Зображення користувача Арсен Дубовик.
Арсен Дубовик
184

Історія українізації - Частина 4 - Наслідки радянської окупації, порівняння 1926 року з 2001 роком

Моя оцінка корисності цієї статті: 
1 - Може колись знадобиться.

Маємо зворотній кореляційний зв'язок, чим більше в Україні розвивається і поширюється російська мова, тим більше занепадає і звужується вживання української, - кількість російськомовних зростає за рахунок русифікації україномовних етнічних українців. 

Продовження.

Початок:  Історія українізації - Частина 1 - Початок українізації

               Історія українізації - Частина 2 - М. Скрипник. Гра у незалежность...


               Історія українізації - Частина 3 - Донецько-Криворізька республіка. Сєвєродонєцький з'їзд і мовний закон

 

За першим Всесоюзним переписом населення 1926 року в Радянському Союзі проживало 31,2 млн. українців, з них українську мову рідною визнавали 27,5 млн. (88,1%) осіб.

В Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) на той час проживало 29 млн. населення, з них українців 23,2 млн. (80%).Національні меншини становили 5,8 млн. осіб. або 20% населення. З них росіян було 2,6 млн. (9,2%), а російську мову рідною назвало 4,4 млн. осіб. 

У 2001 році в Україні було 48,45 млн. населення, з них 37,54 млн. (78%) - етнічні українці, 8,3 млн. (17%) - етнічні росіяни, а російську мову рідною назвало 14,2 млн. осіб. 

До речі, за переписом населення у 1926 році сільські мешканці становили 81,5% від усього населення України (а нині тільки 31%), тобто тільки 5,3 млн. (18,5%) жили у містах. (Після Голодомору в 1939 році частка сільського населення України зменшилася на 17,7% і  становила вже 63,8%). 

Слід зазначити, що етнічні росіяни в Україні, як тоді так і тепер, проживали переважно у великих містах та Сході України. Особливо відрізнявся гірничо-промисловий Донбас (південь сучасних Донецької і Луганської області, схід Дніпропетровської). Тут у 1926 році сільське населення становило близько 55%, етнічні українці - 60%, росіяни – 31%. До речі, на Донбасі, як і нині, проживало близько 35% усіх етнічних росіян України. 

За відносно короткий час українізації у шкільництві, установах культури, пресі тощо і завдяки напливові українського населення з села, міста УСРР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових центрах.

Ось перелік найбільших міст України на той час: Київ - 494 тис. осіб., Харків - 410 тис., Одеса - 411 тис, Дніпропетровськ (Катеринослав) - 188 тис., Сталіно (Юзівка) - 106 тис., Миколаїв - 101 тис. 

У 2001 році перелік найбільших міст України став таким: Київ - 2,611 млн.; Харків - 1,470 млн.; Одеса – 1,029 млн.; Дніпропетровськ – 1,080 млн.; Донецьк – 1,016; Запоріжжя – 817 тис.; Львів – 732 тис.; Кривий Ріг– 709 тис.; Миколаїв – 514 тис.; Маріуполь – 492 тис.; Луганськ – 463 тис. осіб.

Від 1923 до 1933 року кількість етнічних українців у Харкові зросла з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%. 

Станом на 1926 рік значна кількість росіян УСРР – 892 тис. з 2,6 млн., народилася за межами республіки, а саме 780 тис. в РРФСР, а 112 тис. в інших республіках, тобто були мігрантами. З них  271 тис. осіб оселилося на Донбасі. 

У 1926 році з 23,2 млн. етнічних українців українську мову рідною вважали 21,8 млн. осіб (94,1%). Через 75 років, у 2001 році стан з володінням українською і визнанням її рідною українцями значно погіршився, тільки 85,2% етнічних українців України назвало українську мову рідною. 

Порівняємо з етнічними росіянами України. У 1926 році з загальної кількості росіян України (2,67 млн. осіб), російську мову визнали рідною2,62 млн. осіб (98,1%), перейшли на українську—37,1 тис. осіб (1,4%). У 2001 році 96% етнічних росіян України визнали російську мову рідною, а перейшли на українську 320 тис. осіб (3,9%). 

Якщо у 1926 році російську мову рідною вважали 1,28 млн. (5,6%)етнічних українців. То у 2001 році російську мову рідною вважали вже 5,5 млн. (14,8%) етнічних українців. 

Станом на 1926 рік процес мовної русифікації зачепив насамперед українців міст, тому майже всі 1,28 млн. зрусифікованих українців, - це жителі міст. Серед етнічних українців мешканців міст, фактично кожен четвертий (24,4%) вважав російську мову рідною. 

Отож, українізація мала дві складові: мовну і національну. 

Незважаючи на крайній націоналізм (шовінізм), (та у зв’язку з цим шалений опір), з боку етнічних росіян або зрусифікованих елементів, за кілька років мовна українізація досягла значних успіхів. Наприклад, у 1929 році понад 80% загальноосвітніх шкіл вели навчання винятково українською мовою. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 рік до 28,5% у 1926 році і 69% у 1929 році. До речі за період з 1918 до 1933 року було видано 83 фахові термінологічні словники і т.д.

У за 10-ліття українізації (1923 — 1933 рр.) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження.

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 рік українських газет майже не було, то на 1933 рік їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн. примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (у 1926 році преса була українізована на 60%); на 1933 рік українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Швидкими темпами відбувалась і національна українізація, тобтоприведення національного складу студентства, робітництва, державного апарату, центральних апаратів міністерств (комісаріатів), особового складу КП(б)У і комсомолу, центрального апарату КП(б)У (зокрема ЦК КП(б)У) і т.д. у пропорційне співвідношення до національного складу населення України.

Усі належним чином сприймали відмітку в документах про національність, і нікому не спадало на думку приховувати свою національну належність. Усі погоджувалися, що якщо етнічних українців в Україні налічується 80%, то і буде природно і логічно, що етнічних українців серед студентства, робітництва, державного апарату, центральних апаратів міністерств (комісаріатів), особового складу КП(б)У також має бути приблизно 80%.

Народ (нація) розглядався комуністами як стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на основі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури. Як титульна нація України розглядалися винятково українці. Всі решта відносилися до представників національних меншин.

З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї. Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки, росіяни — в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 1927 — 1933 pp.

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн., з них українців було вже 58,6% (у тому ч. українською мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 рік українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будівельних матеріалів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 році до 42% у 1930 році. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 77%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 30%).

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК (аналог Верховної Ради) було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районних виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%.

Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70 — 85%; обл. апарат на 50%, районний на 64%; народні суди на 62%; міліція на 58%; кооперація на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших pоків радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. Зміну національного складу її видно з табл.:

Роки члени і кандидати КП(б)У                          Укр.      Рос.      Євреї

1922 р.       54818                                           23,3%   53,6%   23,3%

1924 р.       57016                                           33,3%   45,1%   14,0%

1925 р.     101852                                           36,9%   43,4%   19,7%

1927 р.     168087                                           51,9%   30,0%   18,1%

1930 р.     270698                                           52,9%   29,3%   17,8%

1933 р.     468793                                           60,0%   23,0%   17,0%

 

Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У. У 1924 році українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою за рахунок селянства: 1925 році у ньому було 58,7% українців, 1932 році — 72%, але на 1929 рік тільки 33% у ЦК ЛКСМУ. 

Отож, активне адміністративне впровадження української мови, що відбувалось одночасно з індустріалізацією та швидким зростанням промислових центрів, куди масово стікалося сільське населення, відкривало перспективу швидкої українізації зросійщених міст. Такі великі, наскрізь зрусифіковані, міста як Харків, Катеринослав, Київ буквально затопила хвиля україномовних переселенців з села. Якщо раніше україномовні мешканці сіл були приречені в українських містах на третьосортість і швидку русифікацію, то активне адміністративне сприяння у використанні української мови у всіх сферах життя створило їм умови для того щоб відчути себе повноцінними людьми. Міста заговорили по-українськи. З'явилися реальні можливості подолання мовно-культурного відчуження українського міста від села. 

Фактично більшовиками було визнано факт столітньої русифікації українців та представників національних меншин. Всі погоджувалися, що це незаперечний факт і оцінювали, що це погано. Треба було вживати невідкладних заходів. Яких? Рішення було дуже просте: провести зворотній процес. Було поставлено завдання повернути українську мову зрусифікованим українцям, навчити рідної національної мови представників інших національностей. 

Ще раз порівняємо показники українців і росіян. 

Чисельність. В Україні у 1926 році час проживало 29 млн. населення, з них українців 23,2 млн. (80%). У 2001 році в Україні було 48,45 млн. населення, українців 37,54 млн. (78%). 

У 1926 році етнічних  росіян в Україні було 2,6 млн. (9,2%)населення, а у 2001 році 8,3 млн. (17%). 

Рідна мова. У 1926 році з 23,2 млн. етнічних українців українську мову рідною вважали 21,8 млн. осіб (94,1%), у 2001 році тільки 85,2%. 

У 1926 році з 2,67 млн. етнічних росіян російську мову визнали рідною2,62 млн. осіб (98,1%), у 2001 році 96%. 

Русифікація. 1926 рік. Етнічних  росіян в Україні було 2,6 млн. (9,2%) населення, а російську мову рідною назвало 4,4 млн. осіб.

2001 рік. Етнічні росіяни становлять 8,3 млн. (17%), а російську мову рідною назвало 14,2 млн. осіб. Звідки така різниця в цифрах на користь російської мови? 

Відповідь не доводиться довго шукати, - різниця покривається за рахунок зрусифікованих етнічних українців. Маємо зворотній кореляційний зв'язок, чим більше в Україні розвивається і поширюється російська мова, тим більше занепадає і звужується вживання української, - кількість російськомовних зростає за рахунок русифікації україномовних етнічних українців. 

Якщо у 1926 році російську мову рідною вважали 1,28 млн. (5,6%)етнічних українців. То у 2001 році таких вже 5,5 млн. (14,8%). 

До речі у 30-роки ніхто своїм яничарством чи перешиванством не хизувався. До людей, які з тих чи інших причин втратили рідну мову (мову своєї національності), ставилися зі співчуттям і розумінням. Тут дійсно немає чим гордитися чи вихвалятися. Це біда особиста, і народу в цілому. 

Захищати «права зрусифікованих» на право бути «худобою у стійлі», людиною без мови, без історичної пам’яті, тоді нікому навіть не спадало на думку. Такої «національності», як «російськомовне населення», права якого нині так активно захищають, тоді ще не придумали. Всі були одностайні у тому, що рідна мова в природних умовах має співпадати з національністю. 

Стосовно існування у документах графи «національність». А як проводити національну політику не знаючи хто якої національності? Як можна забезпечувати права людини на рідну мову і культуру, якщо немає документа, що посвідчують національність індивідуума, тобто право претендувати на забезпечення тих самих прав? Мова хоча і визначальна, проте лише одна з ознак національності людини, - а немає національності, немає природного носія мови, то і мова стає нікому не потрібною. 

Нікому в голову не могла прийти думка, що колись може бути навпаки, - будуть захищати права мовних груп (мовних меншин), а на права представників певних національностей на рідну мову не звертатимуть увагу. А запис у документах про національну належність, який, як виявляється, декого дискримінує і лякає, стане дискусійним питанням. Щонайменше дивно виглядають нинішні заклики зберегти результати русифікації, захистити не право етнічних росіян на рідну російську мову, а право зрусифікованих, - так званої російськомовної групи, тобто «право етнічних українців бути зрусифікованими».

Продовження:

Історія українізації - Частина 5 - Відродження національних меншин

Стефанко С.Л.

Наші інтереси: 

.

Коментарі

Зображення користувача Майя Українська.

Дякую. Питання "мови", " укранізації" дуже важливі і своєчасні завжди. Пригадую один допис у соцмережах більше року тому про те, що коли пропонували заповнити заяву чи анкету, то 80 % заповнювали їх російською (надавалась можливість вибирати мову заповнення). На основі цього робився висновок про національний склад населення України і ... тепер доводиться такою ціною доводити, що Україна це Україна. Шаную львів"ян, карпатців і всіх тих, хто в любих життєвих ситуаціях мовив сонячною святою українською мовою. Невже лише сильні випробування спонукають, змушують пригадати хто ми є? Навіть сьогодні є ті, хто не "бажає" розмовляти ніжною солов"їною. ЧОМУ??! Соромиться, що володіє нею недосконало, чи байдуже (всі розуміють за звичкою?), чи тому, що не бажає навчитися?
Заспівай, рідна солов"їна в кожному куточку і серці !

Радіймо! Тільки шляхом творення сьогодення, майбутнє вітаємо чистотою, світлом перемагаємо!

Зображення користувача Арсен Дубовик.

Дякую, Майє, за цікавість до теми і за гали дякую ;)
А мова буде жити доти, доки ми нею будемо творити!
Творімо! :)

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Андерс Фальке.

До речі, за переписом населення у 1926 році сільські мешканці становили 81,5% від усього населення України (а нині тільки 31%), тобто тільки 5,3 млн. - щось трошки не сходиться. Сільського населення набагато більше, ніж 5 мільйонів

Миролюбність і озброєність!