Як потрапляють наші люди до Америки? Виграють ґрін-карти в лотерею, приїздять у гості й залишаються тут назавжди, зміїними стежками по піщаній пустелі через кордон із Мексикою і засніженими — через американсько-канадський, долаючи страх і небезпеку, пробираються до благословенної країни, де знайдуть, як їм здається, достаток, спокій і омріяне щастя. Але є ще безліч шляхів, про які ми навіть не здогадуємося.
Днями зателефонував один наш читач із сонячної Флориди і заявив: “Ось ви пишете, що нині Америка вихідцям з України не дає політичного притулку, а я з родиною такий притулок дістав і маю тепер усі папери. Спитаєте, як? Як греко-католик!
Річ у тім, що давно, коли існував Радянський Союз, українці Америки добилися, щоб до поправки Лаутенберга додали положення, що Америка надає притулок не тільки радянським євреям і представникам протестантських сект, а й українським греко-католикам. Так-от, наївні американці й досі думають, що греко-католики — це гнана в Україні релігія, а тому ще й досі надають їм притулок. А ви кажете, що не можна дістати”.
Вірю, що все справді так і є. Американська бюрократична машина може видавати ще й не такі сюрпризи.
…Лихий нині для України час. Сотні тисяч її не найгірших синів і дочок шукають будь-якої можливості, аби вирватися з лабетів злиднів та безнадії. Одним вдається обдурити американських консулів і наговорити їм байок про переслідування в Україні греко-католиків. Інші шукають можливості виїхати на Захід через одруження. Часто зі збоченцями різних мастей або з особами, які годяться їм у діди.
Але більшість шукає щастя в конторках, на фасадах яких висять оголошення: “Забезпечуємо документами на право жити й працювати у країнах Заходу”. Таких офісів у містах і містечках України нині як грибів після літнього дощу. Сидять там респектабельні особи, які намагаються підловити легковірних на свої гачки.
Переді мною сидить маленька змарніла жіночка. Оповідає про свої ходіння по муках, які почалися з одного такого офісу з багатообіцяючим оголошенням на дверях. Нині агенти Федерального бюро розслідувань ведуть слідство, а тому називати героїв і антигероїв цієї детективної історії не можна. Тож дамо їм інші імена. Вікторія (так назвемо нашу героїню) приїхала до США як… громадянка Чехії. В аеропорту імені Кеннеді її паспорт на ім’я Мартіни Фіалової чиновник прикордонної служби проштампував швидко, навіть не глянувши на неї. Пізніше, зрозумівши, в які тенета потрапила, вона розкриє американським слідчим механізм діяльності злочинної фірми, яка “гарантує забезпечити всіх охочих необхідними паперами”.
Спочатку аферисти скуповували закордонні паспорти з дійсними багаторічними візами. Як правило, люди, які зголошувалися продати їм свої документи, до Америки літали лише раз і більше туди найближчим часом навідуватися не збиралися, але мали візи на 5 або й на 10 років. За кілька тисяч доларів такий паспорт викуповувався, а потім за допомогою сучасної комп’ютерної техніки в нього вклеювалася фотографія іншої людини. Однієї з тих, хто бажав скористатися послугами “фірми”. Паралельно до українського закордонного паспорта вклеювалася “липова” віза. Клієнт, таким чином, при виїзді з України показував українським прикордонникам український закордонний паспорт, а ті не перевіряють справжності американської візи по комп’ютеру, а лише дивляться, щоб така віза була. А вже в Нью-Йорку пред’являв інший, де було підроблено фотографію, але віза, яку неодмінно перевіряють американці через єдину базу даних, була справжньою, з відповідними на ній шифрами й кодами.
Паспорти з багаторічними візами аферисти скуповували не тільки в країнах колишнього СРСР, а й усього колишнього соцтабору. Тому часто Марія Коваль ставала в Америці Гражиною Брильською, а Оксана Гончаренко — Стефанією Попеску. Павутиною аферистів було охоплено багато міст і містечок України. З охочими укладали угоду: ми вам — паспорт зі справжньою візою, ви нам — 17 тисяч доларів за послуги. З тими, хто не міг відразу розплатитися (а таких була більшість), домовлялися по-іншому. Обіцяли, що їхні люди зустрінуть бідних клієнтів в Америці, працевлаштують і дадуть можливість відробити борг. Але вже не 17 тисяч, а з 4-відсотковою надбавкою. Вікторія розповідає мені, що аферисти були зацікавлені в тому, аби борг віддавався якомога довше. У такий спосіб вони викачували з людей більше грошей. Інколи 17 тисяч перетворювалися на 20, 25, а то й 30. Для гарантії, що раби відроблятимуть, у них забирали паспорти й жорстко стежили за рідними й близькими, які залишилися в Україні. Того, хто ремствував, били й попереджали: “Будеш плигати, зґвалтуємо доньку або вб’ємо матір”.
…Гроші текли рікою. Слухняних, переляканих, зацькованих рабинь із України (аферисти воліли мати справу лише з жінками, побоюючись чоловічого бунту) представники “фірми” зустрічали в аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку, везли в свою бруклінську “нору”, де на одному матраці спало по три жінки, швидко влаштовували на будь-яку роботу й починали “доїти”. Але терпіти наругу далі Вікторія не змогла — пішла до нью-йоркського офісу ФБР і все розповіла. “Я не з метою помсти це зробила, — каже вона. — Я своє давно відробила й працювала вже тільки на себе. Мені було шкода тих нещасних жінок з України, над якими знущалися.
Мамка (так називали головну репрезентантку злочинної контори в Брукліні) вимагала від своїх головорізів тримати рабинь у покорі й страху, безжально караючи за будь-які порушення встановленого порядку”. Не віриться, що таке можливе в цитаделі свободи й демократії, коли надворі ХХІ сторіччя.
Запитую, хто вони, ці мамки?
— Вона приїхала до Америки, — каже Вікторія, — дуже давно. Щоб отримати статус біженки, розповідала в американському посольстві байки про переслідування євреїв. Тоді, скориставшись поправкою Лаутенберга, до Америки виїздили сотні тисяч радянських євреїв. Серед них була й вона. Прибувши до Нью-Йорка, почала шукати способи збагачення за рахунок інших. Але минали роки, а жадані мільйони обходили її кишеню стороною. Надто багато наїхало до Америки таких самих “біженців”, і надто велику конкуренцію вони складали.
Зоряний час настав для мамки, коли Америка зачинила свої кордони на замок. Вона швидко збагнула, що на бажанні людей будь-якою ціною потрапити до Америки можна добре заробити. Знайти “однодумців” в Україні було неважко. Ще легше виявилося ловити в тенета клієнтів. Для налагодження “бізнесу” мамка набрала штат працівників і в Брукліні. Вони зустрічали клієнтуру в аеропорту, вибивали з неї гроші, тримали всіх у покорі й стежили, аби не говорили зайвого.
Федеральне бюро розслідувань США лише почало розплутувати страхітливу павутину. Представник мамки в Києві, якого прийшли арештовувати, безслідно щез. Лише в Нью-Йорку вдалося затримати найближче мамчине оточення. Без сумніву, інші дійові особи цього детективу ще гуляють на волі.
З’ясувалося, що в злочинний бізнес були втягнуті працівники Бориспільського аеропорту. Саме вони вручали клієнтам паспорти зі справжніми візами й підробленими фотографіями безпосередньо перед посадкою в літак. У такий спосіб “фірма” перестраховувалася, побоюючись, що ще до посадки підроблені документи можуть виявити митники.
Я дивлюся на цю заплакану маленьку беззахисну українську жіночку й подумки запитую себе: “Чи назвуть колись справжніх винуватців цієї великої трагедії, яка покалічила долі мільйонів українців і українок?! Чи знайдуться прокурори, які посадять на лаву підсудних не тільки мамку, а й тих, хто сприяє їй і таким, як вона, знущатися над нашими людьми?”
Навряд чи скоро дочекаємося. Перед написанням цієї статті я зателефонував приятелям до Києва і попросив їх з’ясувати, чи існують і далі в українській столиці “фірми”, які “забезпечують документами на право жити й працювати в країнах Заходу”. Відповідь не забарилася: “На кожному кроці”.
Готові дізнатися, чому ваше життя – це як метаморфоз гусениці, але з купою екзистенційних криз і без кокона? У новому подкасті ми розбираємо сім стадій розвитку людини – від крихітного плоду до...
Американські сльози українських рабинь
Світ:
07042706e.jpg
Річ у тім, що давно, коли існував Радянський Союз, українці Америки добилися, щоб до поправки Лаутенберга додали положення, що Америка надає притулок не тільки радянським євреям і представникам протестантських сект, а й українським греко-католикам. Так-от, наївні американці й досі думають, що греко-католики — це гнана в Україні релігія, а тому ще й досі надають їм притулок. А ви кажете, що не можна дістати”.
Вірю, що все справді так і є. Американська бюрократична машина може видавати ще й не такі сюрпризи.
…Лихий нині для України час. Сотні тисяч її не найгірших синів і дочок шукають будь-якої можливості, аби вирватися з лабетів злиднів та безнадії. Одним вдається обдурити американських консулів і наговорити їм байок про переслідування в Україні греко-католиків. Інші шукають можливості виїхати на Захід через одруження. Часто зі збоченцями різних мастей або з особами, які годяться їм у діди.
Але більшість шукає щастя в конторках, на фасадах яких висять оголошення: “Забезпечуємо документами на право жити й працювати у країнах Заходу”. Таких офісів у містах і містечках України нині як грибів після літнього дощу. Сидять там респектабельні особи, які намагаються підловити легковірних на свої гачки.
Переді мною сидить маленька змарніла жіночка. Оповідає про свої ходіння по муках, які почалися з одного такого офісу з багатообіцяючим оголошенням на дверях. Нині агенти Федерального бюро розслідувань ведуть слідство, а тому називати героїв і антигероїв цієї детективної історії не можна. Тож дамо їм інші імена. Вікторія (так назвемо нашу героїню) приїхала до США як… громадянка Чехії. В аеропорту імені Кеннеді її паспорт на ім’я Мартіни Фіалової чиновник прикордонної служби проштампував швидко, навіть не глянувши на неї. Пізніше, зрозумівши, в які тенета потрапила, вона розкриє американським слідчим механізм діяльності злочинної фірми, яка “гарантує забезпечити всіх охочих необхідними паперами”.
Спочатку аферисти скуповували закордонні паспорти з дійсними багаторічними візами. Як правило, люди, які зголошувалися продати їм свої документи, до Америки літали лише раз і більше туди найближчим часом навідуватися не збиралися, але мали візи на 5 або й на 10 років. За кілька тисяч доларів такий паспорт викуповувався, а потім за допомогою сучасної комп’ютерної техніки в нього вклеювалася фотографія іншої людини. Однієї з тих, хто бажав скористатися послугами “фірми”. Паралельно до українського закордонного паспорта вклеювалася “липова” віза. Клієнт, таким чином, при виїзді з України показував українським прикордонникам український закордонний паспорт, а ті не перевіряють справжності американської візи по комп’ютеру, а лише дивляться, щоб така віза була. А вже в Нью-Йорку пред’являв інший, де було підроблено фотографію, але віза, яку неодмінно перевіряють американці через єдину базу даних, була справжньою, з відповідними на ній шифрами й кодами.
Паспорти з багаторічними візами аферисти скуповували не тільки в країнах колишнього СРСР, а й усього колишнього соцтабору. Тому часто Марія Коваль ставала в Америці Гражиною Брильською, а Оксана Гончаренко — Стефанією Попеску. Павутиною аферистів було охоплено багато міст і містечок України. З охочими укладали угоду: ми вам — паспорт зі справжньою візою, ви нам — 17 тисяч доларів за послуги. З тими, хто не міг відразу розплатитися (а таких була більшість), домовлялися по-іншому. Обіцяли, що їхні люди зустрінуть бідних клієнтів в Америці, працевлаштують і дадуть можливість відробити борг. Але вже не 17 тисяч, а з 4-відсотковою надбавкою. Вікторія розповідає мені, що аферисти були зацікавлені в тому, аби борг віддавався якомога довше. У такий спосіб вони викачували з людей більше грошей. Інколи 17 тисяч перетворювалися на 20, 25, а то й 30. Для гарантії, що раби відроблятимуть, у них забирали паспорти й жорстко стежили за рідними й близькими, які залишилися в Україні. Того, хто ремствував, били й попереджали: “Будеш плигати, зґвалтуємо доньку або вб’ємо матір”.
…Гроші текли рікою. Слухняних, переляканих, зацькованих рабинь із України (аферисти воліли мати справу лише з жінками, побоюючись чоловічого бунту) представники “фірми” зустрічали в аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку, везли в свою бруклінську “нору”, де на одному матраці спало по три жінки, швидко влаштовували на будь-яку роботу й починали “доїти”. Але терпіти наругу далі Вікторія не змогла — пішла до нью-йоркського офісу ФБР і все розповіла. “Я не з метою помсти це зробила, — каже вона. — Я своє давно відробила й працювала вже тільки на себе. Мені було шкода тих нещасних жінок з України, над якими знущалися.
Мамка (так називали головну репрезентантку злочинної контори в Брукліні) вимагала від своїх головорізів тримати рабинь у покорі й страху, безжально караючи за будь-які порушення встановленого порядку”. Не віриться, що таке можливе в цитаделі свободи й демократії, коли надворі ХХІ сторіччя.
Запитую, хто вони, ці мамки?
— Вона приїхала до Америки, — каже Вікторія, — дуже давно. Щоб отримати статус біженки, розповідала в американському посольстві байки про переслідування євреїв. Тоді, скориставшись поправкою Лаутенберга, до Америки виїздили сотні тисяч радянських євреїв. Серед них була й вона. Прибувши до Нью-Йорка, почала шукати способи збагачення за рахунок інших. Але минали роки, а жадані мільйони обходили її кишеню стороною. Надто багато наїхало до Америки таких самих “біженців”, і надто велику конкуренцію вони складали.
Зоряний час настав для мамки, коли Америка зачинила свої кордони на замок. Вона швидко збагнула, що на бажанні людей будь-якою ціною потрапити до Америки можна добре заробити. Знайти “однодумців” в Україні було неважко. Ще легше виявилося ловити в тенета клієнтів. Для налагодження “бізнесу” мамка набрала штат працівників і в Брукліні. Вони зустрічали клієнтуру в аеропорту, вибивали з неї гроші, тримали всіх у покорі й стежили, аби не говорили зайвого.
Федеральне бюро розслідувань США лише почало розплутувати страхітливу павутину. Представник мамки в Києві, якого прийшли арештовувати, безслідно щез. Лише в Нью-Йорку вдалося затримати найближче мамчине оточення. Без сумніву, інші дійові особи цього детективу ще гуляють на волі.
З’ясувалося, що в злочинний бізнес були втягнуті працівники Бориспільського аеропорту. Саме вони вручали клієнтам паспорти зі справжніми візами й підробленими фотографіями безпосередньо перед посадкою в літак. У такий спосіб “фірма” перестраховувалася, побоюючись, що ще до посадки підроблені документи можуть виявити митники.
Я дивлюся на цю заплакану маленьку беззахисну українську жіночку й подумки запитую себе: “Чи назвуть колись справжніх винуватців цієї великої трагедії, яка покалічила долі мільйонів українців і українок?! Чи знайдуться прокурори, які посадять на лаву підсудних не тільки мамку, а й тих, хто сприяє їй і таким, як вона, знущатися над нашими людьми?”
Навряд чи скоро дочекаємося. Перед написанням цієї статті я зателефонував приятелям до Києва і попросив їх з’ясувати, чи існують і далі в українській столиці “фірми”, які “забезпечують документами на право жити й працювати в країнах Заходу”. Відповідь не забарилася: “На кожному кроці”.
-----------------------------------
В тему:
Час змінювати Систему
Реформація: 25 пунктів
Рабство Forever?
Мракобісся. Текст №2
Целофанова республіка
Євроінтеграція: ліберасти перетворюють Україну на рай для збоченців
Всесвіт за нас!
Внутрішня окупація - війна на знищення
Зверніть увагу
Від гомо сімплекс до гомо триплекс: невідомі стадії людського розвитку – подкаст на Радіо Гартленд