Безугавні нарікання на відверто антиукраїнський курс політики й звинувачення багатьма (переважно інтернет- та друкованими) українськими засобами інформації російських посадовців у нахабному та безцеремонному втручанні у внутрішні справи України провокували до пошуку будь-якої оказії, аби стати безпосереднім свідком відверто недружнього за змістом дійства.
Певно, вчувши потаємні молитви та благання, рівно як і не ставлячи навіть під сумнів щирість намірів, Господь дарував нагоду (не розголошуючи, звичайно, власного імені), долучитись до поважної за кількістю делегації, котра потягом вирушала з Києва до Москви для участі в зорганізованому російським МЗС “Конгресі співвітчизників”.
Подія, про котру дещо детальніше оповім нижче, відбувалась останніми днями жовтня у московському готелі “Салют”. Формальним поясненням причини моєї появи в Москві було зібрання матеріалів для газетної публікації. Проте свідчу, як на сповіді: даний конгрес дарував цілком реальну нагоду остаточно вдовільнити непереборне бажання на власні очі побачити процес заклику російських посадовців і челядників до своїх співплемінників (котрі з тих чи інших причин проживають поза межами нинішнього державного кордону Росії) бути “активною п"ятою колоною” на теренах всього пострадянського простору в справі відновлення “єдиної і неподільної”.
Мушу розчарувати наївних шукачів агресивних проявів російського шовінізму. Попри участь в заходах кількох доволі одіозних постатей (найепатажнішим серед яких був одесит Кауров), конгрес не виходив за рамки визначеної тематики. Вербуванням агентури та закликами до вчинення якихось конкретних дій займаються специфічні служби - і в цілком інших умовах. Тож з вашого дозволу про конгрес трішечки детальніше.
Справедливі закиди і не позбавлене глузду обурення діями багатьох російських високопосадовців для багатьох стали причиною бездумної ігнорації та упередженого потрактовування й несприйняття всього, що є пов"язаним з Росією. Даремно! Як на мене, маємо чому і повчитись. Згідно оприлюднених в часі когресу даних (ось тут дійсно наважусь погодитись, що вони є дещо завищеними) російська мова є рідною для 170-ти мільйонів осіб. Нею спілкуються близько 160-ти народів і національностей в самій Росії, та ще близько 180-ти мільйонів вивчають в усіх куточках планети. Тридцятимільйонну російську діаспору закликали лише до активніших “всебічних зв"язків з історичною батьківщиною”, оскільки російська мова є “вагомою для світової цивілізації”. Зусиль і коштів на збереження мешкаючими за межами Росії росіянами (чи то б пак москвинами) власної національної ідентичності (рівно як і на витворення серед них спільного світосприйняття та трактування подій ) Москва дійсно докладає чимало. Аналогічно чинить вона і у справі формування одностайного розуміння подій минулого (історії), нинішнього буття, пошуку шляхів у майбутнє. Але хіба це злочин? Учасникам конгресу дарували відповідну літературу (поважне та чудово оформлене зібрання публікацій діячів російської діаспори 20-их — 60-их років минулого століття “Російська мова в закордонній Росії”, я прихопив із собою на згадку), аудіокасети, компакт-диски.
Проведені мною паралелі між московським “Конгресом співвітчизників” та Світовим Конгресом Українців, котрий відбувся наприкінці літа у Києві, виявилися далеко не на нашу користь. Слізні й примітивні побрехеньки українських посадовців про відсутність коштів, м"яко кажучи, не відповідають дійсності. Уряд, президент та переобрана з причини неспроможності належно працювати ВР не соромляться виривати у чесних платників податків чималі кусні для збільшення пенсій колишнім бійцям загородзагонів і героям на щастя вже почилого геть не в Бозі Союзу. Для зігнутих від намалої ваги залізних нагрудних відзнак, отриманих в нагороду за руйнування, грабунки й гвалтування цивільних мешканців Європи та України в часі ІІ-ої Світової війни, кошти в Києві знаходять швидко. Окрім привітань від високопосадовців, Україна так і не спромоглася на видання і поширення вкрай потрібних закордонним українцям посібників та інших матеріалів, а роздаровувані представниками кількох громадських об"єднань, політичних партій, та (чого вже соромитись й правду казати) дешевими аферистами низькоякісні та неестетичні як за внутрішнім змістом, так і зовнішнім виглядом газетки, журнальчики і брошурки витворювали в читачів викривлене сприйняття дійсності і не могли приховати ганебного прагнення здійснюючих ці дії “знайти небідного й щедрого мецената в діаспорі”.
Доповіді кількох учасників конгресу давали нагоду переконатися, що підстав для хвилюваннь москвини мають чимало. Представники російських громад з Литви й Естонії скаржились на ще покищо нехай і повільні, але вже поступово набираючі оберти процеси асиміляції російської молоді. Ось тут, певно, надійшла черга оповісти не стільки про самий конгрес, скільки про побачене на московських вулицях. Жарт про очікуване перейменування Москви в Москвобад знайшов своє підтвердження ще на пероні Київського вокзалу. Гурти обпльовуючих асфальт полузаним насінням і арахісом вихідців з Кавказу та Середньої Азії вражали своєю чисельністю, а самі нащадки джигітів й абреків - надмірною, ігноруючою право оточуючих на приватне життя та тишу галасливістю і рухливістю. Прибулим та від"їзджаючим на кожному розі нав"язливо пропонують виготовлену без дотримання навіть найелементарніших санітарних норм шаурму і напівзігнилі екзотичні фрукти. В невеличких кав"ярнях навіть без найменшого докору сумління вам замість обраного в меню плову подадуть притрушену потертою морквою та розігріту разом з пластиковою мисочкою в мікрохвильовій печі перловку з неприємно пахнучим м"ясом.
Мусовані кількома українськими і начебто націоналістичними (але в суті своїй - лише примітивно русофобськими) організаціями дискусії про расову приналежність та кількість відсотків слов"янської крові у наших північних сусідів за кілька років стануть просто неактуальними, безглуздими і недоречними. Москва шаленими темпами зазійщується. Нехай “ультра-радикали” звинувачують мене у “зраді нації” та русофільстві, проте цей факт мене аж ніяк не радує. Поглинувши й асимілювавши Росію, необтяжуючі себе розумовим навантаженням та незвиклі до фізичної праці нащадки ординців та кочівників бурхливою річкою хлинуть і в Україну. Та чи потрібне українцям постання Київбаду?
Вільний від вислуховування виголошуваних на конгресі доповідей час я потратив на зустрічі і спілкування з представниками кількох російських патріотичних середовищ. Навіть поверхове дослідження стану справ дарувало нагоду переконатись, що подріблені на безліч взаємопоборюючих один одного організацій та партійок український і російський націоналістичні рухи мають чимало спільних проблем, а їхній вплив на суспільне життя зведений до мінімому. Частина відверто й на чім світ стоїть проклинають путінсько-мєдвєдівську кліку, а знання про нещирість та діаметральну протилежність в справі здійснення від декларованого не заважає іншим запопадливо запобігати перед російськими можновладцями і виголошувати підлабузницькі монологи про всебічну підтримку.
Безугавні взаємозвинувачення в співпраці з іноземними спецслужбами або “кремлядською” (термін нині широковживаний й активно практикований в друкованих й інтернет виданнях) мафією, закиди в якщо не “жидівському”, то “банабацькому” походженні для російських патріотичних середовищ стали звичною нормою. Проте з"явились врешті-решт і тверезі погляди на окремі події і явища. Нарешті геть всі усвідомили й погодились з незаперечністю зрозумілої для наділених вмінням відрізняти полову від пшениці тезою, згідно котрої “син юриста” Жириновський всіма силами й засобами компрометує російську національну ідею. Зроблені мною порівняння між українськими та російськими патріотичними і націоналістичними середовищами цього разу також виявились не на користь українців. Нам бракує серйозних і поважних аналітиків та вміючих логічно подавати матеріал слухачам і читачам ідеологів. Майже все зведено до лайливого поливання брудом й упертого несприйняття лише з причини “москальського походження”.
Приємним винятком у російському правому русі є організація “Північне Братство”. Її чільник Петро Хомяков нещодавно був обраний головою міжнародної громадської організації “Росіяни за УПА”. Один з членів керівного органу "Північного Братства", Олександр Миронов, погодився взяти на себе роль гіда й екскурсовода. Нехай ці довільно переказані читачаві (проте цілком відповідні висловленим ним у розмові) думки будуть свідченням існування в Росії і здорових, не заражених великодержавним шовінізмом середовищ.
- Повір, Олесю, успадкована комуністами й нинішніми тоталітарними кремлівськими охлократами від царизму візантійська модель побудови держави пригноблювала й винародовлювала нас, росіян, не менше ніж вас, українців. Сталін, Берія, Каганович, Мікоян, зрадивший свій нарід, але ставший “російським” князем Багратіон, нинішні олігархи (чи то б пак “нові росіяни”), врешті-решт і проголошений завжди слухняною кремлівським верховодам православною церквою святим Микола ІІ етнічними росіянами не були. Проблеми російського народу їх ніколи не турбували. Проте, накинувши тугим арканом імперську ідею йому на шию, зденаціоналізовані чужинці творили “Російську імперію”. Запевняю тебе - вона нам геть не потрібна. Я не хочу, аби Росію спіткала доля Вавілону, Ассирії або Риму. Від цих імперій лишилися попіл і руїни, а їхнє падіння супроводжувалось жахливою різаниною.
Ви, українці справедливо обурюєтеся заявами Лужкова і його діями у Криму. Ми також маємо підстави для невдоволення. Кошти, на котрі він будує багатоповерхівки в Севастополі для відствавних офіцерів Чорноморського флоту Росії, без перебільшення вкраденні з московського міського бюджету. Лужков самим нахабним чином ігнорує потреби мешканців Москви. Мрії про загарбання чужого його турбують чомусь більше, аніж усвідомлення потреби виконання взятих на себе в часі виборів зобов"язань.
Побачене й почуте в часі перебування у Москві провокувало до роздумів. Попри певну тяглість традицій, нинішня Росія цілком інакша, аніж її попередниця часів п"янички імператора і нівелюючого людську та національну гідність комунізму. Часткова втрата підконтрольних територій і поневолених народів (країн соціалістичного табору та союзних республік) для одних виявилася шоком, а для інших - нагодою тверезо поглянути на дійсність і заперечити пущену в світ Філофеєм побрехеньку про “богообраність Росії” та “московський третій Рим”. Свідомо й цілеспрямовано утримуючи українців в стані бездержавності, окрім економічного, політичного і культурного узалежнення, москвини прагнули зробити Україну покірною заручницею всіх процесів, котрі відбуваються у самій метрополії. Реалії засвідчили, що дух нації лишився незламним. Нинішній час, вимагає докорінної зміни нав"язаного ззовні стану речей.
Монотонне стукотіння коліс нарешті відволікло мене від роздумів і допомогло заснути. Потрібно було набратись якомога більше сил для подальшої праці на Божій й національній нивах. Попри песимістичні “прогнози” продажних й безпринципних політологів, процес кардинальної зміни існуючого стану речей щораз більше набирає обертів. Ми таки дійсно приречені на перемогу.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Радіймо, ельфи! У новому епізоді нашого подкасту ми обговоримо п’ять унікальних ознак потенційних ельфів: від розуміння двох нових стадій розвитку людини до фізичного та ментального омолодження. А ще...
Московські враження
Світ:
Подія, про котру дещо детальніше оповім нижче, відбувалась останніми днями жовтня у московському готелі “Салют”. Формальним поясненням причини моєї появи в Москві було зібрання матеріалів для газетної публікації. Проте свідчу, як на сповіді: даний конгрес дарував цілком реальну нагоду остаточно вдовільнити непереборне бажання на власні очі побачити процес заклику російських посадовців і челядників до своїх співплемінників (котрі з тих чи інших причин проживають поза межами нинішнього державного кордону Росії) бути “активною п"ятою колоною” на теренах всього пострадянського простору в справі відновлення “єдиної і неподільної”.
Мушу розчарувати наївних шукачів агресивних проявів російського шовінізму. Попри участь в заходах кількох доволі одіозних постатей (найепатажнішим серед яких був одесит Кауров), конгрес не виходив за рамки визначеної тематики. Вербуванням агентури та закликами до вчинення якихось конкретних дій займаються специфічні служби - і в цілком інших умовах. Тож з вашого дозволу про конгрес трішечки детальніше.
Справедливі закиди і не позбавлене глузду обурення діями багатьох російських високопосадовців для багатьох стали причиною бездумної ігнорації та упередженого потрактовування й несприйняття всього, що є пов"язаним з Росією. Даремно! Як на мене, маємо чому і повчитись. Згідно оприлюднених в часі когресу даних (ось тут дійсно наважусь погодитись, що вони є дещо завищеними) російська мова є рідною для 170-ти мільйонів осіб. Нею спілкуються близько 160-ти народів і національностей в самій Росії, та ще близько 180-ти мільйонів вивчають в усіх куточках планети. Тридцятимільйонну російську діаспору закликали лише до активніших “всебічних зв"язків з історичною батьківщиною”, оскільки російська мова є “вагомою для світової цивілізації”. Зусиль і коштів на збереження мешкаючими за межами Росії росіянами (чи то б пак москвинами) власної національної ідентичності (рівно як і на витворення серед них спільного світосприйняття та трактування подій ) Москва дійсно докладає чимало. Аналогічно чинить вона і у справі формування одностайного розуміння подій минулого (історії), нинішнього буття, пошуку шляхів у майбутнє. Але хіба це злочин? Учасникам конгресу дарували відповідну літературу (поважне та чудово оформлене зібрання публікацій діячів російської діаспори 20-их — 60-их років минулого століття “Російська мова в закордонній Росії”, я прихопив із собою на згадку), аудіокасети, компакт-диски.
Проведені мною паралелі між московським “Конгресом співвітчизників” та Світовим Конгресом Українців, котрий відбувся наприкінці літа у Києві, виявилися далеко не на нашу користь. Слізні й примітивні побрехеньки українських посадовців про відсутність коштів, м"яко кажучи, не відповідають дійсності. Уряд, президент та переобрана з причини неспроможності належно працювати ВР не соромляться виривати у чесних платників податків чималі кусні для збільшення пенсій колишнім бійцям загородзагонів і героям на щастя вже почилого геть не в Бозі Союзу. Для зігнутих від намалої ваги залізних нагрудних відзнак, отриманих в нагороду за руйнування, грабунки й гвалтування цивільних мешканців Європи та України в часі ІІ-ої Світової війни, кошти в Києві знаходять швидко. Окрім привітань від високопосадовців, Україна так і не спромоглася на видання і поширення вкрай потрібних закордонним українцям посібників та інших матеріалів, а роздаровувані представниками кількох громадських об"єднань, політичних партій, та (чого вже соромитись й правду казати) дешевими аферистами низькоякісні та неестетичні як за внутрішнім змістом, так і зовнішнім виглядом газетки, журнальчики і брошурки витворювали в читачів викривлене сприйняття дійсності і не могли приховати ганебного прагнення здійснюючих ці дії “знайти небідного й щедрого мецената в діаспорі”.
Доповіді кількох учасників конгресу давали нагоду переконатися, що підстав для хвилюваннь москвини мають чимало. Представники російських громад з Литви й Естонії скаржились на ще покищо нехай і повільні, але вже поступово набираючі оберти процеси асиміляції російської молоді. Ось тут, певно, надійшла черга оповісти не стільки про самий конгрес, скільки про побачене на московських вулицях. Жарт про очікуване перейменування Москви в Москвобад знайшов своє підтвердження ще на пероні Київського вокзалу. Гурти обпльовуючих асфальт полузаним насінням і арахісом вихідців з Кавказу та Середньої Азії вражали своєю чисельністю, а самі нащадки джигітів й абреків - надмірною, ігноруючою право оточуючих на приватне життя та тишу галасливістю і рухливістю. Прибулим та від"їзджаючим на кожному розі нав"язливо пропонують виготовлену без дотримання навіть найелементарніших санітарних норм шаурму і напівзігнилі екзотичні фрукти. В невеличких кав"ярнях навіть без найменшого докору сумління вам замість обраного в меню плову подадуть притрушену потертою морквою та розігріту разом з пластиковою мисочкою в мікрохвильовій печі перловку з неприємно пахнучим м"ясом.
Мусовані кількома українськими і начебто націоналістичними (але в суті своїй - лише примітивно русофобськими) організаціями дискусії про расову приналежність та кількість відсотків слов"янської крові у наших північних сусідів за кілька років стануть просто неактуальними, безглуздими і недоречними. Москва шаленими темпами зазійщується. Нехай “ультра-радикали” звинувачують мене у “зраді нації” та русофільстві, проте цей факт мене аж ніяк не радує. Поглинувши й асимілювавши Росію, необтяжуючі себе розумовим навантаженням та незвиклі до фізичної праці нащадки ординців та кочівників бурхливою річкою хлинуть і в Україну. Та чи потрібне українцям постання Київбаду?
Вільний від вислуховування виголошуваних на конгресі доповідей час я потратив на зустрічі і спілкування з представниками кількох російських патріотичних середовищ. Навіть поверхове дослідження стану справ дарувало нагоду переконатись, що подріблені на безліч взаємопоборюючих один одного організацій та партійок український і російський націоналістичні рухи мають чимало спільних проблем, а їхній вплив на суспільне життя зведений до мінімому. Частина відверто й на чім світ стоїть проклинають путінсько-мєдвєдівську кліку, а знання про нещирість та діаметральну протилежність в справі здійснення від декларованого не заважає іншим запопадливо запобігати перед російськими можновладцями і виголошувати підлабузницькі монологи про всебічну підтримку.
Безугавні взаємозвинувачення в співпраці з іноземними спецслужбами або “кремлядською” (термін нині широковживаний й активно практикований в друкованих й інтернет виданнях) мафією, закиди в якщо не “жидівському”, то “банабацькому” походженні для російських патріотичних середовищ стали звичною нормою. Проте з"явились врешті-решт і тверезі погляди на окремі події і явища. Нарешті геть всі усвідомили й погодились з незаперечністю зрозумілої для наділених вмінням відрізняти полову від пшениці тезою, згідно котрої “син юриста” Жириновський всіма силами й засобами компрометує російську національну ідею. Зроблені мною порівняння між українськими та російськими патріотичними і націоналістичними середовищами цього разу також виявились не на користь українців. Нам бракує серйозних і поважних аналітиків та вміючих логічно подавати матеріал слухачам і читачам ідеологів. Майже все зведено до лайливого поливання брудом й упертого несприйняття лише з причини “москальського походження”.
Приємним винятком у російському правому русі є організація “Північне Братство”. Її чільник Петро Хомяков нещодавно був обраний головою міжнародної громадської організації “Росіяни за УПА”. Один з членів керівного органу "Північного Братства", Олександр Миронов, погодився взяти на себе роль гіда й екскурсовода. Нехай ці довільно переказані читачаві (проте цілком відповідні висловленим ним у розмові) думки будуть свідченням існування в Росії і здорових, не заражених великодержавним шовінізмом середовищ.
- Повір, Олесю, успадкована комуністами й нинішніми тоталітарними кремлівськими охлократами від царизму візантійська модель побудови держави пригноблювала й винародовлювала нас, росіян, не менше ніж вас, українців. Сталін, Берія, Каганович, Мікоян, зрадивший свій нарід, але ставший “російським” князем Багратіон, нинішні олігархи (чи то б пак “нові росіяни”), врешті-решт і проголошений завжди слухняною кремлівським верховодам православною церквою святим Микола ІІ етнічними росіянами не були. Проблеми російського народу їх ніколи не турбували. Проте, накинувши тугим арканом імперську ідею йому на шию, зденаціоналізовані чужинці творили “Російську імперію”. Запевняю тебе - вона нам геть не потрібна. Я не хочу, аби Росію спіткала доля Вавілону, Ассирії або Риму. Від цих імперій лишилися попіл і руїни, а їхнє падіння супроводжувалось жахливою різаниною.
Ви, українці справедливо обурюєтеся заявами Лужкова і його діями у Криму. Ми також маємо підстави для невдоволення. Кошти, на котрі він будує багатоповерхівки в Севастополі для відствавних офіцерів Чорноморського флоту Росії, без перебільшення вкраденні з московського міського бюджету. Лужков самим нахабним чином ігнорує потреби мешканців Москви. Мрії про загарбання чужого його турбують чомусь більше, аніж усвідомлення потреби виконання взятих на себе в часі виборів зобов"язань.
Побачене й почуте в часі перебування у Москві провокувало до роздумів. Попри певну тяглість традицій, нинішня Росія цілком інакша, аніж її попередниця часів п"янички імператора і нівелюючого людську та національну гідність комунізму. Часткова втрата підконтрольних територій і поневолених народів (країн соціалістичного табору та союзних республік) для одних виявилася шоком, а для інших - нагодою тверезо поглянути на дійсність і заперечити пущену в світ Філофеєм побрехеньку про “богообраність Росії” та “московський третій Рим”. Свідомо й цілеспрямовано утримуючи українців в стані бездержавності, окрім економічного, політичного і культурного узалежнення, москвини прагнули зробити Україну покірною заручницею всіх процесів, котрі відбуваються у самій метрополії. Реалії засвідчили, що дух нації лишився незламним. Нинішній час, вимагає докорінної зміни нав"язаного ззовні стану речей.
Монотонне стукотіння коліс нарешті відволікло мене від роздумів і допомогло заснути. Потрібно було набратись якомога більше сил для подальшої праці на Божій й національній нивах. Попри песимістичні “прогнози” продажних й безпринципних політологів, процес кардинальної зміни існуючого стану речей щораз більше набирає обертів. Ми таки дійсно приречені на перемогу.
Зверніть увагу
Ельфійська свідомість та ельфійська ідентичність – стратегія перетворення на надлюдину (+аудіо)