Попередні статті:
Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Міф про гоніння християн
Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам
Як ми вже знаємо, за «язичницьких» імператорів римська влада вимагала від громадян демонстрації формальних проявів лояльності до держави. У 1–3 ст. для цього треба було принести неважку реальну або фіктивну «жертву римським богам», отримавши після цього «довідку про благонадійність». Проте громадяни імперії дедалі менше зберігали вірність традиційним римським віруванням, тому дуже часто ці довідки просто куплялися за хабарі.
МІЛАНСЬКИЙ ЕДИКТ
Імператор Костянтин бачив усе це лицемірство і вважав його шкідливим для держави. Тому він видав у вигляді листа закон про свободу релігійних культів – т. зв. «Міланський едикт». Ось як про нього пише історик Василь Болотов:
«На початку 313 р. Костянтин разом зі співправителем Лікінієм дав усьому населенню імперії свободу триматися кожному своєї релігії, шанувати того бога, в якого сам вірує. Якщо про хрестиян і говориться в едикті, то це тому, що вони особливо наполегливо просили свободи. Едикт 313 р. не притискав язичників у їхніх віруваннях, але давав можливість переходу не тільки в хрестиянство, а й у інші язичницькі культи.
Цей едикт містив у собі елементи великої віротерпимості. Наприклад, раніше шанувальник Мітри, вважаючи його верховним богом, в той же час був зобов’язаний визнавати й Юпітера. Тепер же він отримав можливість шанувати тільки Мітру і не вшановувати інших римських богів, чого він раніше не міг безпечно зробити. Таким чином, перший крок Костянтина був такий, що хрестиянству не обіцяв нічого крім рівності з іншими релігіями, крім свободи віросповідання» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.3. – СПб, 1910. – С.31).
Виникає запитання: чому Костянтин, будучи твердим державником, здійснив крок, який явно вів до ослаблення духовної єдності імперії? Річ у тім, що познайомившись з аріохрестиянством, він побачив у ньому нову універсальну основу для майбутньої духовної єдності своєї велетенської держави. Саме з цієї причини в Міланському едикті були спеціально згадані хрестияни, а не тому, що вони особливо просили свободи. Тобто Костянтин уже мав загальні обриси стратегії релігійної реформи, але, будучи людиною мудрою й обережною, здійснював її поступово, крок за кроком.
Очевидно, що на роль універсальної релігії не могло претендувати іудохристиянство, яке, по-перше, було релігією соціальних низів, по-друге, мало імідж іудейської етнічної релігії, по-третє, було спрямоване на ліквідацію етнічних (язичницьких) вірувань, тому відразу ж провокувало руйнівні конфлікти.
Натомість аріохрестиянство, підкріплене філософією динамізму, ставало дедалі популярнішим серед еліти і, що важливо, за своєю суттю не суперечило існуючим етнічним віруванням. Воно було для них і надбудовою, і спільним знаменником. Аріохрестиянство підтримувало етнічну різноманітність, співпрацю націй та їх змагальність – на відміну від іудохристиянства, спрямованого на ліквідацію усіх націй окрім однієї.
АРІОХРЕСТИЯНСЬКИЙ ПРОЕКТ КОСТЯНТИНА
Логічна цілісність, лаконічність і позитивність аріохрестиянства сподобались Костянтину. У ньому він побачив продовження римської релігійної традиції, що мала давні арійські корені, але конче потребувала оновлення. У хрестиянській Церкві, підтримуваній державною владою, імператор бачив потужний чинник духовної консолідації велетенської імперії, перетворення її на священну державу. При кожній нагоді Костянтин демонстрував свою прихильність до хрестиян. Він подарував Церкві кілька великих будівель для здійснення богослужінь, у тому числі свій Латеранський палац в Римі. Була заборонена страта через розп’яття на таврі, скасовано криваві вистави в цирках, полегшено становище рабів.
Але Костянтина чекав великий сюрприз: раптом виявилося, що в самій Церкві існує розкол. Про те, що це дві різні релігії, він ще не здогадувався.
Судячи з релігійних дискусій, відкрите протистояння між аріохрестиянством та іудохристиянством почалося уже в другому столітті. Так, у кінці 2 ст. святий Іриней Ліонський засудив ебіонітство як єресь, що вже існує всередині Церкви («Проти єресей», 1–26). Протягом наступного століття модифіковане фарисеєм Шаулем-Павлом ебіонітство дедалі глибше проникало в середовище аріохрестиянських громад і незабаром дісталося рівня єпископату. Вперше це відбулося в Александрії Єгипетській, що й не дивно, адже саме тут протягом століть проживала найбільша іудейська діаспора, що призвело до значної іудизації міського населення. За Александрією слідував Рим.
АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ВИБУХ
На початку 4 ст. приблизно половина громад Александрійської церкви вже стояла на позиціях іудохристиянства. Якщо раніше іудохристиянська єресь тихо розповзалася серед соціальних низів, то тут вона опанувала церковне керівництво і голосно заявила про себе. Так, у 313 році Александрійським патріархом було обрано Олександра, який походив з середовища єгипетських монахів і відверто стояв на позиціях іудохристиянства. Після цього обрання, що відбулося в умовах гострої боротьби, температура протистояння між двома релігіями різко підвищилась, для вибуху достатньо було найменшого приводу.
Що стало таким приводом – достеменно не відомо, оскільки про усі ці події дізнаємося або з писань іудохристиян, або з текстів, що ними ж «творчо допрацьовані». Відомо тільки те, що в Александрійській церкві відбувся гучний скандал на тему «Що сталося з нашою вірою?» і жорсткий розкол приблизно на дві половини. Прихильники традиційного аріохрестиянства, в тому числі єпископи, підтримали виступ Арія, який наполягав на збереженні апостольської традиції. Іншу половину – прихильників вчення Філона і Шауля-Павла – очолив новообраний патріарх Олександр.
Аріянську сторону негайно підтримав Євсевій Нікомедійський – єпископ міста, яке згодом стало столицею Костянтина. У відповідь патріарх Александрійський рішуче і емоційно виступив проти втручання Євсевія, який, за його словами, «уявив собі, що йому доручено піклування про всю церкву». Далі Олександр звинуватив Євсевія в кар’єризмі, а на кінець заявив, що вчення Арія небезпечніше всіх єресей минулих часів, а сам Арій – предтеча антихриста (Карташёв А.В. Вселенские соборы. — Париж, 1963). Небезпека для Олександра полягала в тому, що аріянство самим своїм існування викривало штучність іудохристиянства і унеможливлювала саме його існування.
Ми вже говорили про те, що синонімом слову «хрестияни» (благі, шляхетні, досконалі) є слово «аріяни» (шляхетні, благі). Можливо, що саме в Александрії початку 4 ст. місцеві хрестияни почали офіційно називати себе аріянами – щоб чітко відрізнятися від християн, тобто «послідовників месії».
Судячи з перебігу подій, спочатку аріяни ще сподівалися, що Олександр просто заплутався в термінах, і намагалися направити його на вірний шлях. Але всі ці умовляння і переконання тільки прискорили кристалізацію іудохристиянського світогляду Александрійського патріарха. «Друзі та однодумці Арія, бачачи, що їхні листи до Олександра не досягають мети, скликали Собор в Віфінії, ймовірно, в 320 р., під головуванням Євсевія Нікомедійського. Цей Собор, як і слід було очікувати, виправдав Арія».
Натомість Олександр у 321 році скликає свій собор в Александрії. «Він складався зі 100 єпископів – єгипетських та лівійських. Собор засудив Арія» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви. - Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – Глава IV).
Як бачимо, кожна релігійна конфесія скликала власний собор, які ухвалили діаметрально протилежні рішення.
Імператора Костянтина дуже засмутив цей внутрішньо релігійний (насправді – міжрелігійний) конфлікт. У своєму листі до Олександра у 324 р. він писав: «Як жорстоко вразила мій слух, або, краще, саме серце звістка, що між вами виникли розбіжності тяжчі, ніж які були там раніше, і що ви, через яких я сподівався дати зцілення іншим, самі маєте потребу в набагато більшому лікуванні!» (Евсевий Памфил. О жизни блаженного василевса Константина).
Імператор сподівався, що проблему можна вирішити на місцевому рівні. «З листом Костянтин відправив до Александрії одного з найбільш довірених осіб – єпископа Кордубського (в Іспанії) Осія» (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. — СПб.: Алетейя, 2000).
Після тривалих розмов з Олександром єпископ Кордубський переконався, що компроміс неможливий. «Передавши листа і розібравши справу на місці, після повернення він роз’яснив імператору всю важливість аріянського руху. Тоді Костянтин вирішив скликати собор» (там же). Пізніше виявилось, що Осій зрадив Костянтина і вступив у таємну змову з Олександром.
НІКЕЙСЬКИЙ СОБОР
Костянтин ще не уявляв глибину протистояння між двома сторонами релігійного конфлікту. Раніше він уже стикався з внутрішньо церковними скандалами, хоча й менш масштабними, і вони йому добряче остогиділи. Для досягнення консенсусу «раз і назавжди» Костянтин у 325 році організував велике зібрання лідерів церковних громад всієї імперії, яке увійшло в історію як Нікейський, або Перший вселенський собор.
Інформацію про те, що там насправді відбулося, доводиться збирати по крихтам, оскільки вся історія була переписана, базові документи знищені або перекручені до невпізнання. Скажімо, іудохристиянин Афанасій Александрійський стверджує, що на соборі було 318 єпископів, проте це не що інше як кількість вірних рабів Авраама з книги Буття (14.14). Достовірно тільки те, що учасників собору було більше 250-ти, з них 220 були єпископами.
Фактично, це було зібрання двох різних конфесій, які мали радикально різні світогляди, перебували у різних просторах подій і конкурували між собою за вплив на імператора.
Дослідники звернули увагу, що протиборствуючі табори відрізнялися не тільки доктринально, а й ментально. Якщо «аріянська партія» була представлена на соборі людьми вченими, просвітленими і гармонійними, то протилежна «іудохристиянська партія» відверто тяжіла до простору боротьби і страждань: за словами історика церкви Сократа Схоластика (380–439) «Серед них було багато неосвічених. Водночас численні мученики нещодавніх гонінь в основному знаходились у цьому таборі. Своїм опонентам представники цієї партії здавалися простаками, що не мають знань» (Рудоквас А.Д. Очерки религиозной политики Римской империи времени императора Константина Великого, 2001).
Досліджуючи протистояння цих двох «партій» завжди варто пам’ятати про третю – «фарисейську партію», тобто тих, кого Ісус Хрестос означив як дітей диявола. Вони спрямовували іудохристиянство, маніпулювали ним і розчищали йому дорогу, проте діяли приховано, наче їх взагалі не існувало. Фарисейство глибоко зневажало носіїв іудохристиянства і використовувало їх лише як «гарматне м’ясо» для досягнення власних цілей*.
*Тут мимоволі приходить на думку відома фраза Івана Франка: «Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида».
Фактично, перебігом Нікейського собору керував сам імператор, оскільки бачив, що тільки сила його власного авторитету дає шанс для примирення ворогуючих сторін. Проте в ході палкої дискусії про основи віри кожна сторона твердо стояла на своєму, тобто відстоювала позицію власної релігії. Це було неминуче, адже обидва табори приїхали на собор не для компромісів, а для перемоги: компроміс між аріянством та іудохристиянством був так само неможливий як компроміс між полум’ям і льодом. Інтелектуальна перевага явно була на стороні аріян, але це не мало значення, адже протилежна сторона керувалася не логікою, а емоційним переконанням у власній правоті.
Отже, сенс дискусії на соборі полягав не в пошуках істини, а у здобутті прихильності імператора. При цьому обидві сторони конфлікту розуміли велике прагнення Костянтина досягнути внутрішньо церковного миру. Так само вони бачили, що безкомпромісність обох сторін починає дратувати імператора, а це вже було небезпечно для всіх.
Для того, щоб досягнути хоча б формальної згоди, Євсевій Кесарійський запропонував Символ віри, написаний у такій обтічній формі, яка мала б задовольнити обидві сторони. Він усвідомлював, що кожен буде розуміти цей текст по-своєму, проте зможе сміло його підписати з чистою совістю і на радість імператору.
Після того, як Євсевій прочитав компромісний текст Символу віри, прийнятний до обох сторін, виступив сам Костянтин. Він радо заявив, що таке віросповідання цілком відповідає його внутрішнім переконанням, але для повної гармонії треба додати тільки одне слово – «єдиносущний» (гелл. όμοουσιος – «омоусіос»), тобто що «Син єдиносущний Отцю».
Таке «маленьке доповнення» повністю руйнувало формальний компроміс, оскільки представляло Ісуса Хреста як втілення філонівського Логоса – у повній відповідності з доктриною іудохристиянства. Це докорінно суперечило вченню Антиохійської школи, згідно з яким кожна людина має в собі частинку Творця Всесвіту і потенційно може повторити духовний подвиг Ісуса.
На думку більшості дослідників, цю ідею з «єдиносуттям» підсунув імператору його радник з церковних питань Осій Кордубський, попередньо погодивши її з патріархом Олександром ще рік тому в Александрії. Осій був представником Римської церкви, яка в ті часи, подібно до Александрійської церкви, в цілому уже стояла на іудохристиянських позиціях.
Нагадаємо, що іудохристиянство починалось як іудейська секта, а найбільші іудейські громади концентрувалися саме в Александрії Єгипетській і Римі (іудеї здавна тяжіли до великих міст). Тож коли Костянтин послав Осія в Александрію для вирішення конфлікту між єгипетськими іудохристиянами і аріянами, то Осій швидко порозумівся з патріархом Олександром і виявив щодо свого єдиновірця природну солідарність.
Проте Костянтину Осій про це не сказав, роблячи вигляд, що займає об’єктивну позицію. Користуючись довірою імператора, Осій переконав його в тому, що застосування цього «маленького уточнення» буде гарантом церковного миру. Насправді ж воно означало повне заперечення аріянства. Це було очевидним для обох сторін конфлікту, але імператор, не будучи богословом, цього тоді ще не розумів.
Несподіваний поворот подій приголомшив аріян. Натомість він окрилив іудохристиян, які тепер наполягли ще й на тому, щоб до Символа дописати анафему (відлучення) на тих, хто його не підтримає. «Символа не прийняли сам Арій і двоє його випробуваних друзів – єпископи Секунд Птолемаїдський і Феон Мармарикський. Всі вони разом з відданими пресвітерами були відлучені й відправлені у вигнання до Іллірії. Але цим справа не обмежилася. До позитивної частини Символу була додана частина негативна – анафематизми на “всяку безбожну єресь” і на аріянство. Під цією частиною не схотіли підписатися Євсевій Нікомедійський, Феогніс Нікейський і Марій Халкідонський. І вони також були відправлені у вигнання» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви, 1964. – Глава IV).
Інші аріяни вимушено підписали Символ, але тільки тому, щоб не піти на заслання. Єпископом Антиохійським, без згоди місцевої церкви, Нікейський собор призначив іудохристиянина Євстафія, що відразу ж викликало незадоволення громади.
Після Нікейського собору відбулась доктринальна консолідація Александрійської і Римської церков – т. зв. «Нікейський союз». Вони могли конкурувати між собою за політичний вплив, але стояли на спільній платформі іудохристиянства. Після собору їх почали називати словом «нікейці», яке стало синонім слову «іудохристияни».
ІСТОРІЯ ЗРАДИ. ТЕРМІНОЛОГІЧНА ЗБРОЯ
Нікейська перемога іудохристиянства була отримана шляхом зради Осія Кордубського. «Нещодавно відкриті уривки Філосторгія дають знати, що єпископ Олександр прямим рейсом по морю прибув у царську резиденцію, де він знайшов Осія Кордубського і єпископів, які були з ним. Очевидно, тут-то вони й підготували – через вплив Осія на Костянтина – і відкидання аріянського задуму, і термінологічну зброю для його поразки в терміні “єдиносущний” – “омоусіос”. Зацікавлений у припиненні виниклих суперечок під самий корінь, Костянтин піддався навіюванню Олександра через Осія, що й визначило перебіг I Вселенського собору» (Карташёв А.В. Вселенские соборы. — Париж, 1963. Глава «I Вселенский собор в Никее 325 г. Арианство»). Але у брехні короткі ноги: вже наступного року Костянтин почав усвідомлювати, що його підставили.
По-перше, виявилося, що іудохристиянство погано сприймається на сході імперії, тобто в тій її частині, яка була опорою всієї держави. Народ звик до сонячної, життєрадісної релігії з елементами гри та вільної змагальності думок. Наприклад, про Арія відомо, що він поширював аріянство за допомогою пісень з дотепними віршованими текстами і милозвучною музикою. «У дорозі, при роботі на млинах, в подорожах на кораблях, у танцях і на урочистих зібраннях співав ці пісні народ, захоплений їхньою приємністю» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I.).
В аріянській традиції народ навчався граючись, між життям і релігією не було розриву. Про такий ігровий підхід ми вже знаємо з життя і вчення Антиохійського патріарха Павла Самосатського. Натомість «нікейці» несли понурий аскетизм, «умервлення тіла» і тривожне очікування «страшного суду, плачу і скреготу зубів». Такий світогляд був притаманний як єгипетським монахам, так і самому Александрійському патріарху Олександру, який походив з цього аскетичного середовища.
По-друге, східні єпископи виступали проти Нікейського символу, який суперечив їхньому світогляду.
По-третє, у Костянтина почалася довга серія сімейних неприємностей, які він розглядав як покарання за свої помилкові дії на соборі. З погляду метафізики, це легко пояснюється тим, що емоційний зв’язок з іудохристиянами потягнув імператора вниз – у простір страждань.
ТРІУМФ АРІЯНСТВА
Для виправлення ситуації Костянтин уже до 328 р. повернув із заслання усіх аріянських єпископів. Осій Кордубський був відісланий в Іспанію – на саму західну околицю імперії – і вже ніколи не з’являвся біля Костянтина. Місце радника з церковних питань при імператорі замість Осія зайняв Євсевій Нікомедійський, щойно повернутий із заслання.
У 328 році в Антиохії відбувся другий вселенський собор, в якому взяли участь 250 єпископів, – повідомляє історик церкви Філосторгій (~368–440). «Євсевій, Марій і Теогнід, через три роки за наказом імператора Костянтина повернуті з вигнання, записали символ віри і розіслали його всюди, щоб скасувати затверджений Нікейським собором, а єпископ Александрійський Олександр був ними позбавлений влади і відлучений. Відлучили також Євстафія, єпископа Антиохійського. Це зібрання склалося з 250 єпископів». Цей собор скасував Нікейський символ віри, засудив іудохристиянство (нікейство) як єресь і ухвалив 25 правил церковного управління**.
Аріянські єпископи були повернуті на свої попередні кафедри, замість них пішли в заслання найактивніші нікейці, зокрема, Афанасій Александрійський і Євстафій Антиохійський. Тобто вже через 3 роки спрацював закон карми (див.: Золоте правило етики, або Залізний закон розплати). Рішення Антиохійського вселенського собору 328 р. були посилені на Міланському (Медіоланському) соборі у 355 р.
**В арійській традиції число 25 символізує боголюдську реалізацію, непереможність, гармонію, (2+5=7), оновлення (воскресіння) та омолодження. Найпотужніші лікувальні настої традиційно робили з 25-ти компонентів, найсильніші релігійні ритуали здійснювали 25 жерців. Цьому числу відповідає найсильніша 25-та цифрона технології самозцілення «Живе Слово»
Іудохристиянська пропаганда замовчує проведення Антиохійського вселенського собору, або заперечує його вселенський (загальнодержавний) характер і зменшує кількість його учасників, або переносить його на 341 рік***. Це робиться з метою замовчати факт скасування Нікейського символу віри вже через три роки після маніпуляції з його ухваленням, причому за активної участі імператора Костянтина. Скасувати якусь дію може тільки потужніша дія, тому фальсифікатори й намагалися применшити масштабність Антиохійського собору, натомість перебільшити масштабність Нікейського собору, «домалювавши» кількість його учасників до символічного 318 (як ми вже згадували, це кількість вірних рабів Авраама з книги «Буття» 14.14).
***Історик Василь Болотов писав, що датування деякими вченими цього собору 341-м роком є довільним, і припускав, що він відбувся в 331 або 333 році. При цьому посилався на історика церкви Едуарда Шварца (1858–1940), який датував собор 328 або 329 р. (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.3. – СПб, 1913. – С.218).
Все це добре розумів і Костянтин, тому організував другий вселенський собор так, щоб він перевищував попередній. Тож якщо на першому соборі у списках було зафіксовано 220 єпископів, то на другому їх було вже 250. Про вселенськість цього собору свідчить те, що він ухвалив відлучення від церкви патріарха Олександра з Александрії Єгипетської, який незабаром після цього помер: «Смерть єпископа Олександра зазвичай відносять до 17 квітня 328 р.» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – Часть II. Глава IV). Очевидно, що собор відбувся до смерті Олександра Александрійського, тобто не пізніше 328 р., адже позбавляють влади живих, а не мертвих.
Отже, з 328 р. Костянтин почав офіційно підтримувати аріянство. У 337 році, незадовго перед смертю, його охрестив згаданий аріянський єпископ Євсевій Нікомедійський (Поснов Михаил (1873—1931). История Христианской Церкви). Тобто імператор Костянтин офіційно став аріянином, членом аріянської церкви. Згодом Євсевій Нікомедійський став архієпископом Константинопольським – з 339 р. до самої своєї смерті у 341 р. Завдяки величезному авторитету, він носив титул Великий, можливо, ще за життя. Так, згідно з конспектом «Церковної історії» Філосторгія, зробленого патріархом Фотієм (~820–896), Філосторгій «звеличує Євсевія Нікомедійського, якого називає Великим».
Особливою ж підтримкою аріянство користувалося за сина Костянтина Великого – імператора Констанція II (317–361). Серед іншого, це був єдиний спосіб зберегти цілісність величезної держави. «Єдиним міцним ядром, спроможним зупинити розпад імперії, залишалися області з гелленським (арійським. – І.К.) або гелленізованим населенням, що лежали навколо Босфору, куди з часів заснування Константинополя перенесена була столиця імперії. Ці області представляли собою природний центр Римського держави IV століття і найнадійнішу опору влади імператорів, тому то й настрій цих областей завжди мав переважний вплив на внутрішню політику Константинопольського двору; щоб не втратити своєї останньої опори, він повинен був мимоволі прислухатися до вимог східного населення і узгоджуватися з ними у своїх діях... Звідси видно, що для першої половини IV-го століття антинікейська політика Констанція відповідала настроям більшості місцевого хрестиянського населення» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Вплив аріянства посилювався ще й тим, що фактичною столицею імперії стала Антиохія – центр Антиохійського богословія, місто першого хрестиянського патріархату, заснованого апостолом Петром. «Хоча з часу Костянтина Великого столицею імперії вважався Константинополь, однак у першій половині IV-го століття центр східної імперії фактично знаходився в Антиохії, де здебільшого мав своє місцеперебування Констанцій, зайнятий спостереженням за східним кордоном. Антиохія тому була за царювання Констанція таким же центром тяжіння для східних єпископів, яким пізніше служив Константинополь» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Проте перемога аріянства не була остаточною: тепер, поряд з Александрією, важливим оплотом іудохристиянства став Рим – колишня столиця імперії. «Захід зробився оплотом нікеїзму, особливо Рим. Єпископ Юлій Римський виявляє дружелюбність східним вигнанцям. Римський Собор 340 р. висловив рішучий протест проти позбавлення їх кафедр. У той час як Захід висловлював свою солідарність з Нікейською формулою та її поборниками, на Сході не тільки відмовлялися від нікейців, а й зробили крок до створення нових формул і символів. Розпочалася запекла суперечка за гідність Нікейського символу, що призвела до напружених стосунків між церковним Сходом і Заходом» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви. – Глава IV).
У цей час на територіях Сходу, що були ядром держави, іудохристиянство вже не мало впливу: «За правління Констанція нікейці в Антиохії становили вже незначну купку християн, яка у місті навіть не знаходила собі місця для здійснення богослужіння і збиралася для цієї мети за стінами його. Α коли в 70-х роках 4 ст. Григорій Богослов з’явився в Константинополі з проповіддю нікейського богослов’я, йому довелося задовольнятися на перших порах приватним будинком, оскільки всі храми столиці були зайняті аріянами. Таким чином, в опозиції до Нікейського собору з’єдналися три могутні сили – більшість східних епископів, громадська думка і, нарешті, заступництво державної влади» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I.).
З цього часу ключовим словом для іудохристиянського нікейства стало слово «єдиносущний», натомість аріянство ідентифікувало себе словом «подобосущний».
Пропаганда намагається представити запеклий конфлікт між нікейцями і аріянами як конфлікт термінів. Проте якби вони справді стояли на спільних світоглядних позиціях, то врешті-решт могли б домовитися. Насправді це був глибинний конфлікт протилежних світоглядів, а термінологічні дискусії були тільки його зовнішнім, поверхневим проявом.****
**** Підміна понять – відомий спосіб маніпуляції. Наприклад, національно-визвольна боротьба Ірландії проти загарбання Англією її території (Північної Ірландії) представляється пропагандою не інакше як релігійний конфлікт між католиками і протестантами.
Важливо усвідомити, що аріянство стало об’єднуючою релігією Римської імперії, а імператор Костянтин Великий зарахований до лику святих як член аріянської церкви. Тож іудохристиянству донині доводиться крізь зуби визнавати, що ця видатна історична особистість належала до релігії, яку вони вважали і досі вважають найбільшою єрессю і найбільшою загрозою для свого існування.
Продовження: Новий порядок імператора Феодосія
Якщо вам сподобалась ця публікація, ви можете підтримати перетворення нашого сайту на платформу для колективних пошуків, обговорень, знайомств, експериментів:
Модернізуймо Народний Оглядач!
В тему:
Розмови про походження хрестиянства на Радіо Культура (аудіо)
Припиніть розпинати Господа! Славте воскреслого Хреста!
Куди подівся Ісус Хрестос?
Святі, герої, мученики
Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля
Арійські обряди та настанови
Іудохристиянська антитеза
Світоглядні принципи арійства
Світоглядна антитеза, лівий шлях
Сварга і дракон – символи арійства
Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
Аріанство – релігія знань
Аріанство у слов’ян
Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
Русь – земля Тура
Русь аріанська
Хрещення варнових богів Русі
Аріанські храми в Україні
Свята Русь – держава Золотої доби
Антиохійський аріянський центр
Єгипетський іудохристиянський центр
Галілеяни – хрестияни – аріяни
Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства
Міф про гоніння християн
Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам
Спецтема:
Нікейський символ віри було скасовано вже через 3 роки після його прийняття. Аріянство стало об’єднуючою релігією Римської імперії, а імператор Костянтин Великий зарахований до лику святих як член аріянської церкви. Тож іудохристиянству донині доводиться крізь зуби визнавати, що ця видатна історична особистість належала до релігії, яку вони вважали і досі вважають найбільшою єрессю і найбільшою загрозою для свого існування.
12081202ekostyantynvelyykyy.jpg
Попередні статті:
Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Міф про гоніння християн
Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам
Як ми вже знаємо, за «язичницьких» імператорів римська влада вимагала від громадян демонстрації формальних проявів лояльності до держави. У 1–3 ст. для цього треба було принести неважку реальну або фіктивну «жертву римським богам», отримавши після цього «довідку про благонадійність». Проте громадяни імперії дедалі менше зберігали вірність традиційним римським віруванням, тому дуже часто ці довідки просто куплялися за хабарі.
МІЛАНСЬКИЙ ЕДИКТ
Імператор Костянтин бачив усе це лицемірство і вважав його шкідливим для держави. Тому він видав у вигляді листа закон про свободу релігійних культів – т. зв. «Міланський едикт». Ось як про нього пише історик Василь Болотов:
«На початку 313 р. Костянтин разом зі співправителем Лікінієм дав усьому населенню імперії свободу триматися кожному своєї релігії, шанувати того бога, в якого сам вірує. Якщо про хрестиян і говориться в едикті, то це тому, що вони особливо наполегливо просили свободи. Едикт 313 р. не притискав язичників у їхніх віруваннях, але давав можливість переходу не тільки в хрестиянство, а й у інші язичницькі культи.
Цей едикт містив у собі елементи великої віротерпимості. Наприклад, раніше шанувальник Мітри, вважаючи його верховним богом, в той же час був зобов’язаний визнавати й Юпітера. Тепер же він отримав можливість шанувати тільки Мітру і не вшановувати інших римських богів, чого він раніше не міг безпечно зробити. Таким чином, перший крок Костянтина був такий, що хрестиянству не обіцяв нічого крім рівності з іншими релігіями, крім свободи віросповідання» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.3. – СПб, 1910. – С.31).
Виникає запитання: чому Костянтин, будучи твердим державником, здійснив крок, який явно вів до ослаблення духовної єдності імперії? Річ у тім, що познайомившись з аріохрестиянством, він побачив у ньому нову універсальну основу для майбутньої духовної єдності своєї велетенської держави. Саме з цієї причини в Міланському едикті були спеціально згадані хрестияни, а не тому, що вони особливо просили свободи. Тобто Костянтин уже мав загальні обриси стратегії релігійної реформи, але, будучи людиною мудрою й обережною, здійснював її поступово, крок за кроком.
Очевидно, що на роль універсальної релігії не могло претендувати іудохристиянство, яке, по-перше, було релігією соціальних низів, по-друге, мало імідж іудейської етнічної релігії, по-третє, було спрямоване на ліквідацію етнічних (язичницьких) вірувань, тому відразу ж провокувало руйнівні конфлікти.
Натомість аріохрестиянство, підкріплене філософією динамізму, ставало дедалі популярнішим серед еліти і, що важливо, за своєю суттю не суперечило існуючим етнічним віруванням. Воно було для них і надбудовою, і спільним знаменником. Аріохрестиянство підтримувало етнічну різноманітність, співпрацю націй та їх змагальність – на відміну від іудохристиянства, спрямованого на ліквідацію усіх націй окрім однієї.
АРІОХРЕСТИЯНСЬКИЙ ПРОЕКТ КОСТЯНТИНА
Логічна цілісність, лаконічність і позитивність аріохрестиянства сподобались Костянтину. У ньому він побачив продовження римської релігійної традиції, що мала давні арійські корені, але конче потребувала оновлення. У хрестиянській Церкві, підтримуваній державною владою, імператор бачив потужний чинник духовної консолідації велетенської імперії, перетворення її на священну державу. При кожній нагоді Костянтин демонстрував свою прихильність до хрестиян. Він подарував Церкві кілька великих будівель для здійснення богослужінь, у тому числі свій Латеранський палац в Римі. Була заборонена страта через розп’яття на таврі, скасовано криваві вистави в цирках, полегшено становище рабів.
Але Костянтина чекав великий сюрприз: раптом виявилося, що в самій Церкві існує розкол. Про те, що це дві різні релігії, він ще не здогадувався.
Судячи з релігійних дискусій, відкрите протистояння між аріохрестиянством та іудохристиянством почалося уже в другому столітті. Так, у кінці 2 ст. святий Іриней Ліонський засудив ебіонітство як єресь, що вже існує всередині Церкви («Проти єресей», 1–26). Протягом наступного століття модифіковане фарисеєм Шаулем-Павлом ебіонітство дедалі глибше проникало в середовище аріохрестиянських громад і незабаром дісталося рівня єпископату. Вперше це відбулося в Александрії Єгипетській, що й не дивно, адже саме тут протягом століть проживала найбільша іудейська діаспора, що призвело до значної іудизації міського населення. За Александрією слідував Рим.
АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ВИБУХ
На початку 4 ст. приблизно половина громад Александрійської церкви вже стояла на позиціях іудохристиянства. Якщо раніше іудохристиянська єресь тихо розповзалася серед соціальних низів, то тут вона опанувала церковне керівництво і голосно заявила про себе. Так, у 313 році Александрійським патріархом було обрано Олександра, який походив з середовища єгипетських монахів і відверто стояв на позиціях іудохристиянства. Після цього обрання, що відбулося в умовах гострої боротьби, температура протистояння між двома релігіями різко підвищилась, для вибуху достатньо було найменшого приводу.
Що стало таким приводом – достеменно не відомо, оскільки про усі ці події дізнаємося або з писань іудохристиян, або з текстів, що ними ж «творчо допрацьовані». Відомо тільки те, що в Александрійській церкві відбувся гучний скандал на тему «Що сталося з нашою вірою?» і жорсткий розкол приблизно на дві половини. Прихильники традиційного аріохрестиянства, в тому числі єпископи, підтримали виступ Арія, який наполягав на збереженні апостольської традиції. Іншу половину – прихильників вчення Філона і Шауля-Павла – очолив новообраний патріарх Олександр.
Аріянську сторону негайно підтримав Євсевій Нікомедійський – єпископ міста, яке згодом стало столицею Костянтина. У відповідь патріарх Александрійський рішуче і емоційно виступив проти втручання Євсевія, який, за його словами, «уявив собі, що йому доручено піклування про всю церкву». Далі Олександр звинуватив Євсевія в кар’єризмі, а на кінець заявив, що вчення Арія небезпечніше всіх єресей минулих часів, а сам Арій – предтеча антихриста (Карташёв А.В. Вселенские соборы. — Париж, 1963). Небезпека для Олександра полягала в тому, що аріянство самим своїм існування викривало штучність іудохристиянства і унеможливлювала саме його існування.
Ми вже говорили про те, що синонімом слову «хрестияни» (благі, шляхетні, досконалі) є слово «аріяни» (шляхетні, благі). Можливо, що саме в Александрії початку 4 ст. місцеві хрестияни почали офіційно називати себе аріянами – щоб чітко відрізнятися від християн, тобто «послідовників месії».
Судячи з перебігу подій, спочатку аріяни ще сподівалися, що Олександр просто заплутався в термінах, і намагалися направити його на вірний шлях. Але всі ці умовляння і переконання тільки прискорили кристалізацію іудохристиянського світогляду Александрійського патріарха. «Друзі та однодумці Арія, бачачи, що їхні листи до Олександра не досягають мети, скликали Собор в Віфінії, ймовірно, в 320 р., під головуванням Євсевія Нікомедійського. Цей Собор, як і слід було очікувати, виправдав Арія».
Натомість Олександр у 321 році скликає свій собор в Александрії. «Він складався зі 100 єпископів – єгипетських та лівійських. Собор засудив Арія» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви. - Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – Глава IV).
Як бачимо, кожна релігійна конфесія скликала власний собор, які ухвалили діаметрально протилежні рішення.
Імператора Костянтина дуже засмутив цей внутрішньо релігійний (насправді – міжрелігійний) конфлікт. У своєму листі до Олександра у 324 р. він писав: «Як жорстоко вразила мій слух, або, краще, саме серце звістка, що між вами виникли розбіжності тяжчі, ніж які були там раніше, і що ви, через яких я сподівався дати зцілення іншим, самі маєте потребу в набагато більшому лікуванні!» (Евсевий Памфил. О жизни блаженного василевса Константина).
Імператор сподівався, що проблему можна вирішити на місцевому рівні. «З листом Костянтин відправив до Александрії одного з найбільш довірених осіб – єпископа Кордубського (в Іспанії) Осія» (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. — СПб.: Алетейя, 2000).
Після тривалих розмов з Олександром єпископ Кордубський переконався, що компроміс неможливий. «Передавши листа і розібравши справу на місці, після повернення він роз’яснив імператору всю важливість аріянського руху. Тоді Костянтин вирішив скликати собор» (там же). Пізніше виявилось, що Осій зрадив Костянтина і вступив у таємну змову з Олександром.
НІКЕЙСЬКИЙ СОБОР
Костянтин ще не уявляв глибину протистояння між двома сторонами релігійного конфлікту. Раніше він уже стикався з внутрішньо церковними скандалами, хоча й менш масштабними, і вони йому добряче остогиділи. Для досягнення консенсусу «раз і назавжди» Костянтин у 325 році організував велике зібрання лідерів церковних громад всієї імперії, яке увійшло в історію як Нікейський, або Перший вселенський собор.
Інформацію про те, що там насправді відбулося, доводиться збирати по крихтам, оскільки вся історія була переписана, базові документи знищені або перекручені до невпізнання. Скажімо, іудохристиянин Афанасій Александрійський стверджує, що на соборі було 318 єпископів, проте це не що інше як кількість вірних рабів Авраама з книги Буття (14.14). Достовірно тільки те, що учасників собору було більше 250-ти, з них 220 були єпископами.
Фактично, це було зібрання двох різних конфесій, які мали радикально різні світогляди, перебували у різних просторах подій і конкурували між собою за вплив на імператора.
Дослідники звернули увагу, що протиборствуючі табори відрізнялися не тільки доктринально, а й ментально. Якщо «аріянська партія» була представлена на соборі людьми вченими, просвітленими і гармонійними, то протилежна «іудохристиянська партія» відверто тяжіла до простору боротьби і страждань: за словами історика церкви Сократа Схоластика (380–439) «Серед них було багато неосвічених. Водночас численні мученики нещодавніх гонінь в основному знаходились у цьому таборі. Своїм опонентам представники цієї партії здавалися простаками, що не мають знань» (Рудоквас А.Д. Очерки религиозной политики Римской империи времени императора Константина Великого, 2001).
Досліджуючи протистояння цих двох «партій» завжди варто пам’ятати про третю – «фарисейську партію», тобто тих, кого Ісус Хрестос означив як дітей диявола. Вони спрямовували іудохристиянство, маніпулювали ним і розчищали йому дорогу, проте діяли приховано, наче їх взагалі не існувало. Фарисейство глибоко зневажало носіїв іудохристиянства і використовувало їх лише як «гарматне м’ясо» для досягнення власних цілей*.
*Тут мимоволі приходить на думку відома фраза Івана Франка: «Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида».
Фактично, перебігом Нікейського собору керував сам імператор, оскільки бачив, що тільки сила його власного авторитету дає шанс для примирення ворогуючих сторін. Проте в ході палкої дискусії про основи віри кожна сторона твердо стояла на своєму, тобто відстоювала позицію власної релігії. Це було неминуче, адже обидва табори приїхали на собор не для компромісів, а для перемоги: компроміс між аріянством та іудохристиянством був так само неможливий як компроміс між полум’ям і льодом. Інтелектуальна перевага явно була на стороні аріян, але це не мало значення, адже протилежна сторона керувалася не логікою, а емоційним переконанням у власній правоті.
Отже, сенс дискусії на соборі полягав не в пошуках істини, а у здобутті прихильності імператора. При цьому обидві сторони конфлікту розуміли велике прагнення Костянтина досягнути внутрішньо церковного миру. Так само вони бачили, що безкомпромісність обох сторін починає дратувати імператора, а це вже було небезпечно для всіх.
Для того, щоб досягнути хоча б формальної згоди, Євсевій Кесарійський запропонував Символ віри, написаний у такій обтічній формі, яка мала б задовольнити обидві сторони. Він усвідомлював, що кожен буде розуміти цей текст по-своєму, проте зможе сміло його підписати з чистою совістю і на радість імператору.
Після того, як Євсевій прочитав компромісний текст Символу віри, прийнятний до обох сторін, виступив сам Костянтин. Він радо заявив, що таке віросповідання цілком відповідає його внутрішнім переконанням, але для повної гармонії треба додати тільки одне слово – «єдиносущний» (гелл. όμοουσιος – «омоусіос»), тобто що «Син єдиносущний Отцю».
Таке «маленьке доповнення» повністю руйнувало формальний компроміс, оскільки представляло Ісуса Хреста як втілення філонівського Логоса – у повній відповідності з доктриною іудохристиянства. Це докорінно суперечило вченню Антиохійської школи, згідно з яким кожна людина має в собі частинку Творця Всесвіту і потенційно може повторити духовний подвиг Ісуса.
На думку більшості дослідників, цю ідею з «єдиносуттям» підсунув імператору його радник з церковних питань Осій Кордубський, попередньо погодивши її з патріархом Олександром ще рік тому в Александрії. Осій був представником Римської церкви, яка в ті часи, подібно до Александрійської церкви, в цілому уже стояла на іудохристиянських позиціях.
Нагадаємо, що іудохристиянство починалось як іудейська секта, а найбільші іудейські громади концентрувалися саме в Александрії Єгипетській і Римі (іудеї здавна тяжіли до великих міст). Тож коли Костянтин послав Осія в Александрію для вирішення конфлікту між єгипетськими іудохристиянами і аріянами, то Осій швидко порозумівся з патріархом Олександром і виявив щодо свого єдиновірця природну солідарність.
Проте Костянтину Осій про це не сказав, роблячи вигляд, що займає об’єктивну позицію. Користуючись довірою імператора, Осій переконав його в тому, що застосування цього «маленького уточнення» буде гарантом церковного миру. Насправді ж воно означало повне заперечення аріянства. Це було очевидним для обох сторін конфлікту, але імператор, не будучи богословом, цього тоді ще не розумів.
Несподіваний поворот подій приголомшив аріян. Натомість він окрилив іудохристиян, які тепер наполягли ще й на тому, щоб до Символа дописати анафему (відлучення) на тих, хто його не підтримає. «Символа не прийняли сам Арій і двоє його випробуваних друзів – єпископи Секунд Птолемаїдський і Феон Мармарикський. Всі вони разом з відданими пресвітерами були відлучені й відправлені у вигнання до Іллірії. Але цим справа не обмежилася. До позитивної частини Символу була додана частина негативна – анафематизми на “всяку безбожну єресь” і на аріянство. Під цією частиною не схотіли підписатися Євсевій Нікомедійський, Феогніс Нікейський і Марій Халкідонський. І вони також були відправлені у вигнання» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви, 1964. – Глава IV).
Інші аріяни вимушено підписали Символ, але тільки тому, щоб не піти на заслання. Єпископом Антиохійським, без згоди місцевої церкви, Нікейський собор призначив іудохристиянина Євстафія, що відразу ж викликало незадоволення громади.
Після Нікейського собору відбулась доктринальна консолідація Александрійської і Римської церков – т. зв. «Нікейський союз». Вони могли конкурувати між собою за політичний вплив, але стояли на спільній платформі іудохристиянства. Після собору їх почали називати словом «нікейці», яке стало синонім слову «іудохристияни».
ІСТОРІЯ ЗРАДИ. ТЕРМІНОЛОГІЧНА ЗБРОЯ
Нікейська перемога іудохристиянства була отримана шляхом зради Осія Кордубського. «Нещодавно відкриті уривки Філосторгія дають знати, що єпископ Олександр прямим рейсом по морю прибув у царську резиденцію, де він знайшов Осія Кордубського і єпископів, які були з ним. Очевидно, тут-то вони й підготували – через вплив Осія на Костянтина – і відкидання аріянського задуму, і термінологічну зброю для його поразки в терміні “єдиносущний” – “омоусіос”. Зацікавлений у припиненні виниклих суперечок під самий корінь, Костянтин піддався навіюванню Олександра через Осія, що й визначило перебіг I Вселенського собору» (Карташёв А.В. Вселенские соборы. — Париж, 1963. Глава «I Вселенский собор в Никее 325 г. Арианство»). Але у брехні короткі ноги: вже наступного року Костянтин почав усвідомлювати, що його підставили.
По-перше, виявилося, що іудохристиянство погано сприймається на сході імперії, тобто в тій її частині, яка була опорою всієї держави. Народ звик до сонячної, життєрадісної релігії з елементами гри та вільної змагальності думок. Наприклад, про Арія відомо, що він поширював аріянство за допомогою пісень з дотепними віршованими текстами і милозвучною музикою. «У дорозі, при роботі на млинах, в подорожах на кораблях, у танцях і на урочистих зібраннях співав ці пісні народ, захоплений їхньою приємністю» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I.).
В аріянській традиції народ навчався граючись, між життям і релігією не було розриву. Про такий ігровий підхід ми вже знаємо з життя і вчення Антиохійського патріарха Павла Самосатського. Натомість «нікейці» несли понурий аскетизм, «умервлення тіла» і тривожне очікування «страшного суду, плачу і скреготу зубів». Такий світогляд був притаманний як єгипетським монахам, так і самому Александрійському патріарху Олександру, який походив з цього аскетичного середовища.
По-друге, східні єпископи виступали проти Нікейського символу, який суперечив їхньому світогляду.
По-третє, у Костянтина почалася довга серія сімейних неприємностей, які він розглядав як покарання за свої помилкові дії на соборі. З погляду метафізики, це легко пояснюється тим, що емоційний зв’язок з іудохристиянами потягнув імператора вниз – у простір страждань.
ТРІУМФ АРІЯНСТВА
Для виправлення ситуації Костянтин уже до 328 р. повернув із заслання усіх аріянських єпископів. Осій Кордубський був відісланий в Іспанію – на саму західну околицю імперії – і вже ніколи не з’являвся біля Костянтина. Місце радника з церковних питань при імператорі замість Осія зайняв Євсевій Нікомедійський, щойно повернутий із заслання.
У 328 році в Антиохії відбувся другий вселенський собор, в якому взяли участь 250 єпископів, – повідомляє історик церкви Філосторгій (~368–440). «Євсевій, Марій і Теогнід, через три роки за наказом імператора Костянтина повернуті з вигнання, записали символ віри і розіслали його всюди, щоб скасувати затверджений Нікейським собором, а єпископ Александрійський Олександр був ними позбавлений влади і відлучений. Відлучили також Євстафія, єпископа Антиохійського. Це зібрання склалося з 250 єпископів». Цей собор скасував Нікейський символ віри, засудив іудохристиянство (нікейство) як єресь і ухвалив 25 правил церковного управління**.
Аріянські єпископи були повернуті на свої попередні кафедри, замість них пішли в заслання найактивніші нікейці, зокрема, Афанасій Александрійський і Євстафій Антиохійський. Тобто вже через 3 роки спрацював закон карми (див.: Золоте правило етики, або Залізний закон розплати). Рішення Антиохійського вселенського собору 328 р. були посилені на Міланському (Медіоланському) соборі у 355 р.
**В арійській традиції число 25 символізує боголюдську реалізацію, непереможність, гармонію, (2+5=7), оновлення (воскресіння) та омолодження. Найпотужніші лікувальні настої традиційно робили з 25-ти компонентів, найсильніші релігійні ритуали здійснювали 25 жерців. Цьому числу відповідає найсильніша 25-та цифрона технології самозцілення «Живе Слово»
Іудохристиянська пропаганда замовчує проведення Антиохійського вселенського собору, або заперечує його вселенський (загальнодержавний) характер і зменшує кількість його учасників, або переносить його на 341 рік***. Це робиться з метою замовчати факт скасування Нікейського символу віри вже через три роки після маніпуляції з його ухваленням, причому за активної участі імператора Костянтина. Скасувати якусь дію може тільки потужніша дія, тому фальсифікатори й намагалися применшити масштабність Антиохійського собору, натомість перебільшити масштабність Нікейського собору, «домалювавши» кількість його учасників до символічного 318 (як ми вже згадували, це кількість вірних рабів Авраама з книги «Буття» 14.14).
***Історик Василь Болотов писав, що датування деякими вченими цього собору 341-м роком є довільним, і припускав, що він відбувся в 331 або 333 році. При цьому посилався на історика церкви Едуарда Шварца (1858–1940), який датував собор 328 або 329 р. (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.3. – СПб, 1913. – С.218).
Все це добре розумів і Костянтин, тому організував другий вселенський собор так, щоб він перевищував попередній. Тож якщо на першому соборі у списках було зафіксовано 220 єпископів, то на другому їх було вже 250. Про вселенськість цього собору свідчить те, що він ухвалив відлучення від церкви патріарха Олександра з Александрії Єгипетської, який незабаром після цього помер: «Смерть єпископа Олександра зазвичай відносять до 17 квітня 328 р.» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – Часть II. Глава IV). Очевидно, що собор відбувся до смерті Олександра Александрійського, тобто не пізніше 328 р., адже позбавляють влади живих, а не мертвих.
Отже, з 328 р. Костянтин почав офіційно підтримувати аріянство. У 337 році, незадовго перед смертю, його охрестив згаданий аріянський єпископ Євсевій Нікомедійський (Поснов Михаил (1873—1931). История Христианской Церкви). Тобто імператор Костянтин офіційно став аріянином, членом аріянської церкви. Згодом Євсевій Нікомедійський став архієпископом Константинопольським – з 339 р. до самої своєї смерті у 341 р. Завдяки величезному авторитету, він носив титул Великий, можливо, ще за життя. Так, згідно з конспектом «Церковної історії» Філосторгія, зробленого патріархом Фотієм (~820–896), Філосторгій «звеличує Євсевія Нікомедійського, якого називає Великим».
Особливою ж підтримкою аріянство користувалося за сина Костянтина Великого – імператора Констанція II (317–361). Серед іншого, це був єдиний спосіб зберегти цілісність величезної держави. «Єдиним міцним ядром, спроможним зупинити розпад імперії, залишалися області з гелленським (арійським. – І.К.) або гелленізованим населенням, що лежали навколо Босфору, куди з часів заснування Константинополя перенесена була столиця імперії. Ці області представляли собою природний центр Римського держави IV століття і найнадійнішу опору влади імператорів, тому то й настрій цих областей завжди мав переважний вплив на внутрішню політику Константинопольського двору; щоб не втратити своєї останньої опори, він повинен був мимоволі прислухатися до вимог східного населення і узгоджуватися з ними у своїх діях... Звідси видно, що для першої половини IV-го століття антинікейська політика Констанція відповідала настроям більшості місцевого хрестиянського населення» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Вплив аріянства посилювався ще й тим, що фактичною столицею імперії стала Антиохія – центр Антиохійського богословія, місто першого хрестиянського патріархату, заснованого апостолом Петром. «Хоча з часу Костянтина Великого столицею імперії вважався Константинополь, однак у першій половині IV-го століття центр східної імперії фактично знаходився в Антиохії, де здебільшого мав своє місцеперебування Констанцій, зайнятий спостереженням за східним кордоном. Антиохія тому була за царювання Констанція таким же центром тяжіння для східних єпископів, яким пізніше служив Константинополь» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Проте перемога аріянства не була остаточною: тепер, поряд з Александрією, важливим оплотом іудохристиянства став Рим – колишня столиця імперії. «Захід зробився оплотом нікеїзму, особливо Рим. Єпископ Юлій Римський виявляє дружелюбність східним вигнанцям. Римський Собор 340 р. висловив рішучий протест проти позбавлення їх кафедр. У той час як Захід висловлював свою солідарність з Нікейською формулою та її поборниками, на Сході не тільки відмовлялися від нікейців, а й зробили крок до створення нових формул і символів. Розпочалася запекла суперечка за гідність Нікейського символу, що призвела до напружених стосунків між церковним Сходом і Заходом» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви. – Глава IV).
У цей час на територіях Сходу, що були ядром держави, іудохристиянство вже не мало впливу: «За правління Констанція нікейці в Антиохії становили вже незначну купку християн, яка у місті навіть не знаходила собі місця для здійснення богослужіння і збиралася для цієї мети за стінами його. Α коли в 70-х роках 4 ст. Григорій Богослов з’явився в Константинополі з проповіддю нікейського богослов’я, йому довелося задовольнятися на перших порах приватним будинком, оскільки всі храми столиці були зайняті аріянами. Таким чином, в опозиції до Нікейського собору з’єдналися три могутні сили – більшість східних епископів, громадська думка і, нарешті, заступництво державної влади» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I.).
З цього часу ключовим словом для іудохристиянського нікейства стало слово «єдиносущний», натомість аріянство ідентифікувало себе словом «подобосущний».
Пропаганда намагається представити запеклий конфлікт між нікейцями і аріянами як конфлікт термінів. Проте якби вони справді стояли на спільних світоглядних позиціях, то врешті-решт могли б домовитися. Насправді це був глибинний конфлікт протилежних світоглядів, а термінологічні дискусії були тільки його зовнішнім, поверхневим проявом.****
**** Підміна понять – відомий спосіб маніпуляції. Наприклад, національно-визвольна боротьба Ірландії проти загарбання Англією її території (Північної Ірландії) представляється пропагандою не інакше як релігійний конфлікт між католиками і протестантами.
Важливо усвідомити, що аріянство стало об’єднуючою релігією Римської імперії, а імператор Костянтин Великий зарахований до лику святих як член аріянської церкви. Тож іудохристиянству донині доводиться крізь зуби визнавати, що ця видатна історична особистість належала до релігії, яку вони вважали і досі вважають найбільшою єрессю і найбільшою загрозою для свого існування.
Продовження: Новий порядок імператора Феодосія
Якщо вам сподобалась ця публікація, ви можете підтримати перетворення нашого сайту на платформу для колективних пошуків, обговорень, знайомств, експериментів:
Модернізуймо Народний Оглядач!
В тему:
Розмови про походження хрестиянства на Радіо Культура (аудіо)
Припиніть розпинати Господа! Славте воскреслого Хреста!
Куди подівся Ісус Хрестос?
Святі, герої, мученики
Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля
Арійські обряди та настанови
Іудохристиянська антитеза
Світоглядні принципи арійства
Світоглядна антитеза, лівий шлях
Сварга і дракон – символи арійства
Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
Аріанство – релігія знань
Аріанство у слов’ян
Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
Русь – земля Тура
Русь аріанська
Хрещення варнових богів Русі
Аріанські храми в Україні
Свята Русь – держава Золотої доби
Антиохійський аріянський центр
Єгипетський іудохристиянський центр
Галілеяни – хрестияни – аріяни
Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства
Міф про гоніння християн
Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам
Досліджуємо початки аріохрестиянства.
Теги:
У паперових випусках «Гартленду» зібрані найкращі статті «Народного Оглядача» з метафізики, релігії, магічної традиції, націоналізму, расології, ритмології, оздоровлення, правильного харчування, позитивного мислення та ігрового підходу до життя.