Якщо аріохрестиянство починало своє поширення з суспільної еліти, то іудохристиянство перевертає колишній порядок речей, вербуючи своїх послідовників серед бідняків, нещасних, рабів і знедолених, зневажаючи багатих, могутніх, привілейованих – тим самим пропонується презирство до всіх мирських насолод і умертвіння плоті.

Попередня стаття: Антиохійський аріянський центр

Місто Александрія було засноване Олександром Македонським у 332—331 роках до н. е. на території Єгипту. Після його смерті в Єгипті стала правити династія Птолемеїв, родоначальником якої був Птолемей I Сотер – один з полководців Олександра Македонського. Це місто швидко перетворилося на визнаний центр гелленістичної (арійської) культури. Поряд з Афінами і Римом, вона була центром тяжіння для вчених, філософів, літераторів. Александрія славилася своїм Мусейоном (храмом муз) зі знаменитою Александрійською бібліотекою.

Велику роль в житті Александрії відігравала іудейська діаспора, представники якої, сповідуючи іудаїзм, поступово перейшли на гелленську мову навіть при спілкуванні всередині громади. Гелленізація місцевих іудеїв стала приводом для перекладу Старого Завіту з давньоєврейської на гелленську мову у 3 ст. до н.е. Санкціонований Птолемеями переклад отримав назву «Септуагінта». У свою чергу, переклад Старого Завіту став одним з факторів іудизації («ожидовлення») гелленського населення Александрії.

В євангельські часи іудейська громада Александрії була численною і заможною, а її вплив на політичне та культурне життя – вельми значним. В результаті на місцевому грунті відбулось змішування елементів іудаїзму та арійства.

«СПРАВЖНІЙ БАТЬКО ІУДОХРИСТИЯНСТВА»

Спробу використати гелленську філософію для розвитку іудаїзму здійснив вчений іудей Філон (21/28 рр. до н. е. — 41/49 рр. н. е.). Він належав до одного з найвпливовіших єврейських кланів Александрії. Згідно з повідомленнями Йосипа Флавія, брат Філона був найбагатшою людиною Александрії (Флавий Иосиф. Иудейские древности. Книга 18, глава 8).

Філон походив зі священичого роду, був одним з лідерів іудейської громади Александрії і ревним апологетом іудейства. Вивчав гелленську філософію і намагався її пристосувати до потреб іудеїв. Він переконував, що джерелом гелленської філософії, включаючи Платона і Піфагора, є іудейська Тора.

Зацикленість на цій помилковій ідеї свідчить про те, що Філон був іудейським релігійним фанатиком, людиною з неадекватним розумінням реальності. Свій алегоричний метод тлумачень він довів до крайності, точніше – до абсурду. «Найзначніші твори Філона Олександрійського є коментарем на святі книги, головним чином на книгу Буття. На його думку, все Писання є алегорія, і завдання тлумача в тому, щоб розкрити "духовний" зміст, прихований у цій алегорії. Його віра, що реалізувалася і в його тлумаченні Тори, і в його вченні про Логос, зробила його вчителем і попередником наступних апологетів і богословів, особливо Александрійської школи» (Кн. С. Н. Трубецкой. Филон Александрийский иудей. Энциклопедия Брокгауза и Ефрона).

Згідно з Філоном, «втілення душі розглядається як падіння і полон. Тіло є могила, темниця душі, чуттєвість – корінь гріха; звідки аскетична тенденція етики Філона до умертвіння чуттєвості. Мораль Філона виходить, однак, за межі всієї гелленської філософії, отримуючи нове забарвлення. Вона проникнута свідомістю гріховності людини, нездатної подолати чуттєвість і врятуватися власними силами» (там же).

Саме Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини та про необхідність урятування душі за допомогою страждання (тобто занурення у Простір страждань). Але найбільшою його заслугою вважається розробка поняття Логосу. Філон взяв його у Геракліта – гелленського філософа з Ефеса – і перекрутив це поняття до невпізнання.

Згідно з Гераклітом (~535–475 до н.е.), Логос – це загальний закон буття, основа світоустрою, що забезпечує цілісність, стійкість і стабільний розвиток Всесвіту. Все здійснюється за Логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання – пізнання Логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості. Геракліт розглядав Логос як оформлюючу космічну силу, універсальну осмисленість, ритмічність і рівноважність буття.

«Саме геллен Геракліт вперше написав: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог”, а це було запозичене іудеєм Філоном і таким чином увійшло до Нового Завіту» (Корнер Джекоб. Хрестос не был евреем. Послание к неевреям: Пер. с англ. – М.: Православное издательство «Энциклопедия русской цивилизации», 2004. – С. 114). Схоже на те, що саме Філон був головним фальсифікатором Євангелія від Івана, де чітко простежується якщо не його рука, то його думка.

Згідно з Філоном, «Божество трансцендентне світу, останній є чужим і протилежним Йому», тобто між світом і його Творцем існує безмежна прірва. Для подолання цієї прірви Творець створив посередника – Логос. Він визначається як «єдинородний син Божий, другий бог, верховний архангел, посередник, намісник Бога, царствений первосвященик» (Энциклопедия Брокгауза и Ефрона).

Філонівський «Логос», або ж «Син», не має жодної власної волі, він тільки механічний інструмент, що виконує волю Ієгови. Ця думка чітко проводиться у вставках до Євангелія, наприклад: «Не може Син від себе діяти нічого, як тільки те, що бачить, як Отець діє. Бо що Отець діє, те саме також і Син діє. Не можу я нічого діяти від себе самого; бо я шукаю не моєї волі, але волі Того, хто послав мене» (Іван 5.19–30).

Між Логосом і людьми непрохідна прірва: «Ви мене шукатимете, і в гріху вашім помрете. Куди я йду, ви не можете прийти. Ви — здолу, я — згори. Ви — з цього світу, я — не з цього світу» (8.21–23).

Філонівський Логос святий, плоть грішна і зіпсована: «Дух оживляє, від тіла ж нема жодної користі» (6.63).

Як бачимо, Філон узяв відомі арійські терміни і наповнив їх протилежним змістом. Так, Логос Геракліта як головний закон буття було перетворено на «другого бога» – механічного посередника між Творцем і творінням. У вставках до Євангелія цей філонівський Логос називається «Сином Божим», хоча в гелленській термінології «син Божий» – це реалізована людина (хрестос), яка усвідомлює свою божественність.

Філонівський Логос «єдинородний», тобто перебуває в унікальних стосунках з Творцем, принципово недоступних для будь-якої, навіть найрозвиненішої людини. Натомість у Євангелії кожна людина, працюючи над собою, потенційно може стати сином Божим: «Я сказав: ви – боги» (Іван 10.34), «Майте віру бога!» (Марко 11.22), «Щасливі миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Матвій 5.9).

Базові ідеї Філона були імплантовані у вчення Александрійської теологічної школи. Це відбулося як через вставки в Євангеліє, що були зроблені саме в час активної творчості Філона (тобто до кінця 40-х років), так і безпосередньо, адже на Філона як авторитетного автора постійно посилаються Климент Александрійський, Оріген, Григорій Нісський, Василь Великий та інші прихильники Александрійської школи.

«Будучи відкинутими іудаїзмом, погляди Філона справили величезний вплив на формування християнської філософії, і перш за все на екзегетичний метод і теологічні погляди перших християнських філософів – Климента Александрійського і Орігена. Можна стверджувати, що Клименту і його оточенню належить заслуга збереження літературної спадщини Філона. Саме в т. зв. “Александрійській підготовчій християнській школі”, заснованій легендарним Пантеном, думка Філона знайшла нове життя, ставши свого роду сполучною ланкою між гелленізованою іудейською та християнською філософією» (Новая философская энциклопедия: В 4 тт. М.: Мысль. Под редакцией В. С. Стёпина. – 2001).

Іудеї відкинули вчення Філона, бо «його звернення до грецької язичницької філософії було неприйнятно: в древніх єврейських джерелах, за винятком Йосипа Флавія, ім’я Філона Александрійського не згадується... Проте його філософія багато в чому вплинула на становлення християнства, а його концепція Логоса лягла в основу християнського вчення про Ісуса як посередника між Богом і людиною. Хоча питання про вплив ідей Філона на Євангеліє від Іоанна недостатньо вивчене, послання апостола Павла, в першу чергу, його “Послання до євреїв”, виявляють стилістичну та ідейну схожість з працями Філона Александрійського. Особливо глибоким є вплив Філона на отців церкви, в першу чергу, Климента Александрійського, Орігена і Амвросія Медіоланського, які запозичили багато його ідей і його алегоричний метод біблійної екзегези» (Электронная еврейская энциклопедия – Иерусалим, 1976–2005).

Через це відомі дослідники історії раннього християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона «справжнім батьком християнства». Проте сучасні іудохристияни не люблять згадувати Філона, в їхніх словниках та енциклопедіях відсутні присвячені йому статті. Наприклад, в об’ємній енциклопедії архімандрита Никифора для імені «Філон» відводиться тільки одне речення: «Філон (насмішка, наруга) (1 Пар. 4:20) – із синів Симеона, покоління Іуди» (Архимандрит Никифор. Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия. — М.: Астрель, 2000. — С. 645). Відомо, що «як назовеш корабель, так він і попливе». Можна вважати це випадковістю, але вчення Філона стало основою для насмішки і наруги творців іудохристиянства над вченням Ісуса Хреста.

ПЕРЕВЕРТАННЯ ПОРЯДКУ

А тепер перейдімо до самого змісту вчення Александрійської школи. Від свого ідейного батька вона успадкувала фанатизм, заплутаність, зневагу до логіки, довільність інтелектуальних спекуляцій, песимістичний погляд на світ і людську природу, яка вважається брудною, зіпсованою, грішною, слабкою, неспроможною до самооновлення. Домінування емоційної переконаності над логікою і здоровим глуздом унеможливлювало інтелектуальні дискусії і колективний пошук істини. Тож коли закінчувалися аргументи, александрійці легко переходили до застосування підтасовок, маніпуляцій і брутальної сили.

Якщо аріохрестиянство починало своє поширення з суспільної еліти, то іудохристиянська «нова філософія релігії перевертає колишній порядок речей, вербуючи своїх послідовників серед бідняків, нещасних, рабів і знедолених, зневажаючи багатих, могутніх, привілейованих – тим самим пропонується презирство до всіх мирських насолод і умертвіння плоті...

Про те, як виглядало християнство у своєму первісному вигляді, можна скласти собі уявлення при читанні так званого “Одкровення Іоанна”. Дикий, сумбурний фанатизм, догмати – лише в зародку, а з так званої християнської моралі – тільки умертвіння плоті; зате, навпаки, безліч видінь і пророцтв... Догматика розвивалася у боротьбі між іудохристиянами і християнами з язичників» (Энгельс Ф. Бруно Бауэр и раннее христианство. – Газета «Der Sozialdemokrat», 1882 г.). Звернемо увагу, що дослідники з самого початку розрізняли непримиренну боротьбу між іудохристиянством і аріохрестиянством, яке ще іноді називали «язичницьким хрестиянством» або «язикохрестиянством».

«Александрійці вважали, що Ісус Хрестос, як боголюдина, своєю смертю на хресті спокутував минулі й майбутні гріхи кожної людини, яка глибоко повірила у нього, знаходиться в огорожі земної християнської церкви і правильно сповідує догмати християнства. Тож для порятунку своєї душі їй залишається тільки вірити всьому, що записане в Біблії.

Домінуюче місце в Александрійській школі займало алегоричне тлумачення тексту Біблії. Такий підхід до слова божого був обумовлений тим, що александрійці за будь-яку ціну намагалися узгодити неузгоджуване – античну філософію з іудейським біблійним вченням» (Дулуман Е.К. Александрийская и Антиохийская богословские школы).

Патріарх Кирило Александрійський на третьому Вселенському соборі в 431 році говорив, що таємниця втілення «не піддається розуму язичницької мудрості і звичайному розумінню», а тому треба вчитися не розумом, а вірою проникати в догматичне вчення. «Вір чуду і не випробовуй розумом доконаного», – говорив прихильник Кирила і александрійського богослов’я Феодорит Анкірський (А. Лебедев. Вселенские соборы IV-V вв. – Сергиев Посад, 1886. – С.152).

Александрійці, подібно до Філона Іудея, на тіло дивилися як на показник і причину нашої недосконалості, як на щось відстале і навіть нечисте. Климент Александрійський називає тіло людини узами і в’язницею душі. Він часто говорив, що «гностик повинен зневажати тіло і відмовитися від нього, в чому і виявить щире богопочитання» (Миртов Д. Нравственный идеал по представлению Климента Александрийского. – Спб., 1900. – С.43).

Певною мірою прообразом Климента був то й же Філон, який «все, що є найкращого у грецьких філософів, ... додає у свою систему і все намагається об’єднати на загальному тлі законодавства Мойсея. Проте досягти цього Філону не вдається: та велика кількість різноманітних, а часто й суперечливих філософських вчень, які Філон намагається об’єднати, наче пригнічує його думку. Він не в змозі розібратися в масі ідей, що постали перед ним, не в змозі чужі ідеї зробити своїми настільки, щоб створити цілісну і струнку власну систему. В різний час і в різних місцях переважне значення в нього отримують то одні, то інші елементи, але ніколи не зливаються вони внутрішньо один з іншим» (Иваницкий В.Ф. Филон Александрийский. Жизнь и обзор литературной деятельности. Киев, 1911. – С.513).

На відміну від учення Антиохійської школи про органічний зв’язок між духовним і земним світами, александрійці вчили про безмежну прірву між ними – так само, як і Філон Іудей. Цю тезу іудохристиянства чітко висловив єпископ Афанасій Александрійський (295–373), який часто говорив про те, що «між матерією і духом, Богом, немає нічого спільного, а тільки – одні протилежності» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906. – С.173–178).

Через зневажливе ставлення до логіки александрійцям було важко вести інтелектуальні дискусії, тож нерідко вони зривалися на істерику, образи, а то й брутальну бійку. Так, на Нікейському соборі александрієць Николай, єпископ Мир Ликійський, під час дискусії ударив Арія в обличчя.

Якщо ж александрійці відчували повну безкарність, то могли діяти з неймовірною нахабністю і агресивністю. Так, під час собору в Ефесі у 449 р., названого «Розбійним», головуючий на ньому патріарх Александрійський Діоскор влаштував масове побиття незгідних з ним єпископів, а їхнім секретарям переломали пальці, щоб вони не могли робити записи.

Після цього єпископів примусили під загрозою смерті підписати «рішення» цього собору. Антіохійця – Константинопольського патріарха святителя Флавіана – побили так жорстоко, що незабаром він помер (Карташёв А.В. Вселенские соборы. — Париж, 1963). Деякі письменники повідомляють, що Діоскор бив його ногами. В це важко повірити, так само, як важко було повірити в бандитські побиття у Верховній Раді України – поки не побачили все це у відеозаписах.

Агресивність патріарха Діоскора можна пояснити старою приказкою «яблуко від яблуні далеко не падає»: Діоскор отримав посаду патріарха від свого дядька – Александрійського патріарха Кирила. А цей Кирило був людиною буйного і скандального характеру, з великими претензіями на світську владу і схильністю до застосування брутальної сили. Цього іудохристиянського фанатика вважають організатором єврейського погрому у найбільшій діаспорі євреїв – місті Александрії (Сократ Схоластик. Церковная история, Книга VII, глава 13).

Кирила також вважають натхненником убивства у 415 році Гіпатії – високо вченої і шанованої жінки, видатного математика і філософа-неоплатоніка. «Світські історики малюють Кирила в дуже похмурих фарбах як самолюбного деспота і громителя язичницької освіти руками відданої йому варварської черні. ... Монахи і чернь, які проголошували своїм вождем і владикою св. Кирила, учиняли бунти, погроми і вбивства, як, наприклад, відоме вбивство наукової філософесси Гіпатії» (Карташёв А.В. Вселенские соборы. III Вселенский собор 431 г.).

Для Александрійської теологічної школи характерні не тільки агресивність і фанатизм, а й прагнення до одноособової династичної влади. Так, після Афанасія Великого (295–373) – головного противника аріянства, патріарший престол в Александрії століттями успадковувався членами одного роду. Афанасій передав патріаршество своєму племіннику (чи сину) Петру; Петро — племіннику (сину) Феофілу; Феофіл — племіннику (сину) Кирилу; Кирило — племіннику Діоскору й так далі.

Всі вони були людьми буйної вдачі, зацікавленими в досягненні не так Царства божого, як необмеженої особистої влади, причому будь-якими засобами. Так, згаданий вище Александрійський патріарх Діоскор на соборі в Ефесі (449 p.) доводив свою богословську правоту тим, що катував прибулих на собор архиєреїв. А його дядечко ще й широко застосовував підкупи: «Кирило, боєць завзятий, продовжував “довбати камінь”, не зупиняючись навіть перед підкупом сановників, яким він надсилав так звані “благословення” (“архієрейські дари”) в масштабах, що вражають нашу уяву. Це був старий засіб, випробуваний ще його дядьком Феофілом в боротьбі зі Златоустом» (Карташёв А.В. Вселенские соборы. III Вселенский собор 431 г.).

Притаманний александрійцям характер спадкової влади був протилежністю до аріянської традиції самоврядування (сокупії, скуфії, віча), коли всі посадові особи обиралися, в тому числі й священики та єпископи. Завдяки тотальній виборності нагору потрапляли найдостойніші, а відповідальність перед громадою утримувала обранців у рамках пристойності. Аріянський принцип виборності унеможливлював агресивність, аморальність і зловживання, які нерідко процвітали при спадковій передачі влади.

Характерним прикладом поєднання спадкової влади і зловживань стала згадана вище династія Александрійських патріархів. Антіохієць святий Іван Золотоустий (347–407) – інтелігентний Константинопольський патріарх – назвав династію Александрійських патріархів «фараонами», чим накликав на себе гнів Кирила. Останній узяв активну участь у цькуванні Івана Золотоустого, а після його смерті заявив: «Іван такий же святий, як Іуда Іскаріотський – апостол» (Мейендорф Иоанн. Введение в святоотеческое богословие. Часть 2, глава 10).

Продовження: Галілеяни – хрестияни – аріяни 
 


В тему:
Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля 
Арійські обряди та настанови
Іудохристиянська антитеза
Світоглядні принципи арійства
Світоглядна антитеза, лівий шлях
Сварга і дракон – символи арійства
Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
Аріанство – релігія знань
Аріанство у слов’ян
Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
Русь – земля Тура
Русь аріанська
Хрещення варнових богів Русі
Аріанські храми в Україні
Свята Русь – держава Золотої доби
Антиохійський аріянський центр 

Гравець: 
Ігор Каганець
255

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка