Завоювання євреями Ханаану — це, якщо без викрутасів, історична містифікація, підміна бажаного і дійсного. На цьому сходяться серйозні дослідники, хоча й не завжди кажуть про це прямо.

Продовження. Попередній розділ книги «Пшениця без куколю»: 19 --- Обережніше з апокрифами!



Давид, створивши свою державу в 11 ст. до н. е., дав їй ім’я Ізраїль. На думку історика Майкла Гранта, «первісне значення цього слова втрачене», тобто єврейська етимологія слова Ізраїль невідома (Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. — М.: ТЕРРА, 1998. — С. 42). Це наводить на думку, що розгадку цієї назви треба шукати не в семітських, а в арійських мовах. Тоді Ізраїль — це «із-ра-їль», тобто «від сонячного Бога» (порівняйте з укр. «іскра» — «від кусочка сонця» або «Іскаріот» — «із Каріота»). Відомо, що це слово у формі Is-ra-il присутнє в ханаанських текстах середини 3 тис. до н. е. (Мифы народов мира. М.: Советская энциклопедия, 1980—2000. Т. 1. — С. 488).



— Незрозуміло, чому Давид дав своїй державі арійське ім’я…

СамЕ ім’я Давид нагадує арійські імена Яровид, Святовид і, можливо, є скороченням від «Данвид» (знавець води, «дана» — вода, «вид» — відати). Давайте приглянемось до цієї історичної постаті.



РУСЯВИЙ ДАВИД — ВОЇН, ПОЕТ І МУЗИКАНТ



Дослідники вважають, що Давид народився у 1085 році до н. е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що «він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м’язів». «Порівняно з Саулом Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею».



Природно, виникає питання, як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою.



Оскільки гени (точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо «світловолосих генів», то найбільш можливими є два варіанти?



1) мати Давида була світловолосою (належала до європейської раси) або, принаймні, була носієм рецесивних «білих генів», а Єссей не був чистим семітом, тобто також мав рецесивні «білі гени»?



2) мати Давида була носієм «білих генів», а його біологічним батьком був не Єссей, а якийсь європеєць або, принаймні, носій «білих генів».



Друга версія є правдоподібнішою, оскільки відомо, що?



1) Єссей одружився з матір’ю Давида уже на старості? «І цей чоловік (тобто Єссей. — І. К.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа» (1 книга Самуїлова, 17.12);



2) матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що «я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя» (Псалом 50.7);



3) незважаючи на релігійну заборону міжрасового змішування, євреї таки одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть «зразково-показовий» Самсон, який десь 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одружувався саме на филистимлянках. У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті.





Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути європейці, скоріше всього филистимляни — вправні мореплавці, які й дали йому морське арійське ім’я Давид. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмішаною хвилею переселенців з Північного Надчорномор’я, тому в основному були русявими — «богосвітлими пелазгами» (Гомер, Одіссея, XIX). Версія про арійське походження Давида підкріплюється такими відомостями.



1) Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів, мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність кельтів-галлів і сучасних українців).



2) Давид був талановитим воїном, а филистимляни були професійними вояками, на відміну від «народного ополчення» євреїв.





3) Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і завдяки їй правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю як їхній васал. Пізніше у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.



4) Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто арійка-ярусеянка) Вірсавія, колишня дружина героїчного воїна хіттеянина Урія (Юрія). Як арійська жінка, вона не допустила, щоб Давид після неї брав ще й інших жінок. Художники зазвичай зображають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спадають на плечі досконалої форми, з винятково вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою. Сина Вірсавії — Салимона (Соломона), не найстаршого, але найулюбленішого свого сина Давид призначив своїм наступником.



5) «Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пелетяни» (Джонсон Пол. С. 68.). Ідеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — «керетяни»). На юдеїв Давид не дуже покладався.



Захоплення Давидом арійського Єрусалима (Євуса, Яруса, Ариїла) поклало кінець його дружнім стосункам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до захоплення цього міста «залучені були тільки цар та його люди — професійне царське військо, без племінних ополчень, — щоб Давид із певністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто без євреїв. — І. К.) здобув Єрусалим. ...Він не вирізав єрусалимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибічників» (Там само. С. 71.). З цього часу Давид, професійний воїн, талановитий полководець і дипломат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десятиліття його правління пройшли у завойовницьких війнах і привели до небувалого раніше розширення території держави. «Перший і єдиний раз в історії Ізраїль став головною політичною силою, цілісною близькосхідною імперією». Столицю своєї держави Давид переніс з юдейського Геброна в євусейський (арійський) Ярусалим і зробив його політичним та релігійним центром імперії.



У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування Ковчег Заповіту, що цілком відповідало традиціям землеробського Ханаану, але суперечило фундаментальному єврейському принципу про неприв’язаність Бога до певної території. Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, «танцював перед Господом зо всієї сили», «танцював та стрибав перед Господнім лицем» (Друга книга Самуїлова 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді? Це був традиційний бойовий арійський танець, на зразок гопака. Назва «гопак» походить від «гопати-гопкати», тобто стрибати чи тупати ногами, стрибаючи або танцюючи, звідси українське «не кажи гоп, поки не перескочиш».



Усе, що відбувалося у цей час в Ярусалимі, було незвичним для євреїв і суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила свій осуд. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю? «Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем!» (2 Сам 6.21).



Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли і, напевно, багатьох інших євреїв? Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з юдеями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, «“стрибання і танці перед Господом” під музичний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засмученої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців» (Грант Майкл. С. 96).



Новації Давида зачепили і релігійну сферу. «Державна релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу». Що стосується державного управління, то бюрократичний апарат формувався за фінікійською моделлю із залученням єгипетських радників.



Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, за всіх кривавих подій, ретроспективно розглядалося як прообраз і передвісник обіцяного Богом майбутнього Золотого віку. Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.



Кілька слів про наступника Давида — Салимона. Ім’я Салимон («салим» — мир, «мон»-«ман» — людина) походить від арійського «салим» і означає «мирний» — на честь майбутніх мирних часів, які, згідно з пророцтвом Натана, мали настати після войовничого періоду Давида. Цікаво, що Салимон-Саливон — це давнє, дохристиянське українське ім’я, яке має той самий корінь, що й українське «село» — мирне поселення (на відміну від «поль-поліс», що означає укріплене поселення, наприклад, Костополь, Сімферополь чи Севастополь).



Салимон (євреї називають його Шломо) найбільше прославився тим, що здійснив мрію свого батька про побудову Храму. Як і слід було очікувати, «цю споруду збудовано й устатковано в цілковито чужому для євреїв стилі. Храм мав дуже мало спільного з чистою релігією Яхве» (Джонсон Пол. С. 77—78). Храм Соломона було виконано «в ханаанських, або, що те ж саме, фінікійських традиціях... Оскільки власне візуальне мистецтво в євреїв було відсутнє — чи тому, що друга заповідь трактувалася як заборона на будь-які зображення, чи через нестачу власних талантів, чи одночасно з обох причин, — у фінікійській манері було виконано і все внутрішнє оздоблення. Два величезні Херувими нагадували знайдені у Біблі і Мегіддо статуї, присвячені Ашторет (Астарті). Змішання яхвістських і ханаанських уявлень було удосталь представлене в ефектній церковній службі. Старі свята ханаанського походження були перетворені на послідовність розкішних державних святкувань, ставши засобом приваблювання набожного населення до престолу. А свято Соломона з нагоди освячення Храму, судячи з усього, відтворювало урочистості, якими відзначали завершення побудови святилищ Баала. І з яким би пієтетом та рішучістю не підносили засновника Храму пізніші автори, Соломон (який узагалі не був євреєм, оскільки його батьки Давид і Вірсавія були арійцями — І. К.) був ще менш правовірним яхвістом, ніж Саул і Давид» (Грант Майкл. С. 101—102). Називати Ізраїльську імперію Давида та Соломона єврейською буде великою помилкою і цілковитим ігноруванням історії.



ПРОТИСТОЯННЯ «ПІВНІЧ» — «ПІВДЕНЬ»



Після розпаду імперії Давида і Салимона (927 р. до н. е.) на території Палестини відбулося багато змін. Серед іншого, у 8 ст. до н. е. Ізраїль було підкорено Ассирією, куди було переселено частину його населення. З іншого боку, на територію Ізраїлю переселялися люди з різних регіонів Ассирійської імперії, зокрема з етнічно близької Сирії (Арама). Таким чином, починаючи з 7-го століття до н. е.:



1) євреї Ізраїлю (центрального і північного Ханаану) асимілювалися поміж арійцями-ханаанцями;



2) назва «Ізраїль» стала позначати арійський край на противагу переважно семітській Юдеї.



Приблизно у 3 ст. до н. е. до Палестини прибула нова хвиля з Північного Надчорномор’я. Як ми вже знаємо, це були кельти-галли. За свідченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-галли були вихідцями з нинішньої Галичини (Prichard J. S. Eastern origin of the Celtic nation. — London, 1857), що підтверджується антропологічно, оскільки кельти і галли переважно були русявими та високорослими брахікефалами. У Малій Азії вони заснували державу Галатія. Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем). Від середини 4 тис. до н. е. тут проживало землеробське індоєвропейське населення, так що галати-галілеяни зупинилися у «своїх», вливши у них свіжу арійську кров. На місці вони засвоїли загальновживану в Палестині арамейську мову, хоч не забували і рідну, принесену з України.



У 1 тисячолітті до н. е. Палестина стала ареною протистояння двох рас? євреїв-семітів і пелазгів-ханаанців-індоєвропейців. Давид, скориставшись підтримкою як одних, так і других, об’єднав їх у єдиній імперії. Державна релігія так майстерно поєднувала їх вірування й обрядовість, що і євреї, і ханаанці вважали її своєю. Головним релігійним центром був Єрусалимський Храм, у якому домінували ханаанська і фінікійська естетика та обрядовість.



Через тисячоліття після Давида територія Палестини знаходилась під зверхністю іншої імперії — Римської (з 63 р. до н. е.). Але протистояння семіти — арійці залишилося, на цей раз з однієї сторони були юдеї, а з другої — галілеяни і самаряни. Це протистояння мало і геополітичні причини, оскільки Юдея і Галілея були цілковитими протилежностями не лише психологічно, а й географічно.



Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою щільністю працелюбного населення, відкритістю до гелленської культури. Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, імовірно, від імені арійських кінахів-кіннотників) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Мк 5.11, Лк 8.32). За Йосипом Флавієм, у Галілеї було не менше 404 міст і поселень. «Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеяни значно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних у расовому відношенні «полукровок»» (Библейская энциклопедия. С. 24—25). У Біблії ця територія називається «Галілеєю язичеською», оскільки тут переважало неєврейське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань? «Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою» (Нюстрем Эрик. С. 85). Жителі Витанії (Вифанії) — поселення неподалік Єрусалима, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Хрестос — були переважно галілеянами (Браунригг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете. М.: Внешсигма, 1998. — С. 49). Розмовляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була гелленська. «Єврейською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, що її вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані» (Мизун Ю. В., Мизун Ю. Г. Апостол Павел и тайны первых христиан. — М.: Вече, 1999. — С. 14).



Варто додати, що «арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавилонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову» (Геллей Генри. С. 410). Тобто з 6 ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською — мовою.



— Чому тоді євреї і галілеяни розмовляли на різних, виразно відмінних діалектах?



Річ не в діалектах, а у відмінностях вимови в рамках тієї ж самої мови. Ця відмінність викликана належністю до різних рас і відповідно різною будовою голосового апарату. Наприклад, євреї в Україні гаркавлять не тому, що говорять на іншому діалекті, а тому, що інакше не можуть, бо мають інший голосовий апарат, сформований на базі іншої, неарійської генетики.



До речі, останнім часом на радіо і телебаченні все частіше можна почути гаркавлячих дикторів (у цьому плані задає тон російська служба радіо «Свобода», де переважає єврейський персонал). Однією з причин цілеспрямованого просування «гаркавлячої вимови» є прагнення привчити до неї слухачів і знизити їхню здатність розрізняти «на слух» євреїв та арійців. З цією ж метою на візуальній рекламі все частіше зображаються семіти і мулати (хоч це вже нагадує не рекламу, а «мічення» своєї території).



Та повернімося до Палестини. На протилежному її боці знаходилась Юдея. «Південна частина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Півночі. Непривітна і безплідна, вона подібна до гористої пустелі з оазами» (Мень Александр, прот. Сын Человеческий. С. 17). На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море: риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же гине.



Приблизно такою була територія проживання юдеїв і тисячоліттям раніше. Сам цей факт говорить про те, що успіхи євреїв у завоюванні Ханаану були більше ніж скромними, принаймні значно меншими, ніж це представлено у старозавітних і новітніх єврейських писаннях. Адже так не буває, щоб переможець животів у напівпустелі, а переможені розкошували на благодатних землях.



— Так було завоювання Ханаану чи ні?



Євреї завоювали малопривабливі території на півдні країни, та й то не всі, —наприклад, їм не вдалося взяти Єрусалим. На решті значно кращих земель Ханаану прибульці змушені були мирно уживатися з місцевим населенням, піддаючись неминучій асиміліяції. Тому свою автентичність зберегли лише племена Юди і Веніаміна, що завоювали в основному напівпустелю навколо Мертвого моря і перебували у відносній ізоляції. Всі інші 10 племен, якщо вони справді існували, асимілювалися.



Інша річ, що було розроблено грандіозний план завоювання Ханаану, згідно з яким кожне плем’я мало виділену для нього територію. Наприклад, Галілею було заплановано завоювати племенам Неффалима та Завулона. Очевидно, що дальше цього «геніального плану» справа не пішла.



Таким чином, завоювання євреями Ханаану — це, якщо без викрутасів, історична містифікація, підміна бажаного і дійсного. На цьому сходяться серйозні дослідники, хоча й не завжди кажуть про це прямо (Див.: Грант Майкл. С. 64; Джонсон Пол. Розділ «Ізраєліти»). А інколи про це можна прочитати і в такій завуальованій формі: «Близько 1200 р. ізраїльський народ заволодів Палестиною, тож природно очікувати археологічних свідчень завоювання. Проте поки що таких свідчень надзвичайно мало» (Библейская энциклопедия. С. 46). В останній цитаті «ізраїльським народом» називаються єврейські племена, що є абсолютно некоректним.



Самарія знаходилась між Галілеєю і Юдеєю. Відомо, що у 9 ст. до н. е. Самарія, як і весь Ізраїль, була переважно ханаанським краєм. Відомо також, що у місті Самарія (тодішній столиці Ізраїлю) культу Яхве взагалі не існувало. «Зате існували культи ханаанських богів, а інкрустація меблів і застосування слонової кістки в оздобленні палацу — як і раніше у Соломона — за стилем були чисто ханаанськими» (Грант Майкл. С. 128).



Після підкорення ассирійцями у 721 р. до н. е. Самарія була заселена вихідцями з Сирії. Пізніше Александр Великий переселив туди сирійсько-македонських колоністів. Природа Самарії багатша, ніж у Юдеї, хоч і не така пишна, як у Галілеї.



Ворожнеча між юдеями та самарянами почалася від самого початку вторгнення євреїв у Палестину, а після розвалу імперії Давида набула особливої гостроти. Юдеї ненавиділи самарян, для них самЕ слово «самарянин» (врешті, як і ханаанець чи галілеянин) було лайливим, а його вживання «осквернювало» правовірного юдея. Самі ж самаряни пишалися своїм походженням — вважали себе «істинними ізраїльтянами», а юдеїв — відступниками від правдивої віри.



Вважається, що завоюванням Ханаану зайнявся союз 12-ти єврейських племен, який називався Ізраїль і походив від 12-ти синів Яакова. Проте дослідники стверджують, що «у ті часи ніяких визначених ізраїльських племен ще не існувало» (Рид Дуглас. Спор о Сионе. — М: Твердь, 1993. — С. 9). «Число 12 може бути умовністю: тим самим числом злічено і синів Ізмаїла, Нахора, Йоктана й Ісава» (Джонсон Пол. С. 35). Це пояснюється тим, що в арійській, а згодом сумерсько-вавилонській традиції число 12 (дюжина, тузінь) позначало організаційну завершеність. Єврейські племена були знайомі з цією традицією, адже Авраам походив з постсумерського міста Ур.



ЮДЕЯ ПРОТИ ІЗРАЇЛЮ



Тисячолітня ворожнеча між юдеями і самарянами як «істинними ізраїльтянами» викликає запитання, яке на перший погляд видається парадоксальним: «А чи були юдеї ізраїльтянами?»



Розповідаючи про юдеїв, «Єврейська енциклопедія» стверджує: «Судячи з усього, це було неізраїльське плем’я» (Jewish Encyclopedia, New-York, — 1905, 1909, 1912, 1916. — Цит. за книгою Дугласа Ріда). На думку Дугласа Ріда, головною причиною розколу між юдеями і ізраїльтянами було несприйняття останніми доктрини богообраності: «Ізраїль відкинув юдейську доктрину обраного народу і пішов своїм власним шляхом (назва «Ізраїль», надана сіоністській державі, заснованій у Палестині в 1948 році, — облудна претензія на чуже ім’я)» (Рид Дуглас. С. 11). Відповідно «ізраїльтяни не були євреями», стверджує той же автор, посилаючись на Британську енциклопедію, і продовжує: «Коротка спільна історія Ізраїлю та Юдеї прийшла до кінця в 937 р. до Р. Х. Після смерті Соломона ця неміцна асоціація розпалася остаточно. Кастейн (відомий єврейський історик. — І. К.) так описує цей період: «У цих країн було не більше спільного, ніж у будь-яких двох країн зі спільним кордоном. Час від часу вони воювали одна з одною, потім мирилися й укладали угоди, але завжди лишалися абсолютно відокремленими. Ізраїльтяни втратили віру у будь-яке особливе призначення, і за царя Єровоама (тобто відразу ж після смерті Соломона. — І. К.) Ізраїль як політично, так і релігійно повністю розірвав з Юдеєю» (Рид Дуглас. С. 13).



— Так були євреї ізраїльтянами чи ні?



Схоже, що перед нами ще одна історична фальсифікація — цілком у дусі хронологічної війни / На основі сучасних уявлень можна зробити таку історичну реконструкцію.



1. У квітучий арійський Ханаан протягом багатьох століть проникали семітські кочові племена (наприклад, як в Європу цигани) і більше чи менше асимілювалися в ньому.



2. У 13 ст. до н. е. в Ханаан удерлася нова група семітських племен євреїв (хабіру) — з метою його завоювання. Можливо, навіть було розроблено масштабний план розподілу «обітованої землі» між цими племенами. Проте вірогідніше, що цей план виник значно пізніше — в 6 ст. до н. е. — в голові «батька юдаїзму» Єзекеїля, який уявно розподілив чужу землю між уявними єврейськими племенами (48.1—8). Як би там не було, а задум завжди гарніший, ніж його втілення: насправді вторгнення відбувалося хаотично, племена самостійно вирішували, чи будуть вони брати участь у тих чи інших бойових діях. Завоювати вдалося лише південну частину Палестини — здебільшого гористу, з пустелями, напівпустелями й окремими оазами. Тобто описані в старозавітних текстах грандіозні перемоги були або перебільшені, або вигадані. Наприклад, оповите масою героїчних легенд взяття Єрихона виглядає сумнівним, оскільки «за даними розкопок, в той час там не існувало ніякого міста (останнє місто було зруйноване до 1300 р.)» (Грант Майкл. С. 62. Ще більшою вигадкою, на думку історика, виглядає захоплення міста Гай). Частина ж племен узагалі не брала участі у боях, натомість мирно змішалася з місцевим населенням. «Сама Біблія у деяких своїх фрагментах не приховує, що місцеві правителі іноді вітали прибульців (можливо, як потенційних підданих) за умови, що ті можуть пожертвувати великі стада худоби і готові освоїти необроблювану територію» (Грант Майкл. С. 64).



3. Станом на 12 ст. до н. е. південні гористі території Палестини були контрольовані єврейськими племенами, де головну роль відігравало плем’я Юди. Території північніше Єрусалима і морське узбережжя контролювалися пелазгами-филистимлянами та ханаанськими правителями.



4. Давид силоміць об’єднав семітський Південь та арійську Північ в одне царство під арійською назвою «Ізраїль» зі столицею в Єрусалимі і новою державною релігією. «Вибір Єрусалима столицею став майстерним кроком: дотикаючись до територій ізраїльських (тобто північних. — І. К.) племен, місто не входило до них і не було об’єктом суперництва. Зручним було і розташування міста між північними племенами і Юдеєю, чию взаємну ворожість лише тимчасово і ненадійно вгамовувала та обставина, що цар мав особисті зв’язки як з північчю, так і з півднем» (Там само. С. 89). «Давидове царство було, принаймні на початку, не об’єднаною нацією, а двома осібними національними утвореннями, кожне з яких мало свій окремий договір із Давидом» (Джонсон Пол. С. 69).



5. Після смерті Соломона (Салимона) імперія Ізраїль відразу ж розпалася на дві ворогуючі частини — порівняно невелику Юдею і вчетверо більший Ізраїль. В Юдеї після кількох століть кривавої боротьби переміг культ Єгови (Яхве). Релігія ж Ізраїлю розвивалася на базі універсальної релігії Давида і прадавніх місцевих традицій. Це й давало підстави самарянам уважати себе «істинними ізраїльтянами», а юдеїв — «відступниками», оскільки останні обрали свій, цілком відокремлений шлях. Описуючи юдеїв, Кастейн пише: «Вони вирішили, що їм призначено стати особливою расою.., що їхній спосіб життя має бути зовсім іншим, ніж в оточуючих їх народів. Відмінність, яка вимагалася, не допускала навіть думки про зливання їх із сусідами. Вони хотіли бути відокремленими, абсолютно відмінними від усіх» (Рид Дуглас. С. 13).



6. Арійське походження імені «Ізраїль» підтверджується тим, що воно було цілком сприйняте арійським населенням Ханаану-Палестини і категорично відкинуте юдеями.



7. Пізніше штучне поширення назви «ізраїльтяни» на юдеїв дозволяло останнім долучитися до слави імперії Давида і Соломона з відповідними політичними, соціальними, морально-психологічними та бізнесовими наслідками. З цією метою арійське ім’я Ізраїль було прив’язано до патріарха Яакова (з вигаданою історією про його «богоборство») і до начебто консолідованої групи 12-ти єврейських племен, які вдерлися на територію Ханаану-Ізраїлю.



— Чи це не дивно, що спочатку ворогували, а потім взяли собі вороже ім’я?



Нічого дивного. Якщо говорити сучасною мовою, то назва «Ізраїль» була добре розкрученим брендом, чим не забарилися скористатися. Так само Московія взяла на щит бренд «Русія-Росія», а Чечня — «Ічкарія» («Країна аріїв»). У давнину не гірше нас розуміли, що «як назвеш корабель, так він і попливе». Звідси Арта-Аратта-Артанія («сонячна земля», «підсоння»), Геллада («сонячний лад»), Яригон («сонячна сила»), Ярусалим («сонячне місто»), Ганаан («сила небес») тощо. Якщо слідувати історичній логіці, то нинішня єврейська держава мала б називатися Юдеєю, але до цього слова прив’язано стільки негативу, що батьки-засновники не зважилися на такий самогубний крок.



Продовження:
21 --- Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники



-----------------------

В тему:



Великий піст: час оновлення (початки практичного хрестиянства)



2007: Сонячний Вепр, Реформація, Спільна Дія



Хай Буде! Ісус і Марія вітають нас арійським салютом



Де і коли народився Ісус?



Іван Хреститель — відновлювач арійських традицій



Таємна вечеря чи арійський Новий рік?



1 --- П’ЯТИЙ ЕЛЕМЕНТ



2 --- ІСТОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗЛОЧИНУ



3 --- ЦЕРКВА І ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ТЕКСТИ



4 --- МЕТАФІЗИЧНІ АРХЕТИПИ



5 --- ВОАНЕРГЕС, тобто СИНИ ГРОМУ



6 --- ІСУС, ЩО ОЗНАЧАЄ ЯСНИЙ



7 --- ХРЕСТОС І ХРІСТОС



8 --- ХРЕСТИЯНСТВО І ЮДОХРІСТИЯНСТВО



9 --- ДОГОВІР І ЗАПОВІТ



10 --- АРІЇ, АРІЙЦІ, ТРИПІЛЬЦІ



11 --- ГАЛЛИ — КЕЛЬТИ



12 --- ПЕЛАЗГИ, ГЕЛЛЕНИ, ГРЕКИ



13 --- МАГИ, ВОЛХВИ, ЕГРЕГОРИ, СИЛИ, БОГИ



14 --- ВІЙНА ЗА РОЗУМ



15 --- ПАЛІНГЕНЕЗІЯ, ТОБТО РЕІНКАРНАЦІЯ



16 --- ЧИ БУВ ХРЕСТОС ЮДЕЄМ?



17 --- ПЕЙСАХ ЧИ ПЕРЕХІД?



18 --- АРІЙСЬКА ОСНОВА ХРЕСТИЯНСТВА



19 --- ОБЕРЕЖНІШЕ З АПОКРИФАМИ!



Гравець: 
Народний Оглядач

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка