У вирі героїчних і водночас трагічних подій, що нині розгортаються в Україні в ході її війни з лютим і підступним російським агресором, практично непомітною для всієї Європи лишилася одна річниця (до того ж «кругла»), яка припадає на останній день жовтня. А згадати про неї варто, особливо зважаючи на аналогії із сьогоденням. Ідеться про сторіччя “Marcia su Roma” – «походу на Рим» італійських фашистів – та наступного їх приходу до влади, яку очолив «дуче» – вождь – Національної фашистської партії Беніто Амількаре Андреа Муссоліні.

Здавалося б, що ще можна говорити про фашистів – «злісних ворогів прогресивного людства»? Проте, бодай побіжного неупередженого ознайомлення з питанням вистачає, щоб стверджувати, що не все так однозначно. Відповідно, виникає потреба в аналізі та розвінчанні низки міфів, на яких густо намішана риторика про фашизм.

Міф перший – про те, що гітлерівці були фашистами

Гітлер і його послідовники були націонал-соціалістами (скорочено – нацистами) і ніколи фашистами себе не називали. Ярлик фашистів був причеплений нацистам товаріщем Сталіним, із «легкої» (в дійсності – важкої) руки якого фашистами стали в СРСР називати всіх, кого заманеться. Ця плутанина понять жива дотепер (наприклад, «ukr.net» днями повідомляв про чергову річницю визволення України від «фашистів»). Хоча справжні, автентичні фашисти були в Італії, до того ж фашизм – це значною мірою суто національна італійська ідеологія, пов’язана з давнім римським принципатом. Символом фашистів були фасції (“fasci” – італійською читається «фáші» – «пучки»), тобто перетягнуті або пов’язані пучки з березового або в’язового пруття зі встромленою сокирою, які у Стародавньому Римі, як знаки влади, носили ліктори – державні службовці. У Новий час зображення фасцій практикувалося в геральдиці (загальнодержавній або місцевій) багатьох країн, зокрема Німеччини, США, Франції, Швейцарії.

Міф другий – про тиранію та жорстокість фашистів

Беніто Муссоліні прийшов до влади в результаті згаданого вище багатотисячного «походу на Рим», який завершився тим, що італійський король Віктор Еммануїл ІІІ призначив його на посаду прем’єр-міністра. Хоча «чорносорочечники» – учасники походу – й були озброєні, захоплення фашистами влади відбулося переважно мирно, без кровопролитних боїв у Римі та інших містах Італії. А впродовж двадцяти років фашистського правління – попри очевидну диктаторську сутність цієї влади – було засуджено до смерті аж десять осіб, при цьому дев’ять смертних вироків виконано, а один засуджений був помилуваний. Чи можна порівняти таку статистику з каральною практикою нацистської Німеччини чи більшовицького СРСР? Варто додати, що, за свідченнями очевидців, під час Другої світової війни на звільнених від більшовизму територіях там, де стояли італійці, окупаційний режим був досить м’яким. Щоправда, вже за доби так званої Італійської соціальної республіки (1943 – 1945 рр.) правління Муссоліні справді набуло рис деспотії.

Міф третій – про засудження фашизму Нюрнберзьким трибуналом

Постаті на лаві підсудних Нюрнберзького трибуналу загальновідомі. Але чи були серед них фашисти? Правильно, їх там не було, сам фашизм Нюрнберзьким трибуналом не був засуджений, оскільки, на відміну від тоталітарного гітлерівського націонал-соціалізму (і, безумовно, ленінсько-сталінського більшовизму), він був, по суті, авторитарним режимом, тобто «пом’якшеним тоталітаризмом» або «контрольованою демократією».

Засадничо не були властиві фашизмові антисемітизм і ксенофобія взагалі (лише 1938 року за вказівкою Гітлера, фактичним васалом якого став тоді Муссоліні, були прийняті дискримінаційні закони, але набагато м’якші, ніж у нацистській Німеччині; до того часу євреї навіть перебували на відповідальних посадах у фашистській партії). До речі, фашизму нема й серед ідеологій, пропаганда яких заборонена Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» від 9 квітня 2015 року за №317-VІІІ. Теж невипадково.

Динаміка фашизму

Накреслимо кілька тез у зв’язку з непересічною датою, значущою не лише для Італії, а й для всієї Європи.

По-перше, досвід італійського фашизму, як і багатьох інших ідейно споріднених із ним правих рухів, засвідчує закономірну еволюцію політичного режиму – від піднесення й творчого потенціалу до занепаду й виродження. Фашизм зародився на межі 1910-20-х рр. ХХ ст. на тлі протистояння комуністичній небезпеці, якій ледве давала раду демократична влада. Прийшовши до влади, фашисти розпочали із заходів, спрямованих на консолідацію нації, зокрема формування системи корпоративних об’єднань роботодавців і найманих працівників, здатних забезпечити єдність італійців та класовий мир. Крім того, фашисти успішно боролися з мафією, геть вигнавши її з країни. Викликає повагу й налагодження стосунків Італійського королівства зі Святим Престолом через укладення в 1929 р. Беніто Муссоліні з Папою Пієм ХІ Латеранських угод, які гарантували існування держави-міста Ватикан.

Закономірно, що така політика, скеровувана в дусі консерватизму й традиціоналізму, була прикладом для націоналістів багатьох європейських країн, зокрема українців. Ідеологічні документи ОУН, складені до Другої світової війни, враховували деякі позитивні риси досвіду фашистського правління, але містили і його критику (зокрема, в тому контексті, що фашизм є ідеологією для нації з міцною державністю, тоді як українцям ще належало здобути свою державу).

Варто зауважити, що Беніто Муссоліні попервах негативно ставився до німецького нацизму та особисто Адольфа Гітлера (це виявилося, зокрема, в італійсько-німецькому протистоянні 1934-35 років, пов’язаному з убивством німцями австрійського лідера Енґельберта Дольфусса, підтримуваного Муссоліні).

Проте, політичним режимам із плином часу властиві втрата динамізму й поява рис застою, що призводить до корумпованості, переродження й, кінець-кінцем, самознищення. Не оминула така доля й італійський фашизм. Очевидно, найбільше згубило Муссоліні прагнення до зовнішньої експансії задля примарної перспективи відродження Римської імперії. На цьому ґрунті дуче поступово зійшовся з фюрером, і Італія виявилася втягнутою у Другу світову війну, до якої геть не була готова. Муссоліні ще міг зберегти власне обличчя (чи вловлюєте аналогію із сьогоденням?!), бувши усунутим Великою фашистською радою від керівництва партією й державою в 1943 р., якби після цього відійшов від політики. Але своєю згодою остаточно стати гітлерівською маріонеткою й очолити згадану вище т. зв. Італійську соціальну республіку він зруйнував власний образ борця за національну єдність Італії.

Сучасний правий рух і Джорджа Мелоні

По-друге, надто помітними є паралелі між подіями в Італії 1922 р. та 2022 р., адже сьогодення цієї країни позначене приходом до влади (внаслідок цілком демократичних виборів) коаліції на чолі з правою партією «Брати Італії». Її лідеру, а тепер – і прем’єр-міністрові держави Джорджі Мелоні закидають неофашизм і прихильне ставлення до постаті Б. Муссоліні. Проте, сучасний правий рух не може не відрізнятися від фашизму сторічної давнини, бо змінюється світ. Доречно навести думку італійського правого політика другої половини ХХ ст. Джорджо Альміранте, який стверджував, що фашистом міг бути лише італієць, який жив у часі між двома світовими війнами. І Джорджа Мелоні не є в політиці прямою спадкоємницею Беніто Муссоліні. В умовах швидкоплинної глобалізації сучасного світу, а ще – піднесенням ролі в ньому України, яка гідно протистоїть «другій армії світу», подаючи приклад творчим силам усієї Європи, праві дедалі виразніше підтримуватимуть політику євроатлантичної інтеграції, а також ізоляції Росії, що стала, по суті, ворогом усього людства. Тому для Джорджі Мелоні нині вкрай важливо маргіналізувати своїх «молодших» партнерів у коаліції – путінських прибічників С. Берлусконі та М. Сальвіні. До того ж ці двоє останніх не є настільки ідеологічно виразними, як Дж. Мелоні; щобільше, під час кількаразового в минулому прем’єрства Берлусконі ніхто не волав через його ніби радикальні погляди, як кричали на Мелоні напередодні й на початку її урядування. Можна думати, колишній тричі прем’єр Італії влаштовував лібералів-космополітів – апологетів «Європи реґіонів». Джорджа Мелоні – ні.

Україна та Італія

По-третє, важливо усвідомити ставлення до України та її прагнень до відновлення та зміцнення державності з боку італійських правих – від Беніто Муссоліні до Джорджі Мелоні. У 1919 р., ще до свого приходу до влади, Муссоліні писав про визволення Армією УНР Києва від більшовиків: «…Це епохальна подія. Ще ніколи ніякий народ не боровся за свою свободу з більшою вірою. Ще ніколи жоден народ не боронив свого права на незалежність у складніших умовах… поборюваний прихильниками «єдиної і неподільної», без зброї, сам один, під байдужими поглядами всієї Європи, український народ звільняє свою територію від більшовицької чуми і знову здобуває свою столицю… Київ… нарешті вільний від азійської орди». Чим не про сьогодення!

Прихильним до національно-визвольних прагнень українців дуче залишався практично до кінця свого правління. Зокрема, в Італії жили й працювали деякі визначні діячі ОУН, зокрема Євген Онацький, який ґрунтовно дослідив фашизм, виявивши його сильні та слабкі сторони. Саме в Римі в 1939 р. проведено ІІ Великий Збір ОУН, на якому новим Провідником Організації замість Євгена Коновальця, загиблого від рук НКВД, було обрано Андрія Мельника. Твердий намір підтримувати Україну та її боротьбу за вільну Європу в наш час, судячи зі своїх недвозначних заяв, має й новий прем’єр-міністр Італії, представниця «правих» Джорджа Мелоні.

Як і будь-яке суспільне явище, європейський (у тому числі італійський, український і т. д.) правий рух закономірно еволюціонує, мусячи пристосовуватися до нових реалій. Незмінними залишаються базові принципи – нація, родина, духовні цінності. 

Юрко Луганський

Гурт Тавро: Фашист (mp3)