Зображення користувача Арсен Дубовик.
Арсен Дубовик
  • Відвідувань: 9
  • Переглядів: 10

Історія українізації - Частина 5 - Відродження національних меншин

Активно здійснювалася політика «коренізації» в районах України, населених національними меншинами. 
До національних меншин були віднесені представники всіх національностей, крім українців.

Так куди поділись етнічні українці, що мешкали у селах Східної Слобожанщини, Донщини і Кубані, де вони у 1926 році становили абсолютну більшість? Кому нині в Росії забезпечувати права на україномовну школу, книжку, ЗМІ? - запитують керівники Російської Федерації, якщо українців згідно переписів населення вже майже немає… Офіційні особи Росії раптове, швидке зростання кількості етнічних росіян і відповідне раптове зменшення чисельності етнічних українців за результати перепису 1939 року порівняно з 1926 роком пов'язують зі зміною останніми національної самосвідомості і самоідентифікації. І ніхто з них не згадує про те, що у 30-ті роки ХХ століття більшість етнічних українців Кубані, Донщини і Східної Слобожанщини, а це близько 4 мільйонів осіб, записали етнічними росіянами і таким чином вирішилося українське питання у Росії, а незгідних виморили голодом або депортували до Сибіру. Дивно, але до цього українці даних регіонів зберігали свою національну самосвідомість століттями! А тут раптом (після Голодомору і репресій) у них «змінилася самоідентифікація», українці відмовилися називати себе українцями…?

Продовження.
Початок:  Історія українізації - Частина 1 - Початок українізації
Історія українізації - Частина 2 - М. Скрипник. Гра у незалежность...

Історія українізації - Частина 3 - Донецько-Криворізька республіка. Сєвєродонєцький з'їзд і мовний закон
Історія українізації - Частина 4 - Наслідки радянської окупації, порівняння 1926 року з 2001 роком

Активно здійснювалася політика «коренізації» в районах України, населених національними меншинами.

До національних меншин були віднесені представники всіх національностей, крім українців.

Отож, у 1926 році в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (2,6 млн.) (9,2%), євреї (1,5 млн.) (5,4%), поляки (460 тис.) (1,6%), німці (393 тис.) (1,4%),молдовани (270 тис.), греки (104 тис.), болгари (92 тис.), білоруси (75 тис.), чехи (30 тис.), татари (22 тис.), цигани (13 тис.), вірмени (10 тис.). Переважна більшість нацменшин, що мешкали тоді в Україні, належала до сільського населення (за винятком євреїв і росіян). Так, частка сільського населення у німців становила 93,2%, білорусів – 93,6%, болгар – 91,4%, греків – 89,2%, поляків – 80,3%, чехів – 78,1%, росіян – 49,1%, євреїв – 25,9%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. Національні сільради створювались відповідно до постанови РНК УСРР від 29 серпня 1924 року "Про виділення національних районів і рад", яка була затверджена 4-ю сесію ВУЦВК 8-го скликання (15-19 лютого 1925 р.), де обговорювалася доповідь Центральної адміністративно-територіальної комісії "Про низове районування". В доповіді, зокрема, зазначалося: «1. З метою наближення радянської влади до населення і зміцнення низового радянського апарату, негайно провести роботу по розширенню мереж сільрад... шляхом відокремлення від сільрад усіх населених пунктів, які мають тисячу і більше жителів, а для національних меншин – 500 жителів».

У жовтні 1924 року у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку (територія нинішньої самопроголошеної республіки Придністров’я) . Станом на 1931 рік, поряд зі створенням АМСРР, в Радянській Україні існувало 25 національних районів: 8 російських; 7 німецьких; 3 болгарські; 3 грецькі; 3 єврейські; 1 польський. Загалом наприкінці 20-х років в Україні діяли 1122 національні сільради, з них 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 151 польських, 45 болгарських, 30 грецьких, 16 молдавських, 12 чеських, 4 білоруських, 3 албанських, 2 шведських.

У 1932 в республіці діяли 23 нац. р-ни, 1112 сільських і 65 селищних нац. рад. Відповідно до нового адм.-тер. поділу республіки змінилося підпорядкування р-нів. У складі Одеської області перебувало 3 нім. р-ни (Зельцький, Карл-Лібкхнехтівський, Спартаківський), 2 болгарських (Благоївський, Вільшанський) та єврейський Калініндорфський р-н. У складі Дніпропетровської області було 3 нім. р-ни (Високопільський, Люксембурзький, Молочанський), 2 російських (Кам’янський, Терпінянський), 2 єврейських (Сталіндорфський, Ново-Златопільський), Коларівський болгарський і Велико-Янисольський грецький. У Харківській області було 5 російських р-нів (Велико-Писарівський, Верхньо-Теплівський, Олексіївський, Путивльський, Чугуївський), у Київській області був польський Мархлевський та німецький Пулинський р-ни, а вДонецькій області — рос. Сорокинський р-н. (Назви областей тут і надалі подані згідно нинішнього адміністративно-територіального поділу).

Станом на 15 грудня 1935 в Харківській області було 4 рос. р-ни (Велико-Писарівський, Олексіївський, Старовірівський, Чугуївський);Донецькій — 3 російські (Верхньо-Теплівський, Косіорівський, Сорокинський) та 2 грецькі (Велико-Янисольський, Старо-Караньський);Дніпропетровській — рос. (Кам’янсько-Дніпровський), 4 німецькі (Високопільський, Люксембурзький, Молочанський, Ротфронтівський), 2 єврейські (Новозлатопільський, Сталіндорфський) та болгарський Коларовський; у Чернігівській — російський (Путивльський); в Одеській— 3 німецькі (Зельцький, Карл-Лібкнехтівський, Спартаківський), (Калініндорфський) єврейський, 2 болгарські (Благоївський, Вільшанський), разом — 24 національні р-ни. Загалом упродовж 1924—39 років на теренах УСРР/УРСР діяли 32 нац. р-ни і Тельманівський р-н змішаного типу.

Національні сільради становили 8% від їх загальної кількості в Україні. Впроваджувався принцип: для національних меншин - початкова освіта рідною мовою. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо. На території національних районів діяли відповідні національні школи, національні театри, національними мовами велося діловодство, виходили газети.

Отож, фактично багатьох етнічних українців та представників національних меншин, які були раніше зрусифіковані, починали вчити їх рідної національної мови і культури.

 Зробимо порівняння з переписом населення 2001 року. У яких адміністративно-територіальних одиницях станом на 2001 рік представники національних меншин становлять більшість?

– В масштабах регіонів тільки у АР Крим (58,3% росіяни, і кримські татари 12%), м.Севастополь (71,6% росіяни).

- У в масштабах районів наступна ситуація. У Закарпатській області - Берегівський р-н угорці  - 76,1%. У Чернівецькій області румуни:  Герцаївський р-н - 91,5%, Новоселицький р-н - 57,5%, Глибоцький р-н - 51,4%. У Одеській області Болградський р-н болгари - 60,8%, Ренійський р-н румуни -  49%. У Сумській області у Путивльському р-ні, уЛуганській області Краснодонському і Станично-Луганському р-нах за різними даними етнічні росіяни становлять від 40 до 55% населення. На цьому все. Далі йдуть окремі населені пункти з переважанням представників національних меншин. 

Подаю перелік районів, де станом на 2001 рік представники певних національностей, становлять більше 10% від усієї кількості населення:

ОДЕСЬКА областьБолградський р-н болгари - 60,8%, гагаузи - 18,7%, росіяни - 8,0%, українці - 7,5%, Тарутинський р-н болгари - 37,5%, українці - 24,5%, румуни - 16,5%, росіяни - 13,9%,Татарбунарський р-н українці - 71,3%, болгари – 11,5%,    Арцизький р-н болгари – 39%, українці – 27,4%, росіяни – 22,5%, Іванівський р-нукраїнці – 74,6%, болгари – 11,2%, Саратський р-н українці - 43,9%, болгари - 20,0%, румуни - 19,0%, росіяни - 15,9%., Ізмаїльський р-нукраїнці - 28,9%, румуни - 27,6%, болгари - 25,7%, росіяни - 16,1%.,Ренійський р-н румуни - 49%, українці - 17,7%, росіяни - 15,1%.,Кілійський р-н українці - 44,6%, росіяни - 30,0%., румуни - 15,8%,Анаьївський р-н українці – 71,0%, молдовани 18,1%,    Котовський р-н  українці  67,8%,, молдовани -  25,9%, Красноокнянський р-н  українці – 81,7%, молдовани – 11,0%, Біляївський р-н українці – 78,5%, росіяни 11,7%, Великомихайлівський р-н українці – 79,4%, росіяни – 14,5%,Комінтернівський р-н українці – 81,1%, росіяни – 13,0%,Овідіопольський р-н – українці -78,7%, росіяни – 15,0%,Роздільнянський р-н – українці – 77,6%, росіяни – 13,7%

ЗАКАРПАТСЬКА областьБерегівський р-н угорці - 76,1%, Рахівський р-н українці -  83,8%, румуни - 11,6%, Тячівський р-н українці - 83,2%, румуни - 12,4%, Ужгородський р-н українці - 58,4%, угорці - 33,4%, Мукачівський р-н українці  - 84,0%, угорці - 12,7%,Виноградівський р-н українці - 71,4%, угорці - 26,2%.

ЧЕРНІВЕЦЬКА областьГерцаївський р-н румуни - 91,5%, українці - 5,0%, Новоселицький р-н молдавани і румуни -  64,3%, українці - 34%, Глибоцький р-н румуни і молдавани - 51,4%, українці 46,8%, Сторожинецький р-н українці - 59,6%, румуни - 36,8%.

РІВНЕНСЬКА область. Рокитнівський р-н українці - 83,6%, білоруси - 15,4%. 

Російська національна меншина

У 1926 році національні меншини становили 5,8 млн. осіб або 20% населення. З них росіян було 2,6 млн. (9,2%), з них 900 тис. мігранти, переселенці з Росії. Російську мову рідною назвало 4,4 млн. осіб, що на 1,8 млн. більше, ніж могло бути природно. Як було зазначено раніше, кількість етнічних росіян і зрусифікованих українців з кожним десятиліттям зростала в рази і у 2001 році в Україні етнічних росіян було вже 8,3 млн. (17%), а російську мову рідною назвало 14,2 млн. осіб.

У 1931 році для задоволення етнокультурних потреб сільських росіян діяло (згідно нинішнього адміністративно-територіального поділу) 8 російських національних районів: Путивльський і Великописарівський (Сумська обл.), Терпінянський і Кам'янський (Запорізька обл.), Чугуївський і Олексіївський (Харківська обл.), Верхньо-Теплівський і Сорокинський (Луганська обл.); діяло 450 сільських та селищних російських національних рад. У цей же час діяло 1539 російськомовних шкіл. Так, в Путивльському російському національному районі діяли 42 сільради, в яких налічувалося 52,2 тис. чоловік, з них 49,8 тис. або 84% осіб російського походження; у Великописарівському – 11 сільрад, 34,3 тис населення (17,9 тис російського або 52,4%); Терпінянському – 7 сільрад і 20,1 тис. населення (11,7 тис. – 58%); Кам'янському російському національному районі було 3 сільради з 35,2 тис. чол.. населення, з них 25,8 тис. росіян (73,2%); Чугуївському – 17 сільрад з 43,5 тис населення (30,3 тис росіян або 69,7%); Олексіївському – 13 сільрад з 39,5 тис. населення (28,8 тис росіян – 57,8%); Верхньотеплівському – 18 сільрад, 30 тис. населення (26,9 тис. росіян – 89,4%); Сорокинському – 11 сільрад та 16,8 тис. населення (13 тис. росіян – 77,4%).

Навіть на Поділлі, де питома вага росіян була порівняно незначною, в цей час було виокремлено 5 російських сільських рад: Слободо-Чернятинську, Борсківську (Вінницька округа), Пилипонівську, Нова-Шурську (Тульчинська округа), Петрашівська (Кам'янецька округа). Протягом кількох наступних років їх кількість збільшилась. Було організовано ще 4 сільради (Новомикільську, Чернишівську, Анютинську, Пилипо-Борівську). Найбільше росіян включала Борсківська рада – 2548, найменше – Новомикільська (363), інші включали в себе пересічно 1-2 тис. чоловік. Це був вичерпний перелік адміністративно-територіальних одиниць, де етнічні росіяни складали більше 50% населення.

Особливо відрізнявся Донбас (сучасні південь Донецької і Луганської та схід  Дніпропетровської областей). Тут у 1926 році сільське населення становило близько 55%, етнічні українці - 65%, росіяни – 30%. (До речі, на Донбасі, як і нині, тоді проживало близько 35% усіх етнічних росіян України). Серед партійного керівництва не було одностайності, у тому чи варто українізувати населення робітничих селищ Донбасу, значну частину яких становили етнічні росіяни.

Сільське російське населення Донбасу було сконцентровано переважно на сході регіону. Більшість його мешкала в Луганській (23%) окрузі. У цих округах були райони, де компактно проживали донські козаки, у Луганській було три, а у Маріупольській окрузі був лише один район з абсолютною більшістю російського населення. Лише у дванадцяти, з сімдесяти восьми районів Донецької губернії, більшість серед сільських жителів становили росіяни. Крім того, у Донецькій губернії було 481 (15% від загалу) сільське поселення, серед жителів яких росіяни становили абсолютну більшість. У них мешкав 91% сільського російського населення Донбасу.

Щодо міст було вирішено не виділяти їх у національні адміністративно-територіальні одиниці, оскільки вони були центрами округ з переважно українським населенням, а отже, підлягали українізації. (Російські національні адміністративно-територіальні одиниці припинили своє існування у 1938 році, коли всі національні райони УРСР було реформовано у звичайні).

Українізація за межами УСРР

Уряд України за наполяганням М.Скрипника домагався приєднання до УСРР хоча б суміжних з нею етнічних українських земель. Ці землі у Росії не мали прав не те що автономної республіки, а навіть району. Адже, адміністративно-територіальне розмежування між Росією і Україною було проведено так, що у 1926 році за результатами перепису, у Бєлгородській, Курській, Воронезькій, Ростовській областях і Краснодарському краї налічувалося 4,6 млн. етнічних українців. Тоді на цій території було створено 500 українських шкіл і 2 вузи, виходили газети, працювали книжкове видавництво, театр і радіо. Нині на тут українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл, преси, книжкової продукції і т.д.

Так, за переписом населення СРСР тут у 1926 році було 4,6 млн. українців, у 1959 році - 542 тис., у 2010 році - 304 тис. осіб. А число осіб, які вважають українську мову, як свою рідну у 1926 було 3 млн. осіб, у 1959 році — 183 тис., у 2010 році ця цифра наближається до нуля.

Куди поділися українці Східної Слобожанщини, Донщини і Кубані?

Якщо увімкнути в Інтернеті будь-яку пошукову систему і поставити питання, де у Росії проживає найбільше українців?, то ми отримаємо відповідь, - найбільше число етнічних українців, станом на 2010 рік, проживає в Тюменській області (157,3 тис. осіб), Москві (154,1 тис.) та Московській області (119,5 тис.). У 34-х (з 83-х) суб'єктах Російської Федерації українці в структурі населення займають 2-е місце після росіян, у тому числі в містах Москва і Санкт-Петербург. А найбільша питома вага українців спостерігається в основному в північних регіонах: Ямало-Ненецькому АО (9,7%), Магаданській області (6,5%), Ханти-Мансійському АО (6,4%), Чукотському АО (6,0%), Мурманській області (4,8%), республіці Комі (4,2%).

Хто ці люди, як вони там опинилися? - Абсолютна більшість з них, - це емігранти (мігранти за часів СРСР) з України, люди котрі народилися і отримали освіту в Україні. Про це ж нам говорить і географія розселення українців, - столичні міста і столична область, північні регіони з великими покладами корисних копалин і великими зарплатами та пенсіями. Де живуть  українці згідно офіційної статистики? Може вони живуть у селах, на своїй етнічній території? - Ні, вони живуть у містах і робітничих селищах далеко від кордонів України. Які умови створені там для нормального духовного життя і розвитку етнічних українців? Може там є україномовна освіта, ЗМІ, заклади культури і т.д.? - Жодних умов для збереження української ідентичності в Росії немає навіть формально, зважаючи на те, що створювати такі умови емігрантам ніхто не зобов’язаний, тай до того ж у жодній адміністративно-територіальній одиниці українці не становлять навіть 10%. Отож, нащадки цих переселенців вже в першому поколінні приречені стати етнічними росіянами…

Для всіх хто хоч трохи цікавився демографічними процесами в Росії очевидно, що українці в Росії «вимирають». http://www.firtka.if.ua/?action=show&id=26270 Що трапилося? Коли почалися ці сумні процеси?

Ось динаміка чисельності українців у Росії.

Таблиця 1.

Українці (млн. осіб)

7,8

3,2

3,3

3,3

3,6

4,3

2, 9

1,9

Перепис (роки)

1926

1939

1959

1970

1979

1989

2002

2010

Проведемо невеликий екскурс в історію. Виявляється в Росії, у прикордонних з Україною областях є села, та що там села, цілі райони і містечка, де етнічні українці де-факто становлять абсолютну більшість населення. І живуть у них  щонайменше сотні тисяч етнічних українців. І це не емігранти чи переселенці, - це корінне населення тих країв.

Ще у період 16-17 століть почалося заселення українцями вільних земель (Дике поле), які потім дістали назву Східної Слобожанщини і Подоння. А у 1792 році українців було запрошено заселяти вільні землі північніше річки Кубань. Тепер згідно переписів заселення СРСР і Росії на цих землях, де-юре, більше 90% населення становлять етнічні росіяни. Від українців там залишилися лише прізвища Савченко, Кондратенко, Захарченко або Шевченков, Опанасенков, Клімко, Аніщенко…

Зазирнемо у 30-ті роки ХХ століття, коли в СРСР відбувався процес так званої «коренізації». Повсюдно у місцях компактного проживання національних меншин створювалися національні райони, відкривалися школи з рідною мовою навчання. Хоча в Росії для українців національних районів створено не було, проте у адміністративно-територіальних одиницях, де українці становили більше 50% населення, відкривалися україномовні початкові школи, засновувалися видавництва, випускалися газети, відкривалися театри.

Отож, в Росії, згідно перепису населення, у 1926 році мешкало 7,8 млн. етнічних українців. Наведу чисельність росіян і українців у прикордонних з Україною адміністративно-територіальних утвореннях Росії станом на 1926 рік. На Східній Слобожанщині тоді проживало 1,75 млн., а у Північно-Кавказькому краї 2,92 млн. українців. Всього 4,67 млн. осіб.

Таблиця 2

Губернія

Націонал.

Всього (млн. осіб).

Місто (млн. осіб).

Село (млн. осіб).

Воронезька

Росіяни

2,21

0,19

2,02

Українці

1,07

0,07

1,00

Курська

Росіяни

2,33

0,21

2,12

 

Українці

0,55

0,04

0,51

Брянська

Росіяни

1,80

0,24

1,56

 

Українці

0,13

0,01

0,12

Північно-Кавказький край

Росіяни

3,40

0,84

2,56

 

Українці

2,92

0,32

2,60

Причому, з 38 волостей Півдня Воронезької губернії 31 мала більше 50% українців, а у 15 волостях українці становили більше 75% населення. З 33 волостей Півдня Курської губернії 8 мали більше 50% українського населення. У Північно-Кавказькому краї (сучасні Ростовська область, Краснодарський і Ставропольський край) у 21 районі українці становили більше 50%, а у 9 районах більше 75%. Як видно з таблиці українці жили в основному у сільській місцевості, і ці села були фактично моноетнічними.

Безпосередньо коренізація (українізація) проводилася в 35 районах Північно-Кавказького краю. У тому числі, в районах сучасної Ростовської області: Азовському, Заветинскому, Зимовниковському, Кашарському, Леоново-Калитвенському, Матвєєво-Курганському, Мечетинскому, Мілеровському, Ремонтненському, Таганрозькому.

Також українізації підлягали північні, західні і центральні райони сучасного Краснодарського краю, які були населені переважно українцями: Ейський, Щербинівський, Староминський, Кущівський, Приморсько-Ахтарський, Канівський, Ленінградський (Уманський), Павлівський, Криловський, Брюховецький, Калінінський (Поповичівський), Тимошівський (Ведмедьківський), Дінський, Краснодарський, Коренівський, Красноармійський (Полтавський), Слов’янський, Кримський, Абінський, Сіверський.

Вважаю, що варто подати перелік волостей Східної Слобожанщини, де етнічні українці у 1926 році становили від 99 до 70%. У сучасних кордонах це нинішня Воронезька область:Острозька – 70,6%; Каменська – 99%; Подгоренська – 93,4%; Ольховатська – 92%; Росошанська – 92,5%; Кантемирівська – 81,9%; Богучарська - 78,1%; Петропавловська – 87%; Калачевська - 78,3%; Павлівська – 79%; Михайлівська – 97%; Новокалитвенська – 80,5% волості;Бєлгородська область: Борисовська - 70,0%; Грайворонська – 97,5%; Красно-Яружска – 88,3%; Ровенська – 94,8%; Великотроїцька – 83,8% волості; Курска область: Рильська - 97,1; Суджанська - 80% волості.

15 грудня 1932 року ЦК ВКП (Б) і РНК СРСР прийняли рішення «Про припинення українізації…». Дія цього рішення, прийнятого за етнічною ознакою, тільки проти однієї конкретної національності, і однієї мови, поширювалася на всю територію СРСР. До речі чому вирішили «пресанути» саме «братів-українців»? Адже стосовно інших національностей і мов СРСР такого рішення прийнято не було… Мабуть, як завжди, рішення приймалося виключно «для блага українського народу», «з великої любові до України», а насправді до її території і природних ресурсів.

З того часу в Росії немає ані україномовних шкіл, ані газет, ані театрів… Українські бібліотеки ще тоді у 1932-1933 роках були ліквідовані, а книжки спалені. Півтори тисячі українських вчителів було вислано до Сибіру, десятки тисяч найактивніших українців було закатовано в підвалах ОДПУ-НКВС. «За дивним збігом обставин» у цей час в Україні починався Голодомор. Кажуть, що Голодомор 1932-33 років був не тільки в Україні, а і в Росії, Казахстані. Так, це правда, він був саме у тих регіонах Росії, де компактно жили українці. Стосовно Казахстану, то тут тоді вимерло близько 35% етнічних казахів.

Отож, синхронно, одночасно з припиненням українізації для українців СРСР був організований Голодомор. Хліб та все їстівне, худобу і птицю було конфісковано, села і станиці оточено загонами ОДПУ і Червоної армії. Наприклад, на Кубані померло від голоду або було вивезено до Сибіру майже половину населення. Було депортоване населення більше десяти  станиць, серед них Уманська, Полтавська, Ведмедківська, Урупська і т.д. Хотіли стерти з пам’яті навіть назви станиць, - Полтавська стала Красноармійською, Уманська - Ленінградською, Київська - Красноартільською, Поповичівська – Калінінською, Урюпська – Радянською. Із станиці Полтавської, де мешкало 17 тис. осіб, майже все населення було вивезено до Сибіру. Тільки з станиць Ведмедківської, Урупської і Уманської було вислано 34 тис. осіб. А, наприклад, у станиці Старокорсуньській від голоду померло 90% людей. У звільнені від населення станиці почали прибувати переселенці-колгоспники з Уралу, центральних областей Росії, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. Під час Всесоюзного перепису населення 1939 року у працівників статистичних органів були абсолютно точні інструкції, записувати всіх корінних жителів Східної Слобожанщини, Донщини, Кубані етнічними росіянами, мовляв «українці живуть в Україні, а тут Росія і значить ви росіяни». Українцями перепищики визнавали тільки тих українців, хто народився в Україні і переїхав до Росії.

Отож, катастрофічно визначальними, у смислі «ламання національного хребта» українцям у Росії, були 13 років між переписами 1926–1939 рр. Тоді «раптом» кількість українців в Росії зменшилась на 4,6 млн. осіб або у 2,4 рази. А якщо 2010 рік порівнювати з 1926 роком, то за 84 роки кількість українців скоротилась на 5,9 млн. або 4,1 рази.http://demoscope.ru/weekly/ssp/rus_nation.php

У прикордонних з Україною адміністративно-територіальних утвореннях Росії ситуація була ще жахливіша. У 1926 році тут було 4,67 млн. українців, а у 1939 році стало 0,85 млн. Тобто за 13 років кількість українців на Східній Слобожанщині, Донщині і Кубані зменшилась на 3,82 млн. осіб або у 5,5 рази.

Крім організації Голодомору українців, припинення українізації і заборони всього українського, було фізично усунуто всіх активістів українського руху.

Тисячі українців зазнали репресій або були депортовані. Прості обивателі зрозуміли, що їх переслідують тому що вони українці. Називати себе українцем стало не те що не вигідно для кар’єри, а небезпечно для життя. Таким чином фактично українство у прикордонних областях Росії було швидко і оперативно ліквідоване… Українське питання в Росії було вирішено ще тоді у період 1932-1939 рр., - немає українців, немає проблем з їх мовно-культурними потребами.

Наведу кількість етнічних українців у прикордонних з Україною адміністративно-територіальних утвореннях Росії станом на 2010 рік. Порівняйте з даними таблиці 2.

Таблиця 3

Область

Чисельність українців (тис. осіб) 2010 рік

Чисельність українців (млн. осіб) 1926 рік

Воронезька  

43,0 

 

Білгородська  

41,9 

 

Курська 

13,6 

 

Брянська  

13,7 

 

Всього Східна Слобожанщина

112,2 тис.

1,75 млн.

Ростовська 

77,8 

 

Краснодарський край 

83,7 

 

Ставропольский край 

30,3 

 

Всього Північно-Кавказький край

191,8 тис.

2,92 млн.

Всього

304,0 тис.

4,67 млн.

Отож, якщо 2010 рік порівнювати з 1926 роком, то за 84 роки кількість українців у прикордонних з Україною адміністративно-територіальних утвореннях Росії скоротилась на 4,36 млн. або у 15,5 рази. Фактично залишилося 6,4% українців від їх кількості станом на 1926 рік.

Так куди поділись етнічні українці, що мешкали у селах Східної Слобожанщини, Донщини і Кубані, де вони у 1926 році становили абсолютну більшість? Кому нині в Росії забезпечувати права на україномовну школу, книжку, ЗМІ? - запитують керівники Російської Федерації, якщо українців згідно переписів населення вже майже немає… Офіційні особи Росії раптове, швидке зростання кількості етнічних росіян і відповідне раптове зменшення чисельності етнічних українців за результати перепису 1939 року порівняно з 1926 роком пов'язують зі зміною останніми національної самосвідомості і самоідентифікації. І ніхто з них не згадує про те, що у 30-ті роки ХХ століття більшість етнічних українців Кубані, Донщини і Східної Слобожанщини, а це близько 4 мільйонів осіб, записали етнічними росіянами і таким чином вирішилося українське питання у Росії, а незгідних виморили голодом або депортували до Сибіру. Дивно, але до цього українці даних регіонів зберігали свою національну самосвідомість століттями! А тут раптом (після Голодомору і репресій) у них «змінилася самоідентифікація», українці відмовилися називати себе українцями…?

 

 Далі буде.

Стефанко С.Л.

Наші інтереси: 

.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Френк Герберт: Ну як вам друге дно Вулика Геллстрома?

«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта

«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...

Останні записи