Чим була «Переяславська Рада»: за задумом, змістом, формою та за наслідками? Чи допомогла вона народу України, Богдану Хмельницькому, усій провідній козацькій верстві досягти тих плодів чи хоча б тимчасових військово-політичних результатів, до яких вони прагнули і на які розраховували в ході національно-визвольної війни 1648-1656 рр. та при укладанні Переяславської угоди?
Чи є бодай якісь підстави вважати її хоч найменшим успіхом відчайдушно-ризикованої зовнішньої політики загнаного у безвихідь уряду Богдана Хмельницького?
Об’єктивний і неупереджений аналіз тодішньої історичної ситуації, а також ближчих і подальших військово-політичних, державно-юридичних та історичних наслідків цього кроку українського керівництва, очолюваного Б.Хмельницьким, змушує нас дати негативну відповідь на поставлені вище питання.
Негативний для України результат Переяславських перетрактацій був обумовлений навіть військово-політичними обставинами самого початку вимушених українсько-московських відносин і переговорів.
Російською та радянською історіографією від українського громадянства ретельно приховувався той факт, що з перших кроків очолюваного Богданом Хмельницьким національно-визвольного повстання московський уряд за домовленістю з поляками зосередив у прикордонні з Україною війська для надання польській стороні допомоги проти повстанців.
Ці війська просто не встигли взяти участі у придушенні повстання в силу швидкого розгрому поляків під Жовтими Водами і Корсунем та очищення від польської адміністрації і її збройних загонів прикордонних з Московською державою територій українського Лівобережжя, що змусило б московські війська з самого початку діяти на ворожій для себе території в умовах партизанської війни повсталого народу.
Саме для того, щоб розірвати цей смертельно небезпечний для долі національно-визвольної війни союз і уникнути згубної війни на два фронти, в якій у кінцевому підсумку повстання було б приречене, і розпочав Богдан Хмельницький свої переговори з Московською державою в умовах, коли вона цих переговорів уникала, намагаючись прислужитися своєму союзнику Польщі - могутній і небезпечній західній сусідці.
Роль посланців Хмельницького в цих переговорах вимушено виконували посли, направлені московською стороною до поляків, яких українська сторона виловлювала, відбирала листи, в яких Москва домовлялася про час і місце спільного виступу, - і відсилала додому, навантаживши їх власними листами до московської сторони.
Це листування Б.Хмельницького було дотепно опубліковане під маскуючими заголовками у виданні АН УРСР Київ, 1961 «Документи Богдана Хмельницького 1648-1657» в упорядкуванні І.Крип’якевича та І.Бутича. Ось дещо з цього листування:
«Вельможний князь Семион Микитович, воєвода Волховський. Доброго здоров’я і Вего добра од Господа Бога В.м. зичим. Не сподівалися того по царському величеству великого царя і князя Олексія Михайловича і по вас самих, православних християн, штоби на віру нашу християнськую, однакую з вашою, мали наступати, а на нас ляхам помагать, чого по вас досвідчили через посланці ваші Тимофія Степановича Милкова і інних з ним. З грамоти вашої добре вирозуміли, що присилали до пана Кіселя, воєводи Брацлавського, ознаймуючи про те, що з людом немалим на границі своїй скупчившися, в річі на татари, а більш на самих нас хотіли ляхам помагать. Але Бог сам Творець наш моцний є, що схоче, то учинить: к тому часу рать ваша не поспіла, а тепер вже Господь Бог поміг нам того неприятеля звоювати. Того даємо Вам знать, що коли б другим разом схотіли з нами воєвать. Як хочете нам буть приятелями, тоді нам на поміч прибувайте, а ми вам також, коли в чому трапитись може, повинні будемо тим же способом з кождим часом відслужить. При тому оддаємось пильне в ласку і приязнь вашу. Дан з Чигирина, дня 20 юніа (30-го за нов. стилем), 1648. Вашому величеству всего добра зичливий приятель і рад служить, Богдан Хмельницький, гетьман з Войском єго королевської милості Запорозьким».
Це був лист до Хотмизького воєводи Болховського. А ось з листа до Путивльського воєводи Никифора Плещеєва від 11 (21-го за н.ст.) липня:
«...як тепер взяли певную відомість, що з ляхами на нас хочете воювати, бо посланця вашого, їдучого від князя Вишневецького з листами, піймали.. Ми не того зичимо государеві православному московському Олексієві Михайловичеві, щоб він мав на нас воювати, але зичимо його царському величеству того, аби він, - тепер час має, на ляхи йшов воювати, штоби он ляхам і нам паном і царем бил одної віри гречеської, яко православний цар християнський, аби тії ляхове за віру нашу з нами більше битися і наступати не важилися. А за те посланець ваш і ви самі на нас не майте за зле, що з причини тих листів ваших, противних на нас, того посланця вашого били, коли задержали...»
А ось інший лист на ту ж адресу:
«Вельможний пане воєвода Путивський, доброго здоров’я од Господа Бога тобі зичим. Уже то третього посла вашого імаєм, жеби потай нас, зноситеся з ляхами нас воєвати. Кождого здорового одпускаєм і ляхов часта імаєм да їх так же одпускаєм, а на Бога ся сподіваєм, то он нам, з ласки своєї святої на враги наші дає поміч і побіду. Якщо собі того будете зичити, щоби на нас, на свою віру православную християнськую мали меч підняти, - то ми будем Бога прохати, щоб так же потіхи не зазнали, як і хто інший. Бо легко нам, бившися між собою, помиритися, а помирившись, на вас обернутися, щоб за зраду вашу Бог вас потлумив. Ми вам зичили всього доброго і цареві вашому пановання і королівства польського. А при том як собі хочете, так і починайте, хоч за ляхами, хоч за нами, то вам вольно. При тому вас пану Богу поручаєм. Дан од Паволочі, дня 24 іюля (3 серпня) 1648. Божію милостію всего добра зичливий приятель, Богдан Хмельницький, гетьман з Войском Запорозьким, рука власна».
Як бачите,«братами» нас Москва ані тоді, ні потім, звісно, не вважала, а торгашеськи тверезо зваживши всі «за» і «проти», усі можливі політичні втрати та очікувані дивіденди, прийняла рішення вичекати розвитку військово-політичної ситуації і втрутитись у більш слушну і сприятливу для себе хвилину. Іншими словами, спостерігаючи, як, стікаючи кров’ю, українське козацтво б’є страшних для них поляків, борсаючись між трьох вогнів, - поляками, татарами і ними, Москва зловтішно наставила в чеканні свої загребущі руки.
Такий початок з боку Москви породив і відповідне продовження... Слушний час для неї - час Переяслава, як відомо, настав уже після зради кримських татар і поразки під Берестечком та після часткового виправлення становища під Білою Церквою і розгрому у 1652 році польського війська під Батогом.
Та вже на другий рік після Переяслава, користуючись скрутним соціально-політичним і безвихідним міжнародним становищем України, Москва налагодила за спиною України політичний зондаж з Польщею, що переріс у сепаратні переговори у Вільні. І коли 1656 року Б.Хмельницький відрядив до Польщі 10-ти тисячний відбірний полк Ждановича, що виконував виняткової важливості місію - разом із залученими Богданом до коаліції шведами й угорцями Ракоція він мав дестабілізувати польську державу, яка ніяк не могла змиритися із втратою України (як сьогодні Росія) і відмовитись від претензій на володіння нею, - Москва в ультимативній формі, під загрозою її спільного з поляками збройного виступу проти козаків, зажадала від Хмельницького відкликати цей полк. Що він і змушений був зробити.
Це призвело до руйнування коаліції і невиконання поставленого Хмельницьким політичного завдання та незмірно погіршило військово-політичне становище Української Гетьманської Держави.
Подальшим наслідком Переяслава і зради Москви, - поділу України за домовленостями з Польщею у Вільно по Дніпру, - став розпад єдиної Української Держави на дві: Лівобережну, підвладну Москві, та Правобережну, залежну від Польщі. Та до міжусобної війни Правобережної з Лівобережною Україною між собою, відомої в історії, як Велика Руїна, з остаточною втратою державності. (Сьогодні протиставленням Західної і Східної України дуже переймаються Путін, посол Чорномирдін та їхня п’ята колона в Україні, прагнучи того ж самого результату - розпаду Української Держави).
Такою ж негативною була оцінка наслідків Переяслава і самим Богданом Хмельницьким. Він, щоб виправити допущену ним помилку, тоді ж, 1656 року, після Віленської зради підступного «союзника» - Москви, що домовилась про поділ України та спільне з поляками упокорення козацтва, - по гарячих слідах змушений був шукати покровительства в Стамбулі у Високої Порти (Туреччина), документи про що виявлені в архіві московського Посольського приказу (тодішнього МЗС Москви) ще видатним українсько-російським істориком Миколою Костомаровим тримаються російською владою в такій же таємниці від українського і російського читача, як і сама Переяславська угода.
Статті цієї угоди, присягати під якими від імені московського царя московське посольство в Переяславі 7 січня 1654 року відмовилось, що змусило піти з церкви без присяги і уряд Богдана Хмельницького і мало не призвело до зриву Переяславської угоди, - ці статті містять умови такої широкої державної автономії і самостійності у внутрішньому самоврядуванні, дотримуватись яких Москва не збиралась із самого початку. Тому, даючи на словах згоду на ці статті і вимагаючи від Хмельницького організації «всенародної присяги» (щось на кшталт президентського «референдуму» 2000 року про обмеження повноважень Верховної Ради України та гвалтовних вимог «імплементації» спланованих «результатів»), - Москва відмовою від присяги під цими статтями під приводом того, що мовляв «Царєво слово пєрємєнным нє бываєт», з самого початку намагалась знецінити юридичне значення цього документа, на якому потім, упродовж століть, безсоромно обгрунтовувала своє право володіння Україною.
Українська сторона повернулась до підписання Переяславської угоди після тривалої нічної наради і дискусії, на якій домовились про її тимчасовий характер для досягнення проміжної мети - зруйнування Польщі, після чого потреба в такому «союзі» відпала б сама по собі, а тому й не дбала про належне юридичне оформлення цього документа.
Після зради Москви і перетворення її із союзника України в спільника Польщі, українська сторона в особі Богдана Хмельницького, подавшись під протекторат Високої Порти, фактично денонсувала досягнуту в Переяславі угоду, яка з того часу втратила будь-яке юридичне, моральне та історичне значення. Тим більше, що ініціатор цієї угоди, Богдан Хмельницький, несподівано для всіх раптово занедужав і в серпні 1657 року помер, отруєний, на глибоке переконання біографа Б.Хмельницького Миколи Костомарова, зацікавленим у його смерті московським керівництвом.
Нищівний розгром спадкоємцем Б.Хмельницького гетьманом Іваном Виговським московського війська під Конотопом у 1659 році поставив остаточну крапку на переяславській авантюрі і говорити після того всерйоз про «Переяславську раду» як про символ історичної «дружби» з Росією можуть тільки безпардонні демагоги.
Самоочевидно, що організація святкових заходів з такого сумнівного приводу несумісна з національною гідністю українського народу, грубо суперечить його національним інтересам і тисячолітнім прагненням та може бути потрактована лише як запобіглива данина «старшобратським» претензіям і зазіханням. Святкувати такі дати все одно, що святкувати дату падіння Києва під ударами батиєвих орд, або поразку об’єднаного українсько-шведського війська під Полтавою 1709 року від імперського російсько-калмицького війська під керівництвом Петра І, наслідком якої стала повна ліквідація державної автономії і гетьманського самоврядування в Україні.
Пропагандивна демагогія про «дружбу народів», що суперечить дійсним історичним фактам, вимагає від нас активного розвінчання імперських міфів з науково-об’єктивних позицій історичної Правди. Бо історичні взаємини між народами визначаються виключно історичними реаліями, часто несумісними факторами етнопсихологічного та геополітичного характеру, традиціями своїх соціально-політичних та державних інститутів, соціокультурними особливостями, мірою політичної залежності чи незалежності і практичним досвідом політичних відносин. Прикладати до них такі поняття міжособистісних взаємин, як «дружба», є всього лиш корисливою ідеологічно-політичною спекуляцією, покликаною обгрунтувати і зберегти вигідні лише для однієї із сторін нерівноправні відносини та спрямована на духовне роззброєння і подальше покріпачення віками гнобленої сторони.
Ми нічого не збагнемо в історії, якщо не відкинемо пізнішого ідеологічного намулу і не проаналізуємо історичних фактів, і Переяславської Угоди 1654 року зокрема, виходячи виключно з об’єктивної оцінки історичних реалій. А реалії ці були такими:
Київська Русь-Україна, - духовний та геополітичний центр Східної Європи ІХ-ХІІІ століть, - зійшовши внаслідок феодальної роздрібненості та золотоординського погрому з політичної арени як незалежна українська держава усе ж визначила, як своєрідний «затоплений Дзвін» усю подальшу фабулу і драматургію історичних процесів цієї частини Європи аж до сьогодні як історію боротьби і суперництва сусідніх держав за її спадщину, як casus belli, постійний і небезпечний привід до війни, як джерело політичної нестабільності.
Справді, заволодіння її землями і людьми стає почергово ключем для піднесення військово-політичної могутності її сусідів - Литви, Польщі, Московії - з негайним порушенням геополітичної рівноваги і створенням реальної загрози для інших – як, рівнозначно, і їх втрата стає початком неминучого занепаду цих держав. Не випадково німецький ідеолог ХХ ст. Розенберг сказав так: «Хто володіє Україною, - той володіє Європою».
Україна і стала одним з головних призів, що розігрувався у двох Світових війнах. У цьому ж причина несамовитої люті всіх окупантів, включаючи Росію, проти борців за свободу України. Останній акт цієї драми – політичний розпад Російської імперії – СРСР (вже другий у ХХ ст.) і повернення на політичну арену незалежної Української Держави як центральну подію цього розпаду – ми й спостерігаємо в наші дні.
Спроба відродження в період становлення незалежної Української Держави імперського антиукраїнського міфу про «Переяславську раду» є ворожим Україні актом і має на меті підрив внутрішньої і міжнародної стабільності нашої Держави. І не можна не дивуватися, що ініціатива такого «Свята» виходить за підписом «гаранта» нашої Незалежності – Президента України.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Переяславська угода 1654 року з погляду історичної ретроспективи
Світ:
Чим була «Переяславська Рада»: за задумом, змістом, формою та за наслідками? Чи допомогла вона народу України, Богдану Хмельницькому, усій провідній козацькій верстві досягти тих плодів чи хоча б тимчасових військово-політичних результатів, до яких вони прагнули і на які розраховували в ході національно-визвольної війни 1648-1656 рр. та при укладанні Переяславської угоди?
Чи є бодай якісь підстави вважати її хоч найменшим успіхом відчайдушно-ризикованої зовнішньої політики загнаного у безвихідь уряду Богдана Хмельницького?
Об’єктивний і неупереджений аналіз тодішньої історичної ситуації, а також ближчих і подальших військово-політичних, державно-юридичних та історичних наслідків цього кроку українського керівництва, очолюваного Б.Хмельницьким, змушує нас дати негативну відповідь на поставлені вище питання.
Негативний для України результат Переяславських перетрактацій був обумовлений навіть військово-політичними обставинами самого початку вимушених українсько-московських відносин і переговорів.
Російською та радянською історіографією від українського громадянства ретельно приховувався той факт, що з перших кроків очолюваного Богданом Хмельницьким національно-визвольного повстання московський уряд за домовленістю з поляками зосередив у прикордонні з Україною війська для надання польській стороні допомоги проти повстанців.
Ці війська просто не встигли взяти участі у придушенні повстання в силу швидкого розгрому поляків під Жовтими Водами і Корсунем та очищення від польської адміністрації і її збройних загонів прикордонних з Московською державою територій українського Лівобережжя, що змусило б московські війська з самого початку діяти на ворожій для себе території в умовах партизанської війни повсталого народу.
Саме для того, щоб розірвати цей смертельно небезпечний для долі національно-визвольної війни союз і уникнути згубної війни на два фронти, в якій у кінцевому підсумку повстання було б приречене, і розпочав Богдан Хмельницький свої переговори з Московською державою в умовах, коли вона цих переговорів уникала, намагаючись прислужитися своєму союзнику Польщі - могутній і небезпечній західній сусідці.
Роль посланців Хмельницького в цих переговорах вимушено виконували посли, направлені московською стороною до поляків, яких українська сторона виловлювала, відбирала листи, в яких Москва домовлялася про час і місце спільного виступу, - і відсилала додому, навантаживши їх власними листами до московської сторони.
Це листування Б.Хмельницького було дотепно опубліковане під маскуючими заголовками у виданні АН УРСР Київ, 1961 «Документи Богдана Хмельницького 1648-1657» в упорядкуванні І.Крип’якевича та І.Бутича. Ось дещо з цього листування:
«Вельможний князь Семион Микитович, воєвода Волховський. Доброго здоров’я і Вего добра од Господа Бога В.м. зичим. Не сподівалися того по царському величеству великого царя і князя Олексія Михайловича і по вас самих, православних християн, штоби на віру нашу християнськую, однакую з вашою, мали наступати, а на нас ляхам помагать, чого по вас досвідчили через посланці ваші Тимофія Степановича Милкова і інних з ним. З грамоти вашої добре вирозуміли, що присилали до пана Кіселя, воєводи Брацлавського, ознаймуючи про те, що з людом немалим на границі своїй скупчившися, в річі на татари, а більш на самих нас хотіли ляхам помагать. Але Бог сам Творець наш моцний є, що схоче, то учинить: к тому часу рать ваша не поспіла, а тепер вже Господь Бог поміг нам того неприятеля звоювати. Того даємо Вам знать, що коли б другим разом схотіли з нами воєвать. Як хочете нам буть приятелями, тоді нам на поміч прибувайте, а ми вам також, коли в чому трапитись може, повинні будемо тим же способом з кождим часом відслужить. При тому оддаємось пильне в ласку і приязнь вашу. Дан з Чигирина, дня 20 юніа (30-го за нов. стилем), 1648. Вашому величеству всего добра зичливий приятель і рад служить, Богдан Хмельницький, гетьман з Войском єго королевської милості Запорозьким».
Це був лист до Хотмизького воєводи Болховського. А ось з листа до Путивльського воєводи Никифора Плещеєва від 11 (21-го за н.ст.) липня:
«...як тепер взяли певную відомість, що з ляхами на нас хочете воювати, бо посланця вашого, їдучого від князя Вишневецького з листами, піймали.. Ми не того зичимо государеві православному московському Олексієві Михайловичеві, щоб він мав на нас воювати, але зичимо його царському величеству того, аби він, - тепер час має, на ляхи йшов воювати, штоби он ляхам і нам паном і царем бил одної віри гречеської, яко православний цар християнський, аби тії ляхове за віру нашу з нами більше битися і наступати не важилися. А за те посланець ваш і ви самі на нас не майте за зле, що з причини тих листів ваших, противних на нас, того посланця вашого били, коли задержали...»
А ось інший лист на ту ж адресу:
«Вельможний пане воєвода Путивський, доброго здоров’я од Господа Бога тобі зичим. Уже то третього посла вашого імаєм, жеби потай нас, зноситеся з ляхами нас воєвати. Кождого здорового одпускаєм і ляхов часта імаєм да їх так же одпускаєм, а на Бога ся сподіваєм, то он нам, з ласки своєї святої на враги наші дає поміч і побіду. Якщо собі того будете зичити, щоби на нас, на свою віру православную християнськую мали меч підняти, - то ми будем Бога прохати, щоб так же потіхи не зазнали, як і хто інший. Бо легко нам, бившися між собою, помиритися, а помирившись, на вас обернутися, щоб за зраду вашу Бог вас потлумив. Ми вам зичили всього доброго і цареві вашому пановання і королівства польського. А при том як собі хочете, так і починайте, хоч за ляхами, хоч за нами, то вам вольно. При тому вас пану Богу поручаєм. Дан од Паволочі, дня 24 іюля (3 серпня) 1648. Божію милостію всего добра зичливий приятель, Богдан Хмельницький, гетьман з Войском Запорозьким, рука власна».
Як бачите,«братами» нас Москва ані тоді, ні потім, звісно, не вважала, а торгашеськи тверезо зваживши всі «за» і «проти», усі можливі політичні втрати та очікувані дивіденди, прийняла рішення вичекати розвитку військово-політичної ситуації і втрутитись у більш слушну і сприятливу для себе хвилину. Іншими словами, спостерігаючи, як, стікаючи кров’ю, українське козацтво б’є страшних для них поляків, борсаючись між трьох вогнів, - поляками, татарами і ними, Москва зловтішно наставила в чеканні свої загребущі руки.
Такий початок з боку Москви породив і відповідне продовження... Слушний час для неї - час Переяслава, як відомо, настав уже після зради кримських татар і поразки під Берестечком та після часткового виправлення становища під Білою Церквою і розгрому у 1652 році польського війська під Батогом.
Та вже на другий рік після Переяслава, користуючись скрутним соціально-політичним і безвихідним міжнародним становищем України, Москва налагодила за спиною України політичний зондаж з Польщею, що переріс у сепаратні переговори у Вільні. І коли 1656 року Б.Хмельницький відрядив до Польщі 10-ти тисячний відбірний полк Ждановича, що виконував виняткової важливості місію - разом із залученими Богданом до коаліції шведами й угорцями Ракоція він мав дестабілізувати польську державу, яка ніяк не могла змиритися із втратою України (як сьогодні Росія) і відмовитись від претензій на володіння нею, - Москва в ультимативній формі, під загрозою її спільного з поляками збройного виступу проти козаків, зажадала від Хмельницького відкликати цей полк. Що він і змушений був зробити.
Це призвело до руйнування коаліції і невиконання поставленого Хмельницьким політичного завдання та незмірно погіршило військово-політичне становище Української Гетьманської Держави.
Подальшим наслідком Переяслава і зради Москви, - поділу України за домовленостями з Польщею у Вільно по Дніпру, - став розпад єдиної Української Держави на дві: Лівобережну, підвладну Москві, та Правобережну, залежну від Польщі. Та до міжусобної війни Правобережної з Лівобережною Україною між собою, відомої в історії, як Велика Руїна, з остаточною втратою державності. (Сьогодні протиставленням Західної і Східної України дуже переймаються Путін, посол Чорномирдін та їхня п’ята колона в Україні, прагнучи того ж самого результату - розпаду Української Держави).
Такою ж негативною була оцінка наслідків Переяслава і самим Богданом Хмельницьким. Він, щоб виправити допущену ним помилку, тоді ж, 1656 року, після Віленської зради підступного «союзника» - Москви, що домовилась про поділ України та спільне з поляками упокорення козацтва, - по гарячих слідах змушений був шукати покровительства в Стамбулі у Високої Порти (Туреччина), документи про що виявлені в архіві московського Посольського приказу (тодішнього МЗС Москви) ще видатним українсько-російським істориком Миколою Костомаровим тримаються російською владою в такій же таємниці від українського і російського читача, як і сама Переяславська угода.
Статті цієї угоди, присягати під якими від імені московського царя московське посольство в Переяславі 7 січня 1654 року відмовилось, що змусило піти з церкви без присяги і уряд Богдана Хмельницького і мало не призвело до зриву Переяславської угоди, - ці статті містять умови такої широкої державної автономії і самостійності у внутрішньому самоврядуванні, дотримуватись яких Москва не збиралась із самого початку. Тому, даючи на словах згоду на ці статті і вимагаючи від Хмельницького організації «всенародної присяги» (щось на кшталт президентського «референдуму» 2000 року про обмеження повноважень Верховної Ради України та гвалтовних вимог «імплементації» спланованих «результатів»), - Москва відмовою від присяги під цими статтями під приводом того, що мовляв «Царєво слово пєрємєнным нє бываєт», з самого початку намагалась знецінити юридичне значення цього документа, на якому потім, упродовж століть, безсоромно обгрунтовувала своє право володіння Україною.
Українська сторона повернулась до підписання Переяславської угоди після тривалої нічної наради і дискусії, на якій домовились про її тимчасовий характер для досягнення проміжної мети - зруйнування Польщі, після чого потреба в такому «союзі» відпала б сама по собі, а тому й не дбала про належне юридичне оформлення цього документа.
Після зради Москви і перетворення її із союзника України в спільника Польщі, українська сторона в особі Богдана Хмельницького, подавшись під протекторат Високої Порти, фактично денонсувала досягнуту в Переяславі угоду, яка з того часу втратила будь-яке юридичне, моральне та історичне значення. Тим більше, що ініціатор цієї угоди, Богдан Хмельницький, несподівано для всіх раптово занедужав і в серпні 1657 року помер, отруєний, на глибоке переконання біографа Б.Хмельницького Миколи Костомарова, зацікавленим у його смерті московським керівництвом.
Нищівний розгром спадкоємцем Б.Хмельницького гетьманом Іваном Виговським московського війська під Конотопом у 1659 році поставив остаточну крапку на переяславській авантюрі і говорити після того всерйоз про «Переяславську раду» як про символ історичної «дружби» з Росією можуть тільки безпардонні демагоги.
Самоочевидно, що організація святкових заходів з такого сумнівного приводу несумісна з національною гідністю українського народу, грубо суперечить його національним інтересам і тисячолітнім прагненням та може бути потрактована лише як запобіглива данина «старшобратським» претензіям і зазіханням. Святкувати такі дати все одно, що святкувати дату падіння Києва під ударами батиєвих орд, або поразку об’єднаного українсько-шведського війська під Полтавою 1709 року від імперського російсько-калмицького війська під керівництвом Петра І, наслідком якої стала повна ліквідація державної автономії і гетьманського самоврядування в Україні.
Пропагандивна демагогія про «дружбу народів», що суперечить дійсним історичним фактам, вимагає від нас активного розвінчання імперських міфів з науково-об’єктивних позицій історичної Правди. Бо історичні взаємини між народами визначаються виключно історичними реаліями, часто несумісними факторами етнопсихологічного та геополітичного характеру, традиціями своїх соціально-політичних та державних інститутів, соціокультурними особливостями, мірою політичної залежності чи незалежності і практичним досвідом політичних відносин. Прикладати до них такі поняття міжособистісних взаємин, як «дружба», є всього лиш корисливою ідеологічно-політичною спекуляцією, покликаною обгрунтувати і зберегти вигідні лише для однієї із сторін нерівноправні відносини та спрямована на духовне роззброєння і подальше покріпачення віками гнобленої сторони.
Ми нічого не збагнемо в історії, якщо не відкинемо пізнішого ідеологічного намулу і не проаналізуємо історичних фактів, і Переяславської Угоди 1654 року зокрема, виходячи виключно з об’єктивної оцінки історичних реалій. А реалії ці були такими:
Київська Русь-Україна, - духовний та геополітичний центр Східної Європи ІХ-ХІІІ століть, - зійшовши внаслідок феодальної роздрібненості та золотоординського погрому з політичної арени як незалежна українська держава усе ж визначила, як своєрідний «затоплений Дзвін» усю подальшу фабулу і драматургію історичних процесів цієї частини Європи аж до сьогодні як історію боротьби і суперництва сусідніх держав за її спадщину, як casus belli, постійний і небезпечний привід до війни, як джерело політичної нестабільності.
Справді, заволодіння її землями і людьми стає почергово ключем для піднесення військово-політичної могутності її сусідів - Литви, Польщі, Московії - з негайним порушенням геополітичної рівноваги і створенням реальної загрози для інших – як, рівнозначно, і їх втрата стає початком неминучого занепаду цих держав. Не випадково німецький ідеолог ХХ ст. Розенберг сказав так: «Хто володіє Україною, - той володіє Європою».
Україна і стала одним з головних призів, що розігрувався у двох Світових війнах. У цьому ж причина несамовитої люті всіх окупантів, включаючи Росію, проти борців за свободу України. Останній акт цієї драми – політичний розпад Російської імперії – СРСР (вже другий у ХХ ст.) і повернення на політичну арену незалежної Української Держави як центральну подію цього розпаду – ми й спостерігаємо в наші дні.
Спроба відродження в період становлення незалежної Української Держави імперського антиукраїнського міфу про «Переяславську раду» є ворожим Україні актом і має на меті підрив внутрішньої і міжнародної стабільності нашої Держави. І не можна не дивуватися, що ініціатива такого «Свята» виходить за підписом «гаранта» нашої Незалежності – Президента України.
В тему:
Юрій Немирич – лідер аріянства, полковник Богдана Хмельницького
Архетип вепра у психологічних війнах Богдана Хмельницького
Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи
360 років триває національно-визвольна війна, розпочата Богданом Хмельницьким у 1648 році
Тиранія чи Гетьманат?
Сяйво жертовності
Невмирущий Козацький Дух Мамаїв-Характерників
Ясуни
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта