Формальні механізми набуття влади гетьмана в Україні: виборність чи спадковість посади

Такий механізм був традиційним і природним для всього східнослов’янського населення, особливо до князівського періоду, оскільки в той період народне віче було головною формою здійснення управління. Загальна рада і виборність найкраще проявилися в козацькому середовищі, особливо зважаючи на волелюбний характер запорожців. Однак традиції монархічного механізму набуття влади були також достатньо потужними за рахунок народної пам’яті про існування князівства та здійснення в них управління. На козацьку систему управління здійснювали безпосередній вплив Річ Посполита як монархія, що мала виборного короля із владою, обмеженою сеймом, та Велике князівство Литовське, в якому влада спершу належала виключно монархам – Великим князям, тобто передумови для формування механізмів формального набуття влади гетьманами мали комплексний характер.

Тяжіння козацтва до республіканського устрою було зумовлене природою козацтва, причинами його виникнення. Натомість ті мотиви, котрі час від часу виникали в напрямку монархічного устрою та формування сильної, іноді жорсткої, централізації влади, були викликані умовами життя козаків, зокрема їх військовим характером, що автоматично спроектувало на інститут гетьманства такий подвійний підхід. Однак він міг бути реалізований лише завдяки стабілізації розвитку цього інституту через те, що в такому випадку будь-хто з гетьманів мав достатньо часу для формування навколо себе середовища старшин відповідної якості.         На момент смерті Богдана Хмельницького, у зв’язку з  його довготривалим гетьманством, сформувалися такі умови, що уможливлювали  спадкову передачу влади, зі сприйняттям  цього суспільством і старшиною. Однак ідеальний кандидат цієї передачі – Тиміш Хмельницький – загинув раніше. Старшина не сприймала Юрія як спадкоємця, і його перше гетьманування було жалюгідною спробою зафіксувати наявний стан речей та зберегти консолідовані зусилля козацької еліти в управлінні державою. Відомо, що вже після формальної ради про його призначення гетьманом не всі полковники погодилися це визнати і навіть затримали булаву в Миргороді.

Подальший перебіг подій в Гетьманщині свідчить про те, що окремі мотиви спадковості головної посади існували, однак в дуже завуальованій формі, і під тиском виборних традицій відходили на другий план. Під час підписання Гадяцького договору було вирішено, що посада гетьмана Великого князівства Руського має бути виборною, але довічною. Таким чином козацька старшина продемонструвала готовність використовувати обидва механізми набуття влади з домінуванням республіканського. Подальші приклади гетьманування свідчать про схожі тенденції протягом всього періоду існування інституту Гетьманства. Кульмінацією виборного механізму була «Чорна рада» 1663 року в Ніжині та обрання гетьманом Лівобережної України Івана Брюховецького, а політично-управлінська думка, що підтримувала змішаний характер влади з обов’язковим виборним її набуттям, найбільш чітко проявилася в Конституції Пилипа Орлика 1710 року.