Важливість: 
4
Традиція не може зникнути безслідно, вона лише перетікає в інші форми – етнолог Олена Боряк

Поховальний обряд є найбільш консервативним. Першим змінюється весілля, далі змінюються родини, а от обряд похорон лишається майже недоторканим. Полісся і Карпати – рівнозначні за архаїзмом. Етнографи фіксують спільні етнографічні реалії.

16112101.png

Олена Боряк

«У студентські роки мене дуже цікавила етнографія, експедиції в «поле» здавалися такими романтичними! Отже я із власної ініціативи пішла в Академію наук на вулицю Кірова, 4 (тепер – Михайла Грушевського), знайшла установу під назвою Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, побачила табличку «Відділ етнографії», зайшла в кабінет і попросилась в експедицію, - розповідає Олена Боряк в інтерв'ю на PLATFORMA. – Був 1975-й, тобто пройшло лише кілька років після чергового розгрому етнографії, звідси звільнили науковців, яким навішали ярлики «українського буржуазного націоналізму».

У той час етнографія була небезпечною спеціальністю. Для досліджень намагались вибирати нейтральні теми: Нечуй-Левицький як етнограф, Шевченко як етнограф – з тим, щоби не залишалося навіть натяків, що людина цікавиться традиційною українською культурою. Коли я навчалася в Київському університеті, а це була середина – кінець 1970-х років, у нас не було кафедри етнографії, і ми тільки знали, що, можливо, двох студентів наш професор Всеволод Наулко візьме для праці над етнографічними темами, до того ж, це не афішувалося.

Коли зараз деякі молоді науковці роблять огляд доробку українських етнографів радянських часів, вони переважно пишуть, що етнографічна наука була кон’юнктурною, заідеологізованою. Ну, ніби так, це правда. Але не все так просто. Водночас мої колеги робили добротні дослідження європейського рівня, траплялися справжні наукові прориви. Передусім це доробок фахіця із родильної обрядовості Наталі Гаврилюк, новорічної обрядовості – Олександра Курочкіна, народного житла – Тамари Косьміної, традиційної української кухні -  Лідії Артюх, загальноетнологічних проблем – Василя Балушка та багато інших.

Якщо ж ми подивимося на останні 25 років, коли ми вже жили у незалежній державі, здавалося б, ми могли би рухатися динамічніше і продуктивніше, але цього не відбулося. Попри те, що Академія наук – автономна і самоврядна організація, вона все ще підпорядкована державним структурам і залежить від певних кон’юнктурних умов, що дозволяють їй виживати. Для мене стало несподіваним усвідомлення того, що за 25 років ми не стали вільними у виборі тематики, нам диктували, що робити, про що і як писати. Уже в новітні часи нам все одно доводиться постійно доказувати, що ми потрібні суспільству, і нас таки треба фінансувати. Так з’являлися теми, нібито суспільно затребувані, але, по суті, абсолютно не пов’язані із власне етнологією.

Хоча ми перейменували Інститут з етнографії на етнологію, але насправді наша академічна громада, на мій погляд, так і лишилася в етнографії. Адже науковців, які б бралися за теоретичні питання, дуже мало. Я і сама себе відношу скоріше до етнографів, ніж до етнологів. Українська етнологія не пройшла шлях, який би мусила пройти, – в порівнянні з іншими державами, навіть із нашими сусідами – білорусами, поляками тощо».

Про міф «все пропало»

Часто можна почути, що вже пізно записувати етнографічні явища та фольклорний матеріал. Але це міф, вважає Олена Боряк. Каже, що інформації не стало менше, і дивується, звідки вона береться. Бо вона дуже глибоко сидить в народі, тому й живуча. Це, фактично, безперервний процес передавання знань, це відбувається через одне покоління, коли бабці оповідають про своє життя своїм онукам. Тому через покоління ці знання до нас вертаються.

У неї був випадок у Миколаївській області, коли вони записували народний календар, і бабця бідкалася, що забула колядку. Але прийшов її онук Коля і жваво оповів її, бо колись бабуся його навчила.

Про народження і смерть

 В одній із бібліотек Америки прочитала книгу про родильні обряди – про бабу-повитуху, що руки мила, і кругом столу водила породіллю, і сережки їй розстібала, і живіт м’яла, і дитинку купала, і її сповивала... Думала, що хтось написав про Україну. Виявляється, Нова Зеландія! Обрядовість, пов’язана із народженням дитини, є по-суті універсальною, і ми в глобальних речах нічим не відрізняємося від інших народів.

Баби-повитухи протягнулись у нас аж до 1970-х років, особливо на Поліссі, у високогірних селах Карпат. Завжди знаходилася своя місцева бабка, яка знала, що робити, і робила це абсолютно так, як 100 років тому, розповідає Олена Боряк.

«Для мене маркером збереженості давньої традиції є просте питання: чи згадаєте, що робили з дитячим місцем (плацентою), коли жінка народжувала дитину і очищалася? – каже Олена Боряк. – Це надзвичайний етнографічний факт, тому що поява «місця» сприймалась як друге народження дитини, як її двійник. Бо коли народилася дитина, слідом за нею, другим виходить місце, – кругле, червоне, з судинами крові, тому до нього було дуже обережне ставлення. І якщо дитину потрібно було долучити до живого світу, то місце годилося повернути, тільки до неживого. Його могли обмивати, сипати на нього зерно, встромляти цвяшок, класти вуглинку, шматочок хлібчика, а вже потім загортали у полотнину і закопували. А от куди?, – то тут є теж певна система маркованих місць: під порогом хати, під піччю, під живе дерево, інколи під те дерево, куди виливали воду після обмивання мерця, тобто, де люди не ходять, де нога чужа не ступає. Я кожного разу почуваюся щасливою, коли дізнаюся від респондентів, що пам’ять про «місце» є досі живою.

У моїй книжці, присвяченій бабі-повитусі, показана боротьба між офіційними акушерками, які приїжджали на село, і цими бабками, які якийсь час ще залишалися поруч із жінкою-породіллею, та все ж були вимушені «здатися». Але традиція живуча, і досі нам на Поліссі по селах розповідають, що є друга бабка, назначена бабка, яка перейняла на себе обов’язки повитухи. Єдине, чого вона тепер, зрозуміло, не робить, – це не приймає пологи. Проте їй так само дарують пироги, як колись тій бабці-повитусі, кличуть на хрестини (і весілля), і вона каже: це мій онучок! Наші сучасники можуть і не усвідомлювати, чому раптом так, звідки взявся цей «персонаж», але для мене це прозоро, бо я бачу: традиція не може зникнути безслідно, вона просто перетікає в інші форми.

Поховальний обряд є найбільш консервативним. Першим змінюється весілля, далі змінюються родини, а от обряд похорон лишається майже недоторканим, бо це таємна, страшна, потойбічна сфера».

Олена Боряк вважає, що краще тут нічого не змінювати. Наші батьки не клали виделки та ножі на стіл – от і ми не будемо класти. Але зараз зникає традиція снідання на могилах, як було колись. По селах сидять бабусі, які ходять тільки на похорони або на поминальний обід, на весілля вони не підуть, бо стають свідками того, як зникає обряд.

Про архаїчне Полісся

Полісся і Карпати – рівнозначні за архаїзмом. Етнографи фіксують спільні етнографічні реалії: обмивання тіла жінками старшого віку, їх подальша участь у жалобних трапезах; спалення стружки з домовини (деревища), споряджання покійника всіма необхідними атрибутами, передусім – рушником, полотном, хусткою; наявність весільного одягу, у який вбирали небіжчика і багато інших.  

На Поліссі про весілля розповідали: коли молода приїжджала до хати молодого, то вона проходила перевірку на цнотливість. Їй ставили діжу, – коли вона сходила з возу або заходила до хати, вона ніяк не могла її оминути. Потім викладали лише покришку від діжі, але теж накривали її рушником, а згодом до цього перестали ставитися серйозно, більше жартували, але все ж усі пам’ятали про цей «момент» дуже добре.

Коли деінде на Правобережному Поліссі робили труну, для точності тіло міряли тичкою (києм), а далі її кидали на могилі зі словами: «Я тобі дарую кия на могилу». Таку тичку можна побачити на кладовищі й нині. На Правобережному Поліссі й досі тримаються звичаю палити стружку, що лишалася після виготовлення труни, і одяг померлого. Тут простежується мотив «зігрівання»: гріти руки-ноги собі / гріти руки-ноги мерцю.

Має місце низка заборон на виконання господарських робіт упродовж певного часу після настання смерті – зазвичай згадується заборона білити / мазати хату, бо померлому «очі замажеш», «очі захляпаєш», а також побоювання, що «мерлій душі в хаті недобре буде». Заборона поширювалася переважно на 40-ка денний, рідше – 9-ти денний терміни, але також на весь рік, поки триває «журба за покійником». Попри загальну табуйованість виконання цього виду робіт, народна традиція передбачала її порушення, але за умови виконання «профілактичних» заходів. Серед них – спеціально піти на кладовище та застелити могилу скатертиною. Сюди ж ми відносимо правило при відбілюванні хати «цяточку кинути за грубою» (тобто недомастити).

Наші інтереси: 

Цікаво. Потрібно зберегти народні обряди і традиції.

Гравець: 
Олена Каганець

Теги:

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка