Нещодавно на собі довелося витримати ненав’язливий суботній сервіс славнозвісної своїми мільярдними прибутками американської фірми Amway. Завітавши з приятелем, який працює в мережевому маркетингу цієї фірми, купити розрекламованої продукції “для дому, для сім”ї”, я була просто шокована виглядом кілометрових черг радянської доби до кас. Та це ще не все!
Наклавши на візок різноманітної продукції не на багато ні на мало – на 2500 гривень, ще й довелося чекати милості, аби ці гроші заплатити в касу. Хіба не нонсенс? Ти чесно несеш комусь свої гроші (в даному випадку – фірмі Amway), а тебе за це не рахують за людину, та ще й пригнічують 4-годинним стоянням у черзі!
Але знаєте, що мене вразило найбільше? Терплячо-тупо-покірливий вигляд українських громадян, що стояли в черзі за американськими порошками, зубними пастами та засобами для миття посуду неначе в останній день Помпеї, коли завтра вже — кінець світу.
А тепер найцікавіше: як в цій ситуації має діяти людина з самоповагою до себе? Власне, ми з моїм товаришем продемонстрували це досить яскраво. По-перше, я голосно заявила про свій журналістський статус і сказала, що завтра моя стаття про карколомний сервіс славетної фірми з’явиться на багатьох сайтах. Ми склали живописну скаргу на ім’я директора, та якби на цьому закінчилось – чи варто було б город городити?
Далі події розгорталися приблизно так: до мене підскочив пристаркуватий молодик із вищої ланки менеджерів - "золотий директор" Дзюба Андрій Іванович, щиро дивуючись, чим я не задоволена. Адже все як завжди! “От саме цим і не задоволена: отим “як завжди” і тим, що люди тупо це ковтають!” – терпляче, як на уроці з розумово відсталим, намагалася я пояснити свою позицію менеджерові. Та у нього настільки все інакше всередині було устроєно, що я майже фізично відчувала, як скриплять в його головці незмазані коліщатка і природну нездатність мене зрозуміти. Ще б пак! Така, як я, для таких, як він, — це особина з дуже іншої, інопланетної, зграї — невідомої породи звір! “Ми “не такі” – от в цьому наша фішка!” – є такий рядок в одному з моїх віршів, який багато що пояснює.
Отож, здійнявши хвилі в застійному озерці “Амвею”, я дуже задоволена покинула його застінки. Чому задоволена? А тому, що голосний прецедент мав показати людям: ТЕРПІТИ НАСИЛЛЯ У БУДЬ-ЯКОМУ ПРОЯВІ Н Е Д О П У С Т И М О! Бо рабами стають тоді, коли дозволяють творити насилля над собою!
Чому нову цивілізацію зможуть побудувати ТІЛЬКИ ті, хто прагне вічної молодості? Як керувати ШІ, не ставши його рабом? І чому тральфамадорський оптимізм важливіший за політичні програми?
Аmway – насильницький сервіс, або Все до ваших послуг, панове раби!
Категорія:
Доки українці дозволятимуть робити з себе терпляче стадо рабів, доти рабами вони і будуть.
08040501e.jpg
Нещодавно на собі довелося витримати ненав’язливий суботній сервіс славнозвісної своїми мільярдними прибутками американської фірми Amway. Завітавши з приятелем, який працює в мережевому маркетингу цієї фірми, купити розрекламованої продукції “для дому, для сім”ї”, я була просто шокована виглядом кілометрових черг радянської доби до кас. Та це ще не все!
Наклавши на візок різноманітної продукції не на багато ні на мало – на 2500 гривень, ще й довелося чекати милості, аби ці гроші заплатити в касу. Хіба не нонсенс? Ти чесно несеш комусь свої гроші (в даному випадку – фірмі Amway), а тебе за це не рахують за людину, та ще й пригнічують 4-годинним стоянням у черзі!
Але знаєте, що мене вразило найбільше? Терплячо-тупо-покірливий вигляд українських громадян, що стояли в черзі за американськими порошками, зубними пастами та засобами для миття посуду неначе в останній день Помпеї, коли завтра вже — кінець світу.
А тепер найцікавіше: як в цій ситуації має діяти людина з самоповагою до себе? Власне, ми з моїм товаришем продемонстрували це досить яскраво. По-перше, я голосно заявила про свій журналістський статус і сказала, що завтра моя стаття про карколомний сервіс славетної фірми з’явиться на багатьох сайтах. Ми склали живописну скаргу на ім’я директора, та якби на цьому закінчилось – чи варто було б город городити?
Далі події розгорталися приблизно так: до мене підскочив пристаркуватий молодик із вищої ланки менеджерів - "золотий директор" Дзюба Андрій Іванович, щиро дивуючись, чим я не задоволена. Адже все як завжди! “От саме цим і не задоволена: отим “як завжди” і тим, що люди тупо це ковтають!” – терпляче, як на уроці з розумово відсталим, намагалася я пояснити свою позицію менеджерові. Та у нього настільки все інакше всередині було устроєно, що я майже фізично відчувала, як скриплять в його головці незмазані коліщатка і природну нездатність мене зрозуміти. Ще б пак! Така, як я, для таких, як він, — це особина з дуже іншої, інопланетної, зграї — невідомої породи звір! “Ми “не такі” – от в цьому наша фішка!” – є такий рядок в одному з моїх віршів, який багато що пояснює.
Отож, здійнявши хвилі в застійному озерці “Амвею”, я дуже задоволена покинула його застінки. Чому задоволена? А тому, що голосний прецедент мав показати людям: ТЕРПІТИ НАСИЛЛЯ У БУДЬ-ЯКОМУ ПРОЯВІ Н Е Д О П У С Т И М О! Бо рабами стають тоді, коли дозволяють творити насилля над собою!
Наталка Артанія Кобза –
з вітанням із Amway :)
В тему:
Рабство Forever?
Суперкорпорація Україна
Економіка самодостатності. Світовий досвід опори на власні сили
Вступ до СОТ знищить українську економіку
Зверніть увагу
Ельфи або смерть: Хто будуватиме новий світ після апокаліпсису? (подкаст)