Замість вінка українському гумору

Наш чоловік буде щиро сміятися, переглядаючи програми одеських “джентльменів”, КВН чи “Сміхопанораму”. Він із задоволенням переповість у компанії анекдоти із “Золотого гусака”. Але коли доходить до продукування гумору, він витворить дещо інше.

Перш за все, нашим притаманна глибинна іронія, якої їх навчило саме життя. Іронічне ставлення до навколишнього світу, влади та навіть стосунків у суспільстві важко передати у будь-якій літературній, естрадній чи електронно-інформаційній формі. Переважно це життєві історії, які розповідають за чаркою чи на перекурі. Зрештою, яка різниця, аби компанія була доброю і вміла слухати та реагувати. У моїх знайомих таких історій – безліч.

Серед оповідачів є справжні таланти. Чи не кожен з нас має знайомого (чи знайому), яка справді смішно вміє прокоментувати факт, який усі жваво обговорюють у той момент. Це може бути футбольний матч, призначення високого посадовця із непевним минулим, затримка зарплатні etc. Наш колега Микола після сумнозвісної поразки Володимира Кличка не менше години тішив редакцію своїми рефлексіями. Слухачі надірвали животи. Але цей гіпертекст неможливо ні зафіксувати, ні повторити. У фіксованому вигляді він втратить колорит розповідача, а для повторення потрібно змоделювати той самий настрій і ту ж саму ситуацію. До речі, пишучи ці рядки в нашому ньюз-румі, я вголос запитав: “Кого з Кличків побили і як їх розрізнити?” Після двохвилинного бурхливого обговорення зійшлися на тому, що розрізнити їх можна за шириною носа внаслідок пропущених ударів, а зараз ніс ширший якраз у Володимира.

Мій знайомий київський письменник Андрій Кокотюха є добрим письменником-гумористом. Але порівнювати його тексти, публіковані значними тиражами, і ті ж тексти, виголошені під час письменницьких застіль, – те ж саме, що порівнювати рецепт страви у кулінарній книзі із самою стравою. Це ж стосується і творчості Леся Подерв’янського. Відчуйте різницю.

Значна кількість оповідок стосуються певних професійних середовищ, тому їх важко зрозуміти “непосвяченому”. Володя Якимець у програмі “Ранок” розповів анекдот про західного диригента, що приїхав на гастролі без оркестру. Тут йому набрали “колектив” на біржі, він вийшов на сцену, вклонився публіці і змахнув рукою. Пауза, диригент нічого не розуміє, а хтось із музикантів йому шепче: “Слухай, ти не махай, а скажи тональність”.

Наш чоловік справді вміє сміхом реагувати на ситуацію. Водій маршрутки на заяву чергового 40-річного чолов’яги: “Учасник бойових дій!” – відбрив: “Людоньки, я в центр їду, а не на війну!” Це вже потім я побачив цю фразу в інтернеті у вигляді анекдоту. До цього я два тижні користав з цієї історії, привертаючи “ексклюзивом” увагу товариства.

Наш гумор – переважно розмовний і життєвий, а не сценічний. Дещо з “життєвих історій” фіксується в анекдотах або байках, але безмежна кількість губиться в нетрях людської пам’яті.

Я свідомий того, що є багато професійних гумористів. Вони пишуть пачками фейлетони й оповідання, пародії та сатиричні вірші. Потім пропонують їх різноманітним, переважно періодичним виданням. Дехто бере. Я гордий з того, що працюю в “Газеті”, яка не практикує таких публікацій. Тому із садистичним задоволенням жену всіх цих писак у шию.