Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач

Правда, засвідчена кров’ю

Іван Франко і проблема української державності

Iван Франко належав і належатиме до тих українських класиків, котрі ніколи не відходили у минуле. Насправді вони — надходили з майбутнього. Саме тому його потужний голос у першу чергу звернений до молоді, до окреслення її завдань і перспектив, до майбутнього рідної нації. Саме у цьому секрет постійної актуальності письменника і мислителя для української культури, для націотворчих і державотворчих процесів у її межах. Варто тільки прислухатись до його голосу. Вирізняє Каменяра з-поміж сотень великих духом багато що, — і неосяжна енциклопедичність знань, й універсальність інтелектуальних пошуків, і грандіозна працездатність, — однак найбільше впадає в око його постійна скерованість на істину українського буття. Фактично, якщо Т. Шевченко своєю творчістю демонструє нам цю істину у різноманітних аспектах і пропонує прийняти основоположні моделі її осмислення, то І. Франко уособлює постійний, цілеспрямований шлях до істини, шлях, на узбіччі якого залишалися сумніви, помилки, хибні ідеї тощо.

Таке розуміння Івана Франка, базоване на усвідомленні найглибших сенсів його творчості, безумовно, протистоїть деяким намаганням сучасних «десакралізаторів» (за окресленням Ліни Костенко) фальсифікувати Каменяра, представити його у свідомості передусім молодого покоління українців як масона, периферійного й неактуального автора, похнюпленого й роздвоєного декадента, психічно хвору людину тощо. При цьому обов’язково мається на увазі знівелювати те основоположне, центральне, незмінне, що більшою чи меншою мірою проявлялося у думці і чині цього духовного велетня від початку й до кінця його життєвого шляху. Йдеться про національну ідею як постійно найактуальнішу і незмінну сутність, що формує систему суспільного світогляду, цінностей та мислення кожного народу і яку в художній формі сформулював для наступних поколінь українців Тарас Шевченко.

Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко у статті «Поза межами можливого» (1900) окреслював як «національний ідеал», ідеал національної самостійності», тобто «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації».

Без національної ідеї жоден народ не може нормально жити й розвиватись. Без неї він не спроможний до самостійного існування і тому завжди загрожує опинитись у черговій неволі, під чоботом чергового колонізатора. Без цієї ідеї неможливим є вирішення різноманітних суспільно-економічних та культурних проблем на користь народу. Тому, щоб збагнути самих себе, наші світ і час, зокрема, перспективи сучасного молодого українця, варто поглянути на все це крізь призму національної ідеї, крізь призму Франкового національного ідеалу, крізь призму мислення людини, правота котрої перевірена часом і засвідчена кров’ю мільйонів українців у XX столітті. Кілька прикладів важливості та ефективності Франкового способу розуміння у найуразливішій сфері сучасної України — політичній.

У 1883 році Каменяр пише роботу «Наш погляд на польське питання», у якій стверджує: «Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якби вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної». При цьому І.Франко чітко розставляє акценти: «...Польща для поляків, але Русь для русинів».

У цій самій статті Франко утверджує «рівноправність і автономію окремого народу, де б другий народ ніколи не мав права вмішуватися в домашні справи сусіда або держати над ним яку-небудь опіку». Якщо тепер подивимося на міжнародні вiдносини України з іншими країнами, то побачимо, що кожен із потужних гравців на світовій політичній арені — Росія, США, Євросоюз — тільки те й роблять, що втручаються у «домашні справи» нашого народу і не пропонують, а з імперською самовпевненістю нав’язують українцям свою «опіку». Досвід перебування України в Радянському Союзі, під російською колоніальною кормигою переконує, що за таку «опіку» нація завжди розплачується кров’ю і рабством. Прагнення бездумно, нехтуючи національними інтересами приєднатися до якогось міжнародного союзу — чи то російського (ЄЕП), чи то європейського (ЄЕС), чи то американського (Світова організація торгівлі або НАТО) — неминуче призведе до занепаду «рівноправності й автономії» нашого народу. Але, як видається, ця рівноправність та автономія складали цінність лише для великого Франка, для наших політиків — це порожні слова, якими легко можна знехтувати.

У роботі «Що таке поступ?» (1903) український мислитель не лише сутнісно критикує соціал-демократичні, марксистські уявлення про поступ чи державу. Він також, слідом за американськими націоналістами Генрі Джорджем, Монро, Рузвельтом, заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний («Америка для американців», а «Русь для Русі»), який один може повновартісно забезпечувати розвиток нації: «Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отсе є основна підвалина всякого поступу; без неї все у інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому». Запитаймо себе тепер: любов до чого культивують наші засоби масової інформації, наші начебто українські телебачення, радіо, часописи? Чим у першу чергу занепокоєні наші політичні діячі та частина людей культури? Чи йдеться їм про збереження і розвиток української мови, про вивчення української історії чи літератури, про сформування українського інформаційного простору, про реформування вітчизняної освіти не на сумнівних «болонських» чи інших «загальнолюдських» ідеях, а таки на національних цінностях, про підтримку українських церков, національної культури, патріотичних організацій, зрештою, видання української книжки, про безліч інших речей, національних не за формою, а за духом, котрі виразно виявляють і формують живу любов окремої людини й покоління в цілому «до інших людей, до родини, до громади, до свого народу»? На жаль, питання явно риторичне. Тому зубожіє і вимирає наша нація, тому мільйони виїжджають шукати кращого життя за кордоном, тому темпи русифікації українців у незалежній Україні вищі, ніж у часи Брежнєва... Молода мисляча людина не може не бачити, що замість розвитку різнокольорові політики та їхнi грошовиті господарі найчастіше пропонують українцям щось протилежне і перетворюють Україну в окуповану територію, у величезне гетто — у «мертве тіло без живої душі».

В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Іван Франко ставить перед майбутнім нації безліч украй актуальних проблем. Наприклад, на основі російської дійсності Каменяр нищівно критикує ідеологію лібералізму як відірвану від реального народного життя доктрину, як «ліберальний автократизм», як імперську політичну силу. «Лібералізм, — вказує український автор, — сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками». Цікаво, чи знають про ці суттєві недоліки лібералізму ті, на жаль, впливові наші політики (навіть начебто консервативні й націоналістичні), котрі не приховують свого захоплення цією доктринерською ідеологією і котрі вже понад п’ятнадцять років нав’язують українському народові як національні цінності запозичені із Заходу міфічні ідеї космополітичного типу: «права людини», «громадянське суспільство», «мультикультуралізм», «євроатлантичну інтеграцію», «приватизацію землі», толерування різноманітних українофобських середовищ, пропагування сексуальних збочень та антихристиянських сект тощо? Як бачиться, однодумцем нашого Франка швидше міг би стати котрийсь із тих сучасних західних філософів, котрий, як, наприклад, американець Джон Ґрей, говорить про «зарозумілу ліберальну ідеологію», «ідеологію, котра підтримує ілюзії легалізму та раціоналізму і котра відкидає історичні реалії конкретних форм національної культури заради міражу універсалізму».

Прикладів можна навести набагато більше, однак і сказаного вже достатньо, щоб зробити висновок про ефективність та актуальність Франкового способу мислення. Запитаємо себе, чому ж усе так діється в Україні? Чому усе українське, націоцентричне, так ґрунтовно окреслене ще Іваном Франком та й іншими нашими класиками у ній притлумлюється й замовчується, натомість усе не- чи антиукраїнське, якщо й не розкошує, впиваючись працею поневоленого народу, то принаймні почуває себе досить затишно? Відповідь, очевидно, слід шукати у тому сумному факті, на який вказувало чимало відомих українських діячів сучасності (Л.Костенко, Вал. Шевчук, В. Дончик, Б. Олійник, А. Погрібний та ін.), і котрий полягає в тому, що сучасна держава Україна, на жаль, усе ще не є українською державою, не є, за влучним окресленням Т. Шевченка, тією «хатою», в якій «своя правда, і сила, і воля». Може, постімперська Україна відповідає національно-державницькому ідеалові Івана Франка? Навряд. Звернемось хоча б до його поетичної спадщини. У ранній поезії-марші «Гей, Січ іде» ідея утвердження «нашого діла» — отримує в останній строфі наступне вираження:

Гей, Січ іде,
Підківками брязь!
В нашій хаті наша воля,
А всім зайдам зась!

А згодом, у пролозі до геніальної поеми «Мойсей» (1905) Каменяр дає розширену образ-візію цієї держави:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Чи є сучасне покоління українців господарем — «хазяїном домовитим» — на власній землі? Чи має воно в Україні «свою хату» і «своє поле»? Чи має власну національну державу, оту так часто проголошувану «українську Україну»? Відповіді, на жаль, заперечні. Тому й не має сучасний українець ні свободи від власних та прийшлих колонізаторів — «зайд» — вільного, самостійного й самодостатнього проживання у своїй країні, ні нормального міжнародного співіснування, лише якесь рабське, неоколоніальне, запопадливе загравання із сильними світу цього. Без власної держави неможливо стати українцеві господарем своєї долі на своїй власній землі. І це чітко показує нам творчість Івана Франка, того, хто жив і боровся за кращу долю не для себе, а для всіх українців. Тому дуже шкода, що, на жаль, не Франковим шляхом іде абсолютна більшість українських політиків, громадських та культурних діячів, зачарована на різні імперські центри — або на Схід, або на Захід.

Сучасній молодій людині (та й не лише молодій) важко розібратися у цьому безладі бездержавного, підневільного життя. Важко знайти вірну життєву дорогу. Важко вирватися із різновекторного культурного й політичного рабства. Однак тут Іван Франко, його спадщина письменника-філософа якраз може допомогти. І, як видається, дві мислетворчі ідеї можуть найбільше стати у пригоді перед обличчям усе більшого колективного поневолення. Перша ідея стосується крайньої необхідності виробити у собі вміння критичного ставлення до тих, що претендують бути провідниками народу: «Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств тощо, мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право». В іншій праці Франко пропонує найнадійніший — національний чи націоналістичний — критерій оцінки слів, думок та результатів діяльності кожного українця, передусім керівника: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної наці». Якщо сучасна українська молодь, ціла українська громада буде використовувати ідеї Каменяра і не стільки по-овечому слухатись своїх сумнівних пастирів-керівників, скільки наполегливо вимагатиме від них практичної реалізації національної ідеї Івана Франка, боротиметься за побудову Української Соборної Самостійної Держави, української «хати», — тоді, вірмо, український народ зможе на своїй землі проживати не як слуга, наймит чи раб, а як справді вільний господар — «хазяїн домовитий». Не у космополітичній «державі Україна», а лише у власній національній державі український народ має шанс перетворитися із зневаженого чужинцями «паралітика на роздрожжу», на гідного сусіда у «народів вольних колі». Лише у такій майбутній національній державі, лише в українській Україні має шанс повноцінно розвиватись і добиватись гідного життя наше національне майбутнє — українська молодь. Виконаємо політичний заповіт Івана Франка — маємо шанс зажити щасливо, знехтуємо його національним ідеалом — і далі залишимось тільки «ковадлом, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії».

 

Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

«Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «ПІРАМІДА», 2017 - 596 с. Зладив Ігор Каганець)

Як придбати книгу «Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «Піраміда», 2017)

Насамперед треба визначитися з варіантом палітурки книжки (тверда чи м’яка) і кількістю примірників, порахувати загальну вартість, надіслати переказ на картку Приватбанку і повідомити ел. поштою своє...

Останні записи