Унаслідок несповнення мрій 1991 року сьогодні перед нами постає запитання — чи правильно було обрано курс на неолібералізацію? Чому в одних країнах цей курс призвів до катастрофи, в інших не приніс такого руйнівного ефекту, а в третіх навіть спричинив дуже позитивні наслідки? Серед іншого постають питання про роль держави. Цілковито ошельмована на початку 90-х, вона і зараз сприймається багатьма як головний винуватець всього, що було, і всього, що відбувається тепер.
“Домінування олігархії в економіці тримається на силі держави”, — ось думка багатьох аналітиків. Їхня логіка така: держава створює для підприємств олігархів монопольні умови, з одного боку надаючи їм виключні права розпорядження і власності, а з другого — ускладнюючи іншим економічним суб’єктам вихід на ринок (бюрократичною тяганиною) і можливість утриматися на ньому (несправедливими податками). Отож якщо усунути державу (бюрократів) з економічного життя, то в умовах вільного ринку “імперії” олігархів швидко перейшли б у руки справді ділових, вмілих людей, що змогли б налагодити виробництво. Наслідок з цього подвійний: по-перше, економіка швидко пішла б угору, а по-друге, була б встановлена справедливість — власністю володили б ті, хто найбільше того заслужив своїм вмінням налагоджувати виробництво і приносити найбільшу користь країні та нації.
Але нерозкритим залишається інше питання. Якщо усунути державу, то чи зможуть в умовах вільного ринку зростати дрібні підприємства і чи зможуть їх власники зрештою подолати олігархів? Тут є підстави для серйозного сумніву. Досвід людства показує, що справді вільний ринок призводить до монополізму, як це і було в Європі та Північній Америці наприкінці ХІХ та першій третині ХХ століть. Цей же досвід показав, що вільність ринку може бути врятована лише за допомогою втручання держави. Серед багатьох різних заходів усі напрямки економічної думки визнають принаймні один — запровадження антимонопольних комітетів, які повинні перешкоджати компаніям захоплювати монополію на ринку (аж до примусового розділення монопольних компаній на кілька менших).
Отже, державна бюрократія повинна запровадити певні критерії монополізму для кожної окремої галузі та визначити ринкові показники (спостереження за якими дає змогу вчасно визначити момент “настання монополізму”) і способи контролю і збору інформації. Нарешті, в антимонопольні комітети треба посадити кришталево чесних людей. І ось тут неминуче постає запитання: “Якщо олігарх міг підмазувати податкових інспекторів та депутатів, що перешкодить йому підплачувати бюрократам?” І не лише тим, що сидять в антимонопольному комітеті, а й тим, що визначають вищезгадані критерії, показники і способи. Таким чином, питання “допомоги” держави олігархам анітрохи не знімається.
Вдавшись до такого переможного способу, як антимонопольний комітет, що, наче та чарівна паличка, мусив би все для нас вирішити, ми потрапляємо туди, звідки вийшли. Отже, практика підводить нас до нерозв’язного протиріччя: якщо усунути державу, то найбільші компанії захоплять монопольний стан на ринку і перешкоджатимуть зростанню недужих ще конкурентів, але якщо дозволити державне втручання, то воно призведе до підтримки державою монополій.
Розв’язання цієї проблеми, очевидно, мусить проходити у три етапи: усвідомлення проблеми, пошуку коріння проблеми та винахід рецептів лікування.
Проблему ми вже усвідомили. Тепер треба знайти її коріння.
ЩО МАЄМО?
Маємо клани, або «групи інтересів». Для характеристики поточної ситуації скористаємося дуже цінною інформацією, яка надійшла від людини, що є, з одного боку, науковцем, а з іншого практиком. Людини, що обіймала високі посади і знає ситуацію не з пересудів, а з “перших рук”:
“Групи інтересів, взаємодія між якими визначає реальні умови господарювання, лише частково пов’язані з офіційними владними структурами різного рівня. Головним критерієм, що дозволяє тій чи іншій групі брати участь у процесі організації... господарчого життя, є реальний контроль над тими чи іншими ресурсами — господарчими територіями, об’єктами інфраструктури, працездатним населенням та грошовими засобами.
Групи інтересів можуть бути організовані за різними ознаками спільності: за територіальною, галузевою, корпоративною, клановою тощо... Це можуть бути і офіційні органи влади, і напівофіційні структури, включно з громадськими монополіями різних рівнів, і великі приватні підприємства, і різноманітні фінансові структури з тим чи іншим ступенем державної участі або й без нього, і злочинні “бригади”.
За всієї різноманітності форм усі ці структури, однак, об’єднують дві основні ознаки — реальний контроль над основними господарчими ресурсами та переважно позаекономічний, адміністративний характер такого контролю. Головною ознакою наявності контролю за ресурсами є фізична можливість сприяти чи перешкоджати їхньому використанню з метою одержання прибутку. При цьому підставою для контролю є не стільки юридично оформлене право власності на них, скільки можливість примусу стосовно тих, хто не визнає права групи на відповідний контроль. Методи примусу можуть бути прямими чи опосередкованими, легальними чи нелегальними, але в кінцевому підсумку зводяться до можливості використання економічного тиску чи прямого насилля.
Іншою особливістю такого роду структур є те, що їхні члени дуже рідко дістають прибуток безпосередньо від використання господарчих ресурсів. Переважно вони обмежуються наданням права користування цими ресурсами іншим організаціям з одержанням рентного доходу (у вигляді різного роду відрахувань, хабарів, “гонорарів”, регулярних та нерегулярних поборів тощо)... Правоохоронна та судова системи виявилися частково приватизованими або корумпованими, частково просто недієздатними” [1].
Приватизація державних функцій, вибудова ієрархії особистих залежностей, економічний та позаекономічний контроль ресурсів. Це відомі з підручника класичні ознаки феодалізму, де феодалізм — це держава, зведена до функцій зовнішньої оборони та ще арбітражного суду при суперечках між соціально-економічними потугами, якими є феодальні ієрархії: герцог ® його барони ® їхня шляхта ® їхні селяни. Ми простежуємо відродження подібного роду ієрархій, але у складнішому (сучасному, індустріальному) вигляді, — вони вибудовуються не лише на певній території, а й у рамках галузей, корпорацій, кланів тощо.
Можна стверджувати, що схожість теперішньої ситуації з ситуацією глибокого минулого є наслідком послаблення державної машини.
Під час феодалізму державні функції античних держав перебиралися “на своїй території” приватними власниками землі — феодалами. Або навіть колишні держслужбовці (герцоги і графи) поступово ставали приватними власниками території, якою раніше лише завідували. Заодно приватизувалися і державні функції, які вони раніше виконували, — судівництво, арбітраж, поліцейські та оборонні тощо. Так і тепер держслужбовці поступово стають приватними власниками майна і функцій, якими раніше лише завідували. Осколки розбитої, колись монолітної піраміди включаються у нові соціально-економічні потуги. Ці нові соціально-економічні потуги є утвореннями, що об’єднують у собі ці самі осколки державної машини і місцевий “великий бізнес”.
Неприйнятність таких утворень для нормального функціонування економіки зумовлюється, по-перше, тим, що вони керуються приватним інтересом на відміну від “чисто” державного апарату. Хоча конкретні чиновники часто-густо суміщають служіння нації зі служінням своїй кишені, та все ж таки в даному разі ми маємо якісно абсолютно інший випадок.
Якщо взяти для чіткості прикладу комуністичну економіку, то бюрократ, виконуючи свої функції (і таким чином діючи на користь суспільству), міг коректувати свої дії на користь певним громадянам. При цьому: 1) межа відхилення від безпристрасного рішення визначалася величиною хабаря, але ніхто не мав тоді справді великих грошей, щоб спричинити справді велике відхилення; 2) інтерес, на користь якого робилося відхилення, був особистим інтересом окремої особи і максимально міг сягати будівництва “нештатної” дачі або обіймання більш високої посади. Клани, що й тоді існували, не ставили собі за мету зміну фінансових потоків чи прийняття корисних для них економічних рішень, а швидше були спільнотами, спрямованими на взаємодопомогу для захоплення посад.
Навіть ту частину матеріальних потоків, яку держапарат “відхиляв” на свою користь, можна трактувати як додаток до платні (збільшувався коефіцієнт видатків, що їх суспільство спрямовувало на утримання бюрократичного апарату). Всі перелічені явища не перешкоджали держапарату працювати злагоджено і виконувати своє головне завдання. Причиною цьому була відсутність великих приватних потуг у суспільстві, якими виступають великі корпорації. Останні 1) мають можливість для значно більших хабарів, 2) а їхній інтерес є економічним інтересом, тобто інтересом частини економіки. Тому коректування бюрократом своїх дій на користь такої потуги стає наданням кращих умов одній частині економіки на шкоду іншим частинам, отже, в плюсі і мінусі виявляються тисячі, а то й мільйони людей. При чому досить закономірним є те, що в плюсі виявляються від сили сотні, а в мінусі ті самі тисячі.
По-друге ж, неприйнятність для нинішньої української економіки вищезгаданих утворень зумовлюється тим, що на відміну від “чистого приватного інтересу” (тобто корпорацій) вони мають у своєму складі силу державного примусу.
ЩО ПРОПОНУЄ НЕОЛІБЕРАЛЬНА ДУМКА?
Прибічники неолібералізму звертають увагу на те, що в новоутвореній системі активну роль грають рештки державної машини. Саме вони контролюють, не підпускають конкурентів, організують на них адміністративні нагінки. Вихід із цього глухого кута неоліберальна думка закономірно шукає в ще більшому витісненні з економіки державної машини, державного контролю.
Але ось як тлумачить причини ситуації, що склалася, один із нещодавніх високопосадовців: “Засобом примусу при цьому може виступати адміністративний ресурс, контроль над ринком чи його суб’єктами або пряме насилля (кримінал), але в будь-якому разі воно базується на неформальному “праві” — праві сильного” [3]. Із цього висловлення можна зробити висновок, що при усуненні решток державної машини залишається монопольний (економічний) контроль ринку та прямий кримінальний тиск.
ЯКІ ШЛЯХИ ВИХОДУ?
Серед заходів, що дадуть можливість новому уряду поліпшити ситуацію, називаються такі:
— повернення свободи слова.
Але нам треба зрозуміти, в силу якого механізму цей захід поліпшить ситуацію. Свобідні ЗМІ (не субсидовані державою) живуть з доходу. Тому справою виживання для них є друкувати те, за що їм платять. А найбільше платити можуть саме згадані соціально-політичні потуги. І стільки, скільки заплатять вони, не заплатить ніхто. Та, власне, їм легше скупити всі ЗМІ і навіть поширювати їх безкоштовно. Вони це можуть.
— забезпечення незалежності суду.
Яким чином? Якщо судді нижніх рівнів залякані прямими погрозами, а судді вищих рівнів загрузли в корупції? Що зможе зробити тут новий уряд?
— запрошення до влади пристойних людей, не зв’язаних з корпоративними інтересами.
Але ж такі люди не зв’язані з корпоративними інтересами саме тому, що були далеко від влади. Тепер вони стануть прямим об’єктом атаки. Гроші і погрози. Що триматиме цих достойників? Сама лише пристойність?
— організація круглих столів з тими представниками еліти, що готові піднестися над своїми корисними інтересами.
Але що ці люди, відірвавшись від “своїх”, зрадивши їхні інтереси, дістануть навзамін?
Таким чином, ми повинні всерйоз вважати, що судді не братимуть хабарі і чесно засуджуватимуть голів соціально-економічних потуг, а “пристойні представники еліти” зраджуватимуть інтереси “своїх” просто для того, щоб ще більше послабити державну машину і відсторонити її від впливу на економіку (тобто суто з ідеалістичних міркувань)?..
У ПОШУКУ ПІДКАЗОК
У того ж самого колишнього високого посадовця можна знайти ще такі характеристики поточної ситуації:
“Держава не виконує і, більше того, органічно не здатна виконувати роль безпристрасного арбітра в господарчих суперечках і гаранта виконання контрактів. Функцію останнього змушені брати на себе самі господарчі суб’єкти, покладаючись виключно на власну силу чи силу своїх покровителів…
Довіра між економічними суб'єктами перебуває на гранично низькому рівні. Оскільки гарантією виконання забов'язань є не державна машина, а неминуче обмежені власні сили і можливості економічних агентів, виникає ситуація системного дефіциту довіри…
Необхідність власними силами забезпечувати виконання забов'язань і опора на “неформальне право” з неминучістю породжують олігархічну структуру економіки…
Будь-який студент знає, що для виправлення ситуації необхідні: система судових та правоохоронних органів, що відповідає своєму призначенню; нагляд за додержанням економічного законодавства та жорстке припинення будь-яких його порушень; контроль за розподілом і цільовим використанням суспільних ресурсів; прозора і чітка система податкового обліку та фінансового контролю і багато чого ще…
Правоохоронна та судова системи виявилися частково приватизованими або корумпованими, частково просто недієздатними. Органи фінансового контролю перетворилися на інструмент тиску на бізнес та громадян і напівфеодального їх обкладення офіційними та неофіційними поборами, розмір яких визначається не стільки законом, скільки довільними рішеннями та взаємним торгом’’ [2].
З наведеного добре видно, що саме через брак державного контролю, відсутність єдиного нейтрального арбітра, роль якого має грати держава, економічні суб’єкти змушені вдаватися до самоорганізації. А це спричинює утворення олігархічних структур. Отже, досвід показує, що до монополізму або олігархіхму призводить ажніяк не надмір державного втручання, а якраз усунення держави від своїх функцій.
Таким чином, державний апарат існує, але не виконує своїх функцій... Це навертає на висновок, що держава повинна ХОТІТИ і бути ЗДАТНОЮ виконувати роль неупередженого арбітра.
Але в чому полягатиме її ЗДАТНІСТЬ?
Може, в тому, що вона гратиме на розбіжностях в інтересах різних кланів, послаблюватиме їх у взаємній боротьбі, користуватися їхньою потребою в арбітражі? Тобто знайде себе у ролі феодальної держави?
“Гасло “диктатури закону” так і залишилося гаслом: жодна впливова група цього не вимагала і не вимагає, більше того, в ній ніяк не зацікавлена, оскільки в такому випадку ризикує багато втратити. Що стосується підтримки “твердої і жорсткої влади” як верховного арбітра у приватних суперечках, то така підтримка вельми умовна і до того ж має на увазі можливість впливу на цю “тверду і жорстку владу”. В її основі лежить, окрім усього іншого, розуміння того факту, що офіційна влада не має і в осяжному майбутньому не матиме необхідої кількості ресурсів для того, щоб грати роль одноосібного незалежного арбітра” (Г. Явлинський).
Отже, влада НЕ МАЄ РЕСУРСУ?!
“...Офіційна влада... спирається не стільки на власну потугу, скільки на використання одних груп в боротьбі проти інших, що неможливо без взаємних поступок та компромісів” (Г. Явлинський).
Держава мусить СПИРАТИСЯ НА ВЛАСНУ ПОТУГУ?!
“Заявлений два роки тому намір вивести основні фінансові та ресурсні потоки в країні з-під контролю вузьких корпоративних груп і поставити їх під нагляд суспільства залишилися нереалізованими...” (Г. Явлинський).
Поставити фінансові і ресурсні потоки під контроль суспільства?
Таким чином, нам кажуть, що потрібні контроль суспільства за фінансовими та ресурсними потоками в країні, а також держава, що спирається на власну потугу. А що є власною потугою? Саме це питання і є центральним питанням. Розв’язавши його, ми розв’яжемо весь клубок.
НЕПОМІЧЕНА ВІДПОВІДЬ
Відповідь знайдемо, якщо усвідомимо, що феномен влади кланів жодним чином не є унікальним. Їхня влада виникає з браку державної влади і спирається на ті чинники, на які мусила б спиратися держава. Інакше кажучи, є такі чинники, володіння якими віддає владу в руки або держави, або кланів. Отже, соціально-економічна потуга держави полягає в тому самому, в чому полягає соціально-економічна потуга тих самих кланів.
Економічна частина потуги держави, так само як і кланів, спирається на власні підприємства і на побори, що у випадку держави носять назву податків. Приватизуючи національні підприємства і знижуючи податки для “створення сприятливого інвестиційного клімату”, вільнориночники підрубують опори держави, перетворюючи її на ефемерний повітряний замок. Замок із зубцями і бійницями, який, однак, не має плоті. І не має відданого війська, готового стояти або вмерти, — бо бюрократія шукає інших, справжніх, не ефемерних потуг, де її відданість буде оцінена належно.
Соціальна частина потуги держави — це відданість людей цій структурі: чи вона куплена грішми, страхом, ідейними настановами, а чи грунтується на усвідомленні свого інтересу.
ПРАВИЙ — ЛІВИЙ СОЛІДАРИЗМ
Згадані дві частини, два джерела потуги держави визначають тип цієї держави.
Якщо у своєму протистоянні з великим бізнесом держава спирається в першу чергу на підтримку народу, то ми маємо тип сильного суспільства і слабкої держави, тип, що сповідувався великою частиною соціал-демократичного руху. Класичними зразками таких держав є Швеція, Голландія і Норвегія. Фактично за цією схемою досягається рівновага між головними потугами суспільства — організованою Працею та організованим Капіталом. Держава, не будучи самостійною потугою, є арбітром, якого визнають обидві сторони. Вона лише організує “протидіючі сторони” в певні структури типу загальної для всієї країни ради профспілок та загальної ради працедавців. Ці ради є лише представницькими органами для широких мереж Праці і Капітала, що організуються як за виробничими галузями, так і територіями. Ми тут маємо “корпоративну державу”, або “лівий солідаризм” [4]. Така держава звичайно виникала у результаті свідомої боротьби Праці, що зуміла організуватися в різноманітні профспілки та партії, а пізніше привести до влади “свої партії” — соціал-демократичні. Унаслідок чого організована Праця і Держава облягають Капітал з гори і долини і беруть його у “лещата”.
Якщо ж держава в першу чергу спирається на власну потугу, то маємо слабке суспільство і сильну державу. Типовими представниками таких держав є Великобританія, ФРН, Франція. Тут рівновага тримається саме на протистоянні Держави і Капітала. Причиною цьому є слабка структурованість суспільства, слабкість профспілкового руху, слабке усвідомлення Працею свого інтересу. Навіть можна сказати більше — менша кооперативність населення, менша готовність співпрацювати, менший рівень довіри, більш виражений індивідуалізм. За таких умов саме держава залишалася єдиною організацією суспільства, яка могла протиставитися потузі Капіталу і яка зробила це. Така держава звичайно вдавалася до широких націоналізацій, накладала на бізнес великі податки і запроваджувала суворі регуляції на бізнесову активність. Такий тип держави будувався перш за все консервативними партіями або партіями більш ортодоксально-марксистської орієнтації (як соціалісти Франції чи лейбористи Великобританії). Такий тип суспільства можна назвати правим солідаризмом [5].
Нарешті, у третьому випадку можемо мати слабке суспільство і слабку державу. Тоді держава, не маючи власної потуги у вигляді власних джерел доходу і не будучи у змозі примусити бізнес справно платити високі податки, не маючи підтримки організованого народу, — неминуче потрапляє під вплив, якщо не диктат, великого бізнесу. Типовими представниками таких держав є Гондурас та Гватемала, а тепер Україна і Росія.
СПЕЦИФІЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ СИТУАЦІЇ
Але незважаючи на те, що Україна потрапляє в одну групу з країнами Латинської Америки, ситуація в ній є кардинально відмінною. Це треба особливо зазначити у зв’язку з тим, що твердження про “латиноамериканізацію” стало популярним в Україні. В Латинській Америці, попри відсутність структурованого суспільства і сильних профспілок (що частково пояснюється саме протидією держави, яка “працює” на інтерес великого бізнесу), є усвідомлення Працею ситуації.
В Латинській Америці Дрібний Бізнес і Праця можуть перебувати у конфлікті з державою (легальному чи навіть збройному), але в той же час вони добре бачать великий капітал, що сформувався у кланові пірамиди і бовваніє за спиною держави. Вони бачать державу — безпорадну невільницю цього капіталу. І вони бажають вирвати її з поневолення. Вирвати, щоб поставити НАД капіталом, над кланами, щоб колишня невільниця, ставши ВОЛОДАРКОЮ, примусила великий капітал дати дорогу дрібному бізнесу, примусила його вступити у перемови з Працею. Вони хочуть вирвати державу, щоб підтримувати її в позиції найсильнішої потуги суспільства, потуги, що знаходить опору в народі — Дрібному бізнесі та Праці. Тобто вони бажають перевести ситуацію у стан лівого солідаризму (Швеція, Норвегія).
Це твердження знаходить своє підтвердження у сильному комуністичному русі, що не занепав навіть незважаючи на розвал СРСР і виявляється останнім часом у сильному партизанському русі, у приході до влади антикорпоративних, антиглобалістських режимів у Венесуелі та Бразилії, частково Аргентині.
В Україні ж маємо чи не абсолютно іншу картину. Праця, і особливо Дрібний Бізнес, не бачать у державі інструмент, яка може захистити їх від тиску великих бізнесів та криміналітету і яка може і мусить позбавити суспільство від олігархів. Навпаки, в таких трагічних обставинах саме в державі вони і бачать коріння всього лиха і бажають її послаблення.
Нас чекає ще довга дорога, перш ми дійдемо того рівня усвідомлення ситуації, що існує в Латинській Америці. І лише тоді ми почнемо ту боротьбу, що її Латинська Америка веде вже сьогодні. Щоб вирватися з Третього Світу у Світ Перший. У нас попереду — ще довгий біг навздогін за Уругваєм і Гондурасом.
ЧИ Є ВИХІД?
Є. Замість того, щоб відтискати державу від контролю за головними економічними ресурсами, краще відтиснути від них великий капітал і припинити какофонію насилля та убивств.
Ця какофонія припиниться не раніше ніж буде покладено рішучий край самій МОЖЛИВОСТІ дільби, самій НАДІЇ на неї. Немає предмету дільби — немає пристрастей навколо нього, немає підкупів, насилля і убивств.
Держава, забравши назад (ренаціоналізувавши) стратегічні “економічні ресурси”, забирає потугу від тих самих “всесильних” кланів. Що, власне, слід розуміти під “економічними ресурсами”? Сировину, капітали, робочу силу, але в даному разі, перш за все, — засоби виробництва — заводи, фабрики тощо, всі великі підприємства, які дають великий прибуток або від продукції і послуг яких залежить велика кількість інших підприємств. Втративші ці самі ресурси, клани автоматично втрачають і своє всесилля.
А поряд із ренаціоналізацією держава, у цілковитій згоді з неоліберальною доктриною, добровільно усувається від контролю за економікою дрібнішого масштабу — за дрібним та частково середнім бізнесом. Таким чином, держава стає дешевшою (бо пильнувати дрібний бізнес — справа неосяжна і невдячна) і перестає дратувати дрібних господарів. Та й грунт для надуживань звужується. Натомість цілком і повністю розв’язується ініціатива мас. Та ініціатива, яка лише і може вивести нас у майбуття.
З іншого боку, зосередження великих економічних ресурсів в руках одної національної компанії, улаштованої як великий економічний конгломерат, дає той рівень концентрації, який один лише і здатен дати можливість для розгортання великих проектів на проривних напрямках. Проектів, що вимагають великих капіталовкладень і не дають великих прибутків найближчим часом. Проектів, що служать потребам всієї нації, а не вузьким інтересам певних кланів. Проектів, що їх наші слабенькі приватні компанії поки що не здатні “витягувати” самі.
Але це ще не все. Зосередження великих економічних ресурсів у руках держави (а отже, позбавлення кланів цих ресурсів) має своїм наслідком посилення соціально-економічної потуги держави (і відповідно послаблення кланів). У такій ситуації державна бюрократія перестане орієнтуватися на ще вчора потужні клани. І тоді розбиті шматки державного апарату знову почнуть лаштуватися у струнку піраміду, відновиться керованість державним механізмом.
Виключно держава здатна регулювати доступ до “головних економічних ресурсів” в інтересах нації, а не певного клану. Властиво, це є її головним покликанням.
ЗАСПОКОЄННЯ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЗЛЯКАВСЯ
Такий розвиток подій, однак, несе в собі загрозу повернення всевладдя держави. Необхідним гарантом проти цього має бути наявність альтернативних державі соціально-економічних потуг, що володіють (у сукупності) не меншими економічними ресурсами, ніж держава. А ними якраз і повинні бути великі приватні корпорації. Що ж випадає? Що треба ренаціоналізувати не все і залишити в руках у кланів частину їхньої потуги для того, щоб вона складала конкуренцію державній потузі? Але, мислячи так, маємо не забувати, що ця кланова потуга за самою своєю природою є кримінальною.
На додаток до цієї проблеми маємо іншу. Сильна держава, що дотримується правильної економічної політики, зможе відновити роботу ренаціоналізованих підприємств, бо припиниться їхній свідомий і відвертий грабунок. Як мінімум, за своєю ефективністю вони мусять почати працювати не гірше, ніж у 1987 році. Тобто ми вправі очікувати досить швидкого виходу на рівні 1990 року. Але ці підприємства знов потрапляють у тепличну атмосферу монополізму, відсутності конкуренції. І ми знов станемо перед проблемою, від якої тікали у 1991 році, — як підвищити їхню ефективність до рівня західної? Знов-таки, запорукою підвищення ефективності може бути лише наявність недержавних підприємств, що складають конкуренцію державним. І такими підприємствами не можуть бути підприємства дрібного бізнесу.
Тому з цих двох посилок випливає, що національним пріоритетним інтересом є державне сприяння становленню, а головне — зростанню фірм дрібного бізнесу. За певний час із середовища дрібних компаній почнуть виростати великі корпорації. І ці нові приватні корпорації складуть конкуренцію державним підприємствам. Нам потрібне вирощення дрібного бізнесу.
Ми не мали його за комунізму, не маємо і тепер. Раніше його виникненню і зростанню перешкоджала з ідеологічних міркувань держава, тепер цьому перешкоджає монополізація ринку кланами. Із чого бачимо, що для успішного розвитку дрібного бізнесу в наших умовах ми потребуємо виконання двох умов: 1) сильна держава, що вирве ринок з-під контролю кланів і контролюватиме його сама, 2) розуміння корисності сприяння зростанню дрібного бізнесу і воля проводити відповідну політику в життя.
Зрештою, простіше це виглядає так: якщо командні висоти в економіці перебувають у державних руках, то держава здатна задушити або не задушити дрібний бізнес і дати йому можливість розвиватися. Дії її залежатимуть від того, як вона розуміє національний інтерес. Комуністична держава вважала, що суспільний інтерес вимагає придушення будь-якого приватного бізнесу. Якщо держава зрозуміє його корисність, то стане йому сприяти. Приватний же інтерес ніколи (у великих масштабах і тривалий час) не стане підтримувати своїх прямих майбутніх конкурентів. Отже, за умови контролю командних висот економіки (або ключових ресурсів) приватним інтересом дрібний бізнес ніколи не матиме дружнього середовища для свого розвитку.
Отож за сильної держави і правильного розуміння нею своїх цілей нові приватні корпорації згодом складуть конкуренцію державним підприємствам. Цей процес, однак, не може не бути тривалим. Настільки тривалим, щоб держпідприємства встигли знову знизити свою ефективність за відсутності конкурентного середовища. І тому необхідним рішенням мусить бути зняття перешкод для приходу західних корпорацій. Ба навіть більше того, політика сильної держави якраз і має бути спрямованою на створення умов, прийнятних для західних корпорацій. Зрештою, лише сильна держава і здатна створити такі умови — знизити злочинність, примусити суб’єкти господарчої діяльності дотримуватися закону і контрактів, нещадно викорінювати корупцію з лав власного апарату. Навпаки, за слабкої нинішньої держави, що не здатна примусити суб’єкти господарчої діяльності виконувати домовленості, західні корпорації ніколи не прийдуть в Україну.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Громадянське суспільство часто згадується в Україні. Про нього кажуть чи не як про панацею. Але, по-перше, немає ясного уявлення про те, що таке громадянське суспільство, а по-друге, ніхто не бачить шляхів його досягнення.
Визначимо громадянське суспільство як структуроване суспільство. Суспільство, де різні групи і класи населення усвідомлюють свій інтерес і відстоюють його. Саме для цього вони і об’єднуються у різного роду об’єднання — суспільні корпорації. Такі об’єднання можуть ставити перед собою за мету навіть захист домашніх кішечок, але становим хребтом цієї структури (громадянського суспільства) є саме об’єднання для захисту корпоративного інтересу.
Проблемою України є те, що громадянське суспільство не було в ній сформоване. Більше того, стани суспільства, які існували в Російській імперії і які могли б послужити фундаментом для вибудови корпоративного суспільства, були знищені. Це важкий спадок панування комунізму в нашій країні. З іншого боку, саме панування комунізму сформувало іншій позитивний чинник, потрібний для виникнення громадянського суспільства, — усвідомлення народом небезпеки, що виходить від приватного інтересу. Знов-таки, комунізм залишив цей позитивний спадок у дещо спотвореному вигляді — у вигляді недовіри до приватної ініціативи взагалі. Тим не менш, з часом це протиприродне почуття мимоволі мусило трансформуватися у здорове почуття настороженності стосовно аж надто великої приватної потуги, яка зрештою може впливати і навіть підпорядкувати суспільний інтерес собі.
На жаль, у ході нашої революції це почуття було знищено взагалі. Натомість було прищеплено сильне почуття недовіри до держави. І саме ця обставина не дає запровадити рівновагу в нашому суспільстві — у протистоянні державного (суспільного) та приватного (кланового) інтересів громадська думка є на боці інтересу приватного. Як довго триватиме ця ситуація, так довго в Україні не буде можливим громадянське суспільство і справжня демократія.
Як уже зазначалося, західні країни, де громадянське суспільство було слабким, пішли шляхом посилення держави (правий солідаризм). Фактично у нас немає іншого шляху. Лише посилення держави може поставити суспільний інтерес над приватним, а отже, закон над особистим бажанням.
При цьому ми ніколи не повинні випускати з поля зору громадянське суспільство. Саме держава здатна сформувати структуроване суспільство, якщо ставить собі це за мету. Саме так, скажімо, відбувалися події в США у 30-х роках минулого століття. “До [рузвельтівського] “Нового курсу” великі корпорації мали практичну монополію на політичну силу. Через регуляції справ бізнесу “Новий курс” створив двох нових потужних гравців за політичним столом: організовану працю і сильний уряд. Бізнес, уряд і праця були зібрані разом “Новим курсом”. …У цих умовах бізнес зробив певні поступки праці й державі” [6]. Такі ж події відбувалися і в багатьох інших країнах. Саме держава організовувала працю у профспілки, а капітал — в об'єднання працедавців. Саме держава організовувала процес перемовин між ними і виступала гарантом виконання досягнутих між ними домовленостей.
Конкретна тактика повинна змінюватися в залежності від прогресу у відновленні порядку і досягнення стабільних показників зростання ВВП. Але завжди фокус мусить залишатися на збереженні державної потуги як головної потуги країни.
Посилання:
1. Явлинский Григорий. Социально-экономическая программа // http://www.svoboda.org/programs /sp/2002/sp.110802-1.asp.
2. Там само.
3. Там само.
4. Заграва Ернст. Сучасність і солідаризм // http://observer.sd.org.ua/news.php?id=1567.
5. Там само.
6. Stanley K. Schultz. ''Dr. New Deal or Dr. Win-the-War'' // American History, 102 // http://us.history. wisc.edu /hist102/lectures/textonly/lecture20.html
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Український варіант: неолібералізм + ренаціоналізація, або в чому сила держави?
Світ:
Але нерозкритим залишається інше питання. Якщо усунути державу, то чи зможуть в умовах вільного ринку зростати дрібні підприємства і чи зможуть їх власники зрештою подолати олігархів? Тут є підстави для серйозного сумніву. Досвід людства показує, що справді вільний ринок призводить до монополізму, як це і було в Європі та Північній Америці наприкінці ХІХ та першій третині ХХ століть. Цей же досвід показав, що вільність ринку може бути врятована лише за допомогою втручання держави. Серед багатьох різних заходів усі напрямки економічної думки визнають принаймні один — запровадження антимонопольних комітетів, які повинні перешкоджати компаніям захоплювати монополію на ринку (аж до примусового розділення монопольних компаній на кілька менших).
Отже, державна бюрократія повинна запровадити певні критерії монополізму для кожної окремої галузі та визначити ринкові показники (спостереження за якими дає змогу вчасно визначити момент “настання монополізму”) і способи контролю і збору інформації. Нарешті, в антимонопольні комітети треба посадити кришталево чесних людей. І ось тут неминуче постає запитання: “Якщо олігарх міг підмазувати податкових інспекторів та депутатів, що перешкодить йому підплачувати бюрократам?” І не лише тим, що сидять в антимонопольному комітеті, а й тим, що визначають вищезгадані критерії, показники і способи. Таким чином, питання “допомоги” держави олігархам анітрохи не знімається.
Вдавшись до такого переможного способу, як антимонопольний комітет, що, наче та чарівна паличка, мусив би все для нас вирішити, ми потрапляємо туди, звідки вийшли. Отже, практика підводить нас до нерозв’язного протиріччя: якщо усунути державу, то найбільші компанії захоплять монопольний стан на ринку і перешкоджатимуть зростанню недужих ще конкурентів, але якщо дозволити державне втручання, то воно призведе до підтримки державою монополій.
Розв’язання цієї проблеми, очевидно, мусить проходити у три етапи: усвідомлення проблеми, пошуку коріння проблеми та винахід рецептів лікування.
Проблему ми вже усвідомили. Тепер треба знайти її коріння.
ЩО МАЄМО?
Маємо клани, або «групи інтересів». Для характеристики поточної ситуації скористаємося дуже цінною інформацією, яка надійшла від людини, що є, з одного боку, науковцем, а з іншого практиком. Людини, що обіймала високі посади і знає ситуацію не з пересудів, а з “перших рук”:
“Групи інтересів, взаємодія між якими визначає реальні умови господарювання, лише частково пов’язані з офіційними владними структурами різного рівня. Головним критерієм, що дозволяє тій чи іншій групі брати участь у процесі організації... господарчого життя, є реальний контроль над тими чи іншими ресурсами — господарчими територіями, об’єктами інфраструктури, працездатним населенням та грошовими засобами.
Групи інтересів можуть бути організовані за різними ознаками спільності: за територіальною, галузевою, корпоративною, клановою тощо... Це можуть бути і офіційні органи влади, і напівофіційні структури, включно з громадськими монополіями різних рівнів, і великі приватні підприємства, і різноманітні фінансові структури з тим чи іншим ступенем державної участі або й без нього, і злочинні “бригади”.
За всієї різноманітності форм усі ці структури, однак, об’єднують дві основні ознаки — реальний контроль над основними господарчими ресурсами та переважно позаекономічний, адміністративний характер такого контролю. Головною ознакою наявності контролю за ресурсами є фізична можливість сприяти чи перешкоджати їхньому використанню з метою одержання прибутку. При цьому підставою для контролю є не стільки юридично оформлене право власності на них, скільки можливість примусу стосовно тих, хто не визнає права групи на відповідний контроль. Методи примусу можуть бути прямими чи опосередкованими, легальними чи нелегальними, але в кінцевому підсумку зводяться до можливості використання економічного тиску чи прямого насилля.
Іншою особливістю такого роду структур є те, що їхні члени дуже рідко дістають прибуток безпосередньо від використання господарчих ресурсів. Переважно вони обмежуються наданням права користування цими ресурсами іншим організаціям з одержанням рентного доходу (у вигляді різного роду відрахувань, хабарів, “гонорарів”, регулярних та нерегулярних поборів тощо)... Правоохоронна та судова системи виявилися частково приватизованими або корумпованими, частково просто недієздатними” [1].
Приватизація державних функцій, вибудова ієрархії особистих залежностей, економічний та позаекономічний контроль ресурсів. Це відомі з підручника класичні ознаки феодалізму, де феодалізм — це держава, зведена до функцій зовнішньої оборони та ще арбітражного суду при суперечках між соціально-економічними потугами, якими є феодальні ієрархії: герцог ® його барони ® їхня шляхта ® їхні селяни. Ми простежуємо відродження подібного роду ієрархій, але у складнішому (сучасному, індустріальному) вигляді, — вони вибудовуються не лише на певній території, а й у рамках галузей, корпорацій, кланів тощо.
Можна стверджувати, що схожість теперішньої ситуації з ситуацією глибокого минулого є наслідком послаблення державної машини.
Під час феодалізму державні функції античних держав перебиралися “на своїй території” приватними власниками землі — феодалами. Або навіть колишні держслужбовці (герцоги і графи) поступово ставали приватними власниками території, якою раніше лише завідували. Заодно приватизувалися і державні функції, які вони раніше виконували, — судівництво, арбітраж, поліцейські та оборонні тощо. Так і тепер держслужбовці поступово стають приватними власниками майна і функцій, якими раніше лише завідували. Осколки розбитої, колись монолітної піраміди включаються у нові соціально-економічні потуги. Ці нові соціально-економічні потуги є утвореннями, що об’єднують у собі ці самі осколки державної машини і місцевий “великий бізнес”.
Неприйнятність таких утворень для нормального функціонування економіки зумовлюється, по-перше, тим, що вони керуються приватним інтересом на відміну від “чисто” державного апарату. Хоча конкретні чиновники часто-густо суміщають служіння нації зі служінням своїй кишені, та все ж таки в даному разі ми маємо якісно абсолютно інший випадок.
Якщо взяти для чіткості прикладу комуністичну економіку, то бюрократ, виконуючи свої функції (і таким чином діючи на користь суспільству), міг коректувати свої дії на користь певним громадянам. При цьому: 1) межа відхилення від безпристрасного рішення визначалася величиною хабаря, але ніхто не мав тоді справді великих грошей, щоб спричинити справді велике відхилення; 2) інтерес, на користь якого робилося відхилення, був особистим інтересом окремої особи і максимально міг сягати будівництва “нештатної” дачі або обіймання більш високої посади. Клани, що й тоді існували, не ставили собі за мету зміну фінансових потоків чи прийняття корисних для них економічних рішень, а швидше були спільнотами, спрямованими на взаємодопомогу для захоплення посад.
Навіть ту частину матеріальних потоків, яку держапарат “відхиляв” на свою користь, можна трактувати як додаток до платні (збільшувався коефіцієнт видатків, що їх суспільство спрямовувало на утримання бюрократичного апарату). Всі перелічені явища не перешкоджали держапарату працювати злагоджено і виконувати своє головне завдання. Причиною цьому була відсутність великих приватних потуг у суспільстві, якими виступають великі корпорації. Останні 1) мають можливість для значно більших хабарів, 2) а їхній інтерес є економічним інтересом, тобто інтересом частини економіки. Тому коректування бюрократом своїх дій на користь такої потуги стає наданням кращих умов одній частині економіки на шкоду іншим частинам, отже, в плюсі і мінусі виявляються тисячі, а то й мільйони людей. При чому досить закономірним є те, що в плюсі виявляються від сили сотні, а в мінусі ті самі тисячі.
По-друге ж, неприйнятність для нинішньої української економіки вищезгаданих утворень зумовлюється тим, що на відміну від “чистого приватного інтересу” (тобто корпорацій) вони мають у своєму складі силу державного примусу.
ЩО ПРОПОНУЄ НЕОЛІБЕРАЛЬНА ДУМКА?
Прибічники неолібералізму звертають увагу на те, що в новоутвореній системі активну роль грають рештки державної машини. Саме вони контролюють, не підпускають конкурентів, організують на них адміністративні нагінки. Вихід із цього глухого кута неоліберальна думка закономірно шукає в ще більшому витісненні з економіки державної машини, державного контролю.
Але ось як тлумачить причини ситуації, що склалася, один із нещодавніх високопосадовців: “Засобом примусу при цьому може виступати адміністративний ресурс, контроль над ринком чи його суб’єктами або пряме насилля (кримінал), але в будь-якому разі воно базується на неформальному “праві” — праві сильного” [3]. Із цього висловлення можна зробити висновок, що при усуненні решток державної машини залишається монопольний (економічний) контроль ринку та прямий кримінальний тиск.
ЯКІ ШЛЯХИ ВИХОДУ?
Серед заходів, що дадуть можливість новому уряду поліпшити ситуацію, називаються такі:
— повернення свободи слова.
Але нам треба зрозуміти, в силу якого механізму цей захід поліпшить ситуацію. Свобідні ЗМІ (не субсидовані державою) живуть з доходу. Тому справою виживання для них є друкувати те, за що їм платять. А найбільше платити можуть саме згадані соціально-політичні потуги. І стільки, скільки заплатять вони, не заплатить ніхто. Та, власне, їм легше скупити всі ЗМІ і навіть поширювати їх безкоштовно. Вони це можуть.
— забезпечення незалежності суду.
Яким чином? Якщо судді нижніх рівнів залякані прямими погрозами, а судді вищих рівнів загрузли в корупції? Що зможе зробити тут новий уряд?
— запрошення до влади пристойних людей, не зв’язаних з корпоративними інтересами.
Але ж такі люди не зв’язані з корпоративними інтересами саме тому, що були далеко від влади. Тепер вони стануть прямим об’єктом атаки. Гроші і погрози. Що триматиме цих достойників? Сама лише пристойність?
— організація круглих столів з тими представниками еліти, що готові піднестися над своїми корисними інтересами.
Але що ці люди, відірвавшись від “своїх”, зрадивши їхні інтереси, дістануть навзамін?
Таким чином, ми повинні всерйоз вважати, що судді не братимуть хабарі і чесно засуджуватимуть голів соціально-економічних потуг, а “пристойні представники еліти” зраджуватимуть інтереси “своїх” просто для того, щоб ще більше послабити державну машину і відсторонити її від впливу на економіку (тобто суто з ідеалістичних міркувань)?..
У ПОШУКУ ПІДКАЗОК
У того ж самого колишнього високого посадовця можна знайти ще такі характеристики поточної ситуації:
“Держава не виконує і, більше того, органічно не здатна виконувати роль безпристрасного арбітра в господарчих суперечках і гаранта виконання контрактів. Функцію останнього змушені брати на себе самі господарчі суб’єкти, покладаючись виключно на власну силу чи силу своїх покровителів…
Довіра між економічними суб'єктами перебуває на гранично низькому рівні. Оскільки гарантією виконання забов'язань є не державна машина, а неминуче обмежені власні сили і можливості економічних агентів, виникає ситуація системного дефіциту довіри…
Необхідність власними силами забезпечувати виконання забов'язань і опора на “неформальне право” з неминучістю породжують олігархічну структуру економіки…
Будь-який студент знає, що для виправлення ситуації необхідні: система судових та правоохоронних органів, що відповідає своєму призначенню; нагляд за додержанням економічного законодавства та жорстке припинення будь-яких його порушень; контроль за розподілом і цільовим використанням суспільних ресурсів; прозора і чітка система податкового обліку та фінансового контролю і багато чого ще…
Правоохоронна та судова системи виявилися частково приватизованими або корумпованими, частково просто недієздатними. Органи фінансового контролю перетворилися на інструмент тиску на бізнес та громадян і напівфеодального їх обкладення офіційними та неофіційними поборами, розмір яких визначається не стільки законом, скільки довільними рішеннями та взаємним торгом’’ [2].
З наведеного добре видно, що саме через брак державного контролю, відсутність єдиного нейтрального арбітра, роль якого має грати держава, економічні суб’єкти змушені вдаватися до самоорганізації. А це спричинює утворення олігархічних структур. Отже, досвід показує, що до монополізму або олігархіхму призводить ажніяк не надмір державного втручання, а якраз усунення держави від своїх функцій.
Таким чином, державний апарат існує, але не виконує своїх функцій... Це навертає на висновок, що держава повинна ХОТІТИ і бути ЗДАТНОЮ виконувати роль неупередженого арбітра.
Але в чому полягатиме її ЗДАТНІСТЬ?
Може, в тому, що вона гратиме на розбіжностях в інтересах різних кланів, послаблюватиме їх у взаємній боротьбі, користуватися їхньою потребою в арбітражі? Тобто знайде себе у ролі феодальної держави?
“Гасло “диктатури закону” так і залишилося гаслом: жодна впливова група цього не вимагала і не вимагає, більше того, в ній ніяк не зацікавлена, оскільки в такому випадку ризикує багато втратити. Що стосується підтримки “твердої і жорсткої влади” як верховного арбітра у приватних суперечках, то така підтримка вельми умовна і до того ж має на увазі можливість впливу на цю “тверду і жорстку владу”. В її основі лежить, окрім усього іншого, розуміння того факту, що офіційна влада не має і в осяжному майбутньому не матиме необхідої кількості ресурсів для того, щоб грати роль одноосібного незалежного арбітра” (Г. Явлинський).
Отже, влада НЕ МАЄ РЕСУРСУ?!
“...Офіційна влада... спирається не стільки на власну потугу, скільки на використання одних груп в боротьбі проти інших, що неможливо без взаємних поступок та компромісів” (Г. Явлинський).
Держава мусить СПИРАТИСЯ НА ВЛАСНУ ПОТУГУ?!
“Заявлений два роки тому намір вивести основні фінансові та ресурсні потоки в країні з-під контролю вузьких корпоративних груп і поставити їх під нагляд суспільства залишилися нереалізованими...” (Г. Явлинський).
Поставити фінансові і ресурсні потоки під контроль суспільства?
Таким чином, нам кажуть, що потрібні контроль суспільства за фінансовими та ресурсними потоками в країні, а також держава, що спирається на власну потугу. А що є власною потугою? Саме це питання і є центральним питанням. Розв’язавши його, ми розв’яжемо весь клубок.
НЕПОМІЧЕНА ВІДПОВІДЬ
Відповідь знайдемо, якщо усвідомимо, що феномен влади кланів жодним чином не є унікальним. Їхня влада виникає з браку державної влади і спирається на ті чинники, на які мусила б спиратися держава. Інакше кажучи, є такі чинники, володіння якими віддає владу в руки або держави, або кланів. Отже, соціально-економічна потуга держави полягає в тому самому, в чому полягає соціально-економічна потуга тих самих кланів.
Економічна частина потуги держави, так само як і кланів, спирається на власні підприємства і на побори, що у випадку держави носять назву податків. Приватизуючи національні підприємства і знижуючи податки для “створення сприятливого інвестиційного клімату”, вільнориночники підрубують опори держави, перетворюючи її на ефемерний повітряний замок. Замок із зубцями і бійницями, який, однак, не має плоті. І не має відданого війська, готового стояти або вмерти, — бо бюрократія шукає інших, справжніх, не ефемерних потуг, де її відданість буде оцінена належно.
Соціальна частина потуги держави — це відданість людей цій структурі: чи вона куплена грішми, страхом, ідейними настановами, а чи грунтується на усвідомленні свого інтересу.
ПРАВИЙ — ЛІВИЙ СОЛІДАРИЗМ
Згадані дві частини, два джерела потуги держави визначають тип цієї держави.
Якщо у своєму протистоянні з великим бізнесом держава спирається в першу чергу на підтримку народу, то ми маємо тип сильного суспільства і слабкої держави, тип, що сповідувався великою частиною соціал-демократичного руху. Класичними зразками таких держав є Швеція, Голландія і Норвегія. Фактично за цією схемою досягається рівновага між головними потугами суспільства — організованою Працею та організованим Капіталом. Держава, не будучи самостійною потугою, є арбітром, якого визнають обидві сторони. Вона лише організує “протидіючі сторони” в певні структури типу загальної для всієї країни ради профспілок та загальної ради працедавців. Ці ради є лише представницькими органами для широких мереж Праці і Капітала, що організуються як за виробничими галузями, так і територіями. Ми тут маємо “корпоративну державу”, або “лівий солідаризм” [4]. Така держава звичайно виникала у результаті свідомої боротьби Праці, що зуміла організуватися в різноманітні профспілки та партії, а пізніше привести до влади “свої партії” — соціал-демократичні. Унаслідок чого організована Праця і Держава облягають Капітал з гори і долини і беруть його у “лещата”.
Якщо ж держава в першу чергу спирається на власну потугу, то маємо слабке суспільство і сильну державу. Типовими представниками таких держав є Великобританія, ФРН, Франція. Тут рівновага тримається саме на протистоянні Держави і Капітала. Причиною цьому є слабка структурованість суспільства, слабкість профспілкового руху, слабке усвідомлення Працею свого інтересу. Навіть можна сказати більше — менша кооперативність населення, менша готовність співпрацювати, менший рівень довіри, більш виражений індивідуалізм. За таких умов саме держава залишалася єдиною організацією суспільства, яка могла протиставитися потузі Капіталу і яка зробила це. Така держава звичайно вдавалася до широких націоналізацій, накладала на бізнес великі податки і запроваджувала суворі регуляції на бізнесову активність. Такий тип держави будувався перш за все консервативними партіями або партіями більш ортодоксально-марксистської орієнтації (як соціалісти Франції чи лейбористи Великобританії). Такий тип суспільства можна назвати правим солідаризмом [5].
Нарешті, у третьому випадку можемо мати слабке суспільство і слабку державу. Тоді держава, не маючи власної потуги у вигляді власних джерел доходу і не будучи у змозі примусити бізнес справно платити високі податки, не маючи підтримки організованого народу, — неминуче потрапляє під вплив, якщо не диктат, великого бізнесу. Типовими представниками таких держав є Гондурас та Гватемала, а тепер Україна і Росія.
СПЕЦИФІЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ СИТУАЦІЇ
Але незважаючи на те, що Україна потрапляє в одну групу з країнами Латинської Америки, ситуація в ній є кардинально відмінною. Це треба особливо зазначити у зв’язку з тим, що твердження про “латиноамериканізацію” стало популярним в Україні. В Латинській Америці, попри відсутність структурованого суспільства і сильних профспілок (що частково пояснюється саме протидією держави, яка “працює” на інтерес великого бізнесу), є усвідомлення Працею ситуації.
В Латинській Америці Дрібний Бізнес і Праця можуть перебувати у конфлікті з державою (легальному чи навіть збройному), але в той же час вони добре бачать великий капітал, що сформувався у кланові пірамиди і бовваніє за спиною держави. Вони бачать державу — безпорадну невільницю цього капіталу. І вони бажають вирвати її з поневолення. Вирвати, щоб поставити НАД капіталом, над кланами, щоб колишня невільниця, ставши ВОЛОДАРКОЮ, примусила великий капітал дати дорогу дрібному бізнесу, примусила його вступити у перемови з Працею. Вони хочуть вирвати державу, щоб підтримувати її в позиції найсильнішої потуги суспільства, потуги, що знаходить опору в народі — Дрібному бізнесі та Праці. Тобто вони бажають перевести ситуацію у стан лівого солідаризму (Швеція, Норвегія).
Це твердження знаходить своє підтвердження у сильному комуністичному русі, що не занепав навіть незважаючи на розвал СРСР і виявляється останнім часом у сильному партизанському русі, у приході до влади антикорпоративних, антиглобалістських режимів у Венесуелі та Бразилії, частково Аргентині.
В Україні ж маємо чи не абсолютно іншу картину. Праця, і особливо Дрібний Бізнес, не бачать у державі інструмент, яка може захистити їх від тиску великих бізнесів та криміналітету і яка може і мусить позбавити суспільство від олігархів. Навпаки, в таких трагічних обставинах саме в державі вони і бачать коріння всього лиха і бажають її послаблення.
Нас чекає ще довга дорога, перш ми дійдемо того рівня усвідомлення ситуації, що існує в Латинській Америці. І лише тоді ми почнемо ту боротьбу, що її Латинська Америка веде вже сьогодні. Щоб вирватися з Третього Світу у Світ Перший. У нас попереду — ще довгий біг навздогін за Уругваєм і Гондурасом.
ЧИ Є ВИХІД?
Є. Замість того, щоб відтискати державу від контролю за головними економічними ресурсами, краще відтиснути від них великий капітал і припинити какофонію насилля та убивств.
Ця какофонія припиниться не раніше ніж буде покладено рішучий край самій МОЖЛИВОСТІ дільби, самій НАДІЇ на неї. Немає предмету дільби — немає пристрастей навколо нього, немає підкупів, насилля і убивств.
Держава, забравши назад (ренаціоналізувавши) стратегічні “економічні ресурси”, забирає потугу від тих самих “всесильних” кланів. Що, власне, слід розуміти під “економічними ресурсами”? Сировину, капітали, робочу силу, але в даному разі, перш за все, — засоби виробництва — заводи, фабрики тощо, всі великі підприємства, які дають великий прибуток або від продукції і послуг яких залежить велика кількість інших підприємств. Втративші ці самі ресурси, клани автоматично втрачають і своє всесилля.
А поряд із ренаціоналізацією держава, у цілковитій згоді з неоліберальною доктриною, добровільно усувається від контролю за економікою дрібнішого масштабу — за дрібним та частково середнім бізнесом. Таким чином, держава стає дешевшою (бо пильнувати дрібний бізнес — справа неосяжна і невдячна) і перестає дратувати дрібних господарів. Та й грунт для надуживань звужується. Натомість цілком і повністю розв’язується ініціатива мас. Та ініціатива, яка лише і може вивести нас у майбуття.
З іншого боку, зосередження великих економічних ресурсів в руках одної національної компанії, улаштованої як великий економічний конгломерат, дає той рівень концентрації, який один лише і здатен дати можливість для розгортання великих проектів на проривних напрямках. Проектів, що вимагають великих капіталовкладень і не дають великих прибутків найближчим часом. Проектів, що служать потребам всієї нації, а не вузьким інтересам певних кланів. Проектів, що їх наші слабенькі приватні компанії поки що не здатні “витягувати” самі.
Але це ще не все. Зосередження великих економічних ресурсів у руках держави (а отже, позбавлення кланів цих ресурсів) має своїм наслідком посилення соціально-економічної потуги держави (і відповідно послаблення кланів). У такій ситуації державна бюрократія перестане орієнтуватися на ще вчора потужні клани. І тоді розбиті шматки державного апарату знову почнуть лаштуватися у струнку піраміду, відновиться керованість державним механізмом.
Виключно держава здатна регулювати доступ до “головних економічних ресурсів” в інтересах нації, а не певного клану. Властиво, це є її головним покликанням.
ЗАСПОКОЄННЯ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЗЛЯКАВСЯ
Такий розвиток подій, однак, несе в собі загрозу повернення всевладдя держави. Необхідним гарантом проти цього має бути наявність альтернативних державі соціально-економічних потуг, що володіють (у сукупності) не меншими економічними ресурсами, ніж держава. А ними якраз і повинні бути великі приватні корпорації. Що ж випадає? Що треба ренаціоналізувати не все і залишити в руках у кланів частину їхньої потуги для того, щоб вона складала конкуренцію державній потузі? Але, мислячи так, маємо не забувати, що ця кланова потуга за самою своєю природою є кримінальною.
На додаток до цієї проблеми маємо іншу. Сильна держава, що дотримується правильної економічної політики, зможе відновити роботу ренаціоналізованих підприємств, бо припиниться їхній свідомий і відвертий грабунок. Як мінімум, за своєю ефективністю вони мусять почати працювати не гірше, ніж у 1987 році. Тобто ми вправі очікувати досить швидкого виходу на рівні 1990 року. Але ці підприємства знов потрапляють у тепличну атмосферу монополізму, відсутності конкуренції. І ми знов станемо перед проблемою, від якої тікали у 1991 році, — як підвищити їхню ефективність до рівня західної? Знов-таки, запорукою підвищення ефективності може бути лише наявність недержавних підприємств, що складають конкуренцію державним. І такими підприємствами не можуть бути підприємства дрібного бізнесу.
Тому з цих двох посилок випливає, що національним пріоритетним інтересом є державне сприяння становленню, а головне — зростанню фірм дрібного бізнесу. За певний час із середовища дрібних компаній почнуть виростати великі корпорації. І ці нові приватні корпорації складуть конкуренцію державним підприємствам. Нам потрібне вирощення дрібного бізнесу.
Ми не мали його за комунізму, не маємо і тепер. Раніше його виникненню і зростанню перешкоджала з ідеологічних міркувань держава, тепер цьому перешкоджає монополізація ринку кланами. Із чого бачимо, що для успішного розвитку дрібного бізнесу в наших умовах ми потребуємо виконання двох умов: 1) сильна держава, що вирве ринок з-під контролю кланів і контролюватиме його сама, 2) розуміння корисності сприяння зростанню дрібного бізнесу і воля проводити відповідну політику в життя.
Зрештою, простіше це виглядає так: якщо командні висоти в економіці перебувають у державних руках, то держава здатна задушити або не задушити дрібний бізнес і дати йому можливість розвиватися. Дії її залежатимуть від того, як вона розуміє національний інтерес. Комуністична держава вважала, що суспільний інтерес вимагає придушення будь-якого приватного бізнесу. Якщо держава зрозуміє його корисність, то стане йому сприяти. Приватний же інтерес ніколи (у великих масштабах і тривалий час) не стане підтримувати своїх прямих майбутніх конкурентів. Отже, за умови контролю командних висот економіки (або ключових ресурсів) приватним інтересом дрібний бізнес ніколи не матиме дружнього середовища для свого розвитку.
Отож за сильної держави і правильного розуміння нею своїх цілей нові приватні корпорації згодом складуть конкуренцію державним підприємствам. Цей процес, однак, не може не бути тривалим. Настільки тривалим, щоб держпідприємства встигли знову знизити свою ефективність за відсутності конкурентного середовища. І тому необхідним рішенням мусить бути зняття перешкод для приходу західних корпорацій. Ба навіть більше того, політика сильної держави якраз і має бути спрямованою на створення умов, прийнятних для західних корпорацій. Зрештою, лише сильна держава і здатна створити такі умови — знизити злочинність, примусити суб’єкти господарчої діяльності дотримуватися закону і контрактів, нещадно викорінювати корупцію з лав власного апарату. Навпаки, за слабкої нинішньої держави, що не здатна примусити суб’єкти господарчої діяльності виконувати домовленості, західні корпорації ніколи не прийдуть в Україну.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Громадянське суспільство часто згадується в Україні. Про нього кажуть чи не як про панацею. Але, по-перше, немає ясного уявлення про те, що таке громадянське суспільство, а по-друге, ніхто не бачить шляхів його досягнення.
Визначимо громадянське суспільство як структуроване суспільство. Суспільство, де різні групи і класи населення усвідомлюють свій інтерес і відстоюють його. Саме для цього вони і об’єднуються у різного роду об’єднання — суспільні корпорації. Такі об’єднання можуть ставити перед собою за мету навіть захист домашніх кішечок, але становим хребтом цієї структури (громадянського суспільства) є саме об’єднання для захисту корпоративного інтересу.
Проблемою України є те, що громадянське суспільство не було в ній сформоване. Більше того, стани суспільства, які існували в Російській імперії і які могли б послужити фундаментом для вибудови корпоративного суспільства, були знищені. Це важкий спадок панування комунізму в нашій країні. З іншого боку, саме панування комунізму сформувало іншій позитивний чинник, потрібний для виникнення громадянського суспільства, — усвідомлення народом небезпеки, що виходить від приватного інтересу. Знов-таки, комунізм залишив цей позитивний спадок у дещо спотвореному вигляді — у вигляді недовіри до приватної ініціативи взагалі. Тим не менш, з часом це протиприродне почуття мимоволі мусило трансформуватися у здорове почуття настороженності стосовно аж надто великої приватної потуги, яка зрештою може впливати і навіть підпорядкувати суспільний інтерес собі.
На жаль, у ході нашої революції це почуття було знищено взагалі. Натомість було прищеплено сильне почуття недовіри до держави. І саме ця обставина не дає запровадити рівновагу в нашому суспільстві — у протистоянні державного (суспільного) та приватного (кланового) інтересів громадська думка є на боці інтересу приватного. Як довго триватиме ця ситуація, так довго в Україні не буде можливим громадянське суспільство і справжня демократія.
Як уже зазначалося, західні країни, де громадянське суспільство було слабким, пішли шляхом посилення держави (правий солідаризм). Фактично у нас немає іншого шляху. Лише посилення держави може поставити суспільний інтерес над приватним, а отже, закон над особистим бажанням.
При цьому ми ніколи не повинні випускати з поля зору громадянське суспільство. Саме держава здатна сформувати структуроване суспільство, якщо ставить собі це за мету. Саме так, скажімо, відбувалися події в США у 30-х роках минулого століття. “До [рузвельтівського] “Нового курсу” великі корпорації мали практичну монополію на політичну силу. Через регуляції справ бізнесу “Новий курс” створив двох нових потужних гравців за політичним столом: організовану працю і сильний уряд. Бізнес, уряд і праця були зібрані разом “Новим курсом”. …У цих умовах бізнес зробив певні поступки праці й державі” [6]. Такі ж події відбувалися і в багатьох інших країнах. Саме держава організовувала працю у профспілки, а капітал — в об'єднання працедавців. Саме держава організовувала процес перемовин між ними і виступала гарантом виконання досягнутих між ними домовленостей.
Конкретна тактика повинна змінюватися в залежності від прогресу у відновленні порядку і досягнення стабільних показників зростання ВВП. Але завжди фокус мусить залишатися на збереженні державної потуги як головної потуги країни.
Посилання:
1. Явлинский Григорий. Социально-экономическая программа // http://www.svoboda.org/programs /sp/2002/sp.110802-1.asp.
2. Там само.
3. Там само.
4. Заграва Ернст. Сучасність і солідаризм // http://observer.sd.org.ua/news.php?id=1567.
5. Там само.
6. Stanley K. Schultz. ''Dr. New Deal or Dr. Win-the-War'' // American History, 102 // http://us.history. wisc.edu /hist102/lectures/textonly/lecture20.html
-------------------------------
В тему:
Глобалізація і нації
Сучасність і солідаризм
Солідаризм
Інтелектуальні корені українського солідаризму
У Києві презентовано книгу канадського дослідника “Глобалізація і нації”
Німецький експеримент
Фашизм чи солідаризм?
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта