Важливість: 
4

Категорія:

Зоряний мандрівник (Згадай себе!)

Паскаль десь сказав: «Розглядаючи хід еволюції людства, філософський розум повинен дивитись на людство як на одну людину, а не як на конгломерат індивідів». Це правда. Людський зародок за дев’ять місяців з величезною швидкістю переходить мільйони форм і подоб і відбиває всю історію органічного життя від рослини до людини. Так само дитина за своє коротке дитинство відбиває історію первісної людини.

11060602e.jpg

Згадай себе!
Згадай себе!

Усі ми, кожен з нас, що живе на цій планеті, носимо в собі нетлінну історію життя, починаючи з найперших його днів. Вона написана в наших тканинах і в кістках, у наших функціях і органах, у наших мозкових клітинах, у нашій вдачі та й у всіх наших фізичних та психічних проявах атавізму. Колись ми були подібні до риби – і я, і ти, мій читачу; ми виповзали з моря, прокладали собі шлях на великий суходіл, що починав тверднути, переживали великі зміни й переживаємо їх тепер. Сліди моря й досі збереглися у нас так само, як і сліди змії з того часу, коли первісні змії й первісні істоти, що потім стали нами, були однакові. Сліди залишились, наче витаврувані на тобі й на мені, і залишаться на наших нащадках аж до кінця наших днів на землі.

Усе те, що Паскаль осяг своїм генієм, я пережив на практиці. Я був та єдина людина, що її Паскаль споглядав своїм філософським оком. О, моя повість найправдивіша, найдивовижніша і для мене найреальніша, але я не певен, чи вистачить мені вміння передати її тобі, мій читачу, а тобі зрозуміти, коли я її оповім. Я кажу, що бачу себе єдиною людиною, про яку мовить Паскаль. Я бачив себе в тисячі інших постатей, що жили тисячами життів; вони й становлять історію людини, яка з плином віків піднімалася все вище й вище.

І якими величними видаються мої спогади про ці тисячоліття! Господи, ще до того, як я був білочубим есіром і жив у Асгарді, і ще до того, як я був рудоволосим ваніром і жив у Ванагеймі, я вже мав спогади (ще й які живі!) про наше переселення, коли ми, як тирса за вітром, посувалися на південь, тікаючи від полярної криги.

Я гинув з холоду і з голоду, від поводі і від ран, я збирав ягоди на похмурих верхогір’ях світу, викопував їстівне коріння на торф’яних болотах та на луках. Гострим каменем я малював оленів і волохатих мамутів на мамутових бивнях, здобутих на ловах, і на кам’яних стінах печер, куди я ховався, коли ревіла зимова хуга. Я розбивав шпикові кістки на тих місцях, де за багато сторіч до мене стояли величні міста або мали загинути через багато сторіч після мене. Кістки своїх перехідних форм я залишав на дні ставків, серед криги і в смоляних калюжах.

Я жив за тих епох, що відомі серед учених під назвою палеолітичної, неолітичної та бронзової. Я пам’ятаю, як разом із нашими освоєними вовками ми пасли табуни оленів на північних берегах Середземномор’я, там, де тепер Франція, Італія та Іспанія. Це було ще до того, як крига почала танути й відступати до Північного полюса. Я не раз переживав урівноважувальні процеси й не раз гинув у них, тільки, мій читачу... я це пам’ятаю, а ти забув.

Я був Сином Плуга, Сином Риби і Сином Дерева. В мені живуть усі релігії від початку їхнього народження. Коли священик править щонеділі в церкві за теперішнім звичаєм, я знаю, що він, цей священик, ще зберіг у собі віру в Плуг, Рибу й Дерево, зберіг культ Астарти й Ночі.

Я був арійським володарем давнього Єгипту, коли мої воїни видряпували непристойні написи на різьблених гробницях давно померлих і забутих царів. І я, арійський володар давнього Єгипту, вибудував собі дві гробниці: одну фальшиву, у вигляді великої піраміди, про яку могло посвідчити ціле покоління рабів, а другу – справжню, скромну, вбогу й потаємну – витесану зі скелі в пустельній долині руками рабів, що загинули, тільки-но закінчили свою роботу. І тепер я сиджу і думаю про те, чи збереглися мої кістки там, у потайній долині, в домовині, вирубаній у скелі, ті кістки, що підтримували моє живе тіло, коли я був могутнім арійським володарем.

Під час великого переселення народів на південь і схід, під палючим сонцем, що привело до загибелі всіх нащадків родів Асгарда й Ванагейма, я був монархом на Цейлоні, будівником арійських пам’ятників за арійських монархів на стародавній Яві та на стародавній Суматрі. Я вмирав сотнями смертей під час великого переселення народів по Південних морях, і знову відроджувався й ставив такі самі пам’ятники на вулканічних островах у тропіках.

Якби я тільки міг змалювати недосконалими словами все те, що я бачив, що я знаю, що ввійшло до моєї свідомості, що відбувалося раніше, ніж почалась наша писана історія! Ми тоді також мали свою історію. Наші старі люди, наші жерці й мудреці передавали її нам у переказах, і щоб нащадки після нас нічого не забували, вони записували її на зорях. Небо посилало нам живодайний дощ і сонячне світло, ми вивчали його і по зорях лічили час та визначали пору року. Зорі ми називали найменнями своїх героїв, назвами наших харчів та назвами знарядь, що ними здобували ті харчі. Наші мандрівки, наші блукання й пригоди, наші обов’язки, шалені пориви й бажання – усе було написане на зорях.

На жаль, ми вважали за незмінне те небо, де ми записували наші скромні прагнення й скромні подвиги, вчинені або тільки задумані. Бувши Сином Бугая, я пам’ятаю, що все своє життя я тільки те й робив, що дивився на зорі. Пізніше й раніше від цього часу, в інших життях, разом з жерцями й бардами, я співав священні гімни зорям, що, як ми вірили, непохитно берегли наші записи. Але тепер, коли наближається новий мій кінець, я сиджу над астрономічними книжками і дізнаюся, що навіть небо мінливе, що зорі мандрують на ньому так само, як на землі люди.

Озброєний сучасним знанням, я можу порівняти тодішнє небо з теперішнім. Зорі також міняються. Я бачив багато полярних зірок, цілі їх династії. Тепер Полярна зірка міститься в сузір’ї Малого Воза, а в ті далекі часи я бачив її в сузір’ях Дракона, Геркулеса, Веги, Лебедя і Цефея. Так, навіть зорі мінливі, але пам’ять про них живе в мені, в моєму духові й моїй пам’яті, які безсмертні. Бо тільки дух живе вічно. А все інше – то проста матерія; вона минущою була і буде. А як виразно я бачу себе, людину прадавнього світу, білявого, дикого убійника й коханця, заблуду й грабіжника! Він пожирає м’ясо, вириває дерево з корінням і з дубчаком у руці тисячі років блукає світом, шукаючи своїм немовлятам і підліткам м’яса та захистку.

Я – та людина, сукупність усіх життів, безволоса двонога істота, що вибилася з намулу й створила любов і закон з анархії життя, що кричала й вила у пралісах. Я – все те, чим була та людина і чим вона стала. Я жив у всіх поколіннях, що харчувалися з важкої праці, ставив пастки, ходив на лови, ловив рибу, викорчовував ліс на перші поля, робив незграбне знаряддя з каменю і з кісток, зводив будинки з дерева та вкривав їх листям і соломою, вишукував дикі трави та лугове коріння, піклувався про них, аж вони стали первісним рисом, просом, пшеницею, ячменем і всяким іншим їстівним і корисним зіллям.

Я навчився обробляти землю, сіяти, жати, збирати врожай і зберігати його, здирати волокна зі стеблин, прясти з нього нитки й ткати тканину. Я винайшов системи зрошування і відкрив, як обробляти метали, я прокладав шляхи й утворював ринки, будував судна. Я улаштовував сільське життя, об’єднував селище з селищем, плем’я з плем’ям, аж поки з того утворювалися нації, я завжди шукав законів усього сущого і складав закони для людей, щоб людськість могла жити в мирі й спільно боротися та нищити інші створіння, що плазують, лазять і ревуть, бо інакше вони знищили б людей. 

Кому вниз - Білі демони

Я – людина в усіх її народженнях, в усіх її змаганнях, і я лишаюсь нею й тепер. Споглядаючи своє нескінченне минуле, я бачу великі й потужні впливи, і з-посеред них головний – кохання до жінки, кохання чоловіка до єдиної жінки. Та людина, що нею я бачу себе, – коханець і завжди коханець. Я був також і видатний воїн, але, сидячи тепер і все зважуючи, бачу, що найчастіше я був великий коханець, а великий воїн тільки тому, що ревно кохав. 

Часом мені здається, що вся історія чоловіка – це історія його кохання. Все моє минуле, що про нього я оце пишу, це спогади про моє кохання до жінки. Завжди, всі тисячі життів і в усіх моїх втіленнях я кохав її. Я й тепер її кохаю. Вона панує в моїх снах, і мої мрії, хоч із чого б вони починалися, завжди летять до неї. Я не можу втекти від неї, від величної, осяйної постаті жінки.

Не зрозумійте мене хибно. Я не юнак з палким недозрілим розумом. Я людина літня, вчений і філософ. Як усі покоління філософів, що жили переді мною, я знаю, що таке жінка, знаю її вади, її дріб’язковість, нескромність і підступність, знаю, що ноги її завжди прикуті до землі, а очі ніколи не бачать зірок. А проте лишається незаперечною вічна істина: ноги її прекрасні, очі її прекрасні, руки її і груди – рай, чари її найпотужніші за все, що будь-коли приваблювало чоловіка: як полюс притягає компасну стрілку, так і вона мимохіть притягає до себе чоловіка.

Жінка примушувала мене сміялися зі смерті, забувати відстань, нехтувати втому й сон. Заради неї я вбивав чоловіків і їхньою гарячою кров’ю омивав наш шлюбний бенкет або змивав пляму її кохання до іншого. Заради неї я йшов на смерть і на ганьбу, зраджував друзів і забував про зорі – усе заради жінки, або, скорше, заради самого себе, бо ж я так прагнув її. Я лежав серед колосків ячменю і жадав побачити її, побачити, як вона пройде, жадав напоїти очі свої красою її рухів, її кіс, чорних, як ніч, чи русявих, чи ясних, як льон, що золотіє проти сонця.

Бо жінка чарівна... для чоловіка. Вона для нього солодощі й пахощі. Вона запалює вогонь і гримить сурмами в його крові. Голос її для його вух любіший за всяку музику. Його безстрашне серце, тверде й непохитне перед лицем грізних титанів Світла й Темряви, тріпоче перед нею. Чоловік відвів у раю місце для неї – валькірії чи гурії,– адже без жінки він не уявляв собі раю. І дзвін меча в бою не співає йому так солодко, як жінка, просто засміявшись до нього в місячному сяйві, чи любовно зітхнувши в темряві, або майнувши по залитій сонячним світлом стежці своєю стрункою постаттю, коли він лежить у траві й голова йому паморочиться від бажання.

Скільки разів у далекому минулому я віддавав життя, і честь, і становище, і владу задля кохання! Чоловік відрізняється від жінки. Вона близька до безпосереднього і знає тільки потреби хвилини. А ми знаємо честь, понад її честь, і гордість, вищу за її уявлення про гордість. Наші очі вдивляються в далечінь, читають на зорях, а її очі бачать лише твердий грунт під ногами, груди коханого на своїх грудях та дитину в себе на руках. А проте такі ми вже є, створені віками, що жіночі чари – і в наших мріях, і в наших жилах, і жінка для нас дорожча за наші мрії, за наші змагання, навіть за саму кров нашого життя, дорожча, як кажуть закохані, за цілий світ.

І це правда, а то як іще чоловік був би чоловіком, воїном і переможцем, прокладав би свій кривавий шлях через інші, слабші життя? І якби він не був коханцем, великим коханцем, то з нього ніколи не було б і великого воїна. Найзавзятіше ми б’ємось і найохочіше вмираємо за те, що любимо. І живемо ми найповніше також заради цього.

Я – такий чоловік. Я бачу ті численні «я», що ввійшли до складу мене теперішнього. І я завжди бачу жінку, багато тих жінок, що створювали мене й нищили, що кохали мене і що я їх кохав.

Пам’ятаю – о, ще дуже давно, коли людство було дуже юне, – я поставив пастку на Гострого Зуба: виконав яму, а посередині забив пакіл. Гострий Зуб, з довгими іклами й довгою шерстю, вічно загрожував нам: і вночі, коли ми гуртом сиділи біля вогнища, й удень на обмілині, де ми викопували з намулу черепашки і їли їх.

Отож ми, як звичайно, сиділи навпочіпки довкруг наших напівпригаслих вогнищ, коли нас перелякав страшний рев Гострого Зуба. Я дуже зрадів, зрозумівши, що моя пастка допомогла, і хотів уже кинутись у темряву, до неї... Але жінка обвила мене руками й ногами і не пустила туди, в темряву, куди мене кликало бажання. Вона була абияк одягнена, тільки задля тепла, у витерті, попалені вогнем шкури тих звірів, що їх я позабивав. Вона була закурена димом і брудна, бо не милася від пори весняних дощів; нігті в неї були поламані й обгризені, а руки мозолясті, як підошви на ногах, і радше скидалися на лапи з кігтями, ніж на руки... Але очі вона мала голубі, як літне небо або як глибоке море, і в її очах, і в її серці, і в її руках, що обвили мене, було щось таке, що примусило мене підкоритися.

До самого світанку ревів Гострий Зуб з люті й болю, і я чув, як у темряві мої товариші зі своїми жінками глузували з мене, що я сам не вірю в свою вигадку і боюся йти вночі туди, де я спорудив пастку на Гострого Зуба. Та моя жінка, моя дика подруга, не пустила мене, хоч який я був лютий. її чари вабили мене, відвертали від далекої мрії, від чоловічого подвигу, від моєї мети – зловити й убити Гострого Зуба в ямі.

Я був колись Ушу, лучник. Я добре про те пам’ятаю. В густому лісі я відбився від свого племені й заблукав. Коли я вийшов на рівні луки, мене прийняло до себе інше плем’я, близьке до мого, таке саме білошкіре й біловолосе, як і моє, та й мовою не дуже відмінне. А її звали Ігар. Я привабив її своєю піснею, що співав вечорами. Адже їй, дужій, повногрудій, судилося стати матір’ю нової раси, і чоловік з пружними м’язами й широкими грудьми не міг не привабити її. Він співав про свою хоробрість, про те, як убивав ворогів і як здобував їжу, і обіцяв годувати й боронити її в дні її кволості, коли вона глядітиме нащадків, що мають жити й здобувати собі їжу після неї.

Люди її племені були необізнані з мудрістю моїх одноплеменців. Вони здобували їжу за допомогою сітки й сильця, а в бою користувалися дрючками, кидали каміння з пращ і зовсім не знали прудкої стріли з визубнем на кінці, припасованим до натягненої тятиви з оленячої жили, – стріли, пущеної з ясеневого лука.

Поки я співав свою пісню, чоловіки сміялися з мене, і тільки вона, Ігар, мені повірила. Я взяв тільки її з собою на лови в те місце, куди приходить олень на водопій. Моя стріла задзвеніла й заспівала в гущавині – і звір упав забитий. Його тепле м’ясо було ніжне, і тут, коло водопою, Ігар стала моєю.

Задля Ігар я лишився з чужим плем’ям. І я навчив їх робити луки з червоного пахучого дерева, схожого на кедрину, навчив пильно вдивлятись обома очима й прицілюватись правим оком. Показав їм, як робити тупі стріли на дрібну дичину, а визублені стріли з кісток на рибу в прозорій воді, показав, як із кременю робити гостряки стріл на оленя, дикого коня, лося та Гострого Зуба.

Але коли я почав тесати камінь, люди знову сміялися з мене, аж поки в усіх на очах моя стріла з кам’яним вістрям ввігналася в лося наскрізь так, що вістря показалося з другого боку, а кінець із пером застряг усередині. Тоді все плем’я почало хвалити мене.

Я був Ушу, лучник, а Ігар – моя дружина й товаришка. Сонячними ранками ми тішилися, дивлячись, як наші діти, хлопчик і дівчинка, жовті, мов ті бджоли, качалися й борсалися серед квітів, а вночі я стискав її в своїх обіймах. Вона любила мене й умовляла, щоб я лишився в таборі, бо вмію обробляти дерево й тесати вістря для стріл. Нехай інші йдуть на небезпечні лови й приносять мені м’ясо. Я послухався її, погладшав тілом, і мені стало важко дихати. Довгими безсонними ночами мене мучили неприємні думки про те, що хоч чоловіки з чужого племені й приносять мені м’ясо і шанують мою мудрість, проте води сміються з мене, що я такий гладкий і не ходжу на лови та в бій.

Коли ж ми постарілися, коли наші сини стали вже чоловіками, а дочки матерями, з півдня, неначе морські хвилі, на нас ринули темношкірі плоскогубі люди зі стіжкуватими головами, і ми відступили перед ними до підгір’я. І тоді Ігар, як і всі інші мої подруги до неї й після неї, обвившись круг мене руками й ногами, намагалась утримати мене від бою, бо їй не знані були далекі видива.

Але хоч який я був гладкий і хоч як мені було важко дихати, я випручався від неї. Вона плакала, що я перестав її кохати, та все одно я поспішив туди, де билися цілу ніч аж до світанку, під свист міцних тятив, під спів увінчаних пір’ям гострих стріл. Ми показали тим стіжкоголовим людям, як треба вбивати, показали наш бойовий запал.

Коли я вмер під кінець бою і навколо чути було пісні смерті, вони здалися мені тими самими піснями, що їх склав я, Ушу-лучник, коли дружина моя Ігар учепилася в мене й не пускала в бій.

Колись – тільки небо знає, коли саме, в усякому разі тоді, як світ був ще молодий, – ми жили біля великих боліт, де пагорби близько підступали до широкої тихої річки, де наші жінки збирали ягоди й вигрібали їстівне коріння. Там ходили табуни оленів, диких коней, антилоп і лосів. Чоловіки вбивали їх стрілами й ловили в пастки або заганяли в провалля. В річці ми ловили рибу мережами, що їх наші жінки плели з кори молодих дерев.


Я був чоловік страх цікавий до всього, ніби антилопи, що їх ми, заховавшись, приманювали в засідку тим, що вимахували віхтями трави. На болотах ріс дикий рис, стіною зводячись край проточини. Щоранку сюди прилітали дрозди і будили нас щебетом. Увечері повітря також сповнювалося шелестом, що його здіймали птахи, відлітаючи на нічліг. Прилітали вони, коли достигав рис. На болоті виводилися й качки. І вони, і дрозди гладшали від рису, що стояв наполовину вилузаний проти сонця.

Я був чоловік, і мене повсякчас цікавило, що лежить за горами, і по той бік болота, і в намулі на дні річки; я стежив за дикими качками й дроздами і розмірковував про все, аж доки сталося мені видиво і я ясно все побачив.

М’ясо – добра їжа. Але кінець кінцем, або, радше сказати, найперше м’ясо твориться з трави, а в диких качок та дроздів – із зерен дикого рису. Стріляти їх – то ледве чи виплачувалося: щоб убити качку з лука, доводилось довго сидіти в засідці. А дрозди були занадто малі й придатні хіба тільки для хлопчаків, – на них лише вчилися полювати. А ось коли достигав рис, – і качки, й дрозди були гладкі, тобто гладшали вони ж від рису! То чого б мені та моїй родині самим не харчуватися рисом?

Мовчки й похмуро міркував я про це, не помічаючи дітей, що гралися коло мене. Арунга, моя дружина, дарма шпетила мене й гнала на лови добути якнайбільше м’яса для численної родини. Я не чув нічого.

Арунга була жінка з гірського племені, звідки я викрав її. Цілих дванадцять місяців ми вчилися розуміти одне одного, після того як я викрав її. О, я добре пам’ятаю, як Арунга йшла стежкою і я скочив на неї з засідки на дереві. Я стрибнув їй на плечі, придавив своєю вагою і міцно вчепився в неї пальцями. Вона заверещала, як та кішка, відбиваючись від мене, вона кусала й дряпала нігтями, гострими, як у дикої кішки. Але я не випустив її і два дні лупив, аж доки примусив опуститися зі мною з ущелин Горян на зелені долини, де текла річка з болотами, порослими рисом, з качками та дроздами.

Коли рис доспів, я вже знав, що треба робити. Я посадив Арунгу на прові випаленої колоди, подібної до човна, і наказав їй гребти, а сам, сидячи на кормі, розстелив оленячу шкуру, що її вичинила Арунга. Пливучи, я нахиляв стебла рису над шкурою й двома грубими дрючками вимолочував з них зерно, яке були б з’їли дрозди. Утомившись, я передав дрючки Арунзі, а сам сів на прову гребти й показувати, що їй треба робити.

Раніше ми часом зривали й пробували їсти сирий рис, але він нам не подобався. А тепер ми спекли його на вогні, зерно понабухало білими кульками, і все плем’я позбігалося покуштувати його.

Нас почали прозивати їдцями Рису, або Синами Рису. А через багато-багато часу, коли Сини Річки вигнали нас із болотистих рівнин у гори, ми взяли з собою насіння рису й посіяли його там. Крім того, ми вивчилися добирати на посів найбільші зерна, і білі кульки, коли ми їх пекли чи варили, також дедалі більшали.

Але вернімось до Арунги. Як я вже казав, вона верещала й дряпалася, мов кішка, коли я вкрав її. А потім я пам’ятаю, як її родичі з Горян зловили мене й потягли до себе в гори. То був її батько, його два брати та троє її рідних братів. Однак Арунга була моя жінка й жила зі мною. Уночі, коли я лежав зв’язаний, як дика свиня, поки її заріжуть, а вони втомлені спали біля вогнища, – Арунга підкралася до них і розбила їм голови моєю палицею, яку я сам зробив. Потім, плачучи, вона розв’язала мене, і ми обоє втекли до широкої тихої річки, туди, де качки та дрозди годувалися рисом на болотах. Це було задовго перед тим, як прийшли Сини Річки.

Бо вона була Арунга, вічна і єдина жінка. Вона жила за всіх часів і в усіх краях. І вона житиме вічно, бо вона безсмертна. Колись її звали також Ізольда, Гелена, Покагонтас і Унга. І чоловік з чужого племені завжди знаходив її і знаходитиме серед усіх племен на цілій землі.

Я пам’ятаю багатьох жінок, що єдналися кінець кінцем у ній, єдиній жінці. Був час, коли Ар, мій брат, і я по черзі лягали спати й по черзі ганялися за диким жеребцем навколо того місця, де один із нас спав. Ми ганяли жеребця, не даючи йому спочинку ні вдень, ні вночі, щоб голодом і спрагою підкорити його. Скінчилося тим, що він покірно стояв і тремтів, поки ми в’язали його мотузками з оленячої шкури. Отже, тільки завдяки нашим ногам, без надмірних зусиль, бо нам допоміг розум, – план був мій, – ми з братом спіймали цю прудконогу тварину.

І коли вже все було готове і я мав скочити коневі на спину, – бо це видиво із самого початку манило мене, – Сельпа, моя дружина, обхопила мене руками й почала казати, щоб їхав Ар, а не я, бо в Ара нема ні жінки, ні дітей, тож коли він і загине, то нікому не заподіє шкоди. І коли вона почала плакати, моє видиво згасло. А на жеребці, що стрибнув і помчав як вітер, сидів Ар, прилипнувши до нього голим тілом.

А коли сідало сонце, знявся великий плач: тіло Арове принесли з далеких скель. Ара знайшли з розбитою головою, і мозок витікав з неї, як мед із перекинутого вулика. Наша мати посипала голову попелом і вичорнила лице, а батько на знак жалоби відрубав собі половину пальців на руці. Жінки, особливо молоді й не заміжні, вкрили мене лайкою. Старі люди хитали мудрими головами й мурмотіли й шамотіли про те, що ні їхні батьки, ні їхніх батьків батьки ніколи не знали такого божевільного бажання. Конятина дуже смачна. Молоденькі лошатка надто ніжні й приємні на старечі зуби, але тільки дурневі може спасти на думку змагатися з диким жеребцем. З ним можна змагатися лиш тоді, як він пробитий стрілою або б’ється в пастці на кілку.

Сельпа лаялась, поки я не заснув. Уранці мене збудило її бурчання. Вона торочила, що я божевільний, що вона й наші діти мають право на мене, та й діти наших дітей, аж доки мені набридло її слухати, і я сказав, що зрікаюся свого видива й відтепер ніколи навіть і в думці не покладатиму, щоб сісти на дикого коня і як вітер мчати пісками й луками.

Про це моє божевілля опісля роками оповідали навколо наших вогнищ, і саме в цьому й виявилася моя помста: мрія моя не вмерла. Молодь, слухаючи сміх і глум, усе одно захоплювалася нею так, що врешті Отар, мій найстарший син, ще зовсім юнаком переміг дикого жеребця, скочив йому на спину і перед очима в нас помчав на ньому, як вітер. Потім, щоб не відстати від нього, інші чоловіки взялися й собі ловити диких коней та приборкувати їх. Чимало тоді загинуло коней, та й чоловіків не трохи, а проте я дожив до того дня, коли, переходячи на інше місце, щоб знайти більше дичини, ми тримали своїх немовлят у кошиках з вербового віття, перевішених на конях, що везли наше нехитре майно.

Ще юнаком я побачив видиво й запалився мрією. Та Сельпа, моя дружина, стримала мої поривання. Але Отар, наш син, що житиме після мене, також побачив те видиво й здійснив мою мрію, і наші мисливці почали приносити багато здобичі.

Була ще одна жінка – під час великого переселення народів з Європи, цієї втомливої мандрівки багатьох поколінь, коли ми привели з собою в Індію короткорогу худобу та принесли ячмінь. Але ця жінка жила задовго до того, як ми дісталися до Індії. То було якраз у розпалі того багатовікового переселення, і в якій саме місцевості лежала та долина, я тепер не знайду в жодній найдокладнішій географії.

Жінку звали Нугіла. А долина була вузька й недовга. На стрімких узбіччях та й вищих горах, що її оточували, містилися тераси, де вирощували рис і просо, що їх ми, Сини Гір, уперше побачили. У долині жив спокійний люд. Він обробляв багату землю і збільшував її родючість завдяки воді. Тут ми вперше побачили і систему штучною зрошення. Але нам не було коли розглядати їхні канали та рівчаки, кудою вода з гір стікала на оброблені поля. Нас, Синів Гір, було небагато, і ми відступали перед Кирпатими, бо їх було багато. Ми звали їх Безносими, а самі вони звали себе Синами Орла. Їх було багато, і нам доводилось тікати від них разом із нашими коротконогими чередами, з нашими козами, з нашим ячменем, з нашими жінками й дітьми.

Поки Кирпаті вбивали позад нас нашу молодь, ми вбивали людей, що жили в долині й були слабші від нас. Їхні хати були вибудувані з глини й покриті травою, а довкола села здіймався високий глиняний мур. Ми повбивали людей, що спорудили той мур, і самі заховалися за ним з нашою худобою, жінками й дітьми, і звідти почали ображати Кирпатих. Адже у селі ми знайшли комори, повні рижу й проса, свою худобу могли годувати травою з покрівель, а недалека вже пора дощів мала забезпечити нас водою.

Облога була довга. Ще з самого початку облоги ми зібрали всіх чужих жінок, дітей та старих, що досі не загинули, і вигнали їх за мур. Кирпаті повбивали їх усіх. Отже, і нам у селі, і їм у долині лишилося більше харчів. Як я вже сказав, облога була довга й важка. Серед нас пішли недуги, і ми мерли від пошесті, заражуючись від трупів своїх одноплеменців. Наші сховища спорожніли, рису й проса не стало. Наші кози та коротконога худоба поїли всі покрівлі, а ми кінець кінцем з’їли їх самих.

Настав час, коли там, де стояло п’ятеро чоловік на мурі, залишився тільки один. Дітей та підлітків було з півтисячі і не лишилося жодного. Нугіла, моя дружина, відтяла свої коси і сплела з них міцну тятиву до мого лука. Інші жінки зробили так само. Коли почався напад на мур, вони всі стояли поруч з нами і разом із списами й стрілами на ворога летіли череп’яні горшки та каміння.

Навіть Кирпатих, на що вже вони затяті, ми мало не перевершили своєю затятістю. Коли з десятьох чоловіків на мурі тільки один лишився живий і жінок теж було вже небагато, Кирпаті почали переговори. Вони сказали, що ми дужий народ, що наші жінки родять справжніх чоловіків і що, коли ми віддамо їм наших жінок, то вони дадуть нам спокій у цій долині. А собі ми можемо знайти жінок у південних долинах.

Проте Нугіла сказала «ні». Інші жінки також сказали «ні». Ми почали глузувати з Кирпатих і питали їх, чи вони не втомились від боїв. Та сміялися ми зі своїх ворогів уже з розпачу. Ми так знесилилися, що вже не годні були довго битися. Ще один напад – і край. Ми це знали, і наші жінки знали також. Нугіла сказала, що ми самі повинні знайти раду й перехитрити Кирпатих. І поки вороги готувались до нападу, що мав бути останнім, ми повбивали своїх жінок. Нугіла кохала мене й нахилилася, щоб швидше зустріти удар мого меча. А потім і ми, чоловіки, в ім’я свого племені й співплеменців, перебили один одного. Останніми в цій кривавій різанині були я та мій брат Горда. Він був старший, і я нахилився, щоб зустріти його меч. Але я не зразу вмер. Я, останній із Синів Гір, бачив, як Горда кинувся на свій меч і незабаром сконав. Я вмирав і чув вигуки Кирпатих, коли вони почали напад. Ці вигуки щоразу слабшали в мене у вухах, і я радів, що Кирпаті не матимуть синів, народжених від наших жінок.

Я не можу сказати, коли саме я був Сином Гір і коли ми всі загинули у вузькій долині, перебивши перед тим її давніших мешканців – Синів Рису й Проса. Я знав тільки одне, що все це сталося за багато сторіч до великого переселення народів і задовго перед тим, як я, бувши арійським володарем стародавнього Єгипту, вибудував собі дві гробниці і понівечив гробниці царів, що жили до мене.

Я хотів би більше розповісти про ті далекі часи, як переселялися народи під натиском інших народів, або тікали від льодовика, чи посувалися слідом за чередами тварин, що їхнім м’ясом вони харчувалися. Хотів би я поговорити також і про Таємницю, бо ми завжди поривалися осягнути секрети буття, смерті й руїни.

Людина – відмінна від тварин, її очі завжди звернені до зір. Вона створила багато богів за своєю подобою або таких, які їй малювалися в уяві. У ті прадавні часи я молився сонцю й темряві. Я кланявся колосові, як джерелу всякого життя, молився Сар – богині зерна, морським богам, річковим богам і богам-рибам.

Я пам’ятаю Іштар ще перше ніж її викрали в нас вавілоняни; була у нас також Еа, володарка пекла, що допомогла Іштар перемогти смерть. Мітра також був добрим богом арійців, поки його в нас не викрали чи то ми його зреклись. А через багато років після нашого переселення в Індію, куди ми принесли були з собою наш ячмінь, я пам’ятаю, був час, коли я торгував кіньми і приїхав до Індії з численною челяддю й великим караваном. Тоді там поклонялися богові Бодісатві. 

Кому вниз - Мажа-віра

Справді, поклоніння Таємниці мандрувало разом з людьми. Боги, запозичені й викрадені, також пересувалися разом з людьми. Дванадцять завжди було магічним числом в усіх Таємницях, і то задовго до дванадцяти колін Ізраїля. Дуже давно перед ними ті, хто вивчав зорі, вмістили на небі дванадцять знаків зодіаку. Я також пам’ятаю, що коли я належав до есірів та ванірів, то Одін судив людей, оточений дванадцятьма богами, які звалися: Тор, Бальдур, Ньярд, Фрей, Тир, Брагі, Геймдаль, Годер, Відар, Уль, Форсеті й Локі.


Навіть наших валькірій викрали і перетворили в янголів, а до плечей їм додали крила валькірієвих коней. Наше тодішнє пекло, з кригою й морозом, стало теперішнім пеклом, де від вогню та спеки кипить у жилах кров, тоді як у нашому від холоду замерзав шпик у кістках. Та й саме небо, що здавалося нам вічним і нерухомим, тепер теж перемістилося так, що ми бачимо Скорпіона там, де за давніх часів був Козерог, а Стрільця – на місці Рака.

Ми завжди мали чому поклонятися. І завжди переслідували Таємницю. Я пам’ятаю кривого грецького бога-коваля. Але їхній Вулкан був германським Віландом, також богом-ковалем, що його Нідунг, король Нідів, узяв у полон і, підрізавши сухожилля, зробив калікою. Ще раніше він був пашим богом-ковалем, кував і бив молотом, і ми звали його Ільмарінен. Він був витвором нашої фантазії. Його батьком ми вважали бородатого бога сонця, а його няньками – зорі Великого Воза. Тому що він – Вулкан, Віланд чи Ільмарінен – народився з вовчої шерсті під сосною, його називали також Батьком-Ведмедем ще перед тим, як германці запозичили його в нас і почали молитись до нього.

В ті часи ми звали себе Синами Ведмедя й Синами Вовка. Вовк і Ведмідь були в нас тоді священними тваринами. Все це діялося ще перед нашим переселенням на південь, коли ми поєдналися з Синами Лісового Дерева і поділилися з ними своїми тотемами та легендами.

А хто такий Кашіяпа, хто такий Пуруравас, як не наш кривий володар-коваль, що клепав залізо й мандрував разом з нами? Його називали різними найменнями і йому молилися ті, хто жив на Півдні, і ті, хто жив на Сході, і Сини Полюса, і Сини Вогненного Свердла й Вогненного Долота.

Але на все це треба дуже багато часу, хоч я й хотів би оповісти про Трилистник Життя, або ж... але годі вже про це! А все ж, коли я спокійно зважую те, що оповів, то приходжу до висновку, що найбільше в житті, у всіх життях, найважливіше для мене і для всіх чоловіків була, є і буде жінка, доки ходять по небі зорі і доки змінюється само небо. Більше за нашу працю й зусилля, за нашу уяву і винахідливість, за наші бої, за споглядання гір і за наші таємниці, більше за все – важить жінка.

Хоч співала вона мені облудної пісні, прив’язувала мої ноги до землі й приковувала до себе мій погляд, відриваючи його від зір, але вона носила в собі життя, вона була земна мати, вона дарувала мені величні дні й ночі та повняву життя. Навіть Таємницю я уявляв собі в її образі і, креслячи зоряну карту, помістив її постать на небі.

Уся моя робота, усі мої винаходи вели до неї. У найсміливіших і в найнедосяжніших моїх мріях була вона. Задля неї я вигадав і Вогненне Свердло, і Вогненне Долото. Задля неї, хоч і несвідомо, я копав яму на Гострого Зуба, приборкував дикого жеребця, убивав мамута, гонив табуни оленів на південь, тікаючи від криги, що посувалася за мною, збирав рис, сіяв ячмінь, пшеницю й жито.

Задля жінки та її нащадків, образ яких вона носила в собі, я вмирав на верхів’ях дерев, витримував довгу облогу в тісних печерах та на глиняних мурах. Задля неї я вмістив на небі дванадцять знаків зодіаку. І коли поклонявся десятьом каменям нефриту – то покланявся їй, вбачаючи в цьому десять місяців плодючості.

Проте жінка завжди лишалася на землі, припадала до неї, немов та куріпка, ховаючи своїх дітей. І завжди у своїх блуканнях я збочував з осяйних шляхів, і моя зоряна стежка повертала мене до неї, до вічного її образу, до жінки, єдиної жінки. Я так прагнув її обіймів, що забував у них про зорі.

Задля жінки я переживав одіссеї, вибирався на гори, долав пустелі, ходив на лови, вів перед у боях, для неї складав і їй співав свої пісні про вчинені подвиги. Всі радощі я мав від неї. І тепер я можу сказати, що не зазнав солодшого й глибшого безумства, як тоді, коли пив забуття в її обіймах і пахучих її косах.

І ще одне слово. Я згадав Дороті. Це було зовсім недавно, коли я читав лекції з агрономії студентам, фермерським синам. Вона була дочка нашого декана й мала одинадцять років. Ще дитина, а проте вже жінка, вона уявила собі, що кохає мене. Я тільки всміхався, бо моє серце належало іншій, і Дороті не могла його зворушити.

Однак усмішка моя була мимоволі ніжна. В цих дитячих очах я бачив жінку, вічну жінку всіх часів і в усіх її образах. В її очах я бачив очі своєї подруги, що була поряд зі мною у пралісах і на вершечках дерев, у печерах і на болотах. В її очах я бачив очі Ігар, коли я був Ушу-лучник, очі Арунги, що для неї я збирав достиглий рис, очі Сельпи, коли я мріяв сісти на дикого жеребця, очі Нугіли, що схилилась назустріч ударові мого меча. То були очі Лі-Лі, котру я залишив із сміхом на устах, очі принцеси Ом, що сорок років жебрачила зі мною по битих шляхах, очі Філіпи, за яку я впав на траву в давній Франції, і очі моєї матері, коли я був хлопчикам Джессі в таборі із сорока фургонів на Гірських лугах.

Дороті була жінка-дитина, але вона була дочка всіх матерів, що жили до неї, і мати всіх жінок, що прийдуть після неї. Вона була Сар, богиня зерна, і Іштар, що перемогла смерть, цариця Савська й Клеопатра. Вона була Марія-богородиця і Марія Магдалина, Марія, сестра Марти, й сама Марта. Вона була Брунгільда і Джіневра, Ізольда і Джульєтта, Елоїза й Ніколет, Єва і Астарта. Їй було одинадцять років, але в ній була і жінка минулого, і жінка майбутнього.

Я знову житиму багато разів, і знову будуть жінки. Майбутнє береже їх для всіх тих поколінь, які я маю ще пережити. Нехай зорі рухаються, небо змінюється, та вона, жінка, завжди вічна, світосяйна і єдина так само, як і я в усіх постатях і знегодах – єдиний чоловік, її товариш.

Смерті нема. Життя – це дух, а дух невмирущий. Лиш тіло вмирає і розпадається на нестійкі хімічні складники, що весь час ферментують, весь час кристалізуються, щоб знову розтопитись у рухові і знову кристалізуватися в якусь форму, що потім зміниться й знову розтопиться. Лише дух є вічний і розвивається угору, до світла. Ким я буду, коли знову почну жити? Хотів би я знати... Хотів би... 

Кому вниз - Заповіт Арійській Людині 

Джерело:

Джек Лондон, роман «Міжзоряний мандрівник» (Jack London: The Star Rover, 1915), розділ 21 (з незначними скороченнями)

Відскановано і відредаговано з видання:
Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах. Том десятий.
Міжзоряний мандрівник. Маленька господиня великого будинку.
Переклад з англійської.
Видавництво «Дніпро», Київ – 1972, 518 с.

Текст роману у форматі PDF на сайті "Гуртом" 


В тему:
Реінкарнація і принцип економії енергії
Перехід-IV: чоловічий і жіночий полюси Третього Гетьманату
Палінгенезія, тобто реінкарнація 
Реінкарнація при передчасній смерті
Фізичний світ: душа, плоть, реінкарнація
Згадай себе!
Бгагавадгіта (Божественна пісня)
Добра Новина Ісуса Хреста, Сина Божого
Конференція читацьких клубів Перехід-IV започаткувала розробку гри «Згадай себе!»
Машина часу «Третій Гетьманат» – реконструкція козацького духу в технотронну епоху
Як стати брахманом
Музика з аудіодиску «Реформація: 25 пунктів» (аудіо, MP3)

 

Наші інтереси: 

Пізнаємо свою духовну природу.

Гравець: 
Ігор Каганець
 
Форум Підтримати сайт Довідка