Юрій Лавріненко

  Юрій Андріянович Лавріненко — літе­ратурознавець, критик, публіцист, істо­рик, культурний та громадський діяч — народився 3 травня 1905 року в селі Хижинці Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Лисянського району Черкаської області) неподалік Шевченкового села. У спогадах про дитинство «Мій сад в Арктиці» Юрій Лавріненк­о зазначав: «Її (малу батьків­щи­ну. — С. Л.) справді можна назвати землею Шевченка, місце народження і дитинства якого (Кирилівка, Моринці) розташовані всього 15—30 кілометрів од моїх Хижинець. Ці ж самі землі були театром повстання гайдамаків, оспіваного Шевченком. Цим виправдовую мою затримку на темі землі…»  

  Мати Ю. Лав­ріненка — Оксана Дивнич — мудра і працьовита жінка, прагнула дати дітям хорошу освіту. У шість років Юрій розпочав навчання в Хижинській початковій школі, яку успіш­но закінчив у 1917 році, потім навчався у Медвині. У вже згадуваних спогадах він писав: «Це належить до містерії української революції. Поза її аграрною проблематикою як рушійною силою, поза її інтелігентсько-селянським відрухом до козацтва — чи не головним було явище масового руху мо­лоді і навіть дітвори до освіти». У 1920 році відразу ж вступив до Уманського училища садівництва і землеробства (1920—1926).    

  Саме в цей період формуються ідейно-естетичні позиції та світоглядні засади Юрія Лавріненка. Умань 1920-х років у культурному плані не була глибокою провінцією. Сюди приїздив на гастролі Лесь Курбас із Київським драматичним театром, поет Михайль Семенко, тут почали літературний шлях Микола Бажан та Андрій Чужий, працюва­ли філії різних літературних об’єднань, зокрема «Аспанфуту», «Молодняка». 1924 року було створено філію літературного об’єднання «Плуг», яка розпочала активну роботу в Уманському агротехнікумі. Юрій Лавріненко не міг стояти осторонь. Він стає членом «Плугу». Зі спогадів дочки Юрія Лавріненка Лариси відомо, що «саме тут, в Умані, відбулося зацікавлення Ю. Лавріненка літературою, перші поетичні проби пера і знайомство з поетом-менест­релем 20-х років Володимиром Сосюрою. Авторитетний поет підтримав Лавріненкове бажання продовжити освіт­у в університеті й нарадив Харківський, тоді столичний університет».

  На історико-філологічному факультеті Харківського інституту народної освіт­и Ю. Лавріненко навчався протягом 1926—1930 років. У 1930—1932 роках він був аспірантом Інституту Тараса Шевченка Наркомосу УРСР. Під керівництвом О. Білецького працював над дисертацією «Український епос козацьких дум», текст якої, на жаль, не зберігся. У книжці «Чорна пурга та інші спомини» літературознавець згадував: «Хоч усе вимагане для ступеня «кандидата наук» я успішно зробив, виключно з дисертацією «Український епос козацьких дум», що її з великою похвалою прийняв професор Олександер Білецький, проте партор­г Інституту Верба, роздаючи аспірантам принесені нею з НКО свідоцтва, що давали право викладача вищої школи, повернулася до мене й проголосила: „А вам сказали: — врагам народа не позволим портить советскую молодежь“».

  Однак Ю. Лавріненко активно працював на літературознавчій ниві. У цей час вийшли друком його окремі розвідки: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак. Біографічно-критичний нарис» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), низка статей та рецензій у журналі «Плуг».

  Письменниця Докія Гуменна в книж­ці «Дар Евдотеї» згадувала саме про початок творчої та наукової діяльності Лавріненка: «Жив він у «Слові», у великій напівпідвальній кімнаті. Там я познайомилась із його дружиною Любою з лицем мадонни. Приємно було в цій хаті інтелектуалістів. Юрко був аспірантом інституту ім. Шевченка, мав тоді вже три книжечки критичних етюдів про Еллан­а, Чумака, Тичину. Юрко захоплю­вався в той вечір романом А. Головка «Мати», дуже складно оці­нював. А мені тільки подай красномовних бесідників, складних розмов, дарма, що я годинами тільки слухаю і мовчу... І справді я виходила від Лавріненків повна бенкетом товариського єднання».

У 1933 році Лавріненко — завідувач культурно-мистецького відділу харківської газети «Вісті ВУЦВК». Двічі, у 1933 та 1935 роках, його було арештовано «за участь в контрреволюційних організаціях» і «за незадоволення трудноща­ми партії на селі». Протягом 1936—1939 років перебував у Норильлазі НКВС на Таймирі як в’язень, а 1939—1942 відбував вільне заслання в Кабарді на Північному Кавказі, де працював старшим науковим співробітником Мало-Кабардинської сільськогосподарської   зрошувально-дослід­ної станції. Після захоплення німцями Північного Кавказу Ю. Лавріненко разом із родиною, другою дружиною Марією та маленьким сином Миколкою, тікає до Києва (1942). У 1943 році завдяки Юрію Шереху родина Лавріненків виїжджає до Львова. Протягом 1943—1944 рр. Юрій Андріянович викладав у сільськогосподарській фаховій школі в Сянеку. В автобіографії Лавріненко писав, що в 1944—1945 роках був остарбайтером в Австрії, а впродовж 1945—1949 рр. мешкав у Німеччині. За свід­ченням Яра Славутича, протяго­м 1945—1946 років Юрій Лавріненко збира­в відомості про загиблих у 1920—1930-х роках українських митців.

Упродовж 1940-х років Ю. Лаврінен­ко активно друкувався в еміграційній періодиці: у журналах «Звено», «Літаври», «Сучасник», найчастіше — на сторінках газети «Українські вісті», де з’явилося понад п’ятдесят його публікацій. Більшість статей цього періоду присвячено історії та політиці. В одній з автобіографій Лавріненко зазначав, що в цей час займався насамперед публіцистичною, редакторською, а також громадською діяльніст­ю. Учений невтомно вивчав проблему національного визволення україн­ців, аналізуючи об’єктивні та суб’єктивні причини перемог і поразок, проектуючи згадувані події на еміграційне сьогодення. Ю. Лавріненко — член МУРу, ініціатор літературно-мистецьких конкурсів, які проводили табірні видання, зокрема журнали «Звено» та «Рідне слово». З 1948 р. до 6 лютого 1949 р. — головний редактор «Українсь­ких вістей». Ю. Лавріненко неодноразово виступав із доповідями про письменників перед земляками. Про один із таких виступів згадував літературознавець І. Кошелівець: «Було літо 1945 року, перше по капітуляції Німеччини. У невеликому австрійському місті Фельдкірху, поблизу швайцарського кордону, створилася українська громада, осіб щось на півсотні. Організатори її дістали у середньовічній вежі приміщення, невелике, але достат­нє, щоб скликати збори чи влаштувати доповідь. Одного разу мої знайомі, я чомусь тоді був відсутній, з захопленням розповідали, що якийсь «інжúнер» виголосив прегарну доповідь про Шев­ченка. Таке повідомлення я сприйняв дещо скептично, бо не дуже покладався на смаки моїх інформаторів і не сподівався чогось особливого від інженерської доповіді на літературну тему. Скоро надійшла нагода переконатися мені в своїй помилці... А кілька днів пізніше на порозі моєї хати став середній на зріст, стрункий чоловік з гарно змодельованою голо­вою. За плечима в нього був рюкзачок. Так з тим рюкзачком і запам’ятався він мені за тих років. Це й був Юрій Лавріненко, той самий інженер, що виступав з доповіддю про Шевченка».

З 1950 року вчений мешкав у США. У 1950-х роках він доклав чимало зусиль, щоб відновити діяльність МУРу, а коли цей задум так і не вдалося втілити в життя, брав участь у заснуванні Об’єднання українських письменників «Слово». У 1954 році очолив його Президію й започаткував видання збірника «Слово». З ініціативи літературознавця побачили світ такі видання, як журнал «Сучасник» (1948), «Літературно-науковий збірник» (1952). Разом із І. Кошелівцем невтомно редагував «Українську літературну газету» (1955—1960). Ю. Лавріненко — автор багатьох передач, записаних для радіо «Свобода».

Широкий розголос у наукових колах мала англомовна праця вченого «Ukrainian communism and Soviet-Russian policy toward the Ukraine; an annotated bibliography 1917—1953» (New York, 1953) («Український комунізм і совєтсько-російська політика щодо України (1917—1953)»), на яку протягом 1953—1957 рр. з’явилося багато рецензій і відгуків у періодиці. У журналі «Revue des Etudes Slaves» (1954) зазначалося: «Бібліографія своїм вступом і примітками свідчить про виключну об’єктивність і безпристрасність автора». Газета «Вперед» висловила подібну думку: «Цінність книжки Ю. Лавріненка-Дивнича полягає насамперед в тому, що це є піонерська робота в досі цілком нерозробленій частині української історії».

Розстріляне відродження

Книжка «Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія—проза—драма—есей» (Париж, 1959), укладена Лав­ріненком у рекордно короткий термі­н — за 18 місяців — у складних матеріальних і моральних обставинах, була надзвичайно популярною як в еміграційному середовищі, так і в радянській Україні. Вона мала не лише істор­ико-літературне, а й морально-етичне та пат­ріотично-виховне значення. На цьому аспекті наголошувалось у понад п’ятдесяти рецензіях, які з’явилися після виходу книжки. Антологія засвідчила закономірну спадкоємність та наступність літературних поколінь, а також цілісніст­ь української культури — материкової та еміграційної. У передмові до книжки «Зруб і парости. Літературно-критичні статті, есеї, рефлексії» (Мюнхен, 1971), куди увійшли праці, написані протягом 1945—1965 років, Лавріненко поглибив це положення своєї літературознавчої концепції про наступність поколінь, про те, що кожне літературне покоління давало поштовх для наро­дження молодої зміни, яка, хоч і пішла власним шляхом, усе-таки продовжила традиції «батьків». На його думку, класична література, яка розвивалася й функціонувала в колоніальних умовах, сприяла розвитку літературного покоління Розстріляного Відродження, а ця літературна епоха знайшла своє продовження у творах шістдесятників та «Нью-Йоркської групи».

1966 року Ю. Лавріненко переніс операцію серця. Попри її тяжкі наслідки (часткова втрата зору, ліву сторону тіла було паралізовано), він продовжував працювати. У спогадах Лавріненко зробив такий запис: «Минули роки і роки. Молода людина 20—30-их років на еміграції постаріла, перейшла відкриту операцію серця з одночасним паралічем лівої сторони тіла (мабуть, тієї, що належить минулому радянському). Пам’ять захмарилась. Половина життя зникла в тому хмаровинні. А все ж набираюсь духу писати книжку (спомини-роздуми) про минуле, зібрати в якусь цілість розвіяне в порах життя, відновити історію боротьби сил життя і любови із силами смерти, моїх знищень і відроджень».

У 1970-х побачили світ 34 статті дослідника. Завдяки підтримці рідних і друзів, особливо доньки Лариси, літературознавець видав роботу «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи (Спогади і спостереження)» (1980), книжку «Чорна пурга та інші спомини» (1985), а на сторінках «Сучасності» опублікував уривки зі згадуваних видань. Протягом 2-ї пол. 1940-х — поч. 1980-х друкувався в журналах «Листи до приятелів», «Нові дні», «Сучасність», «Український історик», газетах «Нові дні», «Останні новини», «Свобода», «Сучасна Україна», «Українська літературна газета», «Українські вісті» та ін. Друкувався Ю. Лавріненко під такими псевдонімами й криптонімами: Ю. А, Юрій Гайдар, Юрій Дивнич, Д. Коларгонець.

За довголітню й плідну діяльність на літературознавчій ниві вчений одержав премію Антоновичів (1986).

 Помер Юрій Лавріненко 14 грудня 1987 року в Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

Як наголосив президент УВАН у США Олекса Біланюк: «На долю цього великого Вченого випали тяжкі ви­пробування у роки сталінських репресій 30-х років: ув’язнення і заслання. Та щаслива зірка дарувала йому життя для того, щоб він увіковічнив імена розстріляних колег і друзів, які відроджували разом з ним українську культуру у 20-ті роки. Саме завдяки Ю. Лавріненку світ довідався про жахи большевицької системи в Україні, а імена будівничих українського Відродження 20-х років повернулися із забуття у безсмертя». У вступній статті до останньої книжки Ю. Лавріненка «Чорна пурга та інші спомини» Іван Кошелівець, визначаючи місце вченого та його наукового доробку в новітньому українському літературознавстві, слушно підсумував: «Юрій Лавріненко був не рядовим цього покоління, а рівно другу половину досі прожитих вісімдесятьох років стояв у числі тих кількох провідних його постатей, що каталізували літературне життя й надали йому тих форм, в яких воно й досі триває».