й випускники технічних університетів, кандидати економічних наук. Вони не чинили активного спротиву 20 років тому, а обмежувалися політичними анекдотами. Але потім вони вийшли на Майдан.
— Ви говорите про бізнесменів, а я про так звану політичну еліту. На Майдані багато людей відчуло себе українцями, не примусово, я багато від кого це чув. Тому я казав про політичну еліту, що в нас її зовсім немає, вона набагато нижча за тих людей, про яких ви говорите, про людей Майдану. Я не бачу жодної партії, у якої є смак — смак у сенсі Сковороди. «Любіть Україну!» — коли я в Радянському Союзі бачив гасло такого типу, то зразу не хотів... Я люблю Україну автоматично, а коли мені кажуть любити свою дружину, то я дивлюсь, де б пошукати щось інше.
У.Т.: Що стосується смаку. Для мене ця ваша теза була просто подарунком.
— Це моя ідея фікс зі Сковородою. Коли я прочитав у нього, що «Софія — це смак», я подумав, що це абсолютно точно, а потім вже робив якісь лінгвістичні розвідки, шукав етимологію...
У.Т.: То це його вислів? Чи це традиція?
— «Софія» [мудрість] походить етимологічно від «смак». І це для мене дуже важливо, воно перекликається з Хвильовим: потрібно плекати свою еліту. Зараз це так само важливо, як у роки Хвильового. У нас немає культурної еліти, вона розстріляна, вона розтрощена, винищена... Купка дисидентів, яка була в 1960-ті роки, — це все ж таки купка. І зараз ми бачимо, як виробляється оця культурна еліта.
У.Т.: А що стосується культурної еліти, звідки вона береться?
— Такі ластівки, як Могилянка, Одеський педагогічний інститут, Католицький університет у Львові, вони вже її виробляють. Інша річ, що над ними будуть нові академіки і всяка шпана, то вже доведеться боротися. Еліту не можна зробити масовою, але тонкий прошарок її в країні мусить бути. Гадаю, те, що наробило оранжеве начальство, зневірило багатьох людей, зник ідеалізм, але цинізм у маленьких дозах може бути корисним... проти української слинявості...
У.Т.: Що таке українська слинявість?
— Дуже багато Хвильовий про це писав: ми весь час плачемо, ми весь час кохаємо, ми весь час дивимось на зірки, а в цей час хтось робить справу – або військову, або бізнесову.
У.Т.: А чому ви, власне, так зацікавилися Розстріляним відродженням? І чому з нього ви вибрали саамеХвильового як предмет дослідження? Чим він вас так зачепив?
— Після Шевченка я якраз думав, чим продовжувати цю лінію. Я тоді вивчав російський фашизм і вважав, що в нього є великий шанс у майбутньому. Я цією темою зайнявся в 1960-ті роки в самвидаві, потім продовжував цю тему в еміграції, написав книгу про розвиток російського фашизму, його коріння в 1920—30-х роках, його коріння в більшовизмі. І особливу увагу приділив євразійській ідеології. Так випадково сталося, що я вибрав тему «Українське євразійство проти російського». І коли я почав працювати, то дуже швидко зрозумів, що Хвильовий розробив ідею культурної революції, антисталінської культурної революції: не спускати культуру до мас, а піднімати маси до культури. Хвильовий був ведучою фігурою в українському відродженні. Тому саме в ньому потрібно було шукати сенс того культурного відродження. Для нас великою подією було знайомство з Вірою Авдієвою — росіянкою, яка працювала у Курбаса як акторка, і від неї ми вперше дізналися, як це чудово було в 1920-ті роки. Вона нам дала присмак українського. Бо, хоча я вже почав українізуватися, але для мене була внутрішня проблема комплексу національної меншовартості. Ми маємо велику російську культуру і ми побачили, що зовсім недавно в нас була велика українська культура не нижча за російську.
У.Т.: Що стосується комплексу меншовартості. Я розумію так, щоце штучне незнання. Скажіть, сьогодні є продовження цього комплексу меншовартості?
— Є, особливо у російськомовних українців. Очевидно, тому що вони взагалі нічого не читали. От у мене зараз була сутичка в Одесі з одним українцем аж на ножах, яку я закінчив такими словами: «Ти не читав української літератури і не хочеш, тому немає нам про що говорити». Бо раніше він мені жалівся, що в Одесі немає де купити Забужко. А я кажу: «Ось є українська крамниця, купуй і читай. А то хочеш, я тебе познайомлю з розумними, цікавими людьми?» Він мені завжди посилався на ідіотів, а я кажу: «Ти знаєш Жаботинського? Жаботинський казав, що кожна нація має право на своїх ідіотів та негідників. А так — будь ласка, я тебе завтра познайомлю з розумними, та й сам шукай розумних». Вочевидь, він тягнеться до вищої російської культури. Я думаю, що коли сьогодні порівнювати стан молодої української літератури з російською, може я її не так добре знаю, порівняння швидше буде на користь української. Ми зараз були у Львові на форумі, стільки людей приїхало — натовп молоді з усіх кінців України рветься купувати книжки, може інколи і халтуру купляють...
У.Т.: Є у вас ще одне зі слів, які ви часто вживаєте: «неофіти, неофітство». Наскільки це притаманно українським інтелектуалам? І наскільки це однозначно — добре, погано?..
На жаль, ми справді в дикій ситуації: у своїй країні ми мусимо повертатися до себе, згадувати, що ми українці. Я пам’ятаю розмову з однією знайомою в Ізраїлі та її українським чоловіком. Вона каже: «Зізнайся, у тебе ж мова штучна, для тебе штучна». А він каже: «Зізнайся, що в тебе теж мова штучна — іврит» (тому що вона з Москви). Ми справді в дикій ситуації і проходимо через якесь неофітство. Моє щастя, що я одразу натрапив на такі фігури, як та ж Авдієва, Сташенко, Дзюба, Сверстюк, Стус. Зі Стусом я тільки один раз розмовляв. І коли я вже потім потрапив в українське середовище українофілів... я не проходив стадію українофільства: любити Україну і бути українцем — у цьому є якась перверзія... але все одно неофітство якесь у мене було.
У.Т.: А щодо сучасного неофітства? Я знаю чимало людей, які з четверга на п’ятницю переходять на українську мову, і вони відчувають певний дискомфорт, вони не можуть висловитися так повно українською, якби вони, можливо,висловилися б російською, тому що вони більше читали інших текстів, вони виросли на російській літературі. Але вони це роблять, і гідність, з якою це відбувається, підкорює. Ти вже готовий не помічати точність наголосів, висловлювань. Як ви ставитесь до такого неофітства?
— Це нормальний етап нормальних людей. Я завжди боюся українофілів, які раптово відкривають для себе Україну: зразу починається Трипілля, всі ці вуса, вся ця патріотична дурість. Але це нормальний етап. А от період неофітства, українофільства — тяжкий. У мене був комплекс поганої української мови. І коли тут був суд, у Києві, тут були наші письменники... Дзюба був, багато було... І в мене запитали: «Чому ви говорите російською»? Що я міг пояснити — що тяжко говорити поганою мовою? Але виявилося, що все це можна побороти. Не так це й важко. Особливо, якщо під рукою гарна література.
У.Т.: Мені здавалося, що на вас —тому що біографія, тому що дуже специфічний досвід, тому що ім’я — на вас має бути постійний жвавий попит в українській пресі.Я не бачу таких вже слідів вашої присутності — ані інтерв'ю, ані статей. Це тому, що до вас не звертаються, чи тому, що ви цього уникаєте?
— Поки часу немає. Я 4-й том мушу закінчити. І ще в мене в голові 2 книжки, і ще2 російські книжки про Ільфа і Петрова та про Мандельштама. Це смішно: я починав займатися чимось і виходив на російську літературу. Я займався Стусом і відчув, що там є сліди Мандельштама, хоча в листуванні він дуже часто посилається на Пастернака і ніколи — на Мандельштама. Я знайшов одного свідка, який мені підтвердив, що був період зацікавлення Мандельштамом. І так само з Ільфом і Петровим вийшло. Займався Хвильовим і побачив, що там саме така картина. Це не антропософія, але це розенкрейцерство, алхімія, астрологія. То такі викидиші, бо колись я дав собі слово, що про російську літературу писати не буду, бо там вистачає своїх, кому писати, але якось согрішив з Ільфом і Петровим і Мандельштамом...
У.Т.: І вже є текст?
— Так, є. А короткі статті я не можу писати. Тобто можу, але це потребує дуже багато часу. Просто дуже забагато в мене планів у голові... Бувають такі викиди — я написав про антисемітизм. Просто я розізлився... Це в 1960-ті роки брехали людям, а ми це дозволяємо робити сьогодні: Лук’яненко, Ільєнко...
У.Т.: До речі, ті етнічні росіяни, етнічні євреї, які відчувають себе політичними українцями, і, врешті-решт, просто українцями... Інколи це буває смішно — скажеш: «Фінкельштейн — український патріот», і потрібно стримувати усмішку, хоча насправді це так і цілком щиро... Яким чином їх треба сприймати?
— Тут проблема визначення нації. Я думаю, що тепер, коли у нас є держава, а не тільки етнос, націю слід сприймати в розумінні французькому: «ця держава, громадянин цієї держави», а потім вже говорити про якісь етнічні проблеми. Не знаю, з євреями мені якось легше, ніж з росіянами в цьому питанні, хоча якась чвертушечка російської крові в мене є... Можна навіть вважати, що половина, бо мама моя вважала себе росіянкою. Яке це має значення? «Ти штучний українець, у тебе штучна українська мова»... Це справді був вибір. Для росіян такого вибору немає. Він людина російської культури, і водночас він Людина цієї країни. Якби не загострювали з обох боків це мовне питання, я думаю, проблеми б не було.
Леонід Плющ до Шевченка йшов довго – через переслідування в СРСР і депортацію за межі вітчизни. Розуміння поета не лише «ліриком», а і фізиком Плющем спричинило появу книги «Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці», видану в київському видавництві «Факт». Це оригінальне психолого-семіотичне дослідження двох редакцій поеми «Москалева криниця», котре продовжило ідеї Тартуської школи структуралістів та Міхаіла Бахтіна. Леонід Плющ є дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
У. Т.: Шевченко для українців, немов Пушкін для росіян, – «нашевсьо». Важко знайти іншу націю, яка так залежала б від якоїсь однієї своєї «ікони». Це показник винятковості Шевченка чи ознака нашої залежності за браком інших реперів ідентифікації?
– Думаю, що для нас він більше, ніж Пушкін для росіян. Він, наче Афіна з голови Бога, народився в нас майже з нуля (майже!!!), з попелища запетрованої Малоросії. «Нуля» в сенсі фізичного вакууму як величезної потенції українського національного ґрунту, в яку відмовився вірити Гоголь, що в «Бульбі» демонстративно спалив свою Україну й свою віру.
Тому всі оті, так уже остогидлі суперлятиви про Шевченка (пророк, апостол, вождь…) по-своєму правильні. Правильне навіть «творець культури й нації». Згоден, що насамперед це показник роздушености нашого етносу імперією й попередніми руїнами. Але без винятковости він не зміг би зіграти такої ролі, ролі «культурного героя» нації. Навіть виняткової винятковости. Бо ж усі справжні мистці – виняткові, а що вже казати про «засновників» (Гюго, Пушкін, Міцкевич тощо)? Якось Андрій Синявський, який намагався боротися з заштампованим ликом Пушкіна й Гоголя, признався мені, що геній Шевченка йому здається глибшим, ніж Пушкінський. Думаю, що до деякої міри Синявський мав рацію. Пушкін народився з уже готового культурного дворянського зерна й ґрунту, загальноевропейського. Він виразник зверхнього культурного прошарку Росії. Шевченко – виразник колективної свідомости/підсвідомости всього етносу, а тому й людини як такої. Він ретранслятор «народної душі» в усій її широчині й глибині.
У. Т.: Навздогін: відомо, що Пушкін принципово не піддається перекладам будь-якою мовою. А Шевченко?
– Єфім Еткінд і його учні спробували перекласти Пушкіна французькою, й кажуть, добре… Та Пушкін так і не ввійшов у поетичну свідомість Европи. Щодо Шевченка знаю лише один вдалий переклад: «Марія», зроблений Пастернаком. Заважає обом їхня «простота» чи видимість простоти, тобто вкоріненість у міфослово національної культури, в глибини мови.
– Гоголь теж непогано вписувався. Та у випадку Шевченка, мабуть, спрацьовує ота сама «народна душа», його відповідність колективній національній свідомости/позасвідомости, «шаманність» Шевченка, вглибленість в прапраміф мови. Різні ж естетики беруть лише ту чи іншу його грань, частинність. Це й приводить до ідолізації Шевченка, коли в ньому бачать лише «себе».
– Хоч і ставлять під сумнів вплив Сковороди на Шевченка, та все ж залишається сократо-сковородинське: «пізнай себе» і вийди зі знайденого Я до безмежного світу, Бога, України… Недарма в «Рефлексіях ідентичності» Зиновій Антонюк пов’язав нашу національну неідентичність зі слабо розвиненим особистісним началом.
– Саме оте Шевченківське «всьо для нас», його своєрідна адекватність усім робить це неможливим. Та хай обрубають – для себе, за делікатною формулою Тичининої селянки: «Ви десь, мабуть, не з наших сел/…/ а все ж таки у Вас не так, не так, як у Тараса». Аби не використовували обрубаного Шевченка як жандармського демократизатора…
Гірше те, що патріотизм спрацьовує в тандемі з антиукраїнським хамством табачників-бузин, які претендують на свою культурну політику України (в дусі В. Бєлінского). Ці дві форми провінціялізму взаємопороджують і взаємопідсилюють одна одну. Та це вже проблема не культури, а нашого мізерного, печерного політикуму чи, за точним виразом Івана Дзюби – порнократії…
Культурі ж треба робити свою справу, відкривати Шевченка, його глибини й вершини, очищати від намулу й бронзи ідолопоклонства. Бесідувати з ним сучасною мовою. І не боятися бачити в ньому просто людину, з її вадами, помилками, наївністю тощо. Саме це й дасть змогу хоч трохи зрозуміти чудо його з’яви і ролі в Україні. І наша рідна Диканька змушена буде окультуритися й культурно прочитати Шевченка… Як це не парадоксально, але саме оте ідольське поклоніння, оте обрубання Шевченкового «листя» й «гілок» і призвело до того, що ми його не знаємо досі – суцільні білі, а то й замазазюкані культом, чорні плями…
Плями Роршаха…
ДОВІДКА
Плющ Леонід Іванович
Математик, публіцист, літературознавець, правозахисник. Народився 26 квітня 1939 року у м. Нарин, Киргизія. Батько загинув на фронті. Закінчив механіко-математичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. До 1968 року працював у Інститутікібернетики АН УРСР. Брав участь у правозахисному русі, розповсюджував «Хронику текущих событий», «Український вісник», писав статті та звернення до керівництва СРСР та міжнародних організацій. Після кількох обшуків був заарештований 1972 року, за рішенням суду направлений на примусове лікування до Дніпропетровської спецпсихлікарні з діагнозом «млявоплинна шизофренія». У січні 1976 під тиском світової громадськості вивезений із СРСР, відтоді живе у Франції. Західні психіатри визнали Л. Плюща здоровим.
ОСНОВНІ КНИГИ
У карнавалі історії: Свідчення. — Мюнхен, 1978; Київ, 2002 та ін.
Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів / Передм. Ю. Шевельова. —Київ, 2001.
Його таємниця або «Прекрасна ложа» Хвильового. — Київ, 2006.
«Людоненависництво (до джерел)». — Київ, 2007.
.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта